Житлове право - чи не єдина галузь права, яка не зазнала суттєвих змін з часів радянського союзу.
Право громадян України на житло закріплено в Конституції України. Воно забезпечується розвитком і охороною всіх видів державного житлового фонду, утворенням ринкової системи житлового забезпечення громадян через приватизацію житла, справедливим розподілом жилої площі під контролем громадськості.
Конституційне право на житло вважається забезпеченим лише тоді, коли громадянин України має житло, що відповідає установленим нормам і придатне для проживання. За відсутності такої жилої площі та потреби в соціальному захисті громадянин визнається таким, що потребує покращення житлових умов і згідно з чинним законодавством може претендувати на одержання відповідного житла, яке надається за правом наймання державою чи органами місцевого самоврядування безоплатно, або на забезпечення себе і своєї сім'ї житлом за свій рахунок за доступну для них плату.
З приводу житла та прав на житло виникає велика кількість судових спорів. Достатньо лише проаналізувати судові рішення вищих інстанцій, і можна дійти висновку, що розглядаються вони в основному однаково, що свідчить про великий досвід судів у таких спорах.
Раніше, тут вже аналізувалися окремі питання в сфері житлового права: про публічні договори у комнальній сфері, про договір найму житла і т.д.
Нижче наведена судова практика вирішення житлових спорів Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів за 2004-2008 роки.
Щодо позаоблікового споживання електроенергії, вчинене шляхом улаштування прихованої електропроводки поза приладом обліку, неможливо встановити при звичайному огляді приладу
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
КОЛЕГІЯ СУДДІВ СУДОВОЇ ПАЛАТИ У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
УХВАЛА
від 23 січня 2008 року
(Витяг)
У вересні 2006 р. відкрите акціонерне товариство "Енергопостачальна компанія «Миколаївобленерго» (далі — ВАТ) звернулося до суду з позовом до Д. про стягнення збитків.
Посилаючись на те, що відповідачка порушила Правила користування електроенергією для населення (затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 26 липня 1999 р. N 1357; далі — Правила), безобліково споживала електроенергію шляхом підключення двох розеток за допомогою прихованої електропроводки поза електролічильником, про що складено акт 29 вересня 2004 р., позивач просив стягнути з неї на його користь 8 тис. 575 грн. заподіяних збитків, розмір яких визначено відповідно до Методики обчислення розміру відшкодування збитків, завданих енергопостачальнику внаслідок порушення споживачем Правил користування електричною енергією для населення (затверджено постановою НКРЕ від 22 листопада 1999 р. N 1416; зареєстровано в Міністерстві юстиції України 29 грудня 1999 р. за N 919/4212; далі — Методика).
Центральний районний суд м. Миколаєва рішенням від 14 лютого 2007 р., залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 7 травня 2007 р., позов задовольнив частково: стягнув з Д. на користь позивача 2 тис. 261 грн. заподіяної шкоди та судові витрати.
У касаційній скарзі ВАТ, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, порушило питання про скасування судових рішень та передачу справи на новий розгляд.
Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню.
Задовольняючи позов частково, місцевий суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що розрахунок заподіяної позивачу шкоди було проведено позивачем з порушенням вимог п. 5 Методики, оскільки його слід було визначати з дня останнього контрольного зняття представником енергопостачальника показань приладу обліку.
Однак з таким висновком судів погодитися не можна.
Статтею 27 Закону від 16 жовтня 1997 р. N 575/97-ВР «Про електроенергетику», якою встановлено відповідальність за порушення законодавства про електроенергетику, визначено, що правопорушеннями в електроенергетиці, є, зокрема: крадіжка електричної енергії, самовільне підключення до об'єктів електроенергетики і споживання енергії без приладів обліку; порушення правил користування енергією.
Згідно з п. 48 Правил за розкрадання електричної енергії у разі самовільного підключення до електромереж і споживання електричної енергії без приладів обліку споживач несе відповідальність згідно із законодавством.
Суди встановили, що актом про порушення Правил зафіксовано підключення Д. двох розеток за допомогою прихованої електропроводки поза електролічильником.
12 липня 2006 р. рішенням комісії відповідачці нараховано суму збитків: 8 тис. 575 грн. з дня останньої технічної перевірки.
Відповідно до п. 5 Методики, чинної на час виникнення спірних правовідносин, розрахунок завданих енергопостачальнику збитків здійснюється за кількістю днів з дня останнього контрольного зняття представником енергопостачальника показань приладу обліку чи його технічної перевірки до дня усунення порушення (зокрема, у разі виявлення представником енергопостачальника прихованої електропроводки, пристрою, що занижує показання приладу обліку, кількість днів обчислюється з дня останньої технічної перевірки і до дня усунення порушення, але не більше терміну позовної давності).
Пунктами 1.2 і 3.18 Правил користування електричною енергією, затверджених постановою НКРЕ від 31 липня 1996 р. N 28, в редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин, визначено, що технічна перевірка — це виконання комплексу робіт з метою визначення відповідності нормативно-технічним документам стану засобу обліку електричної енергії та схеми його підключення, а також відповідності стану електропроводки та електроустановок від межі балансової належності до точки обліку, яка має здійснюватися постачальником електричної енергії не рідше одного разу на три роки.
Оскільки Д. було здійснено позаоблікове споживання електроенергії шляхом підключення двох розеток за допомогою прихованої електропроводки поза приладом обліку, що неможливо встановити при звичайному огляді приладу обліку під час контрольного зняття його показань, то потрібно було провести технічну перевірку цього приладу та обчислити розрахунок збитків за кількістю днів з дня останньої технічної перевірки і до дня усунення порушення, але не більше терміну позовної давності.
Місцевий суд на зазначене уваги не звернув, не встановив часу останньої технічної перевірки, що здійснювалась позивачем у відповідача, помилково дійшов висновку про те, що в цьому разі при визначенні розміру збитків слід було, виходити з дня останнього контрольного зняття представником енергопостачальника показань приладу обліку, неправильно застосував норми матеріального права та порушив норми процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.
Апеляційний суд на порушення вимог ст. 303 ЦПК на зазначені порушення уваги не звернув та належним чином не перевірив доводи апеляційної скарги позивача.
За таких обставин ухвалені в справі судові рішення не можна визнати законними та обґрунтованими, а тому вони підлягають скасуванню з підстав, передбачених ч. 2 ст. 338 ЦПК, з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись статтями 336, 338 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу ВАТ задовольнила. Рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 14 лютого 2007 р. та ухвалу апеляційного суду Миколаївської області від 7 травня 2007 р. скасувала, справу передала на новий розгляд до суду першої інстанції.
У вересні 2006 р. відкрите акціонерне товариство "Енергопостачальна компанія «Миколаївобленерго» (далі — ВАТ) звернулося до суду з позовом до Д. про стягнення збитків.
Посилаючись на те, що відповідачка порушила Правила користування електроенергією для населення (затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 26 липня 1999 р. N 1357; далі — Правила), безобліково споживала електроенергію шляхом підключення двох розеток за допомогою прихованої електропроводки поза електролічильником, про що складено акт 29 вересня 2004 р., позивач просив стягнути з неї на його користь 8 тис. 575 грн. заподіяних збитків, розмір яких визначено відповідно до Методики обчислення розміру відшкодування збитків, завданих енергопостачальнику внаслідок порушення споживачем Правил користування електричною енергією для населення (затверджено постановою НКРЕ від 22 листопада 1999 р. N 1416; зареєстровано в Міністерстві юстиції України 29 грудня 1999 р. за N 919/4212; далі — Методика).
Центральний районний суд м. Миколаєва рішенням від 14 лютого 2007 р., залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 7 травня 2007 р., позов задовольнив частково: стягнув з Д. на користь позивача 2 тис. 261 грн. заподіяної шкоди та судові витрати.
У касаційній скарзі ВАТ, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, порушило питання про скасування судових рішень та передачу справи на новий розгляд.
Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню.
Задовольняючи позов частково, місцевий суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що розрахунок заподіяної позивачу шкоди було проведено позивачем з порушенням вимог п. 5 Методики, оскільки його слід було визначати з дня останнього контрольного зняття представником енергопостачальника показань приладу обліку.
Однак з таким висновком судів погодитися не можна.
Статтею 27 Закону від 16 жовтня 1997 р. N 575/97-ВР «Про електроенергетику», якою встановлено відповідальність за порушення законодавства про електроенергетику, визначено, що правопорушеннями в електроенергетиці, є, зокрема: крадіжка електричної енергії, самовільне підключення до об'єктів електроенергетики і споживання енергії без приладів обліку; порушення правил користування енергією.
Згідно з п. 48 Правил за розкрадання електричної енергії у разі самовільного підключення до електромереж і споживання електричної енергії без приладів обліку споживач несе відповідальність згідно із законодавством.
Суди встановили, що актом про порушення Правил зафіксовано підключення Д. двох розеток за допомогою прихованої електропроводки поза електролічильником.
12 липня 2006 р. рішенням комісії відповідачці нараховано суму збитків: 8 тис. 575 грн. з дня останньої технічної перевірки.
Відповідно до п. 5 Методики, чинної на час виникнення спірних правовідносин, розрахунок завданих енергопостачальнику збитків здійснюється за кількістю днів з дня останнього контрольного зняття представником енергопостачальника показань приладу обліку чи його технічної перевірки до дня усунення порушення (зокрема, у разі виявлення представником енергопостачальника прихованої електропроводки, пристрою, що занижує показання приладу обліку, кількість днів обчислюється з дня останньої технічної перевірки і до дня усунення порушення, але не більше терміну позовної давності).
Пунктами 1.2 і 3.18 Правил користування електричною енергією, затверджених постановою НКРЕ від 31 липня 1996 р. N 28, в редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин, визначено, що технічна перевірка — це виконання комплексу робіт з метою визначення відповідності нормативно-технічним документам стану засобу обліку електричної енергії та схеми його підключення, а також відповідності стану електропроводки та електроустановок від межі балансової належності до точки обліку, яка має здійснюватися постачальником електричної енергії не рідше одного разу на три роки.
Оскільки Д. було здійснено позаоблікове споживання електроенергії шляхом підключення двох розеток за допомогою прихованої електропроводки поза приладом обліку, що неможливо встановити при звичайному огляді приладу обліку під час контрольного зняття його показань, то потрібно було провести технічну перевірку цього приладу та обчислити розрахунок збитків за кількістю днів з дня останньої технічної перевірки і до дня усунення порушення, але не більше терміну позовної давності.
Місцевий суд на зазначене уваги не звернув, не встановив часу останньої технічної перевірки, що здійснювалась позивачем у відповідача, помилково дійшов висновку про те, що в цьому разі при визначенні розміру збитків слід було, виходити з дня останнього контрольного зняття представником енергопостачальника показань приладу обліку, неправильно застосував норми матеріального права та порушив норми процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.
Апеляційний суд на порушення вимог ст. 303 ЦПК на зазначені порушення уваги не звернув та належним чином не перевірив доводи апеляційної скарги позивача.
За таких обставин ухвалені в справі судові рішення не можна визнати законними та обґрунтованими, а тому вони підлягають скасуванню з підстав, передбачених ч. 2 ст. 338 ЦПК, з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись статтями 336, 338 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу ВАТ задовольнила. Рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 14 лютого 2007 р. та ухвалу апеляційного суду Миколаївської області від 7 травня 2007 р. скасувала, справу передала на новий розгляд до суду першої інстанції.
Про виселення
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
КОЛЕГІЯ СУДДІВ СУДОВОЇ ПАЛАТИ У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
УХВАЛА
від 23 січня 2008 року
Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого — Сеніна Ю. Л., суддів: Левченка Є. Ф., Лихути Л. М., Охрімчук Л. І., Романюка Я. М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради, житлово-експлуатаційної організації N 5, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання ордеру недійсним, скасування розпорядження й свідоцтва та за зустрічним позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4 до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про виселення, встановила:
У березні 2006 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 звернулися в суд із позовом до виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради, житлово-експлуатаційної організації N 5 (далі — ЖЕО N 5), ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання ордеру недійсним, скасування розпорядження й свідоцтва.
Зазначали, що перебувають у трудових відносинах з ЖЕО N 5. З 1987 року вони перебувають на квартирному обліку.
У 2002 році з дозволу ЖЕО N 5 та з відома виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради вони вселилися у квартиру АДРЕСА_1.
Відповідно до спільного рішення адміністрації та профкому ЖЕО N 5 від 23 листопада 2005 року зазначену квартиру було вирішено перевести в службову.
21 березня 2006 року виконавчим комітетом Івано-Франківської міської ради був виданий ордер ОСОБА_3, ОСОБА_4 на квартиру АДРЕСА_1.
Посилаючись на те, що в спірну квартиру вони вселилися зі згоди керівництва ЖЕО N 5 та з відома виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради, сплачують квартплату та комунальні послуги та, що ордер виданий ОСОБА_3, ОСОБА_4 незаконно, просили визнати ордер недійсним, скасувати розпорядження міського голови від 31 березня 2006 року та свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1.
ОСОБА_3, ОСОБА_4 звернулися в суд із зустрічним позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про виселення.
Зазначали, що відповідно до рішення виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради від 14 березня 2006 року 21 березня 2006 року їм був виданий ордер на квартиру АДРЕСА_1, 28 березня 2006 року був укладений договір найму зазначеного жилого приміщення.
Квартира була ними приватизована, а 31 березня 2006 року їм було видано свідоцтво про право власності на квартиру.
Посилаючись на те, що відповідачі без законних на те підстав проживають у спірній квартирі, просили виселити ОСОБА_1, ОСОБА_2 із квартири АДРЕСА_1.
Рішенням Івано-Франківського міського суду від 23 березня 2007 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, ОСОБА_2 відмовлено, зустрічні позовні вимоги ОСОБА_3, ОСОБА_4 задоволені.
Рішенням апеляційного суду Івано-Франківської області від 30 травня 2007 року рішення Івано-Франківського міського суду від 23 березня 2007 року скасовано та ухвалено нове, яким позовні вимоги ОСОБА_1, ОСОБА_2 задоволені, у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_3, ОСОБА_4 відмовлено.
У касаційній скарзі виконавчий комітет Івано-Франківської міської ради просить скасувати рішення апеляційного суду, а рішення суду першої інстанції залишити в силі, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання ордеру недійсним, суд першої інстанції виходив з того, що позивачі самоуправно, без достатніх для того законних підстав зайняли жиле приміщення — АДРЕСА_1, у зв'язку з чим не набули права користування цим жилим приміщенням та не вправі ставити питання про визнання, виданого сім'ї ОСОБА_3, ордеру на права зайняття спірної квартири недійсним.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1, ОСОБА_2 суд апеляційної інстанції вважав, що позивачі вселилися у квартиру АДРЕСА_1 з дозволу адміністрації ЖЕО N 5, з моменту вселення несли обов'язки, що витікають з договору найму жилого приміщення, а тому, виданий відповідачам ордер на право зайняття спірної квартири є недійсним.
Проте з такими висновками судів погодитися не можна.
Відповідно до ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; 8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.
Судами встановлено, що рішенням виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради від 14 березня 2006 року ОСОБА_3 на сім'ю у складі трьох осіб була надана двохкімнатна квартира АДРЕСА_1.
21 березня 2006 року відповідачам був виданий ордер на зазначене жиле приміщення, яке в послідуючому було приватизоване.
ОСОБА_1, ОСОБА_2 є працівниками ЖЕО N 5, з 1987 року перебувають на квартирному обліку для отримання житла і з 2002 року проживають у спірному жилому приміщенні.
Відповідно до ст. 58 ЖК УРСР на підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду виконавчий комітет районної, міської, районної в місті, селищної, сільської Ради народних депутатів видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення.
Ордер визнається недійсним з підстав, передбачених ст. 59 ЖК УРСР.
Визнання ордеру недійсним з мотивів, що він виданий на зайняте приміщення, може мати місце в тому разі, коли останнє було зайняте правомірно.
При визнанні ордера недійсним у зв'язку з видачею його на жиле приміщення, на яке мають право інші особи (в тому числі на заселення), особам, що одержали цей ордер, має надаватись інше жиле приміщення, яке за змістом ч. 2 ст. 117 ЖК УРСР повинно відповідати за розміром і благоустроєм наданому за ордером.
Ухвалюючи рішення про визнання ордеру недійсним, апеляційний суд зазначені вимоги закону не врахував, питання щодо надання відповідачам іншого жилого приміщення, за загальними правилами ст. 117 ЖК УРСР не вирішив, під час ухвалення рішення позовних вимог ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання права користування жилим приміщенням не вирішив.
Разом з тим не можна погодитись і з рішенням суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання ордеру недійсним.
Обґрунтовуючи правові підстави заявленого позову про визнання ордеру недійсним, позивачі зазначали, що в спірне жиле приміщення вони вселилися з дозволу начальника ЖЕО N 5 та з відома виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради, з 2002 року постійно проживали в квартирі, спільним рішенням адміністрації та профкому ЖЕО N 5 від 23 листопада 2005 року було вирішено змінити статус спірного жилого приміщення на службове і в подальшому надати це жиле приміщення їх сім'ї.
Усупереч вимогам статей 212, 214 ЦПК України суд першої інстанції зазначені доводи та надані позивачами докази не перевірив, не дивлячись на те, що вони мають суттєве значення для правильного вирішення спору та не врахував, що в тому разі, коли з особою, яка вселилася у жиле приміщення не в установленому порядку (без ордеру), було укладено договір найму приміщення, виселення її може мати місце за умови розірвання зазначеного договору або визнання його недійсним з підстав, установлених законом.
Така вимога може бути заявлена протягом трьох років з дня укладення цього договору.
За таких обставин, колегія суддів вважає, що судові рішення підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись статтями 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України ухвалила:
Касаційну скаргу виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради задовольнити частково.
Рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 23 березня 2007 року та рішення апеляційного суду Івано-Франківської області від 30 травня 2007 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвала оскарженню не підлягає.
У березні 2006 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 звернулися в суд із позовом до виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради, житлово-експлуатаційної організації N 5 (далі — ЖЕО N 5), ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання ордеру недійсним, скасування розпорядження й свідоцтва.
Зазначали, що перебувають у трудових відносинах з ЖЕО N 5. З 1987 року вони перебувають на квартирному обліку.
У 2002 році з дозволу ЖЕО N 5 та з відома виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради вони вселилися у квартиру АДРЕСА_1.
Відповідно до спільного рішення адміністрації та профкому ЖЕО N 5 від 23 листопада 2005 року зазначену квартиру було вирішено перевести в службову.
21 березня 2006 року виконавчим комітетом Івано-Франківської міської ради був виданий ордер ОСОБА_3, ОСОБА_4 на квартиру АДРЕСА_1.
Посилаючись на те, що в спірну квартиру вони вселилися зі згоди керівництва ЖЕО N 5 та з відома виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради, сплачують квартплату та комунальні послуги та, що ордер виданий ОСОБА_3, ОСОБА_4 незаконно, просили визнати ордер недійсним, скасувати розпорядження міського голови від 31 березня 2006 року та свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1.
ОСОБА_3, ОСОБА_4 звернулися в суд із зустрічним позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про виселення.
Зазначали, що відповідно до рішення виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради від 14 березня 2006 року 21 березня 2006 року їм був виданий ордер на квартиру АДРЕСА_1, 28 березня 2006 року був укладений договір найму зазначеного жилого приміщення.
Квартира була ними приватизована, а 31 березня 2006 року їм було видано свідоцтво про право власності на квартиру.
Посилаючись на те, що відповідачі без законних на те підстав проживають у спірній квартирі, просили виселити ОСОБА_1, ОСОБА_2 із квартири АДРЕСА_1.
Рішенням Івано-Франківського міського суду від 23 березня 2007 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, ОСОБА_2 відмовлено, зустрічні позовні вимоги ОСОБА_3, ОСОБА_4 задоволені.
Рішенням апеляційного суду Івано-Франківської області від 30 травня 2007 року рішення Івано-Франківського міського суду від 23 березня 2007 року скасовано та ухвалено нове, яким позовні вимоги ОСОБА_1, ОСОБА_2 задоволені, у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_3, ОСОБА_4 відмовлено.
У касаційній скарзі виконавчий комітет Івано-Франківської міської ради просить скасувати рішення апеляційного суду, а рішення суду першої інстанції залишити в силі, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання ордеру недійсним, суд першої інстанції виходив з того, що позивачі самоуправно, без достатніх для того законних підстав зайняли жиле приміщення — АДРЕСА_1, у зв'язку з чим не набули права користування цим жилим приміщенням та не вправі ставити питання про визнання, виданого сім'ї ОСОБА_3, ордеру на права зайняття спірної квартири недійсним.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1, ОСОБА_2 суд апеляційної інстанції вважав, що позивачі вселилися у квартиру АДРЕСА_1 з дозволу адміністрації ЖЕО N 5, з моменту вселення несли обов'язки, що витікають з договору найму жилого приміщення, а тому, виданий відповідачам ордер на право зайняття спірної квартири є недійсним.
Проте з такими висновками судів погодитися не можна.
Відповідно до ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; 8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.
Судами встановлено, що рішенням виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради від 14 березня 2006 року ОСОБА_3 на сім'ю у складі трьох осіб була надана двохкімнатна квартира АДРЕСА_1.
21 березня 2006 року відповідачам був виданий ордер на зазначене жиле приміщення, яке в послідуючому було приватизоване.
ОСОБА_1, ОСОБА_2 є працівниками ЖЕО N 5, з 1987 року перебувають на квартирному обліку для отримання житла і з 2002 року проживають у спірному жилому приміщенні.
Відповідно до ст. 58 ЖК УРСР на підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду виконавчий комітет районної, міської, районної в місті, селищної, сільської Ради народних депутатів видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення.
Ордер визнається недійсним з підстав, передбачених ст. 59 ЖК УРСР.
Визнання ордеру недійсним з мотивів, що він виданий на зайняте приміщення, може мати місце в тому разі, коли останнє було зайняте правомірно.
При визнанні ордера недійсним у зв'язку з видачею його на жиле приміщення, на яке мають право інші особи (в тому числі на заселення), особам, що одержали цей ордер, має надаватись інше жиле приміщення, яке за змістом ч. 2 ст. 117 ЖК УРСР повинно відповідати за розміром і благоустроєм наданому за ордером.
Ухвалюючи рішення про визнання ордеру недійсним, апеляційний суд зазначені вимоги закону не врахував, питання щодо надання відповідачам іншого жилого приміщення, за загальними правилами ст. 117 ЖК УРСР не вирішив, під час ухвалення рішення позовних вимог ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання права користування жилим приміщенням не вирішив.
Разом з тим не можна погодитись і з рішенням суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання ордеру недійсним.
Обґрунтовуючи правові підстави заявленого позову про визнання ордеру недійсним, позивачі зазначали, що в спірне жиле приміщення вони вселилися з дозволу начальника ЖЕО N 5 та з відома виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради, з 2002 року постійно проживали в квартирі, спільним рішенням адміністрації та профкому ЖЕО N 5 від 23 листопада 2005 року було вирішено змінити статус спірного жилого приміщення на службове і в подальшому надати це жиле приміщення їх сім'ї.
Усупереч вимогам статей 212, 214 ЦПК України суд першої інстанції зазначені доводи та надані позивачами докази не перевірив, не дивлячись на те, що вони мають суттєве значення для правильного вирішення спору та не врахував, що в тому разі, коли з особою, яка вселилася у жиле приміщення не в установленому порядку (без ордеру), було укладено договір найму приміщення, виселення її може мати місце за умови розірвання зазначеного договору або визнання його недійсним з підстав, установлених законом.
Така вимога може бути заявлена протягом трьох років з дня укладення цього договору.
За таких обставин, колегія суддів вважає, що судові рішення підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись статтями 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України ухвалила:
Касаційну скаргу виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради задовольнити частково.
Рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 23 березня 2007 року та рішення апеляційного суду Івано-Франківської області від 30 травня 2007 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Про визнання права на використання квартири та про зобов'язання надати дозвіл на перепланування квартири
ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ
УХВАЛА
від 22 січня 2008 року
Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі суддів: Фадєєвої Н. М., Бим М. Є., Гордійчук М. П., Леонтович К. Г., Шкляр Л. Т., розглянувши в попередньому розгляді справу за касаційною скаргою Акціонерного комерційного банку «Правекс-Банк» на постанову господарського суду Житомирської області від 20.03.2006 та ухвалу Житомирського апеляційного господарського суду від 25.07.2006 у справі N 5/1537 «НМ» за позовом Акціонерного комерційного банку «Правекс-Банк» (далі — АКБ «Правекс-Банк») до виконавчого комітету Овруцької міської ради про зобов'язання вчинити дії, встановила:
У жовтні 2005 року АКБ «Правекс-Банк» звернувся до суду з позовом до виконавчого комітету Овруцької міської ради про визнання права позивача на використання квартири N 1 у будинку, який розташовано за адресою: _________, яка знаходиться в оренді позивача та використовується у власній господарській діяльності згідно із статутними цілями, а також про зобов'язання відповідача надати позивачу дозвіл на перепланування квартири, розташованої за вказаною адресою для пристосування її під територіально-відокремлене безбалансове відділення банку і погодити розміщення в ній відділення банку та зобов'язання відповідача виключити квартиру N 1 у будинку, який розташовано за адресою: _________, з житлового фонду та переведення її в нежитловий.
Постановою господарського суду Житомирської області від 20.03.2006, яка залишена без змін ухвалою Житомирського апеляційного господарського суду від 25.07.2006, в задоволенні позову відмовлено.
В касаційній скарзі АКБ «Правекс-Банк» просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права.
Перевіривши матеріали справи, правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, правової оцінки обставин у справі, обговоривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає виходячи з наступного.
Судом встановлено, що 01.02.2002 між компанією «Byrass Consultants Limited» (м. Нікосія, Республіка Кіпр) та АКБ «Правекс-Банк» (м. Київ) було укладено договір оренди N 129/48 від 01.02.2002, відповідно до умов якого компанія передала позивачеві в тимчасове користування квартиру N 1 загальною площею 59,3 кв. м., яка розташована за адресою: _______, для використання її у відповідності зі статутними цілями орендаря. Крім того, орендар прийняв на себе зобов'язання від свого імені оформити всі необхідні документи по переведенню приміщення в нежитловий фонд.
АКБ «Правекс-Банк» в особі Житомирської філії звернувся до Овруцької міської ради із заявами N 145 та N 144 від 24.01.2002 про погодження місце розташування Овруцького територіально-відокремленого безбалансового відділення за адресою: _________ та про надання дозволу на проведення проектно-вишукувальних робі).
Рішенням виконавчого комітету Овруцької міської ради N 41 від 01.02.2002 було надано дозвіл Житомирській філії АКБ «Правекс-Банк» на розташування Овруцького територіально-відокремленого безбалансового відділення Житомирської філії АКБ «Правекс-Банк» в зазначеному вище орендованому приміщенні.
03.04.2002 Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю Овруцької районної державної адміністрації Житомирській філії АКБ «Правекс-Банк» надано дозвіл на виконання будівельних робіт N 1/02 з реконструкції квартири N 1 у будинку, який розташовано за адресою: _________.
Таким чином, відповідач надав дозвіл на переобладнання та на розміщення відділення банку в квартирі N 1 за адресою: __________, і позивач розмістився в орендованому спірному приміщенні та почав виконувати роботу, передбачену статутними цілями.
Таким чином суди дійшли правильного висновку про відмову в задоволенні позову щодо визнання права позивача на використання квартири N 1 у будинку, який розташовано за адресою: _________, яка знаходиться в оренді позивача та використовується у власній господарській діяльності згідно із статутними цілями, а також про зобов'язання відповідача надати позивачу дозвіл на перепланування квартири, розташованої за вказаною адресою для пристосування її під територіально-відокремлене безбалансове відділення банку і погодити розміщення в ній відділення банку.
Стосовно позовних вимог в частині зобов'язання відповідача виключити квартиру N 1, у будинку, який розташовано за адресою: _________, з житлового фонду та переведення в нежитловий, слід зазначити, що згідно ст. 8 Житлового кодексу УРСР, переведення придатних для проживання жилих будинків і жилих приміщень у будинках державного і громадського житлового фонду в нежилі, як правило, не допускається. У виняткових випадках переведення жилих будинків і жилих приміщень у нежилі може здійснюватися за рішенням органів, зазначених у частині другій ст. 7 цього Кодексу.
Частиною 2 ст. 7 ЖК УРСР передбачено, що непридатні для проживання жилі будинки і жилі приміщення переобладнуються для використання в інших цілях або такі будинки зносяться за рішенням виконавчого комітету обласної, міської (міста республіканського підпорядкування) Ради народних депутатів.
Таким чином, відповідні рішення мають бути прийняті органами, які виконують функції виконавчих органів Верховної Ради Автономної республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських рад, а саме: актами Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних державних адміністрацій, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.
Однак, із заявою про переведення згаданої вище квартири з житлового фонду в нежитловий позивач звернувся не до обласної державної адміністрації, а до Овруцької міської ради, яка листом N 16/014 від 12.07.2005 відмовила позивачу в задоволенні заяви, мотивуючи відмову тим, що органи Овруцької міської ради не наділені компетенцією щодо виключення чи переведення квартир із житлового фонду відповідно до ст. 7 ЖК УРСР.
Також судами вірно встановлено та вбачається з матеріалів справи, а саме з листа Житомирської обласної державної адміністрації за N 5-21/6946 від 21.12.2005 що обласною державною адміністрацією Овруцькій міській раді не було делеговано повноважень щодо переведення будинків і жилих приміщень із житлового фонду у нежитловий. Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» міській раді також не надано повноважень щодо переведення жилих приміщень з житлового фонду в нежилі.
Позивач розмістив в квартирі N 1 у будинку, який розташовано за адресою: __________, територіально-відокремлене безбалансове відділення банку, почав здійснювати передбачену статутом діяльність, ніяких перешкод з боку відповідача не чинилося.
За таких обставин суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про необґрунтованість позовних вимог.
Доводи касаційної скарги зазначених висновків суду не спростовують та не дають підстав вважати, що судами попередніх інстанцій при розгляді справи допущені порушення норм матеріального чи процесуального права.
Оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Згідно ч. 3 ст. 2201 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Керуючись ст. ст. 2201, 223, 224, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, ухвалила:
Касаційну скаргу Акціонерного комерційного банку «Правекс-Банк» відхилити, а постанову господарського суду Житомирської області від 20.03.2006 та ухвалу Житомирського апеляційного господарського суду від 25.07.2006 залишити без змін.
Ухвала остаточна і оскарженню не підлягає.
У жовтні 2005 року АКБ «Правекс-Банк» звернувся до суду з позовом до виконавчого комітету Овруцької міської ради про визнання права позивача на використання квартири N 1 у будинку, який розташовано за адресою: _________, яка знаходиться в оренді позивача та використовується у власній господарській діяльності згідно із статутними цілями, а також про зобов'язання відповідача надати позивачу дозвіл на перепланування квартири, розташованої за вказаною адресою для пристосування її під територіально-відокремлене безбалансове відділення банку і погодити розміщення в ній відділення банку та зобов'язання відповідача виключити квартиру N 1 у будинку, який розташовано за адресою: _________, з житлового фонду та переведення її в нежитловий.
Постановою господарського суду Житомирської області від 20.03.2006, яка залишена без змін ухвалою Житомирського апеляційного господарського суду від 25.07.2006, в задоволенні позову відмовлено.
В касаційній скарзі АКБ «Правекс-Банк» просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права.
Перевіривши матеріали справи, правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, правової оцінки обставин у справі, обговоривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає виходячи з наступного.
Судом встановлено, що 01.02.2002 між компанією «Byrass Consultants Limited» (м. Нікосія, Республіка Кіпр) та АКБ «Правекс-Банк» (м. Київ) було укладено договір оренди N 129/48 від 01.02.2002, відповідно до умов якого компанія передала позивачеві в тимчасове користування квартиру N 1 загальною площею 59,3 кв. м., яка розташована за адресою: _______, для використання її у відповідності зі статутними цілями орендаря. Крім того, орендар прийняв на себе зобов'язання від свого імені оформити всі необхідні документи по переведенню приміщення в нежитловий фонд.
АКБ «Правекс-Банк» в особі Житомирської філії звернувся до Овруцької міської ради із заявами N 145 та N 144 від 24.01.2002 про погодження місце розташування Овруцького територіально-відокремленого безбалансового відділення за адресою: _________ та про надання дозволу на проведення проектно-вишукувальних робі).
Рішенням виконавчого комітету Овруцької міської ради N 41 від 01.02.2002 було надано дозвіл Житомирській філії АКБ «Правекс-Банк» на розташування Овруцького територіально-відокремленого безбалансового відділення Житомирської філії АКБ «Правекс-Банк» в зазначеному вище орендованому приміщенні.
03.04.2002 Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю Овруцької районної державної адміністрації Житомирській філії АКБ «Правекс-Банк» надано дозвіл на виконання будівельних робіт N 1/02 з реконструкції квартири N 1 у будинку, який розташовано за адресою: _________.
Таким чином, відповідач надав дозвіл на переобладнання та на розміщення відділення банку в квартирі N 1 за адресою: __________, і позивач розмістився в орендованому спірному приміщенні та почав виконувати роботу, передбачену статутними цілями.
Таким чином суди дійшли правильного висновку про відмову в задоволенні позову щодо визнання права позивача на використання квартири N 1 у будинку, який розташовано за адресою: _________, яка знаходиться в оренді позивача та використовується у власній господарській діяльності згідно із статутними цілями, а також про зобов'язання відповідача надати позивачу дозвіл на перепланування квартири, розташованої за вказаною адресою для пристосування її під територіально-відокремлене безбалансове відділення банку і погодити розміщення в ній відділення банку.
Стосовно позовних вимог в частині зобов'язання відповідача виключити квартиру N 1, у будинку, який розташовано за адресою: _________, з житлового фонду та переведення в нежитловий, слід зазначити, що згідно ст. 8 Житлового кодексу УРСР, переведення придатних для проживання жилих будинків і жилих приміщень у будинках державного і громадського житлового фонду в нежилі, як правило, не допускається. У виняткових випадках переведення жилих будинків і жилих приміщень у нежилі може здійснюватися за рішенням органів, зазначених у частині другій ст. 7 цього Кодексу.
Частиною 2 ст. 7 ЖК УРСР передбачено, що непридатні для проживання жилі будинки і жилі приміщення переобладнуються для використання в інших цілях або такі будинки зносяться за рішенням виконавчого комітету обласної, міської (міста республіканського підпорядкування) Ради народних депутатів.
Таким чином, відповідні рішення мають бути прийняті органами, які виконують функції виконавчих органів Верховної Ради Автономної республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських рад, а саме: актами Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних державних адміністрацій, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.
Однак, із заявою про переведення згаданої вище квартири з житлового фонду в нежитловий позивач звернувся не до обласної державної адміністрації, а до Овруцької міської ради, яка листом N 16/014 від 12.07.2005 відмовила позивачу в задоволенні заяви, мотивуючи відмову тим, що органи Овруцької міської ради не наділені компетенцією щодо виключення чи переведення квартир із житлового фонду відповідно до ст. 7 ЖК УРСР.
Також судами вірно встановлено та вбачається з матеріалів справи, а саме з листа Житомирської обласної державної адміністрації за N 5-21/6946 від 21.12.2005 що обласною державною адміністрацією Овруцькій міській раді не було делеговано повноважень щодо переведення будинків і жилих приміщень із житлового фонду у нежитловий. Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» міській раді також не надано повноважень щодо переведення жилих приміщень з житлового фонду в нежилі.
Позивач розмістив в квартирі N 1 у будинку, який розташовано за адресою: __________, територіально-відокремлене безбалансове відділення банку, почав здійснювати передбачену статутом діяльність, ніяких перешкод з боку відповідача не чинилося.
За таких обставин суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про необґрунтованість позовних вимог.
Доводи касаційної скарги зазначених висновків суду не спростовують та не дають підстав вважати, що судами попередніх інстанцій при розгляді справи допущені порушення норм матеріального чи процесуального права.
Оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Згідно ч. 3 ст. 2201 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Керуючись ст. ст. 2201, 223, 224, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, ухвалила:
Касаційну скаргу Акціонерного комерційного банку «Правекс-Банк» відхилити, а постанову господарського суду Житомирської області від 20.03.2006 та ухвалу Житомирського апеляційного господарського суду від 25.07.2006 залишити без змін.
Ухвала остаточна і оскарженню не підлягає.
Про визнання права власності на квартиру
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
УХВАЛА
від 26 грудня 2007 року
Суддя Верховного Суду України Ярема А. Г., розглянувши 26 грудня 2007 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Новозаводського районного суду м. Чернігова від 18 червня 2007 року та ухвалу апеляційного суду Чернігівської області від 8 серпня 2007 року в справі за позовом ОСОБА_1 до спілки спеціалізованих підприємств про визнання права власності на квартиру, встановив:
ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що в 1998 році її чоловік — ОСОБА_2, взяв у ОСОБА_3 в борг кошти і на пропозицію останнього передав у заставу їх трикімнатну квартиру АДРЕСА_1. Застава була оформлена укладенням договору купівлі-продажу квартири на Українській товарній біржі 23 квітня 1998 року. До повернення боргу ОСОБА_3 запропонував їй та членам її сім'ї жити в його квартирі АДРЕСА_2.
На час вселення до цієї квартири вона була непридатна для проживання, тому ОСОБА_3 запропонував їм виконати роботи по приведенню квартири в придатний для проживання стан та пообіцяв, що після цього право власності на цю квартиру оформить на неї.
Спірну квартиру вони перебудували, вклали значні сімейні кошти, провели капітальний ремонт. З часу, коли квартира стала жилою, ОСОБА_3 зник, припинив з'являтися у них. Вони в ній проживають без реєстрації та їй стало відомо, що квартира належить відповідачу.
Оскільки з непридатного до проживання житла вони зробили жиле приміщення, позивачка вважає, що таким чином вона набула право власності на вказану квартиру.
Просила визнати за нею право власності на квартиру АДРЕСА_2.
Рішенням Новозаводського районного суду м. Чернігова від 18 червня 2007 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Чернігівської області від 8 серпня 2007 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
У обгрунтування касаційної скарги ОСОБА_1 посилається на невідповідність висновків судів обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального і порушення норм процесуального права та ставить питання про скасування судових рішень й ухвалення нового рішення.
У відкритті касаційного провадження у даній справі слід відмовити.
За змістом ч. 1 ст. 335 ЦПК України суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні судів першої та апеляційної інстанції чи відкинуті ними, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу та про перевагу одних доказів над іншими.
Доводи касаційної скарги і зміст оскаржуваних рішень не дають підстав для висновку про те, що судами допущено порушення норм процесуального або неправильне застосування норм матеріального права, яке призвело до неправильного вирішення справи, та зазначені доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи.
Відповідно до п. 5 ч. 3 ст. 328 ЦПК України, у разі якщо касаційна скарга є необгрунтованою і викладені в ній доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи, суддя-доповідач відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі.
Керуючись ст. 328 ЦПК України, ухвалив:
У відкритті касаційного провадження в справі за позовом ОСОБА_1 до спілки спеціалізованих підприємств про визнання права власності на жиле приміщення за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Новозаводського районного суду м. Чернігова від 18 червня 2007 року та ухвалу апеляційного суду Чернігівської області від 8 серпня 2007 року відмовити.
Копію ухвали разом з доданими до касаційної скарги матеріалами направити особі, яка подавала касаційну скаргу.
Ухвала оскарженню не підлягає.
ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що в 1998 році її чоловік — ОСОБА_2, взяв у ОСОБА_3 в борг кошти і на пропозицію останнього передав у заставу їх трикімнатну квартиру АДРЕСА_1. Застава була оформлена укладенням договору купівлі-продажу квартири на Українській товарній біржі 23 квітня 1998 року. До повернення боргу ОСОБА_3 запропонував їй та членам її сім'ї жити в його квартирі АДРЕСА_2.
На час вселення до цієї квартири вона була непридатна для проживання, тому ОСОБА_3 запропонував їм виконати роботи по приведенню квартири в придатний для проживання стан та пообіцяв, що після цього право власності на цю квартиру оформить на неї.
Спірну квартиру вони перебудували, вклали значні сімейні кошти, провели капітальний ремонт. З часу, коли квартира стала жилою, ОСОБА_3 зник, припинив з'являтися у них. Вони в ній проживають без реєстрації та їй стало відомо, що квартира належить відповідачу.
Оскільки з непридатного до проживання житла вони зробили жиле приміщення, позивачка вважає, що таким чином вона набула право власності на вказану квартиру.
Просила визнати за нею право власності на квартиру АДРЕСА_2.
Рішенням Новозаводського районного суду м. Чернігова від 18 червня 2007 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Чернігівської області від 8 серпня 2007 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
У обгрунтування касаційної скарги ОСОБА_1 посилається на невідповідність висновків судів обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального і порушення норм процесуального права та ставить питання про скасування судових рішень й ухвалення нового рішення.
У відкритті касаційного провадження у даній справі слід відмовити.
За змістом ч. 1 ст. 335 ЦПК України суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні судів першої та апеляційної інстанції чи відкинуті ними, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу та про перевагу одних доказів над іншими.
Доводи касаційної скарги і зміст оскаржуваних рішень не дають підстав для висновку про те, що судами допущено порушення норм процесуального або неправильне застосування норм матеріального права, яке призвело до неправильного вирішення справи, та зазначені доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи.
Відповідно до п. 5 ч. 3 ст. 328 ЦПК України, у разі якщо касаційна скарга є необгрунтованою і викладені в ній доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи, суддя-доповідач відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі.
Керуючись ст. 328 ЦПК України, ухвалив:
У відкритті касаційного провадження в справі за позовом ОСОБА_1 до спілки спеціалізованих підприємств про визнання права власності на жиле приміщення за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Новозаводського районного суду м. Чернігова від 18 червня 2007 року та ухвалу апеляційного суду Чернігівської області від 8 серпня 2007 року відмовити.
Копію ухвали разом з доданими до касаційної скарги матеріалами направити особі, яка подавала касаційну скаргу.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Про визнання договору дійсним, визнання права власності на жилий будинок та земельну ділянку
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
СУДОВА ПАЛАТА У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
РІШЕННЯ
від 26 грудня 2007 року
Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сеніна Ю. Л., суддів: Левченка Є. Ф., Лихути Л. М., Охрімчук Л. І., Романюка Я. М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до територіальної громади м. Полтави про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю, визнання права власності на самочинно побудовану споруду, визнання права користування земельною ділянкою та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання договору дійсним, визнання права власності на жилий будинок та земельну ділянку, встановила:
У лютому 2006 року ОСОБА_1 звернувся в суд із позовом до територіальної громади м. Полтави про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю, визнання права власності на самочинно побудовану споруду, визнання права користування земельною ділянкою.
Зазначав, що між ним та ОСОБА_3 існувала домовленість про те, що він буде доглядати за нею, піклуватися про її будинок АДРЕСА_1.
У 1983 році він поселився до ОСОБА_3, вони мали спільний бюджет та вели спільне господарство. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла.
Посилаючись на те, що він залишився проживати у будинку АДРЕСА_1, користується будинком протягом 20 років, а земельною ділянкою, що розташована біля будинку — 15 років, просив визнати право власності на нерухоме майно за набувальною давністю, визнати право власності на самочинно побудовану споруду, визнати право користування земельною ділянкою.
ОСОБА_2 звернулася в суд із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання договору дійсним, визнання права власності на жилий будинок та земельну ділянку.
Зазначала, що є рідною племінницею ОСОБА_3.
20 лютого 1985 року між нею та ОСОБА_3 був укладений договір довічного утримання, відповідно до умов якого вона зобов'язалася утримувати та доглядати останню, а ОСОБА_3 передала, в свою чергу, їй у власність будинок АДРЕСА_1.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла.
Посилаючись на те, що нею були виконані всі умови договору довічного утримання, просила визнати договір довічного утримання дійсним, визнати за нею право власності на жилий будинок та земельну ділянку.
Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 30 березня 2007 року, залишеним без зміни ухвалою апеляційного суду Полтавської області від 13 червня 2007 року, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено, зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 задоволені частково: визнано договір довічного утримання дійсним, визнано за ОСОБА_2 право власності на жилий будинок АДРЕСА_1.
У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення його позовних вимог та відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_2 в частині визнання дійсним договору довічного утримання, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, виходив з того, що договір довічного утримання, укладений між нею та ОСОБА_3 20 лютого 1985 року, сторонами виконаний.
Проте погодитися з таким висновком судів не можна.
Відповідно до ч. 1 ст. 426 ЦК УРСР, діючої на час виникнення спірних правовідносин, договір довічного утримання повинен бути нотаріально посвідчений.
Статтею 47 ЦК УРСР передбачено, що нотаріальне посвідчення угод обов'язкове лише у випадках, зазначених у законі. Недодержання в цих випадках нотаріальної форми тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими частиною другою статті 48 цього Кодексу.
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у п. 4 постанови від 28 квітня 1978 року N 3 «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними» з підстав недодержання нотаріальної форми визнаються недійсними тільки угоди, які відповідно до чинного законодавства підлягають обов'язковому нотаріальному посвідченню, зокрема, договори довічного утримання; застави, купівлі-продажу, в тому числі при придбанні на біржових торгах) міни або дарування жилого будинку (квартири) чи його (її) частини; дарування іншого майна.
Якщо така угода виконана повністю або частково однією з сторін, а друга сторона ухиляється від її нотаріального оформлення, суд на підставі ч. 2 ст. 47 ЦК УРСР за вимогою сторони, яка виконала угоду, її правонаступників або прокурора вправі визнати угоду дійсною. Однак це правило не може бути застосовано, якщо сторонами не було досягнуто згоди з істотних умов угоди або для укладення її були в наявності передбачені законом обмеження (наприклад, статтями 105, 114 ЦК УРСР).
Щоб не допустити неправильного визнання дійсними угод на підставі ч. 2 ст. 47 ЦК УРСР, суд повинен перевірити, чи підлягала виконана угода нотаріальному посвідченню, чому вона не була нотаріально посвідчена і чи не містить вона протизаконних умов.
Встановивши, що договір довічного утримання про визнання якого дійсним ставила питання ОСОБА_2, не був нотаріально посвідчений і доказів, які б свідчили про те, що ОСОБА_3 ухилялася від нотаріального оформлення цього договору не надано, у суду першої інстанції не було достатніх підстав для задоволення позову в цій частині, а у суду апеляційної інстанції — погоджуватись із таким рішенням.
Оскільки суд першої інстанції обставини справи встановив повно, у додатковій перевірці доказів потреби немає, однак допущено помилку у застосуванні матеріального права, ухвалені у справі судові рішення в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_2 про визнання договору довічного утримання дійсним підлягають скасуванню з ухваленням в цій частині нового рішення про відмову у задоволенні позову.
У решті судові рішення відповідають вимогам матеріального та процесуального закону.
Відповідно до вимог ч. 1 ст. 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном — протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.
Згідно із п. 8 Прикінцевих та перехідних положень правила ст. 344 ЦК України про набувальну давність поширюються також на випадки, коли володіння майном почалося за три роки до набрання чинності цим Кодексом.
За таких обставин суди прийшли до обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання за ОСОБА_1 права власності на нерухоме майно за набувальною давністю.
Виходячи з наведеного колегія суддів вважає за необхідне відповідно до ст. 341 ЦПК України ухвалені судові рішення в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_2 про визнання договору довічного утримання дійсним скасувати та ухвалити в цій частині нове про відмову в позові, а в решті — судові рішення залишити без змін.
Керуючись ст. 336, ст. 341, ч. 2 ст. 344 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України вирішила:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 30 березня 2007 року та ухвалу апеляційного суду Полтавської області від 13 червня 2007 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_2 про визнання договору довічного утримання дійсним скасувати.
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання договору довічного утримання дійсним відмовити.
У решті рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 30 березня 2007 року та ухвалу апеляційного суду Полтавської області від 13 червня 2007 року залишити без змін.
Рішення оскарженню не підлягає.
У лютому 2006 року ОСОБА_1 звернувся в суд із позовом до територіальної громади м. Полтави про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю, визнання права власності на самочинно побудовану споруду, визнання права користування земельною ділянкою.
Зазначав, що між ним та ОСОБА_3 існувала домовленість про те, що він буде доглядати за нею, піклуватися про її будинок АДРЕСА_1.
У 1983 році він поселився до ОСОБА_3, вони мали спільний бюджет та вели спільне господарство. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла.
Посилаючись на те, що він залишився проживати у будинку АДРЕСА_1, користується будинком протягом 20 років, а земельною ділянкою, що розташована біля будинку — 15 років, просив визнати право власності на нерухоме майно за набувальною давністю, визнати право власності на самочинно побудовану споруду, визнати право користування земельною ділянкою.
ОСОБА_2 звернулася в суд із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання договору дійсним, визнання права власності на жилий будинок та земельну ділянку.
Зазначала, що є рідною племінницею ОСОБА_3.
20 лютого 1985 року між нею та ОСОБА_3 був укладений договір довічного утримання, відповідно до умов якого вона зобов'язалася утримувати та доглядати останню, а ОСОБА_3 передала, в свою чергу, їй у власність будинок АДРЕСА_1.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла.
Посилаючись на те, що нею були виконані всі умови договору довічного утримання, просила визнати договір довічного утримання дійсним, визнати за нею право власності на жилий будинок та земельну ділянку.
Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 30 березня 2007 року, залишеним без зміни ухвалою апеляційного суду Полтавської області від 13 червня 2007 року, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено, зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 задоволені частково: визнано договір довічного утримання дійсним, визнано за ОСОБА_2 право власності на жилий будинок АДРЕСА_1.
У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення його позовних вимог та відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_2 в частині визнання дійсним договору довічного утримання, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, виходив з того, що договір довічного утримання, укладений між нею та ОСОБА_3 20 лютого 1985 року, сторонами виконаний.
Проте погодитися з таким висновком судів не можна.
Відповідно до ч. 1 ст. 426 ЦК УРСР, діючої на час виникнення спірних правовідносин, договір довічного утримання повинен бути нотаріально посвідчений.
Статтею 47 ЦК УРСР передбачено, що нотаріальне посвідчення угод обов'язкове лише у випадках, зазначених у законі. Недодержання в цих випадках нотаріальної форми тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими частиною другою статті 48 цього Кодексу.
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у п. 4 постанови від 28 квітня 1978 року N 3 «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними» з підстав недодержання нотаріальної форми визнаються недійсними тільки угоди, які відповідно до чинного законодавства підлягають обов'язковому нотаріальному посвідченню, зокрема, договори довічного утримання; застави, купівлі-продажу, в тому числі при придбанні на біржових торгах) міни або дарування жилого будинку (квартири) чи його (її) частини; дарування іншого майна.
Якщо така угода виконана повністю або частково однією з сторін, а друга сторона ухиляється від її нотаріального оформлення, суд на підставі ч. 2 ст. 47 ЦК УРСР за вимогою сторони, яка виконала угоду, її правонаступників або прокурора вправі визнати угоду дійсною. Однак це правило не може бути застосовано, якщо сторонами не було досягнуто згоди з істотних умов угоди або для укладення її були в наявності передбачені законом обмеження (наприклад, статтями 105, 114 ЦК УРСР).
Щоб не допустити неправильного визнання дійсними угод на підставі ч. 2 ст. 47 ЦК УРСР, суд повинен перевірити, чи підлягала виконана угода нотаріальному посвідченню, чому вона не була нотаріально посвідчена і чи не містить вона протизаконних умов.
Встановивши, що договір довічного утримання про визнання якого дійсним ставила питання ОСОБА_2, не був нотаріально посвідчений і доказів, які б свідчили про те, що ОСОБА_3 ухилялася від нотаріального оформлення цього договору не надано, у суду першої інстанції не було достатніх підстав для задоволення позову в цій частині, а у суду апеляційної інстанції — погоджуватись із таким рішенням.
Оскільки суд першої інстанції обставини справи встановив повно, у додатковій перевірці доказів потреби немає, однак допущено помилку у застосуванні матеріального права, ухвалені у справі судові рішення в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_2 про визнання договору довічного утримання дійсним підлягають скасуванню з ухваленням в цій частині нового рішення про відмову у задоволенні позову.
У решті судові рішення відповідають вимогам матеріального та процесуального закону.
Відповідно до вимог ч. 1 ст. 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном — протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.
Згідно із п. 8 Прикінцевих та перехідних положень правила ст. 344 ЦК України про набувальну давність поширюються також на випадки, коли володіння майном почалося за три роки до набрання чинності цим Кодексом.
За таких обставин суди прийшли до обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання за ОСОБА_1 права власності на нерухоме майно за набувальною давністю.
Виходячи з наведеного колегія суддів вважає за необхідне відповідно до ст. 341 ЦПК України ухвалені судові рішення в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_2 про визнання договору довічного утримання дійсним скасувати та ухвалити в цій частині нове про відмову в позові, а в решті — судові рішення залишити без змін.
Керуючись ст. 336, ст. 341, ч. 2 ст. 344 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України вирішила:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 30 березня 2007 року та ухвалу апеляційного суду Полтавської області від 13 червня 2007 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_2 про визнання договору довічного утримання дійсним скасувати.
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання договору довічного утримання дійсним відмовити.
У решті рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 30 березня 2007 року та ухвалу апеляційного суду Полтавської області від 13 червня 2007 року залишити без змін.
Рішення оскарженню не підлягає.
Про поділ спільного майна подружжя
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
СУДОВА ПАЛАТА У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
УХВАЛА
від 26 грудня 2007 року
Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сеніна Ю. Л., суддів: Левченка Є. Ф., Лихути Л. М., Охрімчук Л. І., Романюка Я. М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя, встановила:
У жовтні 2005 року ОСОБА_1 звернувся в суд із позовом до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя.
Зазначав, що перебував з ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі з 6 вересня 1997 року по 13 липня 2004 року.
Посилаючись на те, що ними не досягнуто згоди щодо поділу спільно нажитого майна, просив виділити йому Ѕ частини спільного майна на суму 19318 грн., стягнути з відповідачки на його користь вартість більярдного столу з аксесуарами у розмірі 5690 грн.
ОСОБА_2 звернулася в суд із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя.
Зазначала, що у період шлюбу з ОСОБА_1 ними було придбане нежиле приміщення — котельна з прибудовами у будинку АДРЕСА_1, яке було зареєстровано на ім'я чоловіка.
Посилаючись на те, що зазначене нежиле приміщення було придбане в період шлюбу, є їх спільною сумісною власністю, просила в порядку поділу цього нежилого приміщення визнати за нею право власності на ½ його частини.
Рішенням Чернігівського районного суду Запорізької області від 1 березня 2007 року, залишеним без зміни ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 29 травня 2007 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволені частково, проведено поділ спільного майна подружжя та виділено ОСОБА_1 у власність: супутникове обладнання вартістю 2700 грн., крісло офісне вартістю 900 грн., бра вартістю 120 грн., пилосос «Самсунг» вартістю 400 грн., телефон «Панафон» вартістю 150 грн., радіотелефон вартістю 700 грн., витяжку вартістю 350 грн., більярдний кий 6 шт. вартістю 900 грн., набір шарів для більярду 2 шт. вартістю 700 грн., поличку для шарів вартістю 50 грн., трикутник для більярду вартістю 40 грн., музичний центр «Технікс» вартістю 2500 грн., телевізор JVS вартістю 3000 грн., пральну машину «Ардо» вартістю 1500 грн.
ОСОБА_2 виділено у власність: комплект меблів для вітальні вартістю 2700 грн., килимові покриття вартістю 1500 грн., відеомагнітофон вартістю 820 грн., тумбу під телевізор вартістю 320 грн., комплект м'яких меблів вартістю 2050 грн., комп'ютер вартістю 1500 грн., стіл комп'ютерний вартістю 750 грн., кухонний комбайн вартістю 550 грн., газову плитку вартістю 550 грн., піч мікрохвильову вартістю 500 грн., комплект меблів для кухні вартістю 2500 грн., водонагрівач вартістю 800 грн., дзеркало для ванної кімнати вартістю 250 грн., жалюзі вартістю 280 грн., штори вартістю 300 грн., м'який куточок вартістю 1200 грн.
Зобов'язано ОСОБА_2 передати у власність ОСОБА_1 супутникове обладнання, крісло офісне, бра, пилосос «Самсунг», телефон «Панафон», радіотелефон, витяжку, більярдний кий, набір шарів для більярду, поличку для шарів, трикутник для більярду.
У задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено.
У касаційній скарзі ОСОБА_2 просить скасувати ухвалені у справі судові рішення в частині відмови у задоволенні її зустрічних позовних вимог та в цій частині ухвалити нове рішення про задоволення її позовних вимог, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до вимог ст. 335 ЦПК України суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні суду чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи скарги цих висновків не спростовують.
Ураховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне відмовити в задоволенні касаційної скарги.
Керуючись ст. 336 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України ухвалила:
Касаційну скаргу ОСОБА_2 відхилити.
Рішення Чернігівського районного суду Запорізької області від 1 березня 2007 року та ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 29 травня 2007 року залишити без змін.
Ухвала оскарженню не підлягає.
У жовтні 2005 року ОСОБА_1 звернувся в суд із позовом до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя.
Зазначав, що перебував з ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі з 6 вересня 1997 року по 13 липня 2004 року.
Посилаючись на те, що ними не досягнуто згоди щодо поділу спільно нажитого майна, просив виділити йому Ѕ частини спільного майна на суму 19318 грн., стягнути з відповідачки на його користь вартість більярдного столу з аксесуарами у розмірі 5690 грн.
ОСОБА_2 звернулася в суд із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя.
Зазначала, що у період шлюбу з ОСОБА_1 ними було придбане нежиле приміщення — котельна з прибудовами у будинку АДРЕСА_1, яке було зареєстровано на ім'я чоловіка.
Посилаючись на те, що зазначене нежиле приміщення було придбане в період шлюбу, є їх спільною сумісною власністю, просила в порядку поділу цього нежилого приміщення визнати за нею право власності на ½ його частини.
Рішенням Чернігівського районного суду Запорізької області від 1 березня 2007 року, залишеним без зміни ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 29 травня 2007 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволені частково, проведено поділ спільного майна подружжя та виділено ОСОБА_1 у власність: супутникове обладнання вартістю 2700 грн., крісло офісне вартістю 900 грн., бра вартістю 120 грн., пилосос «Самсунг» вартістю 400 грн., телефон «Панафон» вартістю 150 грн., радіотелефон вартістю 700 грн., витяжку вартістю 350 грн., більярдний кий 6 шт. вартістю 900 грн., набір шарів для більярду 2 шт. вартістю 700 грн., поличку для шарів вартістю 50 грн., трикутник для більярду вартістю 40 грн., музичний центр «Технікс» вартістю 2500 грн., телевізор JVS вартістю 3000 грн., пральну машину «Ардо» вартістю 1500 грн.
ОСОБА_2 виділено у власність: комплект меблів для вітальні вартістю 2700 грн., килимові покриття вартістю 1500 грн., відеомагнітофон вартістю 820 грн., тумбу під телевізор вартістю 320 грн., комплект м'яких меблів вартістю 2050 грн., комп'ютер вартістю 1500 грн., стіл комп'ютерний вартістю 750 грн., кухонний комбайн вартістю 550 грн., газову плитку вартістю 550 грн., піч мікрохвильову вартістю 500 грн., комплект меблів для кухні вартістю 2500 грн., водонагрівач вартістю 800 грн., дзеркало для ванної кімнати вартістю 250 грн., жалюзі вартістю 280 грн., штори вартістю 300 грн., м'який куточок вартістю 1200 грн.
Зобов'язано ОСОБА_2 передати у власність ОСОБА_1 супутникове обладнання, крісло офісне, бра, пилосос «Самсунг», телефон «Панафон», радіотелефон, витяжку, більярдний кий, набір шарів для більярду, поличку для шарів, трикутник для більярду.
У задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено.
У касаційній скарзі ОСОБА_2 просить скасувати ухвалені у справі судові рішення в частині відмови у задоволенні її зустрічних позовних вимог та в цій частині ухвалити нове рішення про задоволення її позовних вимог, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до вимог ст. 335 ЦПК України суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні суду чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи скарги цих висновків не спростовують.
Ураховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне відмовити в задоволенні касаційної скарги.
Керуючись ст. 336 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України ухвалила:
Касаційну скаргу ОСОБА_2 відхилити.
Рішення Чернігівського районного суду Запорізької області від 1 березня 2007 року та ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 29 травня 2007 року залишити без змін.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Про усунення перешкод у користуванні жилим приміщенням
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
СУДОВА ПАЛАТА У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
УХВАЛА
від 26 грудня 2007 року
Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гнатенка А. В., суддів: Григор'євої Л. І., Барсукової В. М., Данчука В. Г., Косенка В. Й., розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні жилим приміщенням, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 5 квітня 2007 року та ухвалу апеляційного суду Івано-Франківської області від 18 травня 2007 року, встановила:
У березні 2007 року позивач звернувся в суд із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що рішенням виконавчого комітету Коломийської міської ради від 15 вересня 2000 року ОСОБА_3 зобов'язано знести самочинно побудовані господарські споруди, але вказане рішення не було нею виконане. Зазначав, що ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_1, її спадкоємицею є ОСОБА_2.
Посилаючись на те, що розташування господарської споруди ОСОБА_2 на відстані 4,6 метрів від стіни належного йому будинку АДРЕСА_1 істотно порушує його право користування вказаним будинком, просив зобов'язати ОСОБА_2 усунути перешкоди в користуванні зазначеним жилим будинком, а саме знести господарську споруду, розташовану на західному боці земельної ділянки АДРЕСА_2.
ОСОБА_2. заявила клопотання про закриття провадження у справі, оскільки спірні споруди вже були предметом судового спору та 14 червня 2006 року Коломийським міськрайонним судом Івано-Франківської області ухвалено рішення за позовом Коломийської міської ради до неї, третя особа — ОСОБА_1, про знесення вказаних споруд.
Ухвалою Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 5 квітня 2007 року, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду Івано-Франківської області від 18 травня 2007 року, провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні жилим приміщенням закрито на підставі п. 2 ч. 1 ст. 205 ЦПК України.
У поданій до Верховного Суду України касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 5 квітня 2007 року, ухвалу апеляційного суду Івано-Франківської області від 18 травня 2007 року та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на порушення судами норм процесуального права.
Касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню, а судові рішення — скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції з таких підстав.
Постановляючи ухвалу про закриття провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні жилим приміщенням (знесення господарської споруди) на підставі п. 2 ч. 1 ст. 205 ЦПК України, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив із того, що даний спір із тих самих підстав та за участю тих самих сторін був розглянутий судом, який ухвалив рішення, що вступило в законну силу, маючи на увазі рішення Коломийського міського суду від 14 червня 2006 року в справі N 22-990/2006р. за позовом Коломийської міської ради до ОСОБА_2, третя особа без самостійних вимог — ОСОБА_1, про знесення самочинного будівництва та ухвалу апеляційного суду Івано-Франківської області від 3 серпня 2006 року.
Однак з висновком суду не можна погодитися з таких підстав.
Неможливість повторного розгляду справи за наявності рішення суду, що набрало законної сили, передбачена п. 2 ст. 205 ЦПК України — у тому разі, коли це рішення ухвалено з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.
Вирішуючи спір, суд не врахував, що позивач ОСОБА_1 брав участь у справі N 22-990/2006р. як третя особа без самостійних вимог.
Відповідно до ч. 1 ст. 30 ЦПК України сторонами в цивільному процесі є лише позивач і відповідач.
Крім того, обсяг прав і обов'язків осіб, які беруть участь у справі, встановлений ст. 27 ЦПК України. Статтею 31 ЦПК України визначені процесуальні права та обов'язки сторін у справі, обсяг прав яких значно ширший від прав третіх осіб без самостійних вимог, оскільки вони не заявляють самостійних вимог на предмет спору і не користуються правом на заміну підстав чи предмета позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог, відмову від позову, визнання позову повністю або частково, пред'явлення зустрічного позову тощо.
Ураховуючи викладене, суд дійшов помилкового висновку про те, що аналогічний спір вже був розглянутий Коломийським міським судом (справа N 22-990/2006р.) за участю тих самих сторін.
Крім того, суд залишив поза увагою, що підставою позову Коломийської міської ради (тобто обставинами, якими обґрунтовувалися вимоги Коломийської міської ради) було самовільне зведення господарських будівель та порушення у зв'язку із цим санітарних норм.
Підставою ж позову ОСОБА_1 є порушення його прав власника, а саме відсутність можливості здійснювати свої права та користуватися своєю власністю через зведення відповідачкою господарської споруди з порушенням норм СНІПу.
У розумінні цивільно-процесуального закону предмет позову — це матеріально-правова вимога позивача, стосовно якої він просить ухвалити рішення, у матеріальному розумінні — це певна річ, щодо якої виник спір.
Суд помилився у визначенні поняття предмета позову в його процесуальному розумінні та не врахував його відмінність від матеріального предмета позову, тобто об'єкта, щодо якого виник спір,— господарської споруди, у той час як предметом позову ОСОБА_1 (про який йдеться в п. 2 ст. 205 ЦПК України) є матеріально-правова вимога про усунення порушень права власника.
Таким чином, суд дійшов хибного висновку про те, що рішення Коломийського міського суду від 14 червня 2006 року в справі N 22-990/2006р. ухвалено з приводу спору про той самий предмет, з тих самих підстав та за участю тих самих сторін.
За таких обставин судом першої інстанції допущено порушення норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, і ці порушення не були усунені апеляційним судом, а тому судові рішення відповідно до ст. 338 ЦПК України підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України ухвалила:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Ухвалу Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 5 квітня 2007 року та ухвалу апеляційного суду Івано-Франківської області від 18 травня 2007 року скасувати, передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвала оскарженню не підлягає.
У березні 2007 року позивач звернувся в суд із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що рішенням виконавчого комітету Коломийської міської ради від 15 вересня 2000 року ОСОБА_3 зобов'язано знести самочинно побудовані господарські споруди, але вказане рішення не було нею виконане. Зазначав, що ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_1, її спадкоємицею є ОСОБА_2.
Посилаючись на те, що розташування господарської споруди ОСОБА_2 на відстані 4,6 метрів від стіни належного йому будинку АДРЕСА_1 істотно порушує його право користування вказаним будинком, просив зобов'язати ОСОБА_2 усунути перешкоди в користуванні зазначеним жилим будинком, а саме знести господарську споруду, розташовану на західному боці земельної ділянки АДРЕСА_2.
ОСОБА_2. заявила клопотання про закриття провадження у справі, оскільки спірні споруди вже були предметом судового спору та 14 червня 2006 року Коломийським міськрайонним судом Івано-Франківської області ухвалено рішення за позовом Коломийської міської ради до неї, третя особа — ОСОБА_1, про знесення вказаних споруд.
Ухвалою Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 5 квітня 2007 року, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду Івано-Франківської області від 18 травня 2007 року, провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні жилим приміщенням закрито на підставі п. 2 ч. 1 ст. 205 ЦПК України.
У поданій до Верховного Суду України касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 5 квітня 2007 року, ухвалу апеляційного суду Івано-Франківської області від 18 травня 2007 року та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на порушення судами норм процесуального права.
Касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню, а судові рішення — скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції з таких підстав.
Постановляючи ухвалу про закриття провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні жилим приміщенням (знесення господарської споруди) на підставі п. 2 ч. 1 ст. 205 ЦПК України, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив із того, що даний спір із тих самих підстав та за участю тих самих сторін був розглянутий судом, який ухвалив рішення, що вступило в законну силу, маючи на увазі рішення Коломийського міського суду від 14 червня 2006 року в справі N 22-990/2006р. за позовом Коломийської міської ради до ОСОБА_2, третя особа без самостійних вимог — ОСОБА_1, про знесення самочинного будівництва та ухвалу апеляційного суду Івано-Франківської області від 3 серпня 2006 року.
Однак з висновком суду не можна погодитися з таких підстав.
Неможливість повторного розгляду справи за наявності рішення суду, що набрало законної сили, передбачена п. 2 ст. 205 ЦПК України — у тому разі, коли це рішення ухвалено з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.
Вирішуючи спір, суд не врахував, що позивач ОСОБА_1 брав участь у справі N 22-990/2006р. як третя особа без самостійних вимог.
Відповідно до ч. 1 ст. 30 ЦПК України сторонами в цивільному процесі є лише позивач і відповідач.
Крім того, обсяг прав і обов'язків осіб, які беруть участь у справі, встановлений ст. 27 ЦПК України. Статтею 31 ЦПК України визначені процесуальні права та обов'язки сторін у справі, обсяг прав яких значно ширший від прав третіх осіб без самостійних вимог, оскільки вони не заявляють самостійних вимог на предмет спору і не користуються правом на заміну підстав чи предмета позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог, відмову від позову, визнання позову повністю або частково, пред'явлення зустрічного позову тощо.
Ураховуючи викладене, суд дійшов помилкового висновку про те, що аналогічний спір вже був розглянутий Коломийським міським судом (справа N 22-990/2006р.) за участю тих самих сторін.
Крім того, суд залишив поза увагою, що підставою позову Коломийської міської ради (тобто обставинами, якими обґрунтовувалися вимоги Коломийської міської ради) було самовільне зведення господарських будівель та порушення у зв'язку із цим санітарних норм.
Підставою ж позову ОСОБА_1 є порушення його прав власника, а саме відсутність можливості здійснювати свої права та користуватися своєю власністю через зведення відповідачкою господарської споруди з порушенням норм СНІПу.
У розумінні цивільно-процесуального закону предмет позову — це матеріально-правова вимога позивача, стосовно якої він просить ухвалити рішення, у матеріальному розумінні — це певна річ, щодо якої виник спір.
Суд помилився у визначенні поняття предмета позову в його процесуальному розумінні та не врахував його відмінність від матеріального предмета позову, тобто об'єкта, щодо якого виник спір,— господарської споруди, у той час як предметом позову ОСОБА_1 (про який йдеться в п. 2 ст. 205 ЦПК України) є матеріально-правова вимога про усунення порушень права власника.
Таким чином, суд дійшов хибного висновку про те, що рішення Коломийського міського суду від 14 червня 2006 року в справі N 22-990/2006р. ухвалено з приводу спору про той самий предмет, з тих самих підстав та за участю тих самих сторін.
За таких обставин судом першої інстанції допущено порушення норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, і ці порушення не були усунені апеляційним судом, а тому судові рішення відповідно до ст. 338 ЦПК України підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України ухвалила:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Ухвалу Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 5 квітня 2007 року та ухвалу апеляційного суду Івано-Франківської області від 18 травня 2007 року скасувати, передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Про надання житлового приміщення
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
УХВАЛА
від 19 грудня 2007 року
Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого — Яреми А. Г., суддів: Левченка Є. Ф., Лихути Л. М., Охрімчук Л. І., Романюка Я. М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Особи 1 до Державного територіально-галузевого об'єднання «Південно-Західна залізниця», треті особи — Конотопська міська рада, «Союз Чорнобиль України» по м. Конотопу та Конотопському району, про надання житлового приміщення, за касаційною скаргою Особи 1 на рішення апеляційного суду Сумської області від 22.02.2007, встановила:
У липні 2003 р. Особа 1 звернувся в суд із позовом до ДТГО «Південно-Західна залізниця», треті особи — Конотопська міська рада, «Союз Чорнобиль України» по м. Конотопу та Конотопському району, про надання житлового приміщення.
Позивач зазначав, що з 1997 р. перебуває у відповідача на обліку на поліпшення житлових умов як інвалід II групи і учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС I категорії та включений до списку позачерговиків на отримання квартири, однак відповідач при введенні в експлуатацію нового житлового будинку житла йому не надав, чим порушив його право на забезпечення квартирою протягом 1 року з дня подання заяви про поліпшення житлових умов.
Справа розглядалась судами неодноразово.
У грудні 2006 р. Особа 1 уточнив позовні вимоги та просив суд зобов'язати відповідача надати йому квартиру N * за Адресою 1, яку йому було надано на підставі рішення виконавчого комітету Конотопської міської ради N 244 від 23.06.2004 із зняттям з квартирного обліку.
Останнім рішенням Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 25.12.2006 позов задоволено: зобов'язано відповідача надати Особі 1 квартиру за Адресою 1.
Рішенням апеляційного суду Сумської області від 22.02.2007 рішення місцевого суду скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в позові.
В обгрунтування касаційної скарги позивач посилається на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, у зв'язку з чим ставить питання про скасування рішення суду апеляційної інстанції та залишення в силі рішення місцевого суду.
Колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Задовольняючи позов, місцевий суд виходив з того, що позивач має статус постраждалого від Чорнобильської катастрофи I категорії; на час надання спірної квартири був єдиним серед інших осіб, що перебували в списку позачерговиків, хто мав право на забезпечення житлом протягом 1 року, а також з того, що спірна квартира не обтяжена правами на неї інших осіб.
Скасовуючи рішення місцевого суду та ухвалюючи нове рішення про відмову в позові, апеляційний суд виходив з того, що позивач одержав спірну квартиру на підставі рішення суду, яке скасовано судом касаційної інстанції; законодавством не передбачено пріоритету осіб, що мають статус позивача, при позачерговому забезпеченні житлом осіб, які включені до окремого списку позачерговиків; Особа 1 на квартирному обліку за місцем проживання не перебував, а на квартирному обліку позачерговиків, що ведеться відповідачем, перебував в списку під N 24; раніше позивача в цій черзі перебувало ще шість чоловік, а тому надання квартири позивачу здійснено з порушенням їх прав.
Проте повністю погодитись з такими висновками апеляційного суду не можна, виходячи з наступного.
Згідно з п. 10 ст. 20 Закону «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» особам, віднесеним до I категорії, надаються такі гарантовані державою компенсації та пільги позачергове забезпечення житловою площею осіб, які потребують поліпшення житлових умов. Особи, зазначені в цьому пункті, забезпечуються житловою площею протягом року з дня подання заяви, для чого місцеві ради щорічно виділяють 15% усього збудованого житла (зокрема підприємствами, установами, організаціями незалежно від форми власності). Кабінет Міністрів щорічно виділяє обласним державним адміністраціям цільовим призначенням капітальні вкладення відповідно до кількості сімей, що потребують поліпшення житлових умов. Фінансування будівництва здійснюється з державного бюджету.
Пунктом 8 постанови КМ від 31.12.96 N 1589 «Про Порядок надання додаткової жилої площі особам, які внаслідок Чорнобильської катастрофи перенесли променеву хворобу будь-якого ступеня або стали інвалідами, дітям-інвалідам, які потребують особливого догляду, та сім'ям, що втратили годувальника з числа осіб, віднесених до категорії 1» передбачено, що особам і сім'ям, зазначеним у пункті 1 цього Порядку, житло може бути надане за їхньою згодою Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями, які включили їх до реєстру, у будь-якому населеному пункті на підпорядкованій їм території, якщо не має можливості поліпшити житлові умови цих осіб за місцем перебування на квартирному обліку.
Пунктом 7 цього Порядку визначено коло осіб з числа осіб і сімей, зазначених у п. 1, житлові умови яких поліпшуються в першу чергу.
Пунктом 46 Правил обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і надання їм жилих приміщень в Українській РСР, затверджених постановою Ради Міністрів УРСР і Укрпрофради від 11.12.84 N 470, визначено категорії осіб, яким жилі приміщення надаються поза чергою.
Серед цих категорій осіб лише інваліди I групи з числа учасників бойових дій на території інших країн мають таке ж право, як позивач, а саме: на забезпечення жилою площею протягом 1 року (підпункт 51).
Для цих категорій осіб порушення строку забезпечення житлом є самостійною підставою для пред'явлення в суді позову про захист порушеного права.
Згідно з роз'ясненням, що міститься в п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду від 12.04.85 N 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України», судовому розгляду підлягають спори про надання жилого приміщення за вимогами громадян, які мають право на позачергове надання жилих приміщень, зокрема у випадках порушення встановленого законодавством строку надання житла.
За таких обставин висновок апеляційного суду про те, що діючим законодавством не передбачено пріоритету осіб, що мають статус позивача, при позачерговому забезпеченні житлом осіб, які включені до окремого списку позачерговиків, суперечить матеріалам справи та вимогам закону.
Встановивши, що рішенням виконавчого комітету Конотопської міської ради від 23.06.2004 N 244 спірну квартиру було надано позивачеві як єдиному з осіб, хто зі списку позачерговиків відповідно до закону мав право на забезпечення житлом протягом 1 року, місцевий суд дійшов правильного висновку щодо обгрунтованості заявлених вимог і наявності підстав для задоволення позову.
Згідно зі ст. 339 ЦПК, установивши, що апеляційним судом скасовано судове рішення, ухвалене згідно із законом, суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції.
Керуючись ст. ст. 336, 339 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України ухвалила:
Касаційну скаргу Особи 1 задовольнити.
Рішення апеляційного суду Сумської області від 22.02.2007 скасувати, а рішення Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 25.12.2006 залишити в силі.
Ухвала оскарженню не підлягає.
У липні 2003 р. Особа 1 звернувся в суд із позовом до ДТГО «Південно-Західна залізниця», треті особи — Конотопська міська рада, «Союз Чорнобиль України» по м. Конотопу та Конотопському району, про надання житлового приміщення.
Позивач зазначав, що з 1997 р. перебуває у відповідача на обліку на поліпшення житлових умов як інвалід II групи і учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС I категорії та включений до списку позачерговиків на отримання квартири, однак відповідач при введенні в експлуатацію нового житлового будинку житла йому не надав, чим порушив його право на забезпечення квартирою протягом 1 року з дня подання заяви про поліпшення житлових умов.
Справа розглядалась судами неодноразово.
У грудні 2006 р. Особа 1 уточнив позовні вимоги та просив суд зобов'язати відповідача надати йому квартиру N * за Адресою 1, яку йому було надано на підставі рішення виконавчого комітету Конотопської міської ради N 244 від 23.06.2004 із зняттям з квартирного обліку.
Останнім рішенням Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 25.12.2006 позов задоволено: зобов'язано відповідача надати Особі 1 квартиру за Адресою 1.
Рішенням апеляційного суду Сумської області від 22.02.2007 рішення місцевого суду скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в позові.
В обгрунтування касаційної скарги позивач посилається на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, у зв'язку з чим ставить питання про скасування рішення суду апеляційної інстанції та залишення в силі рішення місцевого суду.
Колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Задовольняючи позов, місцевий суд виходив з того, що позивач має статус постраждалого від Чорнобильської катастрофи I категорії; на час надання спірної квартири був єдиним серед інших осіб, що перебували в списку позачерговиків, хто мав право на забезпечення житлом протягом 1 року, а також з того, що спірна квартира не обтяжена правами на неї інших осіб.
Скасовуючи рішення місцевого суду та ухвалюючи нове рішення про відмову в позові, апеляційний суд виходив з того, що позивач одержав спірну квартиру на підставі рішення суду, яке скасовано судом касаційної інстанції; законодавством не передбачено пріоритету осіб, що мають статус позивача, при позачерговому забезпеченні житлом осіб, які включені до окремого списку позачерговиків; Особа 1 на квартирному обліку за місцем проживання не перебував, а на квартирному обліку позачерговиків, що ведеться відповідачем, перебував в списку під N 24; раніше позивача в цій черзі перебувало ще шість чоловік, а тому надання квартири позивачу здійснено з порушенням їх прав.
Проте повністю погодитись з такими висновками апеляційного суду не можна, виходячи з наступного.
Згідно з п. 10 ст. 20 Закону «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» особам, віднесеним до I категорії, надаються такі гарантовані державою компенсації та пільги позачергове забезпечення житловою площею осіб, які потребують поліпшення житлових умов. Особи, зазначені в цьому пункті, забезпечуються житловою площею протягом року з дня подання заяви, для чого місцеві ради щорічно виділяють 15% усього збудованого житла (зокрема підприємствами, установами, організаціями незалежно від форми власності). Кабінет Міністрів щорічно виділяє обласним державним адміністраціям цільовим призначенням капітальні вкладення відповідно до кількості сімей, що потребують поліпшення житлових умов. Фінансування будівництва здійснюється з державного бюджету.
Пунктом 8 постанови КМ від 31.12.96 N 1589 «Про Порядок надання додаткової жилої площі особам, які внаслідок Чорнобильської катастрофи перенесли променеву хворобу будь-якого ступеня або стали інвалідами, дітям-інвалідам, які потребують особливого догляду, та сім'ям, що втратили годувальника з числа осіб, віднесених до категорії 1» передбачено, що особам і сім'ям, зазначеним у пункті 1 цього Порядку, житло може бути надане за їхньою згодою Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями, які включили їх до реєстру, у будь-якому населеному пункті на підпорядкованій їм території, якщо не має можливості поліпшити житлові умови цих осіб за місцем перебування на квартирному обліку.
Пунктом 7 цього Порядку визначено коло осіб з числа осіб і сімей, зазначених у п. 1, житлові умови яких поліпшуються в першу чергу.
Пунктом 46 Правил обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і надання їм жилих приміщень в Українській РСР, затверджених постановою Ради Міністрів УРСР і Укрпрофради від 11.12.84 N 470, визначено категорії осіб, яким жилі приміщення надаються поза чергою.
Серед цих категорій осіб лише інваліди I групи з числа учасників бойових дій на території інших країн мають таке ж право, як позивач, а саме: на забезпечення жилою площею протягом 1 року (підпункт 51).
Для цих категорій осіб порушення строку забезпечення житлом є самостійною підставою для пред'явлення в суді позову про захист порушеного права.
Згідно з роз'ясненням, що міститься в п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду від 12.04.85 N 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України», судовому розгляду підлягають спори про надання жилого приміщення за вимогами громадян, які мають право на позачергове надання жилих приміщень, зокрема у випадках порушення встановленого законодавством строку надання житла.
За таких обставин висновок апеляційного суду про те, що діючим законодавством не передбачено пріоритету осіб, що мають статус позивача, при позачерговому забезпеченні житлом осіб, які включені до окремого списку позачерговиків, суперечить матеріалам справи та вимогам закону.
Встановивши, що рішенням виконавчого комітету Конотопської міської ради від 23.06.2004 N 244 спірну квартиру було надано позивачеві як єдиному з осіб, хто зі списку позачерговиків відповідно до закону мав право на забезпечення житлом протягом 1 року, місцевий суд дійшов правильного висновку щодо обгрунтованості заявлених вимог і наявності підстав для задоволення позову.
Згідно зі ст. 339 ЦПК, установивши, що апеляційним судом скасовано судове рішення, ухвалене згідно із законом, суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції.
Керуючись ст. ст. 336, 339 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України ухвалила:
Касаційну скаргу Особи 1 задовольнити.
Рішення апеляційного суду Сумської області від 22.02.2007 скасувати, а рішення Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 25.12.2006 залишити в силі.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Про визнання права власності на частину квартири
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
КОЛЕГІЯ СУДДІВ СУДОВОЇ ПАЛАТИ У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
УХВАЛА
від 12 грудня 2007 року
(Витяг)
У жовтні 2006 р. Н. звернулася до суду з позовом до Л. І., Л. С., Л. Г., Л. П. про визнання права власності на ½ частину квартири.
Посилалась на те, що у січні 1992 р. під час перебування в шлюбі з Л. Г. С. за спільні кошти вони купили двокімнатну квартиру у м. Києві. 15 червня 1994 р. шлюб між ними було розірвано, а квартира залишилась у володінні Л. Г. С. 29 серпня 2006 р. Л. Г. С. помер, а відповідачі, які є його спадкоємцями, не визнають її право на частку в квартирі.
Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 7 березня 2007 р. у задоволенні позову відмовлено.
Рішенням апеляційного суду м. Києва від 12 червня 2007 р. скасовано рішення Печерського районного суду м. Києва від 7 березня 2007 р. і ухвалено нове рішення, яким позов задоволено.
У касаційній скарзі Л. П. просила скасувати рішення апеляційного суду і залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення апеляційним судом норм матеріального та процесуального права.
Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню на таких підставах.
Судом першої інстанції встановлено, що Н. перебувала у зареєстрованому шлюбі з Л. Г. С. з 22 лютого 1984 р. 21 січня 1992 р. за договором купівлі-продажу на ім'я Л. Г. С. була придбана квартира.
Рішенням суду від 30 листопада 1992 р. за позовом Н., яка зазначала, що більше двох років вони не підтримують шлюбних відносин, шлюб між Н. та Л. Г. С. було розірвано.
24 вересня 1994 р. було зареєстровано шлюб Л. Г. С. з Л. П.
29 серпня 2006 р. Л. Г. С. помер. Судом першої інстанції також зазначено, що позивачка пропустила без поважних причин строк звернення до суду, оскільки ще при розірванні шлюбу їй було відомо про наявність квартири, придбаної Л. Г. С. При встановленні зазначених фактів судом не було порушено норми процесуального права.
З огляду на наведене районний суд дійшов висновку про те, що квартира не є об'єктом спільної сумісної власності позивачки і Л. Г. С. та про сплив позовної давності.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд керувався тим, що спірна квартира є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, і позивачка має право на ½ частину цієї квартири, оскільки квартиру було куплено у період шлюбу, в якому подружжя перебувало до червня 1994 р. Крім того, апеляційний суд зазначив, що позивачкою не пропущено позовної давності, оскільки відповідачами не спростовано її посилання на те, що про порушення свого права вона дізналася лише після відкриття спадщини на квартиру.
Проте з такими висновками апеляційного суду погодитись не можна.
Відповідно до ст. 303 ЦПК підчас розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлене поважними причинами.
Перевіряючи доводи сторін щодо часу припинення спільного проживання позивачки з Л. Г. С, суд апеляційної інстанції керувався тим, що сторони перебували у шлюбі до червня 1994 р.— дати реєстрації розірвання шлюбу в органах РАГС. Посилання суду першої інстанції на рішення Старокиївського районного суду м. Києва від 30 листопада 1992 р., як на доказ, що підтверджує час припинення шлюбних відносин, апеляційний суд визнав таким, що суперечить нормам ст. 61 ЦПК, оскільки відомості про цей факт зазначені лише в описовій частині рішення.
Однак апеляційним судом не взято до уваги, що оцінюючи рішення суду від 30 листопада 1992 р., суд першої інстанції керувався не положеннями ст. 61 ЦПК про підстави звільнення від доказування, а тим, що воно було ухвалене за позовом самої Н., яка зазначала, що з відповідачем спільно не проживає більше двох років, оскільки у нього є нова сім'я і він проживає окремо.
Також не можна погодитись з висновком апеляційного суду про те, що позивачкою не пропущено позовної давності, оскільки такий висновок не ґрунтується на матеріалах справи.
Крім того, апеляційним судом не враховано вимоги ст. 261 ЦК щодо початку перебігу позовної давності, який починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Керуючись ст. 336 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу Л. П. задовольнила.
Рішення апеляційного суду м. Києва від 12 червня 2007 р. скасувала, залишила в силі рішення Печерського районного суду м. Києва від 7 березня 2007 р.
У жовтні 2006 р. Н. звернулася до суду з позовом до Л. І., Л. С., Л. Г., Л. П. про визнання права власності на ½ частину квартири.
Посилалась на те, що у січні 1992 р. під час перебування в шлюбі з Л. Г. С. за спільні кошти вони купили двокімнатну квартиру у м. Києві. 15 червня 1994 р. шлюб між ними було розірвано, а квартира залишилась у володінні Л. Г. С. 29 серпня 2006 р. Л. Г. С. помер, а відповідачі, які є його спадкоємцями, не визнають її право на частку в квартирі.
Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 7 березня 2007 р. у задоволенні позову відмовлено.
Рішенням апеляційного суду м. Києва від 12 червня 2007 р. скасовано рішення Печерського районного суду м. Києва від 7 березня 2007 р. і ухвалено нове рішення, яким позов задоволено.
У касаційній скарзі Л. П. просила скасувати рішення апеляційного суду і залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення апеляційним судом норм матеріального та процесуального права.
Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню на таких підставах.
Судом першої інстанції встановлено, що Н. перебувала у зареєстрованому шлюбі з Л. Г. С. з 22 лютого 1984 р. 21 січня 1992 р. за договором купівлі-продажу на ім'я Л. Г. С. була придбана квартира.
Рішенням суду від 30 листопада 1992 р. за позовом Н., яка зазначала, що більше двох років вони не підтримують шлюбних відносин, шлюб між Н. та Л. Г. С. було розірвано.
24 вересня 1994 р. було зареєстровано шлюб Л. Г. С. з Л. П.
29 серпня 2006 р. Л. Г. С. помер. Судом першої інстанції також зазначено, що позивачка пропустила без поважних причин строк звернення до суду, оскільки ще при розірванні шлюбу їй було відомо про наявність квартири, придбаної Л. Г. С. При встановленні зазначених фактів судом не було порушено норми процесуального права.
З огляду на наведене районний суд дійшов висновку про те, що квартира не є об'єктом спільної сумісної власності позивачки і Л. Г. С. та про сплив позовної давності.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд керувався тим, що спірна квартира є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, і позивачка має право на ½ частину цієї квартири, оскільки квартиру було куплено у період шлюбу, в якому подружжя перебувало до червня 1994 р. Крім того, апеляційний суд зазначив, що позивачкою не пропущено позовної давності, оскільки відповідачами не спростовано її посилання на те, що про порушення свого права вона дізналася лише після відкриття спадщини на квартиру.
Проте з такими висновками апеляційного суду погодитись не можна.
Відповідно до ст. 303 ЦПК підчас розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлене поважними причинами.
Перевіряючи доводи сторін щодо часу припинення спільного проживання позивачки з Л. Г. С, суд апеляційної інстанції керувався тим, що сторони перебували у шлюбі до червня 1994 р.— дати реєстрації розірвання шлюбу в органах РАГС. Посилання суду першої інстанції на рішення Старокиївського районного суду м. Києва від 30 листопада 1992 р., як на доказ, що підтверджує час припинення шлюбних відносин, апеляційний суд визнав таким, що суперечить нормам ст. 61 ЦПК, оскільки відомості про цей факт зазначені лише в описовій частині рішення.
Однак апеляційним судом не взято до уваги, що оцінюючи рішення суду від 30 листопада 1992 р., суд першої інстанції керувався не положеннями ст. 61 ЦПК про підстави звільнення від доказування, а тим, що воно було ухвалене за позовом самої Н., яка зазначала, що з відповідачем спільно не проживає більше двох років, оскільки у нього є нова сім'я і він проживає окремо.
Також не можна погодитись з висновком апеляційного суду про те, що позивачкою не пропущено позовної давності, оскільки такий висновок не ґрунтується на матеріалах справи.
Крім того, апеляційним судом не враховано вимоги ст. 261 ЦК щодо початку перебігу позовної давності, який починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Керуючись ст. 336 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу Л. П. задовольнила.
Рішення апеляційного суду м. Києва від 12 червня 2007 р. скасувала, залишила в силі рішення Печерського районного суду м. Києва від 7 березня 2007 р.
Про усунення перешкод у користуванні власністю та виселення, визнання права власності на ½ частину квартири, визнання права власності на спадкове майно
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
УХВАЛА
від 5 грудня 2007 року
Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого — Григор'євої Л. І., суддів: Балюка М. І., Косенка В. Й., Барсукової В. М., Гуменюка В. І., розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом Особи 1 до Особи 2 про усунення перешкод у користуванні власністю та виселення, визнання права власності на ½ частину квартири, визнання права власності на спадкове майно, за касаційною скаргою Особи 2 на ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 17.05.2007, встановила:
У серпні 2006 року позивач звернувся в суд із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що є співвласником квартири Адреса 1, в якій проживав разом із матір'ю, котра померла Інформація 1.
Посилаючись на те, що за кілька тижнів до смерті матері в спірну квартиру вселився його рідний брат разом із сім'єю, створюючи йому перешкоди в користуванні власністю, просив визнати за ним право власності на ½ частину спірної квартири та на все спадкове майно у вигляді цієї квартири після смерті матері.
Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 22.12.2006 в задоволенні позову Особі 1 відмовлено.
Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 17.05.2007 рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 22.12.2006 скасовано, справу направлено на новий розгляд іншим складом суду.
У поданій до Верховного Суду касаційній скарзі Особа 2 просить скасувати ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 17.05.2007 та залишити в силі рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 22.12.2006, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 22.12.2006 вирішено спір, який виник між Особою 1 і Особою 2 з приводу володіння, користування та розпорядження Адреси 1, власниця якої за договором купівлі-продажу від 09.07.96 Особа 3 (мати сторін) померла Інформація 1.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції на підставі п. 4 ч. 1 ст. 311 ЦПК, апеляційний суд виходив із порушення судом першої інстанції норм процесуального права, яке полягало в непритягненні до участі у справі Сімнадцятої Київської державної нотаріальної контори, прав і інтересів котрої торкається вказаний спір.
Однак ухвала апеляційного суду постановлена з порушенням норм процесуального права, у зв'язку з чим підлягає скасуванню з направленням справи на новий апеляційний розгляд на підставі ч. 3 ст. 338 ЦПК
Відповідно до ст. 26 ЦПК особами, які беруть участь у справі, є сторони, треті особи та їхні представники.
Сторонами у цивільному процесі є позивач і відповідач, тобто особи, матеріально-правовий спір між якими є предметом вирішення в цивільному судочинстві (ст. 26 ЦПК).
Суб'єкти цивільних процесуальних правовідносин, які вступають у порушену в суді справу, пред'явивши позов щодо предмета спору з метою захисту особистих суб'єктивних матеріальних прав чи охоронюваних законом інтересів, є третіми особами, які заявляють самостійні вимоги (ст. 34 ЦПК).
Третіми особами, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, є суб'єкти цивільних процесуальних правовідносин, які беруть участь у справі на боці однієї зі сторін з метою захисту своїх суб'єктивних прав та інтересів (ст. 35 ЦПК).
Відповідно до ст. 1 Закону «Про нотаріат» нотаріат — це система органів і посадових осіб, на які покладено обов'язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені цим Законом, з метою надання їм юридичної вірогідності.
Виходячи із системного аналізу зазначених правових норм, слід зробити висновок, що при вирішенні справ, які стосуються оспорювання прав і обов'язків сторін, набутих на підставі вчинених нотаріальних дій — посвідчення договорів, угод (крім справ за скаргами на нотаріальні дії чи відмову у їх вчиненні), нотаріуси в розумінні ст. ст. 30, 34, 35 ЦПК не є особами, прав і обов'язків яких стосується спір сторін, оскільки відсутня їх юридична зацікавленість у результатах вирішення справи судом і реалізації ухваленого в ній рішення.
За таких обставин висновок апеляційного суду про ухвалення рішення суду першої інстанції з порушенням процесуальних норм права у зв'язку з непритягненням до участі у справі нотаріальної контори, до якої сторонами подано заяви про прийняття спадщини, є безпідставним.
Оскільки апеляційним судом рішення суду першої інстанції по суті не переглядалось, ухвала апеляційного суду підлягає скасуванню з направленням справи на новий апеляційний розгляд.
Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду ухвалила:
Касаційну скаргу Особи 2 задовольнити.
Ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 17.05.2007 скасувати, передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Ухвала оскарженню не підлягає.
У серпні 2006 року позивач звернувся в суд із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що є співвласником квартири Адреса 1, в якій проживав разом із матір'ю, котра померла Інформація 1.
Посилаючись на те, що за кілька тижнів до смерті матері в спірну квартиру вселився його рідний брат разом із сім'єю, створюючи йому перешкоди в користуванні власністю, просив визнати за ним право власності на ½ частину спірної квартири та на все спадкове майно у вигляді цієї квартири після смерті матері.
Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 22.12.2006 в задоволенні позову Особі 1 відмовлено.
Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 17.05.2007 рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 22.12.2006 скасовано, справу направлено на новий розгляд іншим складом суду.
У поданій до Верховного Суду касаційній скарзі Особа 2 просить скасувати ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 17.05.2007 та залишити в силі рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 22.12.2006, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 22.12.2006 вирішено спір, який виник між Особою 1 і Особою 2 з приводу володіння, користування та розпорядження Адреси 1, власниця якої за договором купівлі-продажу від 09.07.96 Особа 3 (мати сторін) померла Інформація 1.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції на підставі п. 4 ч. 1 ст. 311 ЦПК, апеляційний суд виходив із порушення судом першої інстанції норм процесуального права, яке полягало в непритягненні до участі у справі Сімнадцятої Київської державної нотаріальної контори, прав і інтересів котрої торкається вказаний спір.
Однак ухвала апеляційного суду постановлена з порушенням норм процесуального права, у зв'язку з чим підлягає скасуванню з направленням справи на новий апеляційний розгляд на підставі ч. 3 ст. 338 ЦПК
Відповідно до ст. 26 ЦПК особами, які беруть участь у справі, є сторони, треті особи та їхні представники.
Сторонами у цивільному процесі є позивач і відповідач, тобто особи, матеріально-правовий спір між якими є предметом вирішення в цивільному судочинстві (ст. 26 ЦПК).
Суб'єкти цивільних процесуальних правовідносин, які вступають у порушену в суді справу, пред'явивши позов щодо предмета спору з метою захисту особистих суб'єктивних матеріальних прав чи охоронюваних законом інтересів, є третіми особами, які заявляють самостійні вимоги (ст. 34 ЦПК).
Третіми особами, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, є суб'єкти цивільних процесуальних правовідносин, які беруть участь у справі на боці однієї зі сторін з метою захисту своїх суб'єктивних прав та інтересів (ст. 35 ЦПК).
Відповідно до ст. 1 Закону «Про нотаріат» нотаріат — це система органів і посадових осіб, на які покладено обов'язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені цим Законом, з метою надання їм юридичної вірогідності.
Виходячи із системного аналізу зазначених правових норм, слід зробити висновок, що при вирішенні справ, які стосуються оспорювання прав і обов'язків сторін, набутих на підставі вчинених нотаріальних дій — посвідчення договорів, угод (крім справ за скаргами на нотаріальні дії чи відмову у їх вчиненні), нотаріуси в розумінні ст. ст. 30, 34, 35 ЦПК не є особами, прав і обов'язків яких стосується спір сторін, оскільки відсутня їх юридична зацікавленість у результатах вирішення справи судом і реалізації ухваленого в ній рішення.
За таких обставин висновок апеляційного суду про ухвалення рішення суду першої інстанції з порушенням процесуальних норм права у зв'язку з непритягненням до участі у справі нотаріальної контори, до якої сторонами подано заяви про прийняття спадщини, є безпідставним.
Оскільки апеляційним судом рішення суду першої інстанції по суті не переглядалось, ухвала апеляційного суду підлягає скасуванню з направленням справи на новий апеляційний розгляд.
Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду ухвалила:
Касаційну скаргу Особи 2 задовольнити.
Ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 17.05.2007 скасувати, передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Про зміну договору найму жилого приміщення
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
КОЛЕГІЯ СУДДІВ СУДОВОЇ ПАЛАТИ У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
РІШЕННЯ
від 28 листопада 2007 року
Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого — Яреми А. Г., суддів Левченка Є. Ф., Лихути Л. М., Охрімчук Л. І., Сеніна Ю. Л., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа — Гвардійська квартирно-експлуатаційна частина району, про зміну договору найму жилого приміщення, встановила:
У вересні 2006 року ОСОБА_1 звернулася в суд із позовом до ОСОБА_2 про зміну договору найму жилого приміщення.
Зазначала, що з 15 серпня 1989 року по 15 серпня 2006 рік перебувала у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_2.
Від шлюбу мають сина — ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 року народження.
Під час шлюбу вони отримали двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 Дніпропетровської області.
Посилаючись на те, що шлюб між нею та ОСОБА_2 розірваний, а ними не досягнуто згоди щодо порядку користування зазначеною квартирою, просила встановити порядок користування квартирою: виділити у користування їй із сином кімнату площею 16,23 кв. м із лоджією, а відповідачу — кімнату площею 12,32 кв. м, інші приміщення: коридор, ванну, туалет, кладову залишити у загальному користуванні, зобов'язати Гвардійську КЕЧ укласти з нею окремий договір найму жилого приміщення.
Рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 23 лютого 2007 року, залишеним без зміни ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 червня 2007 року, в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та постановити нове рішення про задоволення її позовних вимог, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 суд першої інстанції, з висновками якого погодився і апеляційний суд, виходив з того, що у разі виділення у користування ОСОБА_1 та ОСОБА_3 кімнати площею 16,23 кв. м, а відповідачу — кімнати площею 12,32 кв. м,— будуть погіршені житлові умови позивачки і її сина.
Проте погодитися з такими висновками судів не можна.
Відповідно до ч. 1 ст. 104 ЖК України член сім'ї наймача вправі вимагати, за згодою інших членів сім'ї, які проживають разом з ним, укладення з ним окремого договору найму, якщо жилу площу, що припадає на нього, може бути виділено у вигляді приміщення, яке відповідає вимогам статті 63 цього Кодексу.
Судами встановлено, що згідно схематичного плану, квартира АДРЕСА_1 Дніпропетровської області складається з двох кімнат, лоджії, коридору, ванної, туалету. Жила площа зазначеної квартири складає 28,63 кв. м. На кожного з членів сім'ї припадає по 9,54 кв. м жилої площі.
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у п. 16 постанови від 12 квітня 1985 року N 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» при поділі жилого приміщення за вимогою члена сім'ї наймача йому може бути виділено ізольоване жиле приміщення розміром меншим за жилу площу, що припадає на нього. Однак поділ не може бути допущений, коли це призведе до штучного погіршення житлових умов позивача і викличе необхідність постановки його на облік, як такого, що потребує поліпшення житлових умов.
Виходячи з наведеного, зміна договору найму спірного жилого приміщення не призведе до штучного погіршення житлових умов ОСОБА_1 і ОСОБА_3 та не викличе необхідності постановки позивачки на облік, як такої, що потребує поліпшення житлових умов.
Враховуючи, що фактичні обставини справи встановлені судами вірно, але неправильно застосовані норми матеріального закону, колегія суддів вважає за необхідне відповідно до ст. 341 ЦПК України ухвалені судові рішення скасувати і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1: виділити їй із сином у користування жилу кімнату площею 16,23 кв. м із лоджією, а ОСОБА_2 — жилу кімнату площею 12,32 кв. м, інші приміщення: коридор, ванну, туалет, кладову залишити у загальному користуванні сторін по справі, зобов'язати Гвардійську КЕЧ укласти з ОСОБА_1 окремий договір найму жилого приміщення.
Керуючись п. 5 ч. 1 ст. 336, ст. 341, ч. 2 ст. 344 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України вирішила:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 23 лютого 2007 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 червня 2007 року скасувати.
Задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1: виділити їй із сином у користування жилу кімнату площею 16,23 кв. м із лоджією, а ОСОБА_2 — жилу кімнату площею 12,32 кв. м, інші приміщення: коридор, ванну, туалет, кладову залишити у загальному користуванні. Зобов'язати Гвардійську КЕЧ укласти з ОСОБА_1 окремий договір найму жилого приміщення.
Рішення оскарженню не підлягає.
У вересні 2006 року ОСОБА_1 звернулася в суд із позовом до ОСОБА_2 про зміну договору найму жилого приміщення.
Зазначала, що з 15 серпня 1989 року по 15 серпня 2006 рік перебувала у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_2.
Від шлюбу мають сина — ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 року народження.
Під час шлюбу вони отримали двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 Дніпропетровської області.
Посилаючись на те, що шлюб між нею та ОСОБА_2 розірваний, а ними не досягнуто згоди щодо порядку користування зазначеною квартирою, просила встановити порядок користування квартирою: виділити у користування їй із сином кімнату площею 16,23 кв. м із лоджією, а відповідачу — кімнату площею 12,32 кв. м, інші приміщення: коридор, ванну, туалет, кладову залишити у загальному користуванні, зобов'язати Гвардійську КЕЧ укласти з нею окремий договір найму жилого приміщення.
Рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 23 лютого 2007 року, залишеним без зміни ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 червня 2007 року, в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та постановити нове рішення про задоволення її позовних вимог, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 суд першої інстанції, з висновками якого погодився і апеляційний суд, виходив з того, що у разі виділення у користування ОСОБА_1 та ОСОБА_3 кімнати площею 16,23 кв. м, а відповідачу — кімнати площею 12,32 кв. м,— будуть погіршені житлові умови позивачки і її сина.
Проте погодитися з такими висновками судів не можна.
Відповідно до ч. 1 ст. 104 ЖК України член сім'ї наймача вправі вимагати, за згодою інших членів сім'ї, які проживають разом з ним, укладення з ним окремого договору найму, якщо жилу площу, що припадає на нього, може бути виділено у вигляді приміщення, яке відповідає вимогам статті 63 цього Кодексу.
Судами встановлено, що згідно схематичного плану, квартира АДРЕСА_1 Дніпропетровської області складається з двох кімнат, лоджії, коридору, ванної, туалету. Жила площа зазначеної квартири складає 28,63 кв. м. На кожного з членів сім'ї припадає по 9,54 кв. м жилої площі.
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у п. 16 постанови від 12 квітня 1985 року N 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» при поділі жилого приміщення за вимогою члена сім'ї наймача йому може бути виділено ізольоване жиле приміщення розміром меншим за жилу площу, що припадає на нього. Однак поділ не може бути допущений, коли це призведе до штучного погіршення житлових умов позивача і викличе необхідність постановки його на облік, як такого, що потребує поліпшення житлових умов.
Виходячи з наведеного, зміна договору найму спірного жилого приміщення не призведе до штучного погіршення житлових умов ОСОБА_1 і ОСОБА_3 та не викличе необхідності постановки позивачки на облік, як такої, що потребує поліпшення житлових умов.
Враховуючи, що фактичні обставини справи встановлені судами вірно, але неправильно застосовані норми матеріального закону, колегія суддів вважає за необхідне відповідно до ст. 341 ЦПК України ухвалені судові рішення скасувати і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1: виділити їй із сином у користування жилу кімнату площею 16,23 кв. м із лоджією, а ОСОБА_2 — жилу кімнату площею 12,32 кв. м, інші приміщення: коридор, ванну, туалет, кладову залишити у загальному користуванні сторін по справі, зобов'язати Гвардійську КЕЧ укласти з ОСОБА_1 окремий договір найму жилого приміщення.
Керуючись п. 5 ч. 1 ст. 336, ст. 341, ч. 2 ст. 344 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України вирішила:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 23 лютого 2007 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 червня 2007 року скасувати.
Задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1: виділити їй із сином у користування жилу кімнату площею 16,23 кв. м із лоджією, а ОСОБА_2 — жилу кімнату площею 12,32 кв. м, інші приміщення: коридор, ванну, туалет, кладову залишити у загальному користуванні. Зобов'язати Гвардійську КЕЧ укласти з ОСОБА_1 окремий договір найму жилого приміщення.
Рішення оскарженню не підлягає.
Про виділення частки в натурі та усунення перешкод у користуванні частиною будинку
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
КОЛЕГІЯ СУДДІВ СУДОВОЇ ПАЛАТИ У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
УХВАЛА
від 14 листопада 2007 року
(Витяг)
У лютому 2006 р. Б. звернулась до суду з позовом до Ч. та С. про виділення частки в натурі та усунення перешкод у користуванні належною частиною будинку, посилаючись на те, що вона є власником ½ частини жилого будинку. Ч. належить 1/12 частина будинку, а С.— 1/6 частина будинку. Відповідачі самовільно, без її згоди перепланували частину спадкового майна і прибудували до кімнати площею 23,7 м2 другий поверх та перегородили тамбур на дві частини. Також відповідачі чинять їй перешкоди в користуванні спадковим майном. Б. просила зобов'язати відповідачів не чинити їй перешкод у користуванні належною їй ½ частиною жилого будинку, провести розділ спадкового майна та виділити їй кімнати площею 14,6 м2, площею 17,4 м2, ½ частину тамбура та ½ частину сараю.
Рішенням районного суду від 16 жовтня 2006 р. позов задоволено частково. Виділено Б. її частку в спадковому майні, яка складається з жилої кімнати площею 14,6 м2, жилої кімнати площею 17,4 м2, ½ частини тамбура, ½ частини сараю. Стягнуто з Б. на користь Ч. 6352 грн. компенсації за 6,5/100 ідеальної частки. В іншій частині позову відмовлено.
Ухвалою апеляційного суду від 24 листопада 2006 р. апеляційні скарги С. та Ч. на рішення районного суду від 16 жовтня 2006 р. залишено без розгляду на підставі вимог ст. 294 ЦПК України.
У касаційній скарзі Ч. та С. просили скасувати постановлену ухвалу апеляційного суду, посилаючись на порушення судом норм процесуального права.
Касаційні скарги підлягають задоволенню з таких підстав.
Залишаючи без розгляду апеляційні скарги С. та Ч. на рішення районного суду від 16 жовтня 2006 р., суд апеляційної інстанції виходив з того, що апелянти подали заяви про апеляційне оскарження рішення суду після спливу встановленого законом строку. Клопотання про поновлення пропущеного строку апелянтами не порушувалось.
Проте з такими висновками суду погодитись неможливо.
Відповідно до ч. 1 ст. 294 ЦПК України заяву про апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції може бути подано протягом 10 днів зі дня проголошення рішення. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом 20 днів після подання заяви про апеляційне оскарження.
Статтею 69 ЦПК України передбачено, що перебіг процесуального строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
Отже, перебіг строку на подачу заяви про апеляційне оскарження рішення суду починається з наступного дня після ухвалення цього рішення, тобто з 17 жовтня 2006 р., і закінчується 26 жовтня 2006 р.
З матеріалів справи убачається, що Ч. та С. 26 жовтня 2006 р. подали заяви про апеляційне оскарження рішення районного суду від 16 жовтня 2006 р.
Перебіг строку на подачу апеляційної скарги на рішення суду починається з наступного дня після подання заяви про апеляційне оскарження цього рішення суду, тобто з 27 жовтня 2006 р., і закінчується 15 листопада 2006 р.
Згідно з ч. 6 ст. 70 ЦПК України строк не вважається пропущеним, якщо до його закінчення заява, скарга, інші документи чи матеріали або кошти здано на пошту чи передано іншими відповідними засобами зв'язку.
Згідно зі штампом поштового відділення Ч. та С. подали апеляційні скарги 15 листопада 2006 р., тобто останнього дня строку для подання апеляційної скарги.
З огляду на викладене строк на подання заяви про апеляційне оскарження рішення районного суду від 16 жовтня 2006 р. апелянтами пропущено не було.
За таких обставин постановлена апеляційним судом ухвала підлягає скасуванню з направленням справи до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про прийняття апеляційних скарг.
Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, керуючись статтями 342, 345 ЦПК України, касаційні скарги Ч. та С. задовольнила.
Ухвалу апеляційного суду від 24 листопада 2006 р. скасувала.
Справу направила до апеляційного суду для вирішення питання про прийняття апеляційних скарг Ч. та С. на рішення районного суду від 16 жовтня 2006 р.
У лютому 2006 р. Б. звернулась до суду з позовом до Ч. та С. про виділення частки в натурі та усунення перешкод у користуванні належною частиною будинку, посилаючись на те, що вона є власником ½ частини жилого будинку. Ч. належить 1/12 частина будинку, а С.— 1/6 частина будинку. Відповідачі самовільно, без її згоди перепланували частину спадкового майна і прибудували до кімнати площею 23,7 м2 другий поверх та перегородили тамбур на дві частини. Також відповідачі чинять їй перешкоди в користуванні спадковим майном. Б. просила зобов'язати відповідачів не чинити їй перешкод у користуванні належною їй ½ частиною жилого будинку, провести розділ спадкового майна та виділити їй кімнати площею 14,6 м2, площею 17,4 м2, ½ частину тамбура та ½ частину сараю.
Рішенням районного суду від 16 жовтня 2006 р. позов задоволено частково. Виділено Б. її частку в спадковому майні, яка складається з жилої кімнати площею 14,6 м2, жилої кімнати площею 17,4 м2, ½ частини тамбура, ½ частини сараю. Стягнуто з Б. на користь Ч. 6352 грн. компенсації за 6,5/100 ідеальної частки. В іншій частині позову відмовлено.
Ухвалою апеляційного суду від 24 листопада 2006 р. апеляційні скарги С. та Ч. на рішення районного суду від 16 жовтня 2006 р. залишено без розгляду на підставі вимог ст. 294 ЦПК України.
У касаційній скарзі Ч. та С. просили скасувати постановлену ухвалу апеляційного суду, посилаючись на порушення судом норм процесуального права.
Касаційні скарги підлягають задоволенню з таких підстав.
Залишаючи без розгляду апеляційні скарги С. та Ч. на рішення районного суду від 16 жовтня 2006 р., суд апеляційної інстанції виходив з того, що апелянти подали заяви про апеляційне оскарження рішення суду після спливу встановленого законом строку. Клопотання про поновлення пропущеного строку апелянтами не порушувалось.
Проте з такими висновками суду погодитись неможливо.
Відповідно до ч. 1 ст. 294 ЦПК України заяву про апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції може бути подано протягом 10 днів зі дня проголошення рішення. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом 20 днів після подання заяви про апеляційне оскарження.
Статтею 69 ЦПК України передбачено, що перебіг процесуального строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
Отже, перебіг строку на подачу заяви про апеляційне оскарження рішення суду починається з наступного дня після ухвалення цього рішення, тобто з 17 жовтня 2006 р., і закінчується 26 жовтня 2006 р.
З матеріалів справи убачається, що Ч. та С. 26 жовтня 2006 р. подали заяви про апеляційне оскарження рішення районного суду від 16 жовтня 2006 р.
Перебіг строку на подачу апеляційної скарги на рішення суду починається з наступного дня після подання заяви про апеляційне оскарження цього рішення суду, тобто з 27 жовтня 2006 р., і закінчується 15 листопада 2006 р.
Згідно з ч. 6 ст. 70 ЦПК України строк не вважається пропущеним, якщо до його закінчення заява, скарга, інші документи чи матеріали або кошти здано на пошту чи передано іншими відповідними засобами зв'язку.
Згідно зі штампом поштового відділення Ч. та С. подали апеляційні скарги 15 листопада 2006 р., тобто останнього дня строку для подання апеляційної скарги.
З огляду на викладене строк на подання заяви про апеляційне оскарження рішення районного суду від 16 жовтня 2006 р. апелянтами пропущено не було.
За таких обставин постановлена апеляційним судом ухвала підлягає скасуванню з направленням справи до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про прийняття апеляційних скарг.
Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, керуючись статтями 342, 345 ЦПК України, касаційні скарги Ч. та С. задовольнила.
Ухвалу апеляційного суду від 24 листопада 2006 р. скасувала.
Справу направила до апеляційного суду для вирішення питання про прийняття апеляційних скарг Ч. та С. на рішення районного суду від 16 жовтня 2006 р.
Про визнання права власності на об'єкт інвестування
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
СУДОВА ПАЛАТА У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
РІШЕННЯ
від 14 листопада 2007 року
Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гнатенка А. В., суддів: Барсукової В. М., Балюка М. І., Гуменюка В. І., Данчука В. Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «УкоінвестБуд» про визнання права власності на об'єкт інвестування, зобов'язання надати необхідні документи для отримання права власності на об'єкт інвестування, повернення зайво сплачених коштів, стягнення пені та відшкодування моральної шкоди, встановила:
У березні 2006 року ОСОБА_1, звернувшись до суду з указаним позовом, зазначала, що 19 лютого 2004 року між нею та відповідачем було укладено договір про дольову участь у фінансуванні будівництва. Згідно умов договору інвестор надає підприємству грошові кошти в порядку своєї дольової участі в будівництві офісного приміщення, а підприємство використовує ці кошти на будівництво офісного приміщення та після закінчення передає інвестору частину об'єкта — приміщення площею 100 кв. м, яке розташовано на 6 поверсі в буд. N 6-А по вул. Руденко в м. Києві. Строк введення приміщення в експлуатацію 30 червня 2004 року. Проте відповідач взяті на себе зобов'язання не виконав, будинок в експлуатацію не здав та не надав їй необхідних документів для оформлення свідоцтва про право власності на об'єкт інвестування. Оскільки офісне приміщення на даний час фактично збудовано за її власні кошти, за виключенням дрібних недоробок, просила визнати за нею право власності на приміщення площею 96,6 кв. м за вказаною адресою. Зобов'язати відповідача надати їй необхідні документи для отримання права власності на об'єкт інвестування. Стягнути з відповідача 8500 грн. згідно п. 2.12 договору в порядку повернення коштів відповідно до уточненої площі об'єкта інвестування. Стягнути з відповідача за невиконання умов договору пеню в розмірі 44555 грн. 63 коп., моральну шкоду в розмірі 5000 грн. та витрати на юридичні послуги в розмірі 1000 грн.
Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 30 травня 2006 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 11 грудня 2006 року, позов задоволено частково. Зобов'язано відповідача надати позивачці документи, які передбачені договором про інвестування. Визнано за позивачкою право власності на нежиле приміщення N 32, 33, 67, 135, площею 96,6 кв. м, яке розташовано на 6 поверсі в буд. N 6-А по вул. Руденко в м. Києві. Стягнуто з відповідача на користь позивачки 8500 грн. у рахунок повернення коштів відповідно до уточненої площі об'єкта інвестування, пеню в розмірі 44555 грн. 63 коп., моральну шкоду в розмірі 2500 грн. та витрати на юридичні послуги в розмірі 1000 грн.
У поданій касаційній скарзі ТОВ «УкоінвестБуд» просить зазначені судові рішення скасувати, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_1 про відшкодування моральної шкоди, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив з того, що позивачці, внаслідок неналежного виконанням відповідачем договірних зобов'язань, завдано моральну шкоду і на підставі ст. 23 ЦК України вона має право на її відшкодування.
Проте з таким висновком суду погодитися не можна.
Відповідно до п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України N 4 від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» спори про відшкодування заподіяної фізичній чи юридичній особі моральної шкоди розглядаються зокрема: коли право на її відшкодування безпосередньо передбачено нормами Конституції України або випливає з її положень; у випадках, передбачених законодавством, яке встановлює відповідальність за заподіяння моральної шкоди; при порушенні зобов'язань, які підпадають під дію Закону України «Про захист прав споживачів» чи інших законів, що регулюють такі зобов'язання і передбачають відшкодування моральної шкоди.
Договором інвестування будівництва не передбачено відшкодування моральної шкоди.
За таких обставин у суду першої інстанції не було передбачених законом підстав для часткового задоволення позовних вимог про відшкодування моральної шкоди, а у апеляційного суду — для висновку про законність в цій частині рішення суду першої інстанції.
Ураховуючи, що судами при вирішенні спору в частині відшкодування моральної шкоди неправильно застосовано норми матеріального права, судові рішення в цій частині відповідно до статті 341 ЦПК України підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог щодо відшкодування моральної шкоди.
Керуючись ст. 336 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України вирішила:
Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «УкоінвестБуд» задовольнити частково.
Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 30 травня 2006 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 11 грудня 2006 року в частині стягнення моральної шкоди скасувати.
В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про відшкодування моральної шкоди відмовити.
В решті рішення Дарницького районного суду м. Києва від 30 травня 2006 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 11 грудня 2006 року залишити без зміни.
Ухвала оскарженню не підлягає.
У березні 2006 року ОСОБА_1, звернувшись до суду з указаним позовом, зазначала, що 19 лютого 2004 року між нею та відповідачем було укладено договір про дольову участь у фінансуванні будівництва. Згідно умов договору інвестор надає підприємству грошові кошти в порядку своєї дольової участі в будівництві офісного приміщення, а підприємство використовує ці кошти на будівництво офісного приміщення та після закінчення передає інвестору частину об'єкта — приміщення площею 100 кв. м, яке розташовано на 6 поверсі в буд. N 6-А по вул. Руденко в м. Києві. Строк введення приміщення в експлуатацію 30 червня 2004 року. Проте відповідач взяті на себе зобов'язання не виконав, будинок в експлуатацію не здав та не надав їй необхідних документів для оформлення свідоцтва про право власності на об'єкт інвестування. Оскільки офісне приміщення на даний час фактично збудовано за її власні кошти, за виключенням дрібних недоробок, просила визнати за нею право власності на приміщення площею 96,6 кв. м за вказаною адресою. Зобов'язати відповідача надати їй необхідні документи для отримання права власності на об'єкт інвестування. Стягнути з відповідача 8500 грн. згідно п. 2.12 договору в порядку повернення коштів відповідно до уточненої площі об'єкта інвестування. Стягнути з відповідача за невиконання умов договору пеню в розмірі 44555 грн. 63 коп., моральну шкоду в розмірі 5000 грн. та витрати на юридичні послуги в розмірі 1000 грн.
Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 30 травня 2006 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 11 грудня 2006 року, позов задоволено частково. Зобов'язано відповідача надати позивачці документи, які передбачені договором про інвестування. Визнано за позивачкою право власності на нежиле приміщення N 32, 33, 67, 135, площею 96,6 кв. м, яке розташовано на 6 поверсі в буд. N 6-А по вул. Руденко в м. Києві. Стягнуто з відповідача на користь позивачки 8500 грн. у рахунок повернення коштів відповідно до уточненої площі об'єкта інвестування, пеню в розмірі 44555 грн. 63 коп., моральну шкоду в розмірі 2500 грн. та витрати на юридичні послуги в розмірі 1000 грн.
У поданій касаційній скарзі ТОВ «УкоінвестБуд» просить зазначені судові рішення скасувати, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_1 про відшкодування моральної шкоди, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив з того, що позивачці, внаслідок неналежного виконанням відповідачем договірних зобов'язань, завдано моральну шкоду і на підставі ст. 23 ЦК України вона має право на її відшкодування.
Проте з таким висновком суду погодитися не можна.
Відповідно до п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України N 4 від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» спори про відшкодування заподіяної фізичній чи юридичній особі моральної шкоди розглядаються зокрема: коли право на її відшкодування безпосередньо передбачено нормами Конституції України або випливає з її положень; у випадках, передбачених законодавством, яке встановлює відповідальність за заподіяння моральної шкоди; при порушенні зобов'язань, які підпадають під дію Закону України «Про захист прав споживачів» чи інших законів, що регулюють такі зобов'язання і передбачають відшкодування моральної шкоди.
Договором інвестування будівництва не передбачено відшкодування моральної шкоди.
За таких обставин у суду першої інстанції не було передбачених законом підстав для часткового задоволення позовних вимог про відшкодування моральної шкоди, а у апеляційного суду — для висновку про законність в цій частині рішення суду першої інстанції.
Ураховуючи, що судами при вирішенні спору в частині відшкодування моральної шкоди неправильно застосовано норми матеріального права, судові рішення в цій частині відповідно до статті 341 ЦПК України підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог щодо відшкодування моральної шкоди.
Керуючись ст. 336 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України вирішила:
Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «УкоінвестБуд» задовольнити частково.
Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 30 травня 2006 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 11 грудня 2006 року в частині стягнення моральної шкоди скасувати.
В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про відшкодування моральної шкоди відмовити.
В решті рішення Дарницького районного суду м. Києва від 30 травня 2006 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 11 грудня 2006 року залишити без зміни.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Про визнання факту проживання в спірній квартирі, визнання частково недійсним свідоцтва про право власності на житло, визнання права власності на майно та зобов'язання внести зміни до договору міни та його реєстрації
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
УХВАЛА
від 14 листопада 2007 року
Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого — Гнатенка А. В., суддів: Григор'євої Л. І., Барсукової В. М., Балюка М. І., Косенка В. Й., розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом Особи 1 до Особи 2, виконавчого комітету Комсомольської міської ради про визнання факту проживання в спірній квартирі, про визнання частково недійсним свідоцтва про право власності на житло, про визнання права власності на майно та зобо-в'язання внесення змін до договору міни та його реєстрації, за касаційною скаргою Особи 2 на рішення Апеляційного суду Полтавської області від 01.03.2007, встановила:
У квітні 2006 року позивачка звернулася в суд із зазначеним позовом, мотивуючи його тим, що з квітня 1993 року проживала з Особою 2 у фактичних шлюбних відносинах у службовій однокімнатній квартирі за Адресою * в м. Комсомольську, в якій вона була прописана. У квітні 1995 року Особа 2 обміняв однокімнатну квартиру за Адресою **, яка перебувала в його користуванні, на двокімнатну квартиру за Адресою *** в м. Комсомольську, в якій вони проживали з часу обміну разом з її донькою від першого шлюбу та з донькою, яка народилася в 1996 році від шлюбу, зареєстрованого між ними 23.09.95.
Зазначала, що в березні 2000 року двокімнатна квартира була приватизована Особою 2 і 06.07.2000 був здійснений її обмін на трикімнатну квартиру за Адресою *** в м. Комсомольську, в якій вони мешкали до червня 2002 року, коли Особа 2 перестав упускати її з дітьми в спірну квартиру внаслідок погіршення стосунків. 05.04.2004 шлюб між ними було розірвано.
Посилаючись на те, що протягом п'яти років проживала в спірній квартирі та мала право разом з доньками на її приватизацію, просила визнати факт проживання її в цій квартирі, визнати частково недійсним свідоцтво про право власності на житло, видане Комсомольською міською радою згідно з розпорядженням від 07.03.2000 N 110 на вказану квартиру; визнати за нею та її доньками право власності на ¼ частину спірної квартири за кожною, а всього на ¾ квартири; зобов'язати нотаріуса внести зміни до договору міни від 06.07.2000 в частині особи власника.
Уточнивши позовні вимоги, просила визнати частково недійсним договір міни від 06.07.2000, укладений між Особою 2 та подружжям К. та визнати за нею та доньками право власності на ¼ частину цієї квартири за кожною.
Рішенням Комсомольського міського суду Полтавської області від 17.11.2006 в задоволенні позову Особи 1 відмовлено.
Рішенням Апеляційного суду Полтавської області від 01.03.2007 рішення Комсомольського міського суду Полтавської області від 17.11.2006 скасовано. Позов Особи 1 задоволено. Визнано факт проживання Особи 1 разом з Особою 3 та Особою 4 у квартирі за Адресою *** в м. Комсомольську, визнано частково недійсним — на ¾ частки свідоцтво про право власності на житло, видане Комсомольською міською радою згідно з розпорядженням від 07.03.2000 N 110 на вказану квартиру. Визнано за Особою 1, Особою 3 та Особою 4 право власності на ¼ частину за кожною, а всього на ¾ вказаної квартири. Визнано частково недійсним — на ¾ договір міни від 06.07.2000, укладений між Особою 2 та Особою 5, Особою 6 про обмін двокімнатної квартири за Адресою *** на трикімнатну квартиру N 4 в цьому ж будинку. Визнано за Особою 1, Особою 3 та Особою 4 право власності на ¼ частину квартири за Адресою *** в м. Комсомольську за кожною.
У поданій до Верховного Суду касаційній скарзі Особа 2 просить скасувати рішення Апеляційного суду Полтавської області від 01.03.2007, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права та залишити в силі рішення Комсомольського міського суду Полтавської області від 17.11.2006.
Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Як установлено судом першої інстанції, Особа 1 і Особа 2 перебували в зареєстрованому шлюбі з 23.09.95 до 05.04.2004.
Згідно з ордером на жиле приміщення від 31.07.95 N 97, виданим на підставі рішення Комсомольської міської ради від 27.07.95 N 153, Особі 2 на сім'ю в складі одного чоловіка надано право зайняття в порядку обміну квартири за Адресою *** у м. Комсомольську.
Розпорядженням органу приватизації Комсомольської міської Ради народних депутатів Полтавської області від 07.03.2000 N 110 квартира за Адресою *** у м. Комсомольську передана в приватну власність Особі 2. На підставі цього розпорядження 07.03.2000 Особі 2 видане свідоцтво про право власності на цю квартиру.
За договором міни від 06.07.2000, посвідченим приватним нотаріусом Комсомольського міського округу Особою 7 і зареєстрованим Комунальним підприємством «Кременчуцьке міжміське бюро технічної інвентаризації» 07.08.2000 за N 194, Особа 2 передав вказану квартиру Особі 6, Особі 5 в міну на квартиру за Адресою *** у м. Комсомольську, а Особі 6, Особі 5 передали належну їм на праві власності квартиру N * в указаному будинку в міну на квартиру N ** в цьому будинку.
Згідно з довідками Комсомольського МВ УМВС та ПП «Веста-сервіс» Особа 1 разом з неповнолітніми доньками Особою 3 і Особою 4 зареєстрована в службовій квартирі за Адресою * в м. Комсомольську.
Ухвалюючи законне та обґрунтоване рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що Особа 1 не заперечувала проти приватизації Особою 2 квартири за Адресою *** у м. Комсомольську та з того, що на момент приватизації за позивачкою і її дітьми зберігалося право користування квартирою за Адресою * в м. Комсомольську, в якій вони продовжували проживати на момент ухвалення судом рішення.
Крім того, між сторонами існувала домовленість, що Особа 1 з дітьми буде проживати в спірній квартирі, зберігаючи за собою право на жилу площу в квартирі за Адресою * в м. Комсомольську, проти чого позивачка не заперечувала в судовому засіданні.
За таких обставин, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про безпідставність вимог позивачки щодо недійсності приватизації спірної квартири та договору міни від 06.07.2000.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд залишив поза увагою той факт, що квартира за Адресою *** у м. Комсомольську належала на праві користування Особі 2 до одруження з відповідачкою, не врахував вимоги ст. 24 Кодексу про шлюб та сім'ю та невірно застосував норми ст. 64 ЖК і Закону «Про приватизацію державного житлового фонду».
Крім того, всупереч вимогам ч. 1 ст. 261 ЦК суд апеляційної інстанції невірно визначив строк позовної давності, обчислюючи його з моменту розірвання шлюбу між сторонами — з 05.04.2004, тоді як цей строк має обчислюватися з моменту, коли позивачка довідалася про приватизацію відповідачем квартири та укладення ним договору міни.
Таким чином, апеляційний суд допустивши порушення норм процесуального права, безпідставно скасував законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції та неправильно застосував норми матеріального права, а тому відповідно до ст. 339 ЦПК рішення апеляційного суду підлягає скасуванню із залишенням у силі рішення суду першої інстанції.
Керуючись ст. ст. 336, 339 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду ухвалила:
Касаційну скаргу Особи 2 задовольнити.
Рішення Апеляційного суду Полтавської області від 01.03.2007 скасувати, залишити в силі рішення Комсомольського міського суду Полтавської області від 17.11.2006.
Ухвала оскарженню не підлягає.
У квітні 2006 року позивачка звернулася в суд із зазначеним позовом, мотивуючи його тим, що з квітня 1993 року проживала з Особою 2 у фактичних шлюбних відносинах у службовій однокімнатній квартирі за Адресою * в м. Комсомольську, в якій вона була прописана. У квітні 1995 року Особа 2 обміняв однокімнатну квартиру за Адресою **, яка перебувала в його користуванні, на двокімнатну квартиру за Адресою *** в м. Комсомольську, в якій вони проживали з часу обміну разом з її донькою від першого шлюбу та з донькою, яка народилася в 1996 році від шлюбу, зареєстрованого між ними 23.09.95.
Зазначала, що в березні 2000 року двокімнатна квартира була приватизована Особою 2 і 06.07.2000 був здійснений її обмін на трикімнатну квартиру за Адресою *** в м. Комсомольську, в якій вони мешкали до червня 2002 року, коли Особа 2 перестав упускати її з дітьми в спірну квартиру внаслідок погіршення стосунків. 05.04.2004 шлюб між ними було розірвано.
Посилаючись на те, що протягом п'яти років проживала в спірній квартирі та мала право разом з доньками на її приватизацію, просила визнати факт проживання її в цій квартирі, визнати частково недійсним свідоцтво про право власності на житло, видане Комсомольською міською радою згідно з розпорядженням від 07.03.2000 N 110 на вказану квартиру; визнати за нею та її доньками право власності на ¼ частину спірної квартири за кожною, а всього на ¾ квартири; зобов'язати нотаріуса внести зміни до договору міни від 06.07.2000 в частині особи власника.
Уточнивши позовні вимоги, просила визнати частково недійсним договір міни від 06.07.2000, укладений між Особою 2 та подружжям К. та визнати за нею та доньками право власності на ¼ частину цієї квартири за кожною.
Рішенням Комсомольського міського суду Полтавської області від 17.11.2006 в задоволенні позову Особи 1 відмовлено.
Рішенням Апеляційного суду Полтавської області від 01.03.2007 рішення Комсомольського міського суду Полтавської області від 17.11.2006 скасовано. Позов Особи 1 задоволено. Визнано факт проживання Особи 1 разом з Особою 3 та Особою 4 у квартирі за Адресою *** в м. Комсомольську, визнано частково недійсним — на ¾ частки свідоцтво про право власності на житло, видане Комсомольською міською радою згідно з розпорядженням від 07.03.2000 N 110 на вказану квартиру. Визнано за Особою 1, Особою 3 та Особою 4 право власності на ¼ частину за кожною, а всього на ¾ вказаної квартири. Визнано частково недійсним — на ¾ договір міни від 06.07.2000, укладений між Особою 2 та Особою 5, Особою 6 про обмін двокімнатної квартири за Адресою *** на трикімнатну квартиру N 4 в цьому ж будинку. Визнано за Особою 1, Особою 3 та Особою 4 право власності на ¼ частину квартири за Адресою *** в м. Комсомольську за кожною.
У поданій до Верховного Суду касаційній скарзі Особа 2 просить скасувати рішення Апеляційного суду Полтавської області від 01.03.2007, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права та залишити в силі рішення Комсомольського міського суду Полтавської області від 17.11.2006.
Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Як установлено судом першої інстанції, Особа 1 і Особа 2 перебували в зареєстрованому шлюбі з 23.09.95 до 05.04.2004.
Згідно з ордером на жиле приміщення від 31.07.95 N 97, виданим на підставі рішення Комсомольської міської ради від 27.07.95 N 153, Особі 2 на сім'ю в складі одного чоловіка надано право зайняття в порядку обміну квартири за Адресою *** у м. Комсомольську.
Розпорядженням органу приватизації Комсомольської міської Ради народних депутатів Полтавської області від 07.03.2000 N 110 квартира за Адресою *** у м. Комсомольську передана в приватну власність Особі 2. На підставі цього розпорядження 07.03.2000 Особі 2 видане свідоцтво про право власності на цю квартиру.
За договором міни від 06.07.2000, посвідченим приватним нотаріусом Комсомольського міського округу Особою 7 і зареєстрованим Комунальним підприємством «Кременчуцьке міжміське бюро технічної інвентаризації» 07.08.2000 за N 194, Особа 2 передав вказану квартиру Особі 6, Особі 5 в міну на квартиру за Адресою *** у м. Комсомольську, а Особі 6, Особі 5 передали належну їм на праві власності квартиру N * в указаному будинку в міну на квартиру N ** в цьому будинку.
Згідно з довідками Комсомольського МВ УМВС та ПП «Веста-сервіс» Особа 1 разом з неповнолітніми доньками Особою 3 і Особою 4 зареєстрована в службовій квартирі за Адресою * в м. Комсомольську.
Ухвалюючи законне та обґрунтоване рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що Особа 1 не заперечувала проти приватизації Особою 2 квартири за Адресою *** у м. Комсомольську та з того, що на момент приватизації за позивачкою і її дітьми зберігалося право користування квартирою за Адресою * в м. Комсомольську, в якій вони продовжували проживати на момент ухвалення судом рішення.
Крім того, між сторонами існувала домовленість, що Особа 1 з дітьми буде проживати в спірній квартирі, зберігаючи за собою право на жилу площу в квартирі за Адресою * в м. Комсомольську, проти чого позивачка не заперечувала в судовому засіданні.
За таких обставин, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про безпідставність вимог позивачки щодо недійсності приватизації спірної квартири та договору міни від 06.07.2000.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд залишив поза увагою той факт, що квартира за Адресою *** у м. Комсомольську належала на праві користування Особі 2 до одруження з відповідачкою, не врахував вимоги ст. 24 Кодексу про шлюб та сім'ю та невірно застосував норми ст. 64 ЖК і Закону «Про приватизацію державного житлового фонду».
Крім того, всупереч вимогам ч. 1 ст. 261 ЦК суд апеляційної інстанції невірно визначив строк позовної давності, обчислюючи його з моменту розірвання шлюбу між сторонами — з 05.04.2004, тоді як цей строк має обчислюватися з моменту, коли позивачка довідалася про приватизацію відповідачем квартири та укладення ним договору міни.
Таким чином, апеляційний суд допустивши порушення норм процесуального права, безпідставно скасував законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції та неправильно застосував норми матеріального права, а тому відповідно до ст. 339 ЦПК рішення апеляційного суду підлягає скасуванню із залишенням у силі рішення суду першої інстанції.
Керуючись ст. ст. 336, 339 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду ухвалила:
Касаційну скаргу Особи 2 задовольнити.
Рішення Апеляційного суду Полтавської області від 01.03.2007 скасувати, залишити в силі рішення Комсомольського міського суду Полтавської області від 17.11.2006.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Про визнання права власності на частину будинку
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
СУДОВА ПАЛАТА У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
РІШЕННЯ
від 7 листопада 2007 року
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого: Яреми А. Г., суддів: Левченка Є. Ф., Лихути Л. М., Охрімчук Л. І., Сеніна Ю. Л., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на S частину будинку, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення апеляційного суду Тернопільської області від 20 лютого 2007 року, встановила:
У листопаді 2006 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності на S частину будинку АДРЕСА_1, мотивуючи тим, що з 15 травня 1979 року по 16 листопада 1989 року він перебував у зареєстрованому шлюбі з відповідачкою. Але і після розлучення вони продовжували разом проживати, вели спільне господарство. У 1991 році на ім'я відповідачки була придбана квартира АДРЕСА_1, що складало 51/100 спірного будинку, а у 2004 році теж на ім'я відповідачки було куплено квартиру АДРЕСА_2, що складало 49/100 будинку.
Оскільки весь будинок було придбано і відремонтовано в період фактичних шлюбних відносин і за спільні кошти, ОСОБА_1 просив визнати за ним право власності на половину спірного будинку.
Рішенням Чортківського районного суду від 18 грудня 2006 року позов задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право власності на S частину будинку АДРЕСА_1.
Рішенням апеляційного суду Тернопільської області від 20 лютого 2007 року рішення Чортківського районного суду від 18 грудня 2006 року скасовано і ухвалено нове, яким позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано за ОСОБА_1 право на 49/200 частин будинку АДРЕСА_1, який не зареєстрований в установленому порядку.
У своїй касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення апеляційного суду Тернопільської області від 20 лютого 2007 року і залишити в силі рішення Чортківського районного суду від 18 грудня 2006 року, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Згідно з вимогами ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.
Відповідно до положень ч. 1 ст. 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції і ухвалюючи нове, апеляційний суд обґрунтовано прийшов до висновку, що позивач не надав суду ніяких достовірних доказів про придбання у 1991 році 51/100 частини будинку за спільні кошти. Апеляційний суд також правильно вважав доведеним факт придбання у 2004 році сторонами, як проживаючими однією сім'єю, 49/100 частин спірного будинку.
В той же час апеляційний суд ухвалив суперечливе рішення.
Зазначивши в мотивувальній частині рішення, що квартира АДРЕСА_2 яка становить 49/100 частин спірного будинку, є спільною власністю сторін, суд в той же час вказав, що не підлягає задоволенню вимога ОСОБА_1 про визнання права власності на вказану частину будинку через те, що спірний будинок прийнято в експлуатацію, але не проведено його державну реєстрацію. Також вказав, що позивачу може бути виділена тільки його частка без визнання на неї права власності.
В резолютивній частині також вказано про визнання за ОСОБА_1 права на 49/200 частини будинку без зазначення якого саме права, що позбавить позивача зареєструвати право власності у встановленому порядку.
Крім того висновок апеляційного суду про відсутність реєстрації не ґрунтується на матеріалах справи.
У справі на а. с. 17 є довідка Чортківського МБТІ від 26 листопада 2006 року про належність ОСОБА_2 будинку на підставі договорів купівлі-продажу та вартість будинку, що свідчить про реєстрацію спірного будинку.
Помилковий висновок суду щодо відсутності реєстрації зроблено лише через відсутність даних про реєстрацію права власності на підставі розпорядження голови районної державної адміністрації від 12 грудня 2006 року про оформлення права власності після проведення реконструкції будинку.
За таких обставин рішення апеляційного суду слід змінити в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1, визнавши за ним право власності на 49/200 частин будинку АДРЕСА_1.
Керуючись ст. ст. 336, 341, 343, 344 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України вирішила:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення апеляційного суду Тернопільської області від 20 лютого 2007 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 змінити. Визнати за ОСОБА_1 право власності на 49/200 частин будинку АДРЕСА_1.
В іншій частині судове рішення залишити без зміни.
Рішення оскарженню не підлягає.
У листопаді 2006 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності на S частину будинку АДРЕСА_1, мотивуючи тим, що з 15 травня 1979 року по 16 листопада 1989 року він перебував у зареєстрованому шлюбі з відповідачкою. Але і після розлучення вони продовжували разом проживати, вели спільне господарство. У 1991 році на ім'я відповідачки була придбана квартира АДРЕСА_1, що складало 51/100 спірного будинку, а у 2004 році теж на ім'я відповідачки було куплено квартиру АДРЕСА_2, що складало 49/100 будинку.
Оскільки весь будинок було придбано і відремонтовано в період фактичних шлюбних відносин і за спільні кошти, ОСОБА_1 просив визнати за ним право власності на половину спірного будинку.
Рішенням Чортківського районного суду від 18 грудня 2006 року позов задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право власності на S частину будинку АДРЕСА_1.
Рішенням апеляційного суду Тернопільської області від 20 лютого 2007 року рішення Чортківського районного суду від 18 грудня 2006 року скасовано і ухвалено нове, яким позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано за ОСОБА_1 право на 49/200 частин будинку АДРЕСА_1, який не зареєстрований в установленому порядку.
У своїй касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення апеляційного суду Тернопільської області від 20 лютого 2007 року і залишити в силі рішення Чортківського районного суду від 18 грудня 2006 року, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Згідно з вимогами ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.
Відповідно до положень ч. 1 ст. 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції і ухвалюючи нове, апеляційний суд обґрунтовано прийшов до висновку, що позивач не надав суду ніяких достовірних доказів про придбання у 1991 році 51/100 частини будинку за спільні кошти. Апеляційний суд також правильно вважав доведеним факт придбання у 2004 році сторонами, як проживаючими однією сім'єю, 49/100 частин спірного будинку.
В той же час апеляційний суд ухвалив суперечливе рішення.
Зазначивши в мотивувальній частині рішення, що квартира АДРЕСА_2 яка становить 49/100 частин спірного будинку, є спільною власністю сторін, суд в той же час вказав, що не підлягає задоволенню вимога ОСОБА_1 про визнання права власності на вказану частину будинку через те, що спірний будинок прийнято в експлуатацію, але не проведено його державну реєстрацію. Також вказав, що позивачу може бути виділена тільки його частка без визнання на неї права власності.
В резолютивній частині також вказано про визнання за ОСОБА_1 права на 49/200 частини будинку без зазначення якого саме права, що позбавить позивача зареєструвати право власності у встановленому порядку.
Крім того висновок апеляційного суду про відсутність реєстрації не ґрунтується на матеріалах справи.
У справі на а. с. 17 є довідка Чортківського МБТІ від 26 листопада 2006 року про належність ОСОБА_2 будинку на підставі договорів купівлі-продажу та вартість будинку, що свідчить про реєстрацію спірного будинку.
Помилковий висновок суду щодо відсутності реєстрації зроблено лише через відсутність даних про реєстрацію права власності на підставі розпорядження голови районної державної адміністрації від 12 грудня 2006 року про оформлення права власності після проведення реконструкції будинку.
За таких обставин рішення апеляційного суду слід змінити в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1, визнавши за ним право власності на 49/200 частин будинку АДРЕСА_1.
Керуючись ст. ст. 336, 341, 343, 344 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України вирішила:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення апеляційного суду Тернопільської області від 20 лютого 2007 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 змінити. Визнати за ОСОБА_1 право власності на 49/200 частин будинку АДРЕСА_1.
В іншій частині судове рішення залишити без зміни.
Рішення оскарженню не підлягає.
Про визнання заповіту, свідоцтва про право на спадщину і договору купівлі-продажу квартири недійсними
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
КОЛЕГІЯ СУДДІВ СУДОВОЇ ПАЛАТИ У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
УХВАЛА
від 10 жовтня 2007 року
(Витяг)
У лютому 2005 р. П. звернулася в суд з позовом до С., Н. про визнання заповіту, свідоцтва про право на спадщину і договору купівлі-продажу квартири недійсними. Треті особи — приватні нотаріуси Київського міського нотаріального округу, Київське міське управління юстиції.
Позивачка зазначала, що 17 січня 2004 р. помер її дід (батько помер раніше — 6 листопада 2003 р.). Після смерті діда відкрилася спадщина на все його майно, в тому числі й на квартиру у м. Києві. Як єдиний спадкоємець за законом вона в установлений законом строк — 5 березня 2004 р.— звернулася для оформлення спадщини до нотаріальної контори, де дізналася, що її дід 5 червня 1996 р. заповів усе майно своїй двоюрідній сестрі С. Після прийняття спадщини С. відразу продала квартиру Н., що, на думку позивачки, свідчило про те, що відповідачка прагнула якнайшвидше позбавитися власності.
Відповідно до висновку спеціаліста Київського інституту судових експертиз від 1 грудня 2004 р. підпис на заповіті від імені заповідача П. В. було вчинено не ним самим, а отже, на думку позивачки, заповіт складено з порушенням вимог чинного законодавства. Посилаючись на зазначене, П. просила суд визнати заповіт, складений 5 червня 1996 р. від імені П. В. на користь С. і посвідчений приватним нотаріусом, а також договір купівлі-продажу квартири у м. Києві, укладений між С. та Н., недійсними.
С. позов не визнала та пред'явила до П. зустрічний — про усунення П. від спадкування, третя особа — 15 Київська державна нотаріальна контора.
На обґрунтування зустрічного позову С. вказала, що померлий міг заповідати квартиру лише їй, оскільки протягом останніх 10 років до його смерті вона опікувалась ним, а надані для проведення почеркознавчої експертизи зразки підписів П. В. не були справжніми, бо він як практично сліпа людина, інвалід І групи, не міг самостійно виконувати підписи на офіційних документах.
Оскільки онука ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік і тяжку хворобу був у безпорадному стані, С. просила суд усунути П. від права на спадкування за законом.
Деснянський районний суд м. Києва рішенням від 8 вересня 2006 р. первісний позов задовольнив, визнавши недійсними: заповіт від імені П. В., складений 5 червня 1996 р. та посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу; свідоцтво про право на спадщину за заповітом, видане на ім'я С. і посвідчене державним нотаріусом 15 Київської державної нотаріальної контори 18 серпня 2004 р.; договір купівлі-продажу квартири, укладений між С. та Н. та посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу, а сторони привів у первісний стан. У задоволенні зустрічного позову відмовлено.
Апеляційний суд м. Києва рішенням від 14 листопада 2006 р. рішення місцевого суду в частині задоволення первісного позову скасував та ухвалив у цій частині нове — про відмову в позові, а в решті рішення суду першої інстанції залишив без змін.
На обґрунтування касаційної скарги П. послалася на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, у зв'язку з чим просила скасувати рішення апеляційного суду і залишити в силі рішення місцевого суду.
Вивчивши матеріали справи, колегія суддів судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню виходячи з такого.
Задовольняючи первісний позов та відмовляючи в задоволені зустрічного, суд першої інстанції виходив із того, що при посвідченні спірного заповіту нотаріус порушив вимоги ст. 543 ЦК 1963 р. та Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (затверджена наказом Міністерства юстиції України від 14 червня 1994 р. N 18/5, зареєстрованим у Міністерстві юстиції 7 липня 1994 р. за N 152/361; далі — Інструкція), чинних на час виникнення спірних правовідносин.
Скасовуючи рішення місцевого суду в частині задоволення первісного позову та ухвалюючи в цій частині нове — про відмову в позові, апеляційний суд вважав, що правових підстав для визнання спірного заповіту недійсним немає, оскільки позивачка не надала переконливих доказів на підтвердження того, що заповіт підписав не П. В., а також доказів, що ставили б під сумнів волевиявлення заповідача.
Проте погодитися з такими висновками апеляційного суду не можна виходячи з такого.
Відповідно до ст. 543 ЦК 1963 р., якщо заповідач внаслідок фізичної вади, хвороби або з будь-яких інших причин не може власноручно підписати заповіт, за його дорученням у його присутності і в присутності нотаріуса або посадової особи, яка посвідчує заповіти, прирівнювані до нотаріально посвідчених (ст. 542 цього Кодексу), заповіт може підписати інший громадянин. При цьому зазначаються причини, з яких заповідач не міг підписати заповіт власноручно. Заповіт не може підписувати особа, на користь якої його зроблено.
Суди встановили і сторони не заперечували, що померлий П. В. понад 30 років був сліпим.
Згідно з абз. 3 п. 13 Інструкції в редакції, яка діяла на момент укладення заповіту, якщо громадянин, який звернувся за вчиненням нотаріальної дії, неписьменний або сліпий, нотаріус, крім того, прочитує йому текст документа, про що на документі робиться відповідна відмітка. Якщо сліпий громадянин письменний, він сам підписує документ.
При вирішенні справи суд першої інстанції виходив із того, що при посвідченні приватним нотаріусом заповіту від імені П. В., який станом на 1996 р. був сліпим, у заповіті мало бути зазначено факт прочитання тексту заповіту, але такої відмітки в заповіті немає.
Крім того, проведені судово-почеркознавча та судово-комісійна почеркознавча експертизи не дали категоричного висновку про те, що виконаний на заповіті підпис є підписом П. В., а в реєстрі приватного нотаріуса під реєстровим номером, наведеним у заповіті, вказано зовсім іншу нотаріальну дію щодо іншої особи. Відсутній також запис про заповіт, укладений від імені П. В., і в алфавітній книзі, що знаходиться в нотаріальному архіві.
Установивши ці факти та визначивши правовідносини, зумовлені встановленими фактами, місцевий суд правильно застосував правові норми та ухвалив правильне по суті й справедливе рішення, а суд апеляційної інстанції при перегляді справи, ґрунтуючись на тих самих доказах, дійшов хибного висновку про відсутність підстав для визнання спірного заповіту недійсним.
Відповідно до ст. 339 ЦПК, установивши, що апеляційним судом скасовано судове рішення, ухвалене згідно із законом, суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції.
Керуючись статтями 336, 339 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу П. задовольнила: рішення Апеляційного суду м. Києва від 14 листопада 2006 р. скасувала, а рішення Деснянського районного суду м. Києва від 8 вересня 2006 р. залишила в силі.
У лютому 2005 р. П. звернулася в суд з позовом до С., Н. про визнання заповіту, свідоцтва про право на спадщину і договору купівлі-продажу квартири недійсними. Треті особи — приватні нотаріуси Київського міського нотаріального округу, Київське міське управління юстиції.
Позивачка зазначала, що 17 січня 2004 р. помер її дід (батько помер раніше — 6 листопада 2003 р.). Після смерті діда відкрилася спадщина на все його майно, в тому числі й на квартиру у м. Києві. Як єдиний спадкоємець за законом вона в установлений законом строк — 5 березня 2004 р.— звернулася для оформлення спадщини до нотаріальної контори, де дізналася, що її дід 5 червня 1996 р. заповів усе майно своїй двоюрідній сестрі С. Після прийняття спадщини С. відразу продала квартиру Н., що, на думку позивачки, свідчило про те, що відповідачка прагнула якнайшвидше позбавитися власності.
Відповідно до висновку спеціаліста Київського інституту судових експертиз від 1 грудня 2004 р. підпис на заповіті від імені заповідача П. В. було вчинено не ним самим, а отже, на думку позивачки, заповіт складено з порушенням вимог чинного законодавства. Посилаючись на зазначене, П. просила суд визнати заповіт, складений 5 червня 1996 р. від імені П. В. на користь С. і посвідчений приватним нотаріусом, а також договір купівлі-продажу квартири у м. Києві, укладений між С. та Н., недійсними.
С. позов не визнала та пред'явила до П. зустрічний — про усунення П. від спадкування, третя особа — 15 Київська державна нотаріальна контора.
На обґрунтування зустрічного позову С. вказала, що померлий міг заповідати квартиру лише їй, оскільки протягом останніх 10 років до його смерті вона опікувалась ним, а надані для проведення почеркознавчої експертизи зразки підписів П. В. не були справжніми, бо він як практично сліпа людина, інвалід І групи, не міг самостійно виконувати підписи на офіційних документах.
Оскільки онука ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік і тяжку хворобу був у безпорадному стані, С. просила суд усунути П. від права на спадкування за законом.
Деснянський районний суд м. Києва рішенням від 8 вересня 2006 р. первісний позов задовольнив, визнавши недійсними: заповіт від імені П. В., складений 5 червня 1996 р. та посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу; свідоцтво про право на спадщину за заповітом, видане на ім'я С. і посвідчене державним нотаріусом 15 Київської державної нотаріальної контори 18 серпня 2004 р.; договір купівлі-продажу квартири, укладений між С. та Н. та посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу, а сторони привів у первісний стан. У задоволенні зустрічного позову відмовлено.
Апеляційний суд м. Києва рішенням від 14 листопада 2006 р. рішення місцевого суду в частині задоволення первісного позову скасував та ухвалив у цій частині нове — про відмову в позові, а в решті рішення суду першої інстанції залишив без змін.
На обґрунтування касаційної скарги П. послалася на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, у зв'язку з чим просила скасувати рішення апеляційного суду і залишити в силі рішення місцевого суду.
Вивчивши матеріали справи, колегія суддів судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню виходячи з такого.
Задовольняючи первісний позов та відмовляючи в задоволені зустрічного, суд першої інстанції виходив із того, що при посвідченні спірного заповіту нотаріус порушив вимоги ст. 543 ЦК 1963 р. та Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (затверджена наказом Міністерства юстиції України від 14 червня 1994 р. N 18/5, зареєстрованим у Міністерстві юстиції 7 липня 1994 р. за N 152/361; далі — Інструкція), чинних на час виникнення спірних правовідносин.
Скасовуючи рішення місцевого суду в частині задоволення первісного позову та ухвалюючи в цій частині нове — про відмову в позові, апеляційний суд вважав, що правових підстав для визнання спірного заповіту недійсним немає, оскільки позивачка не надала переконливих доказів на підтвердження того, що заповіт підписав не П. В., а також доказів, що ставили б під сумнів волевиявлення заповідача.
Проте погодитися з такими висновками апеляційного суду не можна виходячи з такого.
Відповідно до ст. 543 ЦК 1963 р., якщо заповідач внаслідок фізичної вади, хвороби або з будь-яких інших причин не може власноручно підписати заповіт, за його дорученням у його присутності і в присутності нотаріуса або посадової особи, яка посвідчує заповіти, прирівнювані до нотаріально посвідчених (ст. 542 цього Кодексу), заповіт може підписати інший громадянин. При цьому зазначаються причини, з яких заповідач не міг підписати заповіт власноручно. Заповіт не може підписувати особа, на користь якої його зроблено.
Суди встановили і сторони не заперечували, що померлий П. В. понад 30 років був сліпим.
Згідно з абз. 3 п. 13 Інструкції в редакції, яка діяла на момент укладення заповіту, якщо громадянин, який звернувся за вчиненням нотаріальної дії, неписьменний або сліпий, нотаріус, крім того, прочитує йому текст документа, про що на документі робиться відповідна відмітка. Якщо сліпий громадянин письменний, він сам підписує документ.
При вирішенні справи суд першої інстанції виходив із того, що при посвідченні приватним нотаріусом заповіту від імені П. В., який станом на 1996 р. був сліпим, у заповіті мало бути зазначено факт прочитання тексту заповіту, але такої відмітки в заповіті немає.
Крім того, проведені судово-почеркознавча та судово-комісійна почеркознавча експертизи не дали категоричного висновку про те, що виконаний на заповіті підпис є підписом П. В., а в реєстрі приватного нотаріуса під реєстровим номером, наведеним у заповіті, вказано зовсім іншу нотаріальну дію щодо іншої особи. Відсутній також запис про заповіт, укладений від імені П. В., і в алфавітній книзі, що знаходиться в нотаріальному архіві.
Установивши ці факти та визначивши правовідносини, зумовлені встановленими фактами, місцевий суд правильно застосував правові норми та ухвалив правильне по суті й справедливе рішення, а суд апеляційної інстанції при перегляді справи, ґрунтуючись на тих самих доказах, дійшов хибного висновку про відсутність підстав для визнання спірного заповіту недійсним.
Відповідно до ст. 339 ЦПК, установивши, що апеляційним судом скасовано судове рішення, ухвалене згідно із законом, суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції.
Керуючись статтями 336, 339 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу П. задовольнила: рішення Апеляційного суду м. Києва від 14 листопада 2006 р. скасувала, а рішення Деснянського районного суду м. Києва від 8 вересня 2006 р. залишила в силі.
Про поділ колгоспного двору, визнання недійсними свідоцтв про право на спадщину і право власності
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
КОЛЕГІЯ СУДДІВ СУДОВОЇ ПАЛАТИ У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
УХВАЛА
від 3 жовтня 2007 року
(Витяг)
У липні 2003 р. Д. звернулась із заявою про перегляд рішення, ухваленого Херсонським обласним судом 21 жовтня 1993 р. у справі за позовом Д. Л. до Д. та Д. М. про поділ колгоспного двору, визнання недійсними свідоцтв про право на спадщину і право власності за нововиявленими обставинами, посилаючись на те, що вказаним рішенням були визнані недійсними свідоцтва про право на спадщину за законом від 23 квітня 1992 р. та про право власності на будинок від 22 травня 1989 р., видані на ім'я Д. Підставою для винесення такого рішення стало рішення виконавчого комітету Голопристанської Ради народних депутатів (далі — Виконком) від 11 грудня 1982 р. про те, що зазначений будинок у селі в Голопристанському районі Херсонської області належить до колгоспного двору, а тому Д. не може бути власницею спірного будинку.
Голопристанський районний суд рішенням від 13 січня 1997 р. у цивільній справі за скаргою Д. М. про відміну вказаного рішення Виконкому встановив, що цього рішення не існує, а рішенням Виконкому від 11 грудня 1990 р. всі жилі будинки, у тому числі і спірний будинок, було визнано такими, що належать до індивідуальної власності. Це рішення ніким не оскаржувалось і набрало чинності.
Д., вважаючи, що факти, встановлені Голопристанським районним судом, є нововиявленою обставиною, просила задовольнити її заяву та переглянути рішення Херсонського обласного суду від 21 жовтня 1993 р.
Апеляційний суд Херсонської області ухвалою від 4 вересня 2003 р. заяву Д. про перегляд за нововиявленими обставинами рішення Херсонського обласного суду від 21 жовтня 1993 р. залишив без розгляду.
У касаційній скарзі Д. і Д. М. просили скасувати ухвалу апеляційного суду та направити справу до суду першої інстанції для розгляду їх заяви, посилаючись на порушення судом норм процесуального права.
Перевіривши матеріали справи, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України визнала, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.
Залишаючи без розгляду заяву Д. про перегляд рішення суду за нововиявленими обставинами, суд апеляційної інстанції виходив із того, що цю заяву розглянути неможливо, оскільки справа за позовом Д. Л. до Д. та Д. М. про поділ колгоспного двору, визнання недійсними свідоцтв про право на спадщину і право власності була знищена 20 березня 2000 р., про що свідчить акт, складений працівниками Державного архіву і затверджений головою Херсонського обласного суду.
Проте з такими висновками суду погодитись не можна.
Відповідно до п. 6 Прикінцевих та перехідних положень ЦПК 2004 р. заяви і скарги, подані до набрання чинності цим Кодексом, згідно з ЦПК 1963 р., розглядаються у порядку, встановленому цим Кодексом.
За ч. 1 ст. 361 ЦПК у редакції, яка діє з 1 січня 2005 р., рішення або ухвала суду, якими закінчено розгляд справи, що набрали законної сили, можуть бути переглянуті у зв'язку з нововиявленими обставинами.
У п. 10 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 1981 р. N 1 «Про практику перегляду судами у зв'язку з нововиявленими обставинами рішень, ухвал і постанов у цивільних справах, що набрали законної сили» передбачено, що заява про перегляд у зв'язку з нововиявленими обставинами рішення суду підлягає розгляду в одному провадженні зі справою, у якій постановлено це рішення. Якщо справа не збереглася, заява може бути розглянута лише після відновлення судового провадження.
Тобто, якщо матеріали справи знищено за закінченням строку зберігання, то при поданні заяви про перегляд за нововиявленими обставинами зазначене судове провадження необхідно відновити.
Крім того, ст. 3476 ЦПК 1963 р. не передбачено такої підстави, як залишення без розгляду заяви про перегляд рішення суду за нововиявленими обставинами.
Отже, висновки суду апеляційної інстанції не відповідають вимогам закону.
Суд касаційної інстанції скасовує ухвалу і передає справу на новий розгляд до суду першої або апеляційної інстанції, якщо було неправильно застосовано норми процесуального права, а також порушений порядок, встановлений для вирішення розглядуваного питання.
Враховуючи викладене та керуючись статтями 336, 342, 345 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу Д., Д. М. задовольнила частково: ухвалу Апеляційного суду Херсонської області від 4 вересня 2003 р. скасувала і передала справу до суду апеляційної інстанції для розгляду іншим суддею.
У липні 2003 р. Д. звернулась із заявою про перегляд рішення, ухваленого Херсонським обласним судом 21 жовтня 1993 р. у справі за позовом Д. Л. до Д. та Д. М. про поділ колгоспного двору, визнання недійсними свідоцтв про право на спадщину і право власності за нововиявленими обставинами, посилаючись на те, що вказаним рішенням були визнані недійсними свідоцтва про право на спадщину за законом від 23 квітня 1992 р. та про право власності на будинок від 22 травня 1989 р., видані на ім'я Д. Підставою для винесення такого рішення стало рішення виконавчого комітету Голопристанської Ради народних депутатів (далі — Виконком) від 11 грудня 1982 р. про те, що зазначений будинок у селі в Голопристанському районі Херсонської області належить до колгоспного двору, а тому Д. не може бути власницею спірного будинку.
Голопристанський районний суд рішенням від 13 січня 1997 р. у цивільній справі за скаргою Д. М. про відміну вказаного рішення Виконкому встановив, що цього рішення не існує, а рішенням Виконкому від 11 грудня 1990 р. всі жилі будинки, у тому числі і спірний будинок, було визнано такими, що належать до індивідуальної власності. Це рішення ніким не оскаржувалось і набрало чинності.
Д., вважаючи, що факти, встановлені Голопристанським районним судом, є нововиявленою обставиною, просила задовольнити її заяву та переглянути рішення Херсонського обласного суду від 21 жовтня 1993 р.
Апеляційний суд Херсонської області ухвалою від 4 вересня 2003 р. заяву Д. про перегляд за нововиявленими обставинами рішення Херсонського обласного суду від 21 жовтня 1993 р. залишив без розгляду.
У касаційній скарзі Д. і Д. М. просили скасувати ухвалу апеляційного суду та направити справу до суду першої інстанції для розгляду їх заяви, посилаючись на порушення судом норм процесуального права.
Перевіривши матеріали справи, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України визнала, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.
Залишаючи без розгляду заяву Д. про перегляд рішення суду за нововиявленими обставинами, суд апеляційної інстанції виходив із того, що цю заяву розглянути неможливо, оскільки справа за позовом Д. Л. до Д. та Д. М. про поділ колгоспного двору, визнання недійсними свідоцтв про право на спадщину і право власності була знищена 20 березня 2000 р., про що свідчить акт, складений працівниками Державного архіву і затверджений головою Херсонського обласного суду.
Проте з такими висновками суду погодитись не можна.
Відповідно до п. 6 Прикінцевих та перехідних положень ЦПК 2004 р. заяви і скарги, подані до набрання чинності цим Кодексом, згідно з ЦПК 1963 р., розглядаються у порядку, встановленому цим Кодексом.
За ч. 1 ст. 361 ЦПК у редакції, яка діє з 1 січня 2005 р., рішення або ухвала суду, якими закінчено розгляд справи, що набрали законної сили, можуть бути переглянуті у зв'язку з нововиявленими обставинами.
У п. 10 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 1981 р. N 1 «Про практику перегляду судами у зв'язку з нововиявленими обставинами рішень, ухвал і постанов у цивільних справах, що набрали законної сили» передбачено, що заява про перегляд у зв'язку з нововиявленими обставинами рішення суду підлягає розгляду в одному провадженні зі справою, у якій постановлено це рішення. Якщо справа не збереглася, заява може бути розглянута лише після відновлення судового провадження.
Тобто, якщо матеріали справи знищено за закінченням строку зберігання, то при поданні заяви про перегляд за нововиявленими обставинами зазначене судове провадження необхідно відновити.
Крім того, ст. 3476 ЦПК 1963 р. не передбачено такої підстави, як залишення без розгляду заяви про перегляд рішення суду за нововиявленими обставинами.
Отже, висновки суду апеляційної інстанції не відповідають вимогам закону.
Суд касаційної інстанції скасовує ухвалу і передає справу на новий розгляд до суду першої або апеляційної інстанції, якщо було неправильно застосовано норми процесуального права, а також порушений порядок, встановлений для вирішення розглядуваного питання.
Враховуючи викладене та керуючись статтями 336, 342, 345 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу Д., Д. М. задовольнила частково: ухвалу Апеляційного суду Херсонської області від 4 вересня 2003 р. скасувала і передала справу до суду апеляційної інстанції для розгляду іншим суддею.
Про поділ спільного сумісного майна подружжя
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
КОЛЕГІЯ СУДДІВ СУДОВОЇ ПАЛАТИ У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
УХВАЛА
від 3 жовтня 2007 року
(Витяг)
У серпні 2004 р. М. Ю. П. та М. Т. Г. звернулися до суду один до одного із позовами про поділ майна подружжя, мотивуючи їх тим, що з лютого 1997 р. вони перебували у фактичних сімейних відносинах, шлюб було зареєстровано 18 грудня 1998 р., а рішенням суду від 2 серпня 2004 р.— розірвано.
Посилаючись на те, що добровільно здійснити поділ спільного майна вони не можуть, просили здійснити поділ їхнього спільного сумісного майна.
Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 5 січня 2007 р., залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 29 березня 2007 р., позови М. Ю. П. та М. Т. Г. задоволені частково. Визнано за ними право власності на відповідні частки спірної квартири та здійснено поділ майна, що є їхньою спільною сумісною власністю.
У касаційній скарзі М. Т. Г. просила скасувати судові рішення, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, та направити справу на новий розгляд.
Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, колегія суддів Судової палати у цивільних справах дійшла висновку, що касаційна скарга М. Т. Г. підлягає задоволенню, а судові рішення — скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції на таких підставах.
Відповідно до ст. 213 ЦПК рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, викопавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як па підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судом першої інстанції встановлено, що М. Ю. П. та М. Т. Г. перебували в зареєстрованому шлюбі з 18 грудня 1998 р. Рішенням Броварського міськрайонного суду від 8 лютого 2004 р. їхній шлюб розірвано, дітей від цього шлюбу немає.
Судом також установлено, що в серпні 1998 р. сторони вже проживали однією сім'єю в квартирі у м. Броварах і спільно вкладали кошти у придбання другої квартири та іншого майна, що підлягає поділу.
Ухвалюючи рішення про визнання за М. Ю. П. права власності на 1/3 частину спірної квартири, залишення у власності М. Т. Г. 1/3 частини цієї квартири та поділ іншого майна, суд, з яким погодилась апеляційна інстанція, керувався тим, що все майно, що належить сторонам, є їхньою спільною сумісною власністю, посилаючись при цьому на ст. 74 СК, згідно з якою майно, набуте за час спільного проживання жінки та чоловіка, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.
Проте суд неправомірно застосував норми СК до правовідносин, які мали місце до моменту набрання чинності цим Кодексом — до 1 січня 2004 р.
Вирішуючи спір щодо майна, набутого в період незареєстрованих шлюбних відносин, суд першої інстанції повинен був застосовувати норми цивільного законодавства, які регулюють спільну часткову власність.
Зокрема, в разі спору частка в майні цих осіб повинна визначатися залежно від ступеня участі кожного з них у його набутті.
Відповідно до ст. 17 Закону України «Про власність», який був чинний на момент ухвалення рішення суду, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними; майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, є їхньою спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними, розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі.
Відповідно до п. 3 ст. 10 ЦПК кожна сторона повинна довести суду ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
На порушення норм статей 10, 57, 60, 212, 213 ЦПК, відхиляючи доводи М. Т. Г. про внесення нею коштів за спірну квартиру в розмірі 38850 грн. у період до 18 грудня 1998 р.— моменту реєстрації шлюбу, та про те, що М. Ю. П. сплатив за спірну квартиру 770 грн., суд за відсутності будь-яких доказів прийняв доводи М. Ю. П. про те, що перший внесок в розмірі близько 38000 грн. сторони сплатили разом, і визнав за М. Ю. П. право власності на 1/3 частину зазначеної квартири, залишивши поза увагою, що М. Ю. П. повинен був довести розмір свого вкладу в придбання спірної квартири та наявність домовленості сторін про створення спільної сумісної власності на цю квартиру.
Крім того, суд першої інстанції помилково застосував ст. 389 ЦК, норми якої не розповсюджується на ці правовідносини.
За таких обставин рішення суду першої інстанції не можна визнати законним і обґрунтованим.
Зазначені порушення не були усунені апеляційним судом, у зв'язку з чим підлягає скасуванню й ухвала апеляційного суду.
Керуючись статтями 336, 338 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу М. Т. Г. задовольнила.
Рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 5 січня 2007 р. та ухвалу апеляційного суду Київської області від 29 березня 2007 р. скасувала, а справу передала на новий розгляд до суду першої інстанції.
У серпні 2004 р. М. Ю. П. та М. Т. Г. звернулися до суду один до одного із позовами про поділ майна подружжя, мотивуючи їх тим, що з лютого 1997 р. вони перебували у фактичних сімейних відносинах, шлюб було зареєстровано 18 грудня 1998 р., а рішенням суду від 2 серпня 2004 р.— розірвано.
Посилаючись на те, що добровільно здійснити поділ спільного майна вони не можуть, просили здійснити поділ їхнього спільного сумісного майна.
Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 5 січня 2007 р., залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 29 березня 2007 р., позови М. Ю. П. та М. Т. Г. задоволені частково. Визнано за ними право власності на відповідні частки спірної квартири та здійснено поділ майна, що є їхньою спільною сумісною власністю.
У касаційній скарзі М. Т. Г. просила скасувати судові рішення, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, та направити справу на новий розгляд.
Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, колегія суддів Судової палати у цивільних справах дійшла висновку, що касаційна скарга М. Т. Г. підлягає задоволенню, а судові рішення — скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції на таких підставах.
Відповідно до ст. 213 ЦПК рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, викопавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як па підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судом першої інстанції встановлено, що М. Ю. П. та М. Т. Г. перебували в зареєстрованому шлюбі з 18 грудня 1998 р. Рішенням Броварського міськрайонного суду від 8 лютого 2004 р. їхній шлюб розірвано, дітей від цього шлюбу немає.
Судом також установлено, що в серпні 1998 р. сторони вже проживали однією сім'єю в квартирі у м. Броварах і спільно вкладали кошти у придбання другої квартири та іншого майна, що підлягає поділу.
Ухвалюючи рішення про визнання за М. Ю. П. права власності на 1/3 частину спірної квартири, залишення у власності М. Т. Г. 1/3 частини цієї квартири та поділ іншого майна, суд, з яким погодилась апеляційна інстанція, керувався тим, що все майно, що належить сторонам, є їхньою спільною сумісною власністю, посилаючись при цьому на ст. 74 СК, згідно з якою майно, набуте за час спільного проживання жінки та чоловіка, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.
Проте суд неправомірно застосував норми СК до правовідносин, які мали місце до моменту набрання чинності цим Кодексом — до 1 січня 2004 р.
Вирішуючи спір щодо майна, набутого в період незареєстрованих шлюбних відносин, суд першої інстанції повинен був застосовувати норми цивільного законодавства, які регулюють спільну часткову власність.
Зокрема, в разі спору частка в майні цих осіб повинна визначатися залежно від ступеня участі кожного з них у його набутті.
Відповідно до ст. 17 Закону України «Про власність», який був чинний на момент ухвалення рішення суду, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними; майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, є їхньою спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними, розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі.
Відповідно до п. 3 ст. 10 ЦПК кожна сторона повинна довести суду ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
На порушення норм статей 10, 57, 60, 212, 213 ЦПК, відхиляючи доводи М. Т. Г. про внесення нею коштів за спірну квартиру в розмірі 38850 грн. у період до 18 грудня 1998 р.— моменту реєстрації шлюбу, та про те, що М. Ю. П. сплатив за спірну квартиру 770 грн., суд за відсутності будь-яких доказів прийняв доводи М. Ю. П. про те, що перший внесок в розмірі близько 38000 грн. сторони сплатили разом, і визнав за М. Ю. П. право власності на 1/3 частину зазначеної квартири, залишивши поза увагою, що М. Ю. П. повинен був довести розмір свого вкладу в придбання спірної квартири та наявність домовленості сторін про створення спільної сумісної власності на цю квартиру.
Крім того, суд першої інстанції помилково застосував ст. 389 ЦК, норми якої не розповсюджується на ці правовідносини.
За таких обставин рішення суду першої інстанції не можна визнати законним і обґрунтованим.
Зазначені порушення не були усунені апеляційним судом, у зв'язку з чим підлягає скасуванню й ухвала апеляційного суду.
Керуючись статтями 336, 338 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу М. Т. Г. задовольнила.
Рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 5 січня 2007 р. та ухвалу апеляційного суду Київської області від 29 березня 2007 р. скасувала, а справу передала на новий розгляд до суду першої інстанції.
Про стягнення грошової компенсації за частку в спільному майні
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
КОЛЕГІЯ СУДДІВ СУДОВОЇ ПАЛАТИ У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
УХВАЛА
від 22 серпня 2007 року
(Витяг)
У грудні 2003 р. П. М. О. звернувся до суду з позовом до Ф. Л. М., Ф. С. О., до неповнолітніх Ф. О. С., Ф. С. С. про стягнення грошової компенсації за частку в спільному майні. У позовній заяві посилався на те, що йому належить на праві власності ¼ частина квартири у м. Іллічівську, а інша частина квартири належить відповідачам. Проте користуватись житлом він не може, оскільки між ними виникають конфлікти, склались неприязні стосунки. Позивач просив стягнути з відповідачів грошову компенсацію за ¼ частину квартири в сумі 38738 грн. 75 коп.
Рішенням Іллічівського міського суду від 9 грудня 2004 р., залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 21 червня 2005 р., позов задоволено. Додатковим рішенням Іллічівського міського суду від 2 грудня 2005 р. визнано право власності на квартиру за Ф. С. О. та Ф. Л. М.— по 1/6 частині, за Ф. С. С. та Ф. О. С.— по 1/3 частині за кожним.
У касаційній скарзі прокурор м. Іллічівська в інтересах неповнолітніх Ф. С. С. та Ф. О. С. просив скасувати ухвалені у справі судові рішення та постановити нове рішення про відмову в задоволенні позову, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права.
Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково на таких підставах.
Судом установлено, що квартира у м. Іллічівську належить сторонам на праві спільної часткової власності, зокрема П. М. О. є власником ¼ її частини.
Задовольняючи позов, суд керувався тим, що квартира є неподільним майном, і позивач має право на отримання грошової компенсації вартості своєї частки у власності відповідно до положень ст. 115 ЦК 1963 р. та ст. 364 ЦК.
Проте з такими висновками суду цілком погодитись не можна з огляду на таке.
Відповідно до ст. 115 ЦК 1963 р., що був чинним на час виникнення спірних правовідносин, кожний з учасників спільної часткової власності має право вимагати виділу своєї частки з спільного майна. Якщо угоди про спосіб виділу не досягнуто, то за позовом будь-кого з учасників майно ділиться в натурі, коли це можливо без нерозмірної шкоди для його господарського призначення. В іншому разі власник, що виділяється, одержує грошову компенсацію.
Частинами 1, 2 ст. 364 ЦК передбачено, що співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності. Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (ч. 2 ст. 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки.
Згідно з частинами 4, 5 ст. 319 ЦК, ч. 5 ст. 4 Закону України «Про власність» власність зобов'язує. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, а також зобов'язаний, здійснюючи свої права, не порушувати права та охоронювані законом інтереси громадян, юридичних осіб і держави.
Заперечуючи проти позову, відповідачі посилалися на те, що ніхто з них не перешкоджає П. М. О. проживати у квартирі, а сплатити йому грошову компенсацію вони не мають об'єктивної можливості у зв'язку з відсутністю коштів і задоволення таких вимог П. М. О. призведе до необхідності продажу безпосередньо квартири, яка є їхнім та неповнолітніх дітей місцем проживання, що призведе до порушення їхніх та дітей прав.
Суд на порушення вимог статей 62, 202, 2021, 203 ЦПК 1963 р., що був чинним на час розгляду справи, доводів відповідачів не перевірив, а зосередився лише на нормах закону, які передбачають наявність у позивача права вимагати компенсації як власника частини квартири, при цьому не звернув уваги і на наявність у П. М. О. обов'язків власника відповідно до положень ст. 319 ЦК, ст. 4 Закону України «Про власність» та не з'ясував суттєвих для справи обставин, а саме: чи мають відповідачі можливість сплатити позивачу грошову компенсацію в сумі 38738 грн. 75 коп., чи не призведе покладення на них обов'язку зі сплати такої суми П. М. О. до звернення стягнення на квартиру, її примусового продажу й порушення прав безпосередньо відповідачів та їхніх неповнолітніх дітей.
Апеляційний суд на зазначене уваги не звернув, на порушення вимог статей 301, 313 ЦПК 1963 р. достатньою мірою не перевірив доводів апеляційної скарги, в ухвалі не зазначив конкретних обставин і фактів, що спростовують такі доводи, і залишив рішення суду першої інстанції без змін.
Керуючись ст. 336 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу прокурора м. Іллічівська в інтересах неповнолітніх Ф. С. С., Ф. О. С. задовольнила частково. Рішення Іллічівського міського суду від 9 грудня 2004 р., додаткове рішення цього суду від 2 грудня 2005 р. та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 21 червня 2005 р. скасувала, справу передала на новий розгляд до суду першої інстанції.
У грудні 2003 р. П. М. О. звернувся до суду з позовом до Ф. Л. М., Ф. С. О., до неповнолітніх Ф. О. С., Ф. С. С. про стягнення грошової компенсації за частку в спільному майні. У позовній заяві посилався на те, що йому належить на праві власності ¼ частина квартири у м. Іллічівську, а інша частина квартири належить відповідачам. Проте користуватись житлом він не може, оскільки між ними виникають конфлікти, склались неприязні стосунки. Позивач просив стягнути з відповідачів грошову компенсацію за ¼ частину квартири в сумі 38738 грн. 75 коп.
Рішенням Іллічівського міського суду від 9 грудня 2004 р., залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 21 червня 2005 р., позов задоволено. Додатковим рішенням Іллічівського міського суду від 2 грудня 2005 р. визнано право власності на квартиру за Ф. С. О. та Ф. Л. М.— по 1/6 частині, за Ф. С. С. та Ф. О. С.— по 1/3 частині за кожним.
У касаційній скарзі прокурор м. Іллічівська в інтересах неповнолітніх Ф. С. С. та Ф. О. С. просив скасувати ухвалені у справі судові рішення та постановити нове рішення про відмову в задоволенні позову, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права.
Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково на таких підставах.
Судом установлено, що квартира у м. Іллічівську належить сторонам на праві спільної часткової власності, зокрема П. М. О. є власником ¼ її частини.
Задовольняючи позов, суд керувався тим, що квартира є неподільним майном, і позивач має право на отримання грошової компенсації вартості своєї частки у власності відповідно до положень ст. 115 ЦК 1963 р. та ст. 364 ЦК.
Проте з такими висновками суду цілком погодитись не можна з огляду на таке.
Відповідно до ст. 115 ЦК 1963 р., що був чинним на час виникнення спірних правовідносин, кожний з учасників спільної часткової власності має право вимагати виділу своєї частки з спільного майна. Якщо угоди про спосіб виділу не досягнуто, то за позовом будь-кого з учасників майно ділиться в натурі, коли це можливо без нерозмірної шкоди для його господарського призначення. В іншому разі власник, що виділяється, одержує грошову компенсацію.
Частинами 1, 2 ст. 364 ЦК передбачено, що співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності. Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (ч. 2 ст. 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки.
Згідно з частинами 4, 5 ст. 319 ЦК, ч. 5 ст. 4 Закону України «Про власність» власність зобов'язує. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, а також зобов'язаний, здійснюючи свої права, не порушувати права та охоронювані законом інтереси громадян, юридичних осіб і держави.
Заперечуючи проти позову, відповідачі посилалися на те, що ніхто з них не перешкоджає П. М. О. проживати у квартирі, а сплатити йому грошову компенсацію вони не мають об'єктивної можливості у зв'язку з відсутністю коштів і задоволення таких вимог П. М. О. призведе до необхідності продажу безпосередньо квартири, яка є їхнім та неповнолітніх дітей місцем проживання, що призведе до порушення їхніх та дітей прав.
Суд на порушення вимог статей 62, 202, 2021, 203 ЦПК 1963 р., що був чинним на час розгляду справи, доводів відповідачів не перевірив, а зосередився лише на нормах закону, які передбачають наявність у позивача права вимагати компенсації як власника частини квартири, при цьому не звернув уваги і на наявність у П. М. О. обов'язків власника відповідно до положень ст. 319 ЦК, ст. 4 Закону України «Про власність» та не з'ясував суттєвих для справи обставин, а саме: чи мають відповідачі можливість сплатити позивачу грошову компенсацію в сумі 38738 грн. 75 коп., чи не призведе покладення на них обов'язку зі сплати такої суми П. М. О. до звернення стягнення на квартиру, її примусового продажу й порушення прав безпосередньо відповідачів та їхніх неповнолітніх дітей.
Апеляційний суд на зазначене уваги не звернув, на порушення вимог статей 301, 313 ЦПК 1963 р. достатньою мірою не перевірив доводів апеляційної скарги, в ухвалі не зазначив конкретних обставин і фактів, що спростовують такі доводи, і залишив рішення суду першої інстанції без змін.
Керуючись ст. 336 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу прокурора м. Іллічівська в інтересах неповнолітніх Ф. С. С., Ф. О. С. задовольнила частково. Рішення Іллічівського міського суду від 9 грудня 2004 р., додаткове рішення цього суду від 2 грудня 2005 р. та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 21 червня 2005 р. скасувала, справу передала на новий розгляд до суду першої інстанції.
Про відшкодування матеріальної і моральної шкоди
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
СУДОВА ПАЛАТА У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
РІШЕННЯ
від 20 червня 2007 року
Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Григор'євої Л. І., суддів: Данчука В. Г., Косенка В. Й., Гуменюка В. І., Костенка А. В., розглянувши у судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Об'єднання житлово-будівельних кооперативів м. Чернігова про відшкодування матеріальної і моральної шкоди, встановила:
У квітні 2003 року позивачка звернулась до суду з даним позовом і просила стягнути з відповідача на її користь 1547 грн. матеріальних збитків, 2000 грн. моральної шкоди та зобов'язати відповідача здійснити зовнішній ремонт будинку по площині квартири АДРЕСА_1 до кінця 2003 року, посилаючись на те, що відповідач в порушення ст. 176 ЖК України не виконує ремонтних робіт, внаслідок чого квартира позивачки потребує невідкладного ремонту і за оцінкою спеціаліста вартість ремонтних робіт у квартирі становить 1547 грн. 37 коп. Причинами такого становища квартири є протікання покрівлі і даху, затікання з-під підвіконних дощок та сирість і вологість від зовнішніх стін панельного будинку.
Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 16 жовтня 2003 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Чернігівської області від 16 січня 2004 року, позов задоволено частково. Стягнуто з Об'єднання житлово-будівельних кооперативів м. Чернігова на користь ОСОБА_11547 грн. 87 коп. матеріальної шкоди. Зобов'язано Об'єднання житлово-будівельних кооперативів м. Чернігова здійснити зовнішній ремонт будинку по площі квартири АДРЕСА_1, а саме: провести ремонт стиків, панелей, вентиляції на кухні, стін зі сторони під'їзду. У задоволенні позову про відшкодування моральної шкоди відмовлено.
У касаційній скарзі Об'єднання житлово-будівельних кооперативів м. Чернігова просить скасувати ухвалені рішення суду в частині стягнення з Об'єднання житлово-будівельних кооперативів м. Чернігова на користь позивача 1547 грн. 87 коп., посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального та процесуального права.
Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно з законом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Задовольняючи позов в повному обсязі суд першої інстанції прийшов до правильного висновку про зобов'язання ОЖБК м. Чернігова здійснити зовнішній ремонт будинку по площі квартири АДРЕСА_1.
З такими висновками суду першої інстанції погодився і суд апеляційної інстанції.
Проте не можна погодитись із стягненням з ОЖБК м. Чернігова на користь ОСОБА_11547 грн. 87 коп. у відшкодування матеріальної шкоди.
Відповідно до ст. 440 ЦК (в редакції 1963 року) шкода, заподіяна особі або майну громадянина, а також шкода, заподіяна організації, підлягає відшкодуванню особою, яка заподіяла шкоду, у повному обсязі, за винятком випадків, передбачених законодавством.
З матеріалів справи вбачається, що згідно висновку спеціаліста С-469 від 3 квітня 2003 року Експертної фірми «Еталон» в спірній квартирі виявлено дефекти, причиною цих дефектів може бути: протікання покрівлі і даху, затікання з-під віконних дощок, сирість і вологість, відшарування шпалер по стінам кімнат, які є зовнішніми стінами панельного будинку. Вартість ремонтних робіт становить 1547 грн. 87 коп.
Позивачем не надано доказів про понесення ним матеріальних збитків, а 1547 грн. 87 коп.— це сума, яка необхідна для проведення ремонту квартири, згідно висновку спеціаліста С-469 від 3 квітня 2003 року. Ремонт в даній квартирі не проводився і кошти не витрачались.
За таких обставин вважати обґрунтованими висновки щодо задоволення вимог по стягненню коштів в рахунок відшкодування матеріальної шкоди немає підстав.
Апеляційний суд на наведене уваги не звернув, у порушення вимог ст. 303 ЦПК України не в повній мірі перевірив доводи апеляційної скарги.
Відповідно до ст. 341 ЦПК України суд касаційної інстанції має право скасувати судові рішення і ухвалити нове рішення або змінити рішення, якщо застосовано закон, який не поширюється на ці правовідносини, чи не застосовано закон, який підлягав скасуванню.
Враховуючи викладене, рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 16 жовтня 2003 року та ухвала апеляційного суду Чернігівської області від 16 січня 2004 року підлягають скасуванню в частині стягнення з Об'єднання житлово-будівельних кооперативів м. Чернігова на користь ОСОБА_1 матеріальної шкоди у розмірі 1547 грн. 87 коп., з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову про відшкодування матеріальної шкоди.
Керуючись статтями 336, 341, 344, 346 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України ухвалила:
Касаційну скаргу Об'єднання житлово-будівельних кооперативів м. Чернігова задовольнити.
Рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 16 жовтня 2003 року та ухвалу апеляційного суду Чернігівської області від 16 січня 2004 року скасувати в частині стягнення з Об'єднання житлово-будівельних кооперативів м. Чернігова на користь ОСОБА_1 матеріальної шкоди в розмірі 1547 грн. 87 коп. Відмовити ОСОБА_1 у задоволенні позову про відшкодування матеріальної шкоди.
В іншій частині рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 16 жовтня 2003 року та ухвалу апеляційного суду Чернігівської області від 16 січня 2004 року залишити без змін.
Ухвала оскарженню не підлягає.
У квітні 2003 року позивачка звернулась до суду з даним позовом і просила стягнути з відповідача на її користь 1547 грн. матеріальних збитків, 2000 грн. моральної шкоди та зобов'язати відповідача здійснити зовнішній ремонт будинку по площині квартири АДРЕСА_1 до кінця 2003 року, посилаючись на те, що відповідач в порушення ст. 176 ЖК України не виконує ремонтних робіт, внаслідок чого квартира позивачки потребує невідкладного ремонту і за оцінкою спеціаліста вартість ремонтних робіт у квартирі становить 1547 грн. 37 коп. Причинами такого становища квартири є протікання покрівлі і даху, затікання з-під підвіконних дощок та сирість і вологість від зовнішніх стін панельного будинку.
Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 16 жовтня 2003 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Чернігівської області від 16 січня 2004 року, позов задоволено частково. Стягнуто з Об'єднання житлово-будівельних кооперативів м. Чернігова на користь ОСОБА_11547 грн. 87 коп. матеріальної шкоди. Зобов'язано Об'єднання житлово-будівельних кооперативів м. Чернігова здійснити зовнішній ремонт будинку по площі квартири АДРЕСА_1, а саме: провести ремонт стиків, панелей, вентиляції на кухні, стін зі сторони під'їзду. У задоволенні позову про відшкодування моральної шкоди відмовлено.
У касаційній скарзі Об'єднання житлово-будівельних кооперативів м. Чернігова просить скасувати ухвалені рішення суду в частині стягнення з Об'єднання житлово-будівельних кооперативів м. Чернігова на користь позивача 1547 грн. 87 коп., посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального та процесуального права.
Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно з законом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Задовольняючи позов в повному обсязі суд першої інстанції прийшов до правильного висновку про зобов'язання ОЖБК м. Чернігова здійснити зовнішній ремонт будинку по площі квартири АДРЕСА_1.
З такими висновками суду першої інстанції погодився і суд апеляційної інстанції.
Проте не можна погодитись із стягненням з ОЖБК м. Чернігова на користь ОСОБА_11547 грн. 87 коп. у відшкодування матеріальної шкоди.
Відповідно до ст. 440 ЦК (в редакції 1963 року) шкода, заподіяна особі або майну громадянина, а також шкода, заподіяна організації, підлягає відшкодуванню особою, яка заподіяла шкоду, у повному обсязі, за винятком випадків, передбачених законодавством.
З матеріалів справи вбачається, що згідно висновку спеціаліста С-469 від 3 квітня 2003 року Експертної фірми «Еталон» в спірній квартирі виявлено дефекти, причиною цих дефектів може бути: протікання покрівлі і даху, затікання з-під віконних дощок, сирість і вологість, відшарування шпалер по стінам кімнат, які є зовнішніми стінами панельного будинку. Вартість ремонтних робіт становить 1547 грн. 87 коп.
Позивачем не надано доказів про понесення ним матеріальних збитків, а 1547 грн. 87 коп.— це сума, яка необхідна для проведення ремонту квартири, згідно висновку спеціаліста С-469 від 3 квітня 2003 року. Ремонт в даній квартирі не проводився і кошти не витрачались.
За таких обставин вважати обґрунтованими висновки щодо задоволення вимог по стягненню коштів в рахунок відшкодування матеріальної шкоди немає підстав.
Апеляційний суд на наведене уваги не звернув, у порушення вимог ст. 303 ЦПК України не в повній мірі перевірив доводи апеляційної скарги.
Відповідно до ст. 341 ЦПК України суд касаційної інстанції має право скасувати судові рішення і ухвалити нове рішення або змінити рішення, якщо застосовано закон, який не поширюється на ці правовідносини, чи не застосовано закон, який підлягав скасуванню.
Враховуючи викладене, рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 16 жовтня 2003 року та ухвала апеляційного суду Чернігівської області від 16 січня 2004 року підлягають скасуванню в частині стягнення з Об'єднання житлово-будівельних кооперативів м. Чернігова на користь ОСОБА_1 матеріальної шкоди у розмірі 1547 грн. 87 коп., з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову про відшкодування матеріальної шкоди.
Керуючись статтями 336, 341, 344, 346 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України ухвалила:
Касаційну скаргу Об'єднання житлово-будівельних кооперативів м. Чернігова задовольнити.
Рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 16 жовтня 2003 року та ухвалу апеляційного суду Чернігівської області від 16 січня 2004 року скасувати в частині стягнення з Об'єднання житлово-будівельних кооперативів м. Чернігова на користь ОСОБА_1 матеріальної шкоди в розмірі 1547 грн. 87 коп. Відмовити ОСОБА_1 у задоволенні позову про відшкодування матеріальної шкоди.
В іншій частині рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 16 жовтня 2003 року та ухвалу апеляційного суду Чернігівської області від 16 січня 2004 року залишити без змін.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Щодо віднесення гуртожитків до об'єктів державного житлового фонду
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
КОЛЕГІЯ СУДДІВ СУДОВОЇ ПАЛАТИ У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
УХВАЛА
від 13 червня 2007 року
(Витяг)
Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, розглянувши в судовому засіданні справу за позовом прокурора м. Луганська в інтересах С. до приватного підприємства «Фелікс» (далі — ПП), І. про визнання недійсним договору купівлі-продажу будівлі, установила наступне.
У грудні 2002 р. прокурор м. Луганська звернувся в суд із позовом в інтересах С. до ПП, І. про визнання договору купівлі-продажу недійсним.
Він зазначав, що 21 червня 2002 р. між ПП та І. був укладений договір купівлі-продажу гуртожитку, розташованого адресою м. Луганськ, вул. Оборонна, 7-а.
Пунктом 1 вказаного договору було передбачено, що об'єктом купівлі-продажу є будівля гуртожитку і приміщення відчужувалося без зміни його цільового призначення.
Посилаючись на те, що умовами зазначеного договору купівлі-продажу були порушені права осіб, які проживають у гуртожитку, в тому числі і С., не були обумовлені обов'язки нового власника по утриманню гуртожитку та, що такий договір суперечить вимогам закону, на підставі ст. 48 ЦК 1963 р. просив визнати його недійсним.
Рішенням Ленінського районного суду м. Луганська від 11 червня 2003 р., залишеним без зміни ухвалою апеляційного суду Луганської області від 23 жовтня 2003 р., у задоволенні заявлених позовних вимог відмовлено.
У касаційному поданні прокурор м. Луганська та у касаційній скарзі С. ставили питання про скасування ухвалених у справі судових рішень та передачу справи на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Касаційне подання та касаційна скарга підлягають задоволенню з таких підстав.
Встановлено, що наказом Фонду державного майна України від 16 березня 1998 р. N 500 був затверджений план приватизації орендно-науково-виробничого підприємства «Луганські акумулятори».
До статутного фонду зазначеного підприємства було передано і приміщення гуртожитку, розташованого за адресою м. Луганськ, вул. Оборонна, 7-а.
11 грудня 2000 р. зазначене приміщення гуртожитку було передано у власність ПП в рахунок погашення боргу за рішенням Арбітражного суду Луганської області.
21 червня 2002 р. ПП уклало договір купівлі-продажу зазначеного гуртожитку з І.
Відмовляючи у задоволенні вимог про визнання договору купівлі-продажу недійсним, суд першої інстанції з висновком якого погодився і апеляційний суд, виходив з того, що договір купівлі-продажу гуртожитку укладений з дотриманням вимог діючого закону і підстав визнання його недійсним на підставі ст. 48 ЦК 1963 р. немає.
Між тим такого висновку суди дійшли з порушенням норм матеріального й процесуального закону.
Відповідно до статей 127 — 131 ЖК України та п. 3 Примірного положення про гуртожитки (затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР від 3 червня 1986 р. N 208) гуртожитки — це спеціально споруджені або переобладнані для цієї мети жилі будинки.
Враховуючи, що такі жилі будинки належали підприємствам на праві повного господарського відання, то вони відносяться до об'єктів державного житлового фонду.
Перевіряючи доводи позивачів щодо незаконності відчуження приміщення гуртожитку, в якому вони проживають, суд, в порушення вимог статей 40, 62, 2021 ЦПК 1963 р. залишив без належної оцінки їх доводи про те, що акціонерне товариства «Луганські акумулятори», до статутного фонду якого увійшов гуртожиток, недобросовісно користуючись правами, наданими законодавством, розпорядилось гуртожитком на власний розсуд, чим порушило права громадян, які проживають в гуртожитку.
Водночас суд залишив поза оцінкою і доводи позивачів про те, що при укладенні договору купівлі-продажу відповідач взяв на себе зобов'язання не змінювати цільового призначення придбаного жилого приміщення, однак ці зобов'язання не виконав.
При цьому, суд не врахував, що гуртожиток, який є предметом договору купівлі-продажу, був приватизований у складі цілісного майнового комплексу та, що згідно з умовами приватизації гуртожиток мав зберегти своє цільове призначення.
На порушення вимог ст. 40 ЦПК 1963 р. суд належним чином не перевірив і доводи позивачів про те, що укладений договір порушує їх права, оскільки спрямований на припинення права проживання в гуртожитку.
Суд апеляційної інстанції на порушення вимог ст. 301 ЦПК 1963 р. не перевірив належним чином доводи апеляційної скарги щодо законності й обґрунтованості рішення суду першої інстанції та залишив його без зміни.
За таких обставин, ураховуючи, що судові рішення ухвалені з порушенням норм матеріального й процесуального права, які призвели до неправильного вирішення спору відповідно до ст. 338 ЦПК вони підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись статтями 336, 338 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України ухвалила касаційне подання прокурора м. Луганська та касаційну скаргу С. задовольнити.
Рішення Ленінського районного суду м. Луганська від 11 червня 2003 р., та ухвалу апеляційного суду Луганської області від 23 жовтня 2003 р. скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, розглянувши в судовому засіданні справу за позовом прокурора м. Луганська в інтересах С. до приватного підприємства «Фелікс» (далі — ПП), І. про визнання недійсним договору купівлі-продажу будівлі, установила наступне.
У грудні 2002 р. прокурор м. Луганська звернувся в суд із позовом в інтересах С. до ПП, І. про визнання договору купівлі-продажу недійсним.
Він зазначав, що 21 червня 2002 р. між ПП та І. був укладений договір купівлі-продажу гуртожитку, розташованого адресою м. Луганськ, вул. Оборонна, 7-а.
Пунктом 1 вказаного договору було передбачено, що об'єктом купівлі-продажу є будівля гуртожитку і приміщення відчужувалося без зміни його цільового призначення.
Посилаючись на те, що умовами зазначеного договору купівлі-продажу були порушені права осіб, які проживають у гуртожитку, в тому числі і С., не були обумовлені обов'язки нового власника по утриманню гуртожитку та, що такий договір суперечить вимогам закону, на підставі ст. 48 ЦК 1963 р. просив визнати його недійсним.
Рішенням Ленінського районного суду м. Луганська від 11 червня 2003 р., залишеним без зміни ухвалою апеляційного суду Луганської області від 23 жовтня 2003 р., у задоволенні заявлених позовних вимог відмовлено.
У касаційному поданні прокурор м. Луганська та у касаційній скарзі С. ставили питання про скасування ухвалених у справі судових рішень та передачу справи на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Касаційне подання та касаційна скарга підлягають задоволенню з таких підстав.
Встановлено, що наказом Фонду державного майна України від 16 березня 1998 р. N 500 був затверджений план приватизації орендно-науково-виробничого підприємства «Луганські акумулятори».
До статутного фонду зазначеного підприємства було передано і приміщення гуртожитку, розташованого за адресою м. Луганськ, вул. Оборонна, 7-а.
11 грудня 2000 р. зазначене приміщення гуртожитку було передано у власність ПП в рахунок погашення боргу за рішенням Арбітражного суду Луганської області.
21 червня 2002 р. ПП уклало договір купівлі-продажу зазначеного гуртожитку з І.
Відмовляючи у задоволенні вимог про визнання договору купівлі-продажу недійсним, суд першої інстанції з висновком якого погодився і апеляційний суд, виходив з того, що договір купівлі-продажу гуртожитку укладений з дотриманням вимог діючого закону і підстав визнання його недійсним на підставі ст. 48 ЦК 1963 р. немає.
Між тим такого висновку суди дійшли з порушенням норм матеріального й процесуального закону.
Відповідно до статей 127 — 131 ЖК України та п. 3 Примірного положення про гуртожитки (затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР від 3 червня 1986 р. N 208) гуртожитки — це спеціально споруджені або переобладнані для цієї мети жилі будинки.
Враховуючи, що такі жилі будинки належали підприємствам на праві повного господарського відання, то вони відносяться до об'єктів державного житлового фонду.
Перевіряючи доводи позивачів щодо незаконності відчуження приміщення гуртожитку, в якому вони проживають, суд, в порушення вимог статей 40, 62, 2021 ЦПК 1963 р. залишив без належної оцінки їх доводи про те, що акціонерне товариства «Луганські акумулятори», до статутного фонду якого увійшов гуртожиток, недобросовісно користуючись правами, наданими законодавством, розпорядилось гуртожитком на власний розсуд, чим порушило права громадян, які проживають в гуртожитку.
Водночас суд залишив поза оцінкою і доводи позивачів про те, що при укладенні договору купівлі-продажу відповідач взяв на себе зобов'язання не змінювати цільового призначення придбаного жилого приміщення, однак ці зобов'язання не виконав.
При цьому, суд не врахував, що гуртожиток, який є предметом договору купівлі-продажу, був приватизований у складі цілісного майнового комплексу та, що згідно з умовами приватизації гуртожиток мав зберегти своє цільове призначення.
На порушення вимог ст. 40 ЦПК 1963 р. суд належним чином не перевірив і доводи позивачів про те, що укладений договір порушує їх права, оскільки спрямований на припинення права проживання в гуртожитку.
Суд апеляційної інстанції на порушення вимог ст. 301 ЦПК 1963 р. не перевірив належним чином доводи апеляційної скарги щодо законності й обґрунтованості рішення суду першої інстанції та залишив його без зміни.
За таких обставин, ураховуючи, що судові рішення ухвалені з порушенням норм матеріального й процесуального права, які призвели до неправильного вирішення спору відповідно до ст. 338 ЦПК вони підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись статтями 336, 338 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України ухвалила касаційне подання прокурора м. Луганська та касаційну скаргу С. задовольнити.
Рішення Ленінського районного суду м. Луганська від 11 червня 2003 р., та ухвалу апеляційного суду Луганської області від 23 жовтня 2003 р. скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Про надання знижки в оплаті за спожитий на опалення газ та відшкодування моральної шкоди
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
УХВАЛА
від 30 травня 2007 року
Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого — Патрюка М. В., суддів: Костенка А. В., Прокопчука Ю. В., Лященко Н. П., Пшонки М. П., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Особи 1 до Відкритого акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації «Сумигаз» в особі структурного підрозділу Роменського управління по експлуатації газового господарства Відкритого акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації «Сумигаз» про визнання дій Відкритого акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації «Сумигаз» неправомірними, про зобов'язання надати 100% знижку в оплаті за спожитий на опалення газ та відшкодування моральної шкоди в сумі 10000 грн., за касаційними скаргами Особи 1 та Відкритого акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації «Сумигаз» на рішення Роменського районного суду Сумської області від 12.01.2004 та ухвалу апеляційного суду Сумської області від 05.04.2004, встановила:
У жовтні 2003 року Особа 1 звернувся в суд із вищезазначеним позовом, посилаючись на те, що він, як пенсіонер МВС, що проживає в сільській місцевості, має право на пільги щодо плати за комунальні послуги. Відповідачем безпідставно відмовлено в наданні йому 100% знижки в оплаті за спожитий на опалення природний газ, чим заподіяна моральна шкода в розмірі 10000 грн.
Рішенням Роменського районного суду Сумської області від 12.01.2004 позов задоволено частково. Зобов'язано Відкрите акціонерне товариство по газопостачанню та газифікації «Сумигаз» в особі структурного підрозділу Роменського управління по експлуатації газового господарства надати Особі 1 100% знижку в оплаті за спожитий на опалення природний газ у межах установлених норм із моменту вступу рішення в законну силу. Визнано відмову в наданні такої знижки неправомірною. Стягнуто з Відкритого акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації «Сумигаз» на відшкодування моральної шкоди Особі 1 2000 грн., на користь держави стягнуто 8 грн. 50 коп. мита.
Ухвалою апеляційного суду Сумської області від 05.04.2004 зменшено розмір моральної шкоди з 2000 грн. до 200 грн.
У касаційній скарзі Відкритого акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації «Сумигаз» ставиться питання про скасування оскаржуваних судових рішень із підстав неправильного застосування судами норм матеріального права та відмови в задоволенні позовних вимог.
У касаційній скарзі Особи 1 ставиться питання про зміну рішення місцевого суду з підстав неправильного застосування судом норм матеріального права та задоволення повністю позовних вимог.
Касаційні скарги Відкритого акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації «Сумигаз» та Особи 1 підлягають частковому задоволенню.
Задовольняючи позовні вимоги та зобов'язуючи Відкрите акціонерне товариство по газопостачанню та газифікації «Сумигаз» надати Особі 1 100% знижку в оплаті за спожитий на опалення природний газ, визнаючи дії про відмову в наданні такої знижки неправомірними й стягуючи на користь Особи 1 кошти на відшкодування моральної шкоди, суди виходили з того, що позивач, як пенсіонер МВС, який проживає в сільській місцевості, відповідно до ч. 5 ст. 22 Закону «Про міліцію» має право на 100% в оплаті за спожитий на опалення природний газ.
Проте погодитися з такими висновками суду першої та апеляційної інстанцій не можна, оскільки вони не грунтуються на вимогах закону.
Як установлено судом і вбачається з матеріалів справи, Особа 1 є пенсіонером МВС і згідно із ч. ч. 5, 6 ст. 22 Закону «Про міліцію» має право на 100% в оплаті за спожитий на опалення природний газ. За працівниками міліції, звільненими зі служби за віком, хворобою або вислугою років, зберігається право на пільги за цим законом.
Відповідно до Порядку надання пільг, компенсацій і гарантій працівникам бюджетних установ, військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів від 31.03.2003 N 426, видатки, на відшкодування витрат за надані пільговику послуги здійснюються за рахунок і в межах бюджетних асигнувань на утримання цих установ.
Пунктом 5 зазначеної постанови передбачено, що для відшкодування фактичних витрат пільговик подає в бухгалтерію установи копії квитанцій про оплату за користування житлом, паливом, телефоном і за комунальні послуги у строк, за який здійснюється відшкодування (абз. 2 цього порядку), а також довідку про склад сім'ї (раз на рік). Згідно з п. 8 Порядку грошовий еквівалент наданих пільг, компенсацій виплачується пільговику установою разом з іншими щомісячники виплатами. Указаний порядок надання пільг стосується будь-яких бюджетних установ.
Статтею 24 Закону «Про міліцію» передбачено, що фінансування міліції здійснюється за рахунок державного та місцевих бюджетів. Таким чином, надання пільг позивачу за рахунок коштів відповідача є неприпустимим, оскільки суперечить принципам фінансування органів державної влади, у тому числі Закону «Про міліцію».
Тобто існує законодавчо визначений Порядок надання пільг, компенсацій і гарантій працівникам бюджетних установ, у тому числі пенсіонерам МВС, але він залишився поза увагою суду. Не дослідивши зазначеного Порядку, суд дійшов передчасного висновку про необхідність відшкодування шкоди позивачу за рахунок відповідача.
Крім того, покладаючи на відповідача обов'язок відшкодувати моральну шкоду, суд послався на Закон «Про захист прав споживачів», проте при цьому не врахував вимог ст. 3 цього Закону (у редакції від 10.01.2002, яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин), відповідно до яких споживач має право за цим законом на відшкодування моральної шкоди, заподіяної небезпечними для життя і здоров'я людей товарами (роботами, послугами).
Оскільки порушення норм матеріального й процесуального права призвели до неправильного вирішення справи, судові рішення не можуть залишатись у силі та підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду ухвалила:
Касаційні скарги Особа 1 та Відкритого акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації «Сумигаз» задовольнити частково.
Рішення Роменського районного суду Сумської області від 12.01.2004 та ухвалу апеляційного суду Сумської області від 05.04.2004 скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвала оскарженню не підлягає.
У жовтні 2003 року Особа 1 звернувся в суд із вищезазначеним позовом, посилаючись на те, що він, як пенсіонер МВС, що проживає в сільській місцевості, має право на пільги щодо плати за комунальні послуги. Відповідачем безпідставно відмовлено в наданні йому 100% знижки в оплаті за спожитий на опалення природний газ, чим заподіяна моральна шкода в розмірі 10000 грн.
Рішенням Роменського районного суду Сумської області від 12.01.2004 позов задоволено частково. Зобов'язано Відкрите акціонерне товариство по газопостачанню та газифікації «Сумигаз» в особі структурного підрозділу Роменського управління по експлуатації газового господарства надати Особі 1 100% знижку в оплаті за спожитий на опалення природний газ у межах установлених норм із моменту вступу рішення в законну силу. Визнано відмову в наданні такої знижки неправомірною. Стягнуто з Відкритого акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації «Сумигаз» на відшкодування моральної шкоди Особі 1 2000 грн., на користь держави стягнуто 8 грн. 50 коп. мита.
Ухвалою апеляційного суду Сумської області від 05.04.2004 зменшено розмір моральної шкоди з 2000 грн. до 200 грн.
У касаційній скарзі Відкритого акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації «Сумигаз» ставиться питання про скасування оскаржуваних судових рішень із підстав неправильного застосування судами норм матеріального права та відмови в задоволенні позовних вимог.
У касаційній скарзі Особи 1 ставиться питання про зміну рішення місцевого суду з підстав неправильного застосування судом норм матеріального права та задоволення повністю позовних вимог.
Касаційні скарги Відкритого акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації «Сумигаз» та Особи 1 підлягають частковому задоволенню.
Задовольняючи позовні вимоги та зобов'язуючи Відкрите акціонерне товариство по газопостачанню та газифікації «Сумигаз» надати Особі 1 100% знижку в оплаті за спожитий на опалення природний газ, визнаючи дії про відмову в наданні такої знижки неправомірними й стягуючи на користь Особи 1 кошти на відшкодування моральної шкоди, суди виходили з того, що позивач, як пенсіонер МВС, який проживає в сільській місцевості, відповідно до ч. 5 ст. 22 Закону «Про міліцію» має право на 100% в оплаті за спожитий на опалення природний газ.
Проте погодитися з такими висновками суду першої та апеляційної інстанцій не можна, оскільки вони не грунтуються на вимогах закону.
Як установлено судом і вбачається з матеріалів справи, Особа 1 є пенсіонером МВС і згідно із ч. ч. 5, 6 ст. 22 Закону «Про міліцію» має право на 100% в оплаті за спожитий на опалення природний газ. За працівниками міліції, звільненими зі служби за віком, хворобою або вислугою років, зберігається право на пільги за цим законом.
Відповідно до Порядку надання пільг, компенсацій і гарантій працівникам бюджетних установ, військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів від 31.03.2003 N 426, видатки, на відшкодування витрат за надані пільговику послуги здійснюються за рахунок і в межах бюджетних асигнувань на утримання цих установ.
Пунктом 5 зазначеної постанови передбачено, що для відшкодування фактичних витрат пільговик подає в бухгалтерію установи копії квитанцій про оплату за користування житлом, паливом, телефоном і за комунальні послуги у строк, за який здійснюється відшкодування (абз. 2 цього порядку), а також довідку про склад сім'ї (раз на рік). Згідно з п. 8 Порядку грошовий еквівалент наданих пільг, компенсацій виплачується пільговику установою разом з іншими щомісячники виплатами. Указаний порядок надання пільг стосується будь-яких бюджетних установ.
Статтею 24 Закону «Про міліцію» передбачено, що фінансування міліції здійснюється за рахунок державного та місцевих бюджетів. Таким чином, надання пільг позивачу за рахунок коштів відповідача є неприпустимим, оскільки суперечить принципам фінансування органів державної влади, у тому числі Закону «Про міліцію».
Тобто існує законодавчо визначений Порядок надання пільг, компенсацій і гарантій працівникам бюджетних установ, у тому числі пенсіонерам МВС, але він залишився поза увагою суду. Не дослідивши зазначеного Порядку, суд дійшов передчасного висновку про необхідність відшкодування шкоди позивачу за рахунок відповідача.
Крім того, покладаючи на відповідача обов'язок відшкодувати моральну шкоду, суд послався на Закон «Про захист прав споживачів», проте при цьому не врахував вимог ст. 3 цього Закону (у редакції від 10.01.2002, яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин), відповідно до яких споживач має право за цим законом на відшкодування моральної шкоди, заподіяної небезпечними для життя і здоров'я людей товарами (роботами, послугами).
Оскільки порушення норм матеріального й процесуального права призвели до неправильного вирішення справи, судові рішення не можуть залишатись у силі та підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду ухвалила:
Касаційні скарги Особа 1 та Відкритого акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації «Сумигаз» задовольнити частково.
Рішення Роменського районного суду Сумської області від 12.01.2004 та ухвалу апеляційного суду Сумської області від 05.04.2004 скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Про стягнення коштів за комунальні послуги
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
КОЛЕГІЯ СУДДІВ СУДОВОЇ ПАЛАТИ У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
РІШЕННЯ
від 23 травня 2007 року
Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Григор'євої Л. І., суддів: Балюка М. І., Барсукової В. М., Гуменюка В. І., Данчука В. Г., розглянувши справу за позовом ОСОБА_1 до Качкарівської сільської ради Бериславського району Херсонської області, відділу освіти Бериславської районної державної адміністрації Херсонської області про стягнення коштів за комунальні послуги, встановила:
Позивачка звернулася до суду із зазначеним позовом про стягнення коштів за комунальні послуги, посилаючись не те, що, що вона працювала вчителем у сільській місцевості і у відповідності до ст. 57 Закону України «Про освіту» має право на забезпечення безплатною квартирою з опаленням та освітленням.
Однак, з 1999 року сільська рада та з 2001 року відділ освіти не виплачують їй компенсацію за опалення та освітлення. Просила стягнути на її користь з відділу освіти 602 грн. та Качкарівської сільської ради 308 грн. 53 коп. компенсації за ненадані комунальні послуги.
Рішенням Бериславського районного суду Херсонської області від 9 грудня 2003 року позов ОСОБА_1 задоволено та стягнуто на її користь з відділу освіти Бериславської районної державної адміністрації Херсонської області 602 грн. як компенсацію за комунальні послуги за 2001 та 2002 рік та на користь держави 51 грн. державного мита, з Качкарівської сільської ради Бериславського району Херсонської області — 308 грн. 53 коп. як компенсацію за комунальні послуги за 1999 та 2000 рік та 51 грн.— державного мита.
Ухвалою апеляційного суду Херсонської області від 15 квітня 2004 року рішення Бериславського районного суду Херсонської області від 9 грудня 2003 року залишено без змін.
У касаційній скарзі відділу освіти Бериславської районної державної адміністрації Херсонської області ставиться питання про скасування рішення суду першої й апеляційної інстанції та направлення справи на новий судовий розгляд в зв'язку з порушенням норм матеріального і процесуального права.
Касаційна скарга підлягає задоволенню частково за таких підстав.
Із матеріалів справи вбачається, що позивачкою заявлені вимоги про стягнення компенсації за комунальні послуги за 1999 — 2002 роки. Стягуючи спірні суми, судом не враховано, що відповідно до положень ст. 62 Закону України «Про Державний бюджет України на 2000 рік» від 17 лютого 2000 року та ст. 58 Закону України «Про державний бюджет України на 2001 рік» від 7 грудня 2000 року дія положень законодавчих актів щодо пільг і компенсації, які фінансуються з бюджетів усіх рівнів, була зупинена на 2000 та 2001 роки. Тому суди безпідставно стягнули зазначені суми за ці роки.
Підставно стягнена сума за 1999 рік — 63 грн. 37 коп. та за 2002 рік — 319 грн.
За таких обставин погодитися з ухваленими рішеннями судів не можна, вони підлягають скасуванню в частині стягнення грошей за 2000, 2001 роки з ухваленням в цій частині нового рішення.
Керуючись ст. ст. 336, 341 ЦПК України, колегія суддів вирішила:
Касаційну скаргу відділу освіти Бериславської районної державної адміністрації Херсонської області задовольнити частково.
Рішення Бериславського районного суду Херсонської області від 9 грудня 2003 року та ухвалу апеляційного суду Херсонської області від 15 квітня 2004 року у частині стягнення грошей за 2000, 2001 роки скасувати та у цій частині позову відмовити.
У іншій частині позову, а саме стягнення на користь ОСОБА_1 з відділу освіти Бериславської районної державної адміністрації Херсонської області за 2002 рік — 319 грн. і з Качкарівської сільської ради Бериславського району Херсонської області — 63 грн. 37 коп., залишити без змін.
Рішення оскарженню не підлягає.
Позивачка звернулася до суду із зазначеним позовом про стягнення коштів за комунальні послуги, посилаючись не те, що, що вона працювала вчителем у сільській місцевості і у відповідності до ст. 57 Закону України «Про освіту» має право на забезпечення безплатною квартирою з опаленням та освітленням.
Однак, з 1999 року сільська рада та з 2001 року відділ освіти не виплачують їй компенсацію за опалення та освітлення. Просила стягнути на її користь з відділу освіти 602 грн. та Качкарівської сільської ради 308 грн. 53 коп. компенсації за ненадані комунальні послуги.
Рішенням Бериславського районного суду Херсонської області від 9 грудня 2003 року позов ОСОБА_1 задоволено та стягнуто на її користь з відділу освіти Бериславської районної державної адміністрації Херсонської області 602 грн. як компенсацію за комунальні послуги за 2001 та 2002 рік та на користь держави 51 грн. державного мита, з Качкарівської сільської ради Бериславського району Херсонської області — 308 грн. 53 коп. як компенсацію за комунальні послуги за 1999 та 2000 рік та 51 грн.— державного мита.
Ухвалою апеляційного суду Херсонської області від 15 квітня 2004 року рішення Бериславського районного суду Херсонської області від 9 грудня 2003 року залишено без змін.
У касаційній скарзі відділу освіти Бериславської районної державної адміністрації Херсонської області ставиться питання про скасування рішення суду першої й апеляційної інстанції та направлення справи на новий судовий розгляд в зв'язку з порушенням норм матеріального і процесуального права.
Касаційна скарга підлягає задоволенню частково за таких підстав.
Із матеріалів справи вбачається, що позивачкою заявлені вимоги про стягнення компенсації за комунальні послуги за 1999 — 2002 роки. Стягуючи спірні суми, судом не враховано, що відповідно до положень ст. 62 Закону України «Про Державний бюджет України на 2000 рік» від 17 лютого 2000 року та ст. 58 Закону України «Про державний бюджет України на 2001 рік» від 7 грудня 2000 року дія положень законодавчих актів щодо пільг і компенсації, які фінансуються з бюджетів усіх рівнів, була зупинена на 2000 та 2001 роки. Тому суди безпідставно стягнули зазначені суми за ці роки.
Підставно стягнена сума за 1999 рік — 63 грн. 37 коп. та за 2002 рік — 319 грн.
За таких обставин погодитися з ухваленими рішеннями судів не можна, вони підлягають скасуванню в частині стягнення грошей за 2000, 2001 роки з ухваленням в цій частині нового рішення.
Керуючись ст. ст. 336, 341 ЦПК України, колегія суддів вирішила:
Касаційну скаргу відділу освіти Бериславської районної державної адміністрації Херсонської області задовольнити частково.
Рішення Бериславського районного суду Херсонської області від 9 грудня 2003 року та ухвалу апеляційного суду Херсонської області від 15 квітня 2004 року у частині стягнення грошей за 2000, 2001 роки скасувати та у цій частині позову відмовити.
У іншій частині позову, а саме стягнення на користь ОСОБА_1 з відділу освіти Бериславської районної державної адміністрації Херсонської області за 2002 рік — 319 грн. і з Качкарівської сільської ради Бериславського району Херсонської області — 63 грн. 37 коп., залишити без змін.
Рішення оскарженню не підлягає.
Про стягнення вартості спорудженої жилої площі в порядку пайової участі
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
СУДОВА ПАЛАТА У ГОСПОДАРСЬКИХ СПРАВАХ
ПОСТАНОВА
від 23 травня 2006 року
Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Барбари В. П., суддів Гуля В. С., Карпечкіна П. Ф., Новікової Т. О., Потильчака О. І., Черногуза Ф. Ф., розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу закритого акціонерного товариства «Київпромзв'язокбуд» на постанову Вищого господарського суду України від 31 січня 2006 року в справі за позовом закритого акціонерного товариства «Київпромзв'язокбуд» до відкритого акціонерного товариства "Київська обласна база матеріально-технічного і сервісного забезпечення «Облагротехсервіс», 3-ті особи: товариство з обмеженою відповідальністю «Фірма Консоль ЛТД», державне підприємство «Управління капітального будівництва Києво-Святошинського району» про стягнення 542988 грн. 43 коп., встановила:
У березні 2005 року закрите акціонерне товариство (далі — ЗАТ) «Київпромзв'язокбуд» звернулося до суду з позовом до відкритого акціонерного товариства (далі — ВАТ) "Київська обласна база матеріально-технічного і сервісного забезпечення «Облагротехсервіс» про стягнення вартості спорудженої жилої площі в порядку пайової участі, зобов'язання відповідача надати 111,28 кв. м жилої площі для заселення працівників позивача або стягнути вартість жилої площі. В процесі розгляду справи позивач неодноразово уточнював позовні вимоги і остаточно просив стягнути з відповідача на його користь 158404 грн. 80 коп. компенсаційних витрат пайової участі в будівництві згідно умов договору N 6 від 12 листопада 1992 року і додатку до нього, 384583 грн. 63 коп. 10% вартості неотриманого житла згідно договору N 6 та п. 39 додатку до нього від 26 травня 1993 року.
Рішенням господарського суду Київської області від 4 серпня 2005 року в задоволенні позову відмовлено.
Постановою Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 20 жовтня 2005 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення, яким позов задоволено.
Постановою Вищого господарського суду України від 31 січня 2006 року постанову суду апеляційної інстанції скасовано, рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Ухвалою колегії суддів Верховного Суду України від 13 квітня 2006 року за касаційною скаргою ЗАТ «Київпромзв'язокбуд» порушено провадження з перегляду в касаційному порядку постанови Вищого господарського суду України від 31 січня 2006 року. Касаційна скарга обґрунтовується невідповідністю оскаржуваної постанови нормам матеріального права.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, обговоривши доводи касаційної скарги і перевіривши матеріали справи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції та залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, Вищий господарський суд України виходив із того, що спірне майно, розташоване у с. Крюківщина Києво-Святошинського району Київської області, будівництво якого було предметом контракту N 6 від 12 листопада 1992 року та додатку до нього, укладених між Київським обласним підприємством матеріально-технічного забезпечення «Облагротехсервіс» та спеціалізованим управлінням «Київпромзв'язокбуд», під час приватизації не було віднесено до об'єктів приватизації, не увійшло до статутного фонду відповідача, залишилося у власності держави, тому відповідач, який набув право власності на це майно у 2002 року згідно договорів купівлі-продажу, не є правонаступником прав і обов'язків за контрактом N 6 від 12 листопада 1992 року.
Проте з такими висновками суду погодитися не можна.
Судом встановлено, що 12 листопада 1992 року між Київським обласним підприємством матеріально-технічного забезпечення «Облагротехсервіс» (замовник) та спеціалізованим управлінням «Київпромзв'язокбуд» (підрядник) укладено контракт N 6 на будівництво жилих будинків у с. Крюківщина Києво-Святошинського району Київської області. Строк завершення робіт визначено 2 квартал 1995 року. Згідно п. п. 2, 3 додатку N 2 до контракту (особливі умови) підрядник забезпечує зміну проектно-кошторисної документації у зв'язку з надбудовою п'ятого поверху; витрати на перепроектування, підсилення фундаменту і будівництво п'ятого поверху відшкодовуються підрядником; 21 квартира за рахунок будівництва п'ятого поверху по закінченню будівництва об'єкту передається в розпорядження підряднику без оплати.
26 травня 1993 року сторонами укладено додаткову угоду до контракту N 6, згідно якої вартість будівництва будинків збільшено до 75 млн. крб., ураховуючи оплату фактичних витрат на будівництво. Також сторонами укладено додаток до додаткової угоди від 26 травня 1993 року до контракту (особливі умови), згідно п. 39 якого замовник передає підряднику після прийняття в експлуатацію закінченого об'єкту будівництва 10% житла для заселення працівниками будівельної організації.
Після укладення контракту в процесі приватизації зазначені державні підприємства були перетворені у акціонерні товариства: ВАТ "Київська обласна база матеріально-технічного і сервісного забезпечення «Облагротехсервіс» та ЗАТ «Київпромзв'язокбуд», які відповідно до статутів зазначених товариств є правонаступниками, відповідно, Київського обласного підприємства матеріально-технічного забезпечення «Облагротехсервіс» та спеціалізованого управління «Київпромзв'язокбуд».
Судом апеляційної інстанції встановлено факт виконання позивачем будівельних робіт, в тому числі в порядку пайової участі, незавершення будівництва жилих будинків у строк, передбачений контрактом, через відсутність джерел фінансування у відповідача.
Пунктом 4 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України передбачено, що до цивільних відносин, які виникли до набрання чинності ЦК України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.
Відповідно до ст. 525 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Статтею 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог — відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Ураховуючи наведене, апеляційний суд дійшов правильного висновку про неналежне виконання відповідачем зобов'язань за контрактом, порушення прав позивача та необхідність його захисту.
Однак, задовольняючи позов в межах заявлених вимог, апеляційний суд не навів в постанові мотивів та обґрунтування стягнення саме такого розміру компенсаційних виплат, в тому числі в порядку пайової участі в будівництві згідно умов контракту та додатків до нього; не дав відповідної оцінки наявним в матеріалах справи доказам щодо фактичних затрат, понесених позивачем по будівництву об'єкта.
За таких обставин ухвалені в справі судові рішення не можуть вважатися законними і обґрунтованими, а тому вони підлягають скасуванню, а справа — передачі на новий розгляд до суду першої інстанції.
Під час нового розгляду справи господарському суду першої інстанції необхідно врахувати, що рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального закону і всебічно перевіривши обставини, вирішив спір у відповідності з нормами матеріального права, а обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.
При цьому суду необхідно встановити дійсні права та обов'язки сторін і в залежності від встановленого вирішити спір відповідно до закону.
Керуючись статтями 11117 — 11120 Господарського процесуального кодексу України, Судова палата постановила:
Касаційну скаргу закритого акціонерного товариства «Київпромзв'язокбуд» задовольнити частково.
Постанову Вищого господарського суду України від 31 січня 2006 року, постанову Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 20 жовтня 2005 року та рішення господарського суду Київської області від 4 серпня 2005 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова остаточна і оскарженню не підлягає.
У березні 2005 року закрите акціонерне товариство (далі — ЗАТ) «Київпромзв'язокбуд» звернулося до суду з позовом до відкритого акціонерного товариства (далі — ВАТ) "Київська обласна база матеріально-технічного і сервісного забезпечення «Облагротехсервіс» про стягнення вартості спорудженої жилої площі в порядку пайової участі, зобов'язання відповідача надати 111,28 кв. м жилої площі для заселення працівників позивача або стягнути вартість жилої площі. В процесі розгляду справи позивач неодноразово уточнював позовні вимоги і остаточно просив стягнути з відповідача на його користь 158404 грн. 80 коп. компенсаційних витрат пайової участі в будівництві згідно умов договору N 6 від 12 листопада 1992 року і додатку до нього, 384583 грн. 63 коп. 10% вартості неотриманого житла згідно договору N 6 та п. 39 додатку до нього від 26 травня 1993 року.
Рішенням господарського суду Київської області від 4 серпня 2005 року в задоволенні позову відмовлено.
Постановою Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 20 жовтня 2005 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення, яким позов задоволено.
Постановою Вищого господарського суду України від 31 січня 2006 року постанову суду апеляційної інстанції скасовано, рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Ухвалою колегії суддів Верховного Суду України від 13 квітня 2006 року за касаційною скаргою ЗАТ «Київпромзв'язокбуд» порушено провадження з перегляду в касаційному порядку постанови Вищого господарського суду України від 31 січня 2006 року. Касаційна скарга обґрунтовується невідповідністю оскаржуваної постанови нормам матеріального права.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, обговоривши доводи касаційної скарги і перевіривши матеріали справи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції та залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, Вищий господарський суд України виходив із того, що спірне майно, розташоване у с. Крюківщина Києво-Святошинського району Київської області, будівництво якого було предметом контракту N 6 від 12 листопада 1992 року та додатку до нього, укладених між Київським обласним підприємством матеріально-технічного забезпечення «Облагротехсервіс» та спеціалізованим управлінням «Київпромзв'язокбуд», під час приватизації не було віднесено до об'єктів приватизації, не увійшло до статутного фонду відповідача, залишилося у власності держави, тому відповідач, який набув право власності на це майно у 2002 року згідно договорів купівлі-продажу, не є правонаступником прав і обов'язків за контрактом N 6 від 12 листопада 1992 року.
Проте з такими висновками суду погодитися не можна.
Судом встановлено, що 12 листопада 1992 року між Київським обласним підприємством матеріально-технічного забезпечення «Облагротехсервіс» (замовник) та спеціалізованим управлінням «Київпромзв'язокбуд» (підрядник) укладено контракт N 6 на будівництво жилих будинків у с. Крюківщина Києво-Святошинського району Київської області. Строк завершення робіт визначено 2 квартал 1995 року. Згідно п. п. 2, 3 додатку N 2 до контракту (особливі умови) підрядник забезпечує зміну проектно-кошторисної документації у зв'язку з надбудовою п'ятого поверху; витрати на перепроектування, підсилення фундаменту і будівництво п'ятого поверху відшкодовуються підрядником; 21 квартира за рахунок будівництва п'ятого поверху по закінченню будівництва об'єкту передається в розпорядження підряднику без оплати.
26 травня 1993 року сторонами укладено додаткову угоду до контракту N 6, згідно якої вартість будівництва будинків збільшено до 75 млн. крб., ураховуючи оплату фактичних витрат на будівництво. Також сторонами укладено додаток до додаткової угоди від 26 травня 1993 року до контракту (особливі умови), згідно п. 39 якого замовник передає підряднику після прийняття в експлуатацію закінченого об'єкту будівництва 10% житла для заселення працівниками будівельної організації.
Після укладення контракту в процесі приватизації зазначені державні підприємства були перетворені у акціонерні товариства: ВАТ "Київська обласна база матеріально-технічного і сервісного забезпечення «Облагротехсервіс» та ЗАТ «Київпромзв'язокбуд», які відповідно до статутів зазначених товариств є правонаступниками, відповідно, Київського обласного підприємства матеріально-технічного забезпечення «Облагротехсервіс» та спеціалізованого управління «Київпромзв'язокбуд».
Судом апеляційної інстанції встановлено факт виконання позивачем будівельних робіт, в тому числі в порядку пайової участі, незавершення будівництва жилих будинків у строк, передбачений контрактом, через відсутність джерел фінансування у відповідача.
Пунктом 4 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України передбачено, що до цивільних відносин, які виникли до набрання чинності ЦК України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.
Відповідно до ст. 525 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Статтею 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог — відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Ураховуючи наведене, апеляційний суд дійшов правильного висновку про неналежне виконання відповідачем зобов'язань за контрактом, порушення прав позивача та необхідність його захисту.
Однак, задовольняючи позов в межах заявлених вимог, апеляційний суд не навів в постанові мотивів та обґрунтування стягнення саме такого розміру компенсаційних виплат, в тому числі в порядку пайової участі в будівництві згідно умов контракту та додатків до нього; не дав відповідної оцінки наявним в матеріалах справи доказам щодо фактичних затрат, понесених позивачем по будівництву об'єкта.
За таких обставин ухвалені в справі судові рішення не можуть вважатися законними і обґрунтованими, а тому вони підлягають скасуванню, а справа — передачі на новий розгляд до суду першої інстанції.
Під час нового розгляду справи господарському суду першої інстанції необхідно врахувати, що рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального закону і всебічно перевіривши обставини, вирішив спір у відповідності з нормами матеріального права, а обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.
При цьому суду необхідно встановити дійсні права та обов'язки сторін і в залежності від встановленого вирішити спір відповідно до закону.
Керуючись статтями 11117 — 11120 Господарського процесуального кодексу України, Судова палата постановила:
Касаційну скаргу закритого акціонерного товариства «Київпромзв'язокбуд» задовольнити частково.
Постанову Вищого господарського суду України від 31 січня 2006 року, постанову Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 20 жовтня 2005 року та рішення господарського суду Київської області від 4 серпня 2005 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова остаточна і оскарженню не підлягає.
Про зобов'язання прийняти розпорядження про переведення квартири з житлового до нежитлового фонду
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
СУДОВА ПАЛАТА У ГОСПОДАРСЬКИХ СПРАВАХ
ПОСТАНОВА
від 14 червня 2005 року
Верховний Суд України, розглянувши касаційну скаргу АКБ «ПравексБанк» на постанову Вищого господарського суду України від 31 березня 2005 р. у справі за позовом АКБ «Правекс-Банк» до Київської міської державної адміністрації (далі — КМДА) про зобов'язання виконати дії, встановив:
У квітні 2004 р. АКБ «Правекс-Банк» звернувся до господарського суду м. Києва з позовом до Київської міської державної адміністрації про зобов'язання прийняти розпорядження про переведення квартири з житлового до нежитлового фонду.
Позовні вимоги обґрунтовувались тим, що відповідач безпідставно відмовився перевести квартиру N 52 по вул. Борщагівській, 189, яка перебуває у власності позивача, з житлового до нежитлового фонду, оскільки Порядком переведення жилих будинків і жилих приміщень у нежилі у м. Києві (далі — Порядок), затвердженим розпорядженням КМДА від 1 жовтня 2002 р. N 1825 (далі — Розпорядження КМДА), не передбачено обов'язкової сплати пайового внеску на розвиток інженерно-транспортної інфраструктури міста в разі зміни функціонального призначення житлових будинків (приміщень) на нежитлові.
Відповідач проти позову заперечував, посилаючись на безпідставність позовних вимог.
Рішенням господарського суду м. Києва від 29 червня 2004 р., залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2004 р., та постановою Вищого господарського суду України від 31 березня 2005 р. у задоволенні позову відмовлено, суди посилаються на відсутність у позивача проекту розпорядження про переведення жилого будинку в нежилий, погодженого з усіма необхідними службами, відповідно до вимог п. 3.4 Порядку, у зв'язку з чим КМДА не має правових підстав для розгляду цього питання.
19 травня 2005 р. Верховним Судом України за касаційною скаргою АКБ «Правекс-Банк» порушено касаційне провадження з перегляду постанови Вищого господарського суду України від 31 березня 2005 р. Скарга мотивується неправильним застосуванням норм матеріального права.
Заслухавши суддю-доповідача, представників сторін, обговоривши доводи касаційної скарги та перевіривши матеріали справи, Верховний Суд України вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.
Залишаючи без змін судові рішення у справі, Вищий господарський суд України дійшов висновку, що господарські суди на підставі розпорядження КМДА та рішення Київської міської ради «Про пайову участь (внески) інвесторів (забудовників) у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Києва» від 27 лютого 2003 р. N 271/431 обґрунтовано відмовили у задоволенні позову, оскільки АКБ «Правекс-Банк» відмовився укласти договір з Головним управлінням економіки та розвитку міста про сплату пайового внеску на розвиток соціальної інфраструктури м. Києва.
З таким висновком слід погодитись на таких підставах.
Відповідно до статей 7, 8 Житлового кодексу УРСР виключення з житлового фонду жилих будинків і жилих приміщень і їх переведення в нежилі, що перебувають у державній і приватній власності, здійснюється за рішенням виконавчого комітету місцевої ради народних депутатів у виключних випадках. Виконавчим органом Київської міської ради за п. 2 розділу VII Закону «Про столицю України — місто-герой Київ» є Київська міська державна адміністрація.
Згідно з вимогами статей 6, 41 Закону «Про місцеві державні адміністрації» розпорядженням КМДА затверджено Порядок, який зареєстрований у Київському міському управлінні юстиції 8 жовтня 2002 р. за N 76/459.
У Порядку визначено механізм і встановлено порядок переведення жилих будинків, жилих приміщень у нежилі в м. Києві, як правило у виключних випадках, до прийняття Житлового кодексу України. Пунктом 1.4 Порядку передбачено, що переведення житлових приміщень державної, колективної приватної форм власності в нежитлові допускається в разі, якщо вони розташовані у цокольних, підвальних, напівпідвальних, перших та других поверхах жилих будинків, які мають окремий вихід або мають можливість влаштування окремого виходу, та за згодою власників житлових будинків.
Визначення розмірів пайової участі (внесків) інвесторів (забудовників) у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Києва та порядок залучення й використання пайових внесків передбачено у нормативах, затверджених рішенням Київської міської ради від 27 лютого 2003 р. N 271/431.
Отже, застосування Порядку є обов'язковим під час вирішення питання переведення жилих будинків і приміщень у нежилі незалежно від того, у чиїй власності вони перебувають.
Господарськими судами встановлено, що квартира N 52 по вул. Борщагівській, 189 м. Києва, придбана Банком у власників — фізичних осіб, до приватного житлового фонду не переведена і розташована в житловому будинку державного житлового фонду.
Подавши заяву про переведення житлової квартири у нежитлову, Банк передбачених п. 3.4 Порядку вимог не виконав, договір з Головним управлінням економіки та розвитку міста про сплату пайового внеску на розвиток соціальної інфраструктури м. Києва не уклав, тому в КМДА не було правових підстав для прийняття розпорядження, а в суду — для задоволення позову.
За таких обставин законна й обґрунтована постанова Вищого господарського суду України підлягає залишенню без змін, а касаційна скарга — без задоволення.
Керуючись статтями 11117 — 11119 ГПК, Верховний Суд України постановив:
касаційну скаргу АКБ «Правекс-Банк» залишити без задоволення.
Постанову Вищого господарського суду України від 31 березня 2005 р. залишити без змін.
Постанова остаточна та оскарженню не підлягає.
У квітні 2004 р. АКБ «Правекс-Банк» звернувся до господарського суду м. Києва з позовом до Київської міської державної адміністрації про зобов'язання прийняти розпорядження про переведення квартири з житлового до нежитлового фонду.
Позовні вимоги обґрунтовувались тим, що відповідач безпідставно відмовився перевести квартиру N 52 по вул. Борщагівській, 189, яка перебуває у власності позивача, з житлового до нежитлового фонду, оскільки Порядком переведення жилих будинків і жилих приміщень у нежилі у м. Києві (далі — Порядок), затвердженим розпорядженням КМДА від 1 жовтня 2002 р. N 1825 (далі — Розпорядження КМДА), не передбачено обов'язкової сплати пайового внеску на розвиток інженерно-транспортної інфраструктури міста в разі зміни функціонального призначення житлових будинків (приміщень) на нежитлові.
Відповідач проти позову заперечував, посилаючись на безпідставність позовних вимог.
Рішенням господарського суду м. Києва від 29 червня 2004 р., залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2004 р., та постановою Вищого господарського суду України від 31 березня 2005 р. у задоволенні позову відмовлено, суди посилаються на відсутність у позивача проекту розпорядження про переведення жилого будинку в нежилий, погодженого з усіма необхідними службами, відповідно до вимог п. 3.4 Порядку, у зв'язку з чим КМДА не має правових підстав для розгляду цього питання.
19 травня 2005 р. Верховним Судом України за касаційною скаргою АКБ «Правекс-Банк» порушено касаційне провадження з перегляду постанови Вищого господарського суду України від 31 березня 2005 р. Скарга мотивується неправильним застосуванням норм матеріального права.
Заслухавши суддю-доповідача, представників сторін, обговоривши доводи касаційної скарги та перевіривши матеріали справи, Верховний Суд України вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.
Залишаючи без змін судові рішення у справі, Вищий господарський суд України дійшов висновку, що господарські суди на підставі розпорядження КМДА та рішення Київської міської ради «Про пайову участь (внески) інвесторів (забудовників) у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Києва» від 27 лютого 2003 р. N 271/431 обґрунтовано відмовили у задоволенні позову, оскільки АКБ «Правекс-Банк» відмовився укласти договір з Головним управлінням економіки та розвитку міста про сплату пайового внеску на розвиток соціальної інфраструктури м. Києва.
З таким висновком слід погодитись на таких підставах.
Відповідно до статей 7, 8 Житлового кодексу УРСР виключення з житлового фонду жилих будинків і жилих приміщень і їх переведення в нежилі, що перебувають у державній і приватній власності, здійснюється за рішенням виконавчого комітету місцевої ради народних депутатів у виключних випадках. Виконавчим органом Київської міської ради за п. 2 розділу VII Закону «Про столицю України — місто-герой Київ» є Київська міська державна адміністрація.
Згідно з вимогами статей 6, 41 Закону «Про місцеві державні адміністрації» розпорядженням КМДА затверджено Порядок, який зареєстрований у Київському міському управлінні юстиції 8 жовтня 2002 р. за N 76/459.
У Порядку визначено механізм і встановлено порядок переведення жилих будинків, жилих приміщень у нежилі в м. Києві, як правило у виключних випадках, до прийняття Житлового кодексу України. Пунктом 1.4 Порядку передбачено, що переведення житлових приміщень державної, колективної приватної форм власності в нежитлові допускається в разі, якщо вони розташовані у цокольних, підвальних, напівпідвальних, перших та других поверхах жилих будинків, які мають окремий вихід або мають можливість влаштування окремого виходу, та за згодою власників житлових будинків.
Визначення розмірів пайової участі (внесків) інвесторів (забудовників) у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Києва та порядок залучення й використання пайових внесків передбачено у нормативах, затверджених рішенням Київської міської ради від 27 лютого 2003 р. N 271/431.
Отже, застосування Порядку є обов'язковим під час вирішення питання переведення жилих будинків і приміщень у нежилі незалежно від того, у чиїй власності вони перебувають.
Господарськими судами встановлено, що квартира N 52 по вул. Борщагівській, 189 м. Києва, придбана Банком у власників — фізичних осіб, до приватного житлового фонду не переведена і розташована в житловому будинку державного житлового фонду.
Подавши заяву про переведення житлової квартири у нежитлову, Банк передбачених п. 3.4 Порядку вимог не виконав, договір з Головним управлінням економіки та розвитку міста про сплату пайового внеску на розвиток соціальної інфраструктури м. Києва не уклав, тому в КМДА не було правових підстав для прийняття розпорядження, а в суду — для задоволення позову.
За таких обставин законна й обґрунтована постанова Вищого господарського суду України підлягає залишенню без змін, а касаційна скарга — без задоволення.
Керуючись статтями 11117 — 11119 ГПК, Верховний Суд України постановив:
касаційну скаргу АКБ «Правекс-Банк» залишити без задоволення.
Постанову Вищого господарського суду України від 31 березня 2005 р. залишити без змін.
Постанова остаточна та оскарженню не підлягає.
Про визнання недійсним договору про співінвестування будівництва житла та стягнення збитків
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
СУДОВА ПАЛАТА У ГОСПОДАРСЬКИХ СПРАВАХ
ПОСТАНОВА
від 13 липня 2004 року
Верховний Суд України, розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Міністерства оборони України (далі — Міністерство) на постанову Вищого господарського суду України від 25 вересня 2003 р. у справі за позовом спільного українсько-польського підприємства з іноземними інвестиціями у формі ТОВ «МН ЕКСІМ» (далі — Підприємство) до ТОВ «Сантанна», за участі третіх осіб на стороні відповідача, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору: Міністерства і малого приватного підприємства «Антар» (далі — МПП «Антар»), про визнання недійсним договору від 18 грудня 1998 р. N 14/98 про співінвестування будівництва житла та стягнення 6270331 грн. збитків, встановив:
Із позовом про внесення змін до договору про співінвестування будівництва житла від 18 грудня 1998 р. N 14/98 (далі — Договір) до господарського суду м. Києва Підприємство звернулося 11 жовтня 2001 р.
Заявлену позовну вимогу позивач мотивував тим, що у 1996 році були скасовані додаткові пільги для інвесторів; різко зросли ціни на будівельні матеріали, а ціни на житло зменшилися, у зв'язку з чим його участь у будівництві об'єкта договору нерентабельна. Суть запропонованих змін зводилася до того, що, на відміну від договірної умови про рівний розподіл (50% на 50%) загальної площі житла і вбудованих нежилих приміщень, частка відповідача щодо загальної жилої площі має бути зменшена до 25% і він зобов'язаний додатково внести пайовий внесок у сумі 4822713,60 грн.
Заявою від 23 жовтня 2001 р. позивач уточнив позовні вимоги й запропонував такі зміни до договору про співінвестування: долю відповідача зменшити до 24% загальної площі житла й позбавити його права на 50-відсоткову долю на вбудовані нежилі приміщення.
Уточнені позовні вимоги заявою від 28 листопада 2001 р. позивач змінив на вимогу про визнання зазначеного договору недійсним на підставі ст. 56 ЦК як такого, що укладений унаслідок помилки з боку позивача та з вини відповідача, мотивувавши її тим, що Підприємство не звернуло уваги на неоднакове тлумачення витрат на будівництво та про порядок їх відшкодування з урахуванням інфляційних процесів та зміни кон'юнктури ринку в підписаних ним трьох аналогічних договорах з однією датою, під одним номером і з однаковим предметом.
Заявою від 24 грудня 2001 р. Підприємство доповнило позовні вимоги вимогою про стягнення з відповідача 5981138 грн. витрат на підставі ч. 3 ст. 56 ЦК УРСР, мотивувавши її тим, що станом на 24 грудня 2001 р. воно витратило на будівництво 15355508 грн., а вартість переданих йому 50% житлової площі та 50% вбудованих нежилих приміщень становить 9085177 грн., а заявою від 26 грудня 2001 р. збільшило суму зазначених витрат до 6270331 грн.
Рішенням господарського суду м. Києва від 28 грудня 2001 р. позов задоволено: договір, що був доданий до позовної заяви, визнано недійсним на підставі ст. 56 ЦК, його дія припинена на майбутнє, з відповідача стягнуто на користь позивача 6270331 грн. заборгованості, а два інші договори визнані недійсними з моменту їх укладення поза межами позовних вимог. Визнаючи Договір недійсним із тих підстав, що він був укладений унаслідок помилки з боку позивача, суд першої інстанції виходив із того, що при підписанні зазначеного договору відповідач сформував неправильне сприйняття позивачем однієї з істотних умов договору, а саме — порядку розрахунку сторін, і це суттєво вплинуло на його волевиявлення.
За заявою Товариства зазначене судове рішення переглядалося за нововиявленими обставинами й ухвалою господарського суду м. Києва від 13 червня 2002 р. воно залишене без зміни.
Постановою від 15 березня 2002 р. Київський апеляційний господарський суд зазначене судове рішення змінив: поза межами позовних вимог Договір, підписаний комерційним директором Підприємства, визнано недійсним на підставі ст. 48 ЦК; інший Договір, всі аркуші якого підписані директорами сторін, визнано таким, що втратив чинність; у задоволенні заявлених позовних вимог відмовлено.
Постанова суду апеляційної інстанції обґрунтована тим, що суд першої інстанції неправильно з'ясував дійсні правовідносини сторін та дав неправильну юридичну оцінку фактичним обставинам справи і, відповідно, дійшов помилкових висновків щодо помилки позивача під час укладення Договору. На його думку, імперативність умов договору щодо розрахунків між сторонами та неодноразове підтвердження їх у взаємному листуванні, а також процесуальні дії позивача щодо зміни (уточнення) предмета позову, свідчать про те, що жодна зі сторін не помилялася при укладенні та виконанні оспорюваного договору.
Постановою від 20 травня 2002 р. Вищий господарський суд України постанову Київського апеляційного господарського суду частково скасував: у частині визнання Договору недійсним на підставі ст. 48 ЦК і визнання іншого Договору таким, що втратив чинність, вона залишена без змін, а в частині відмови в задоволенні позову — скасована; рішення суду першої інстанції в частині визнання Договору, який є предметом позову, недійсним на підставі ст. 56 ЦК та про стягнення з відповідача 6270331 грн. заборгованості і судових витрат залишено в силі. Ця постанова обґрунтована тим, що апеляційний суд правомірно вийшов за межі позовних вимог і визнав два договори під N 14/98 недійсними й такими, що втратили чинність, а відмова в задоволенні заявлених позовних вимог помилкова, оскільки суд не послався на підстави відмови та чинне законодавство, а також не взяв до уваги наявні в матеріалах справи докази, досліджені судом першої інстанції, та не спростував мотиви рішення цього суду.
Постановою Верховного Суду України від 19 листопада 2002 р. всі ухвалені у справі судові рішення і постанови скасовані, а справа передана на новий розгляд.
Рішенням господарського суду м. Києва від 19 березня 2003 р. в позові відмовлено.
Ухвалене за результатами нового розгляду справи рішення суду першої інстанції обґрунтовано недоведеністю позивачем помилки з його боку під час укладення оспорюваного договору, а вимога щодо стягнення збитків відхилена тому, що позивач не надав суду доказів, які б підтверджували їх розрахунок.
В апеляційному порядку зазначене судове рішення не оскаржувалося. За касаційною скаргою позивача його законність перевірялася Вищим господарським судом України, який оскарженою постановою його скасував, а справу передав на новий розгляд до суду першої інстанції.
Міністерство просить постанову Вищого господарського суду України скасувати, мотивуючи касаційну скаргу її невідповідністю практиці Верховного Суду України у справах про визнання угод недійсними.
Заслухавши суддю-доповідача та пояснення представників сторін і третіх осіб, розглянувши та обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Постанова Вищого господарського суду України ґрунтується на положеннях ст. 56 ЦК, згідно з якою угода, укладена внаслідок помилки, що має істотне значення, може бути визнана недійсною за позовом сторони, яка діяла під впливом помилки; якщо така угода визнана недійсною, то кожна зі сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а в разі неможливості повернення одержаного в натурі — відшкодувати його вартість; сторона, за позовом якої угода визнана недійсною, вправі вимагати від другої сторони відшкодування витрат, втрати або пошкодження свого майна, якщо доведено, що помилка виникла з вини другої сторони.
Виходячи з цього, Вищий господарський суд України вважав, що суд першої інстанції зобов'язаний був під час розгляду справи встановити, що одержали сторони на підставі оспорюваного договору, а саме — їх витрати на будівництво будинку та вартість одержаних у рахунок цього договору приміщень, незалежно від того, чи є підстави визнавати його недійсним.
Дійшовши висновку, що суд неповно з'ясував фактичні обставини справи, Вищий господарський суд України не зазначив, яке юридичне значення вони можуть мати для правильного вирішення цього спору, предметом якого є визнання договору недійсним, та не врахував, що ця вимога є основною, а вимога про стягнення збитків — похідною.
До того ж, не взято до уваги, що місцевий суд не знайшов підстав для визнання договору недійсним на підставі ст. 56 ЦК, оскільки правила зазначеної статті не поширюються на випадки, коли помилка стосується мотивів його укладення. А як вбачається з матеріалів справи, саме цим обґрунтовувалися заявлені позовні вимоги: позивач зазначав, що він підписав три аналогічні договори й не звернув уваги на неоднакове тлумачення витрат на будівництво та порядок їх відшкодування у кожному із них з урахуванням кон'юнктури ринку та інфляційних процесів.
Такий висновок Вищого господарського суду України помилковий, позаяк зазначені обставини повинні з'ясовуватися судом лише тоді, коли він визнає угоду недійсною, і лише з метою оформлення передбачених законом наслідків її недійсності.
На це вказував Верховний Суд України в постанові від 19 листопада 2002 р., якою справа передавалася на новий розгляд.
Тому висновок Вищого господарського суду України в оскарженій постанові про те, що суд першої інстанції не виконав вказівок Верховного Суду України, є безпідставним.
Інших законних підстав для скасування рішення суду першої інстанції касаційний суд не навів, а тому ухвалена ним постанова підлягає скасуванню.
Натомість підстави для скасування рішення відсутні, оскільки воно ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального права до встановлених фактичних обставин справи і їх правильній юридичній оцінці.
Суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що предметом Договору є будівництво будинку на умовах повного його фінансування і виконання всіх будівельних робіт з боку Підприємства з метою одержання після завершення будівництва 50% житлової площі та 50% вбудованих нежилих приміщень як компенсації за внесені інвестиції як ним особисто чи із залученням коштів фізичних та юридичних осіб, а також обґрунтовано відхилив доводи позивача щодо оцінки факту перевищення кошторисної вартості будівництва як помилки в укладенні зазначеного договору. Це підтверджується змістом п. 1.2 Договору, згідно з яким вартість будівництва визначалася в сумі 10,7 млн. грн. як остаточна без коригування у бік збільшення. Зазначена договірна умова є істотною і може бути змінена лише за взаємною згодою сторін.
Виходячи з викладеного та керуючись статтями 11117 — 11120 ГПК, Верховний Суд України постановив:
Касаційну скаргу Міністерства задовольнити, постанову Вищого господарського суду України від 25 вересня 2003 р. скасувати, а рішення господарського суду м. Києва від 19 березня 2003 р. залишити в силі.
Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.
Із позовом про внесення змін до договору про співінвестування будівництва житла від 18 грудня 1998 р. N 14/98 (далі — Договір) до господарського суду м. Києва Підприємство звернулося 11 жовтня 2001 р.
Заявлену позовну вимогу позивач мотивував тим, що у 1996 році були скасовані додаткові пільги для інвесторів; різко зросли ціни на будівельні матеріали, а ціни на житло зменшилися, у зв'язку з чим його участь у будівництві об'єкта договору нерентабельна. Суть запропонованих змін зводилася до того, що, на відміну від договірної умови про рівний розподіл (50% на 50%) загальної площі житла і вбудованих нежилих приміщень, частка відповідача щодо загальної жилої площі має бути зменшена до 25% і він зобов'язаний додатково внести пайовий внесок у сумі 4822713,60 грн.
Заявою від 23 жовтня 2001 р. позивач уточнив позовні вимоги й запропонував такі зміни до договору про співінвестування: долю відповідача зменшити до 24% загальної площі житла й позбавити його права на 50-відсоткову долю на вбудовані нежилі приміщення.
Уточнені позовні вимоги заявою від 28 листопада 2001 р. позивач змінив на вимогу про визнання зазначеного договору недійсним на підставі ст. 56 ЦК як такого, що укладений унаслідок помилки з боку позивача та з вини відповідача, мотивувавши її тим, що Підприємство не звернуло уваги на неоднакове тлумачення витрат на будівництво та про порядок їх відшкодування з урахуванням інфляційних процесів та зміни кон'юнктури ринку в підписаних ним трьох аналогічних договорах з однією датою, під одним номером і з однаковим предметом.
Заявою від 24 грудня 2001 р. Підприємство доповнило позовні вимоги вимогою про стягнення з відповідача 5981138 грн. витрат на підставі ч. 3 ст. 56 ЦК УРСР, мотивувавши її тим, що станом на 24 грудня 2001 р. воно витратило на будівництво 15355508 грн., а вартість переданих йому 50% житлової площі та 50% вбудованих нежилих приміщень становить 9085177 грн., а заявою від 26 грудня 2001 р. збільшило суму зазначених витрат до 6270331 грн.
Рішенням господарського суду м. Києва від 28 грудня 2001 р. позов задоволено: договір, що був доданий до позовної заяви, визнано недійсним на підставі ст. 56 ЦК, його дія припинена на майбутнє, з відповідача стягнуто на користь позивача 6270331 грн. заборгованості, а два інші договори визнані недійсними з моменту їх укладення поза межами позовних вимог. Визнаючи Договір недійсним із тих підстав, що він був укладений унаслідок помилки з боку позивача, суд першої інстанції виходив із того, що при підписанні зазначеного договору відповідач сформував неправильне сприйняття позивачем однієї з істотних умов договору, а саме — порядку розрахунку сторін, і це суттєво вплинуло на його волевиявлення.
За заявою Товариства зазначене судове рішення переглядалося за нововиявленими обставинами й ухвалою господарського суду м. Києва від 13 червня 2002 р. воно залишене без зміни.
Постановою від 15 березня 2002 р. Київський апеляційний господарський суд зазначене судове рішення змінив: поза межами позовних вимог Договір, підписаний комерційним директором Підприємства, визнано недійсним на підставі ст. 48 ЦК; інший Договір, всі аркуші якого підписані директорами сторін, визнано таким, що втратив чинність; у задоволенні заявлених позовних вимог відмовлено.
Постанова суду апеляційної інстанції обґрунтована тим, що суд першої інстанції неправильно з'ясував дійсні правовідносини сторін та дав неправильну юридичну оцінку фактичним обставинам справи і, відповідно, дійшов помилкових висновків щодо помилки позивача під час укладення Договору. На його думку, імперативність умов договору щодо розрахунків між сторонами та неодноразове підтвердження їх у взаємному листуванні, а також процесуальні дії позивача щодо зміни (уточнення) предмета позову, свідчать про те, що жодна зі сторін не помилялася при укладенні та виконанні оспорюваного договору.
Постановою від 20 травня 2002 р. Вищий господарський суд України постанову Київського апеляційного господарського суду частково скасував: у частині визнання Договору недійсним на підставі ст. 48 ЦК і визнання іншого Договору таким, що втратив чинність, вона залишена без змін, а в частині відмови в задоволенні позову — скасована; рішення суду першої інстанції в частині визнання Договору, який є предметом позову, недійсним на підставі ст. 56 ЦК та про стягнення з відповідача 6270331 грн. заборгованості і судових витрат залишено в силі. Ця постанова обґрунтована тим, що апеляційний суд правомірно вийшов за межі позовних вимог і визнав два договори під N 14/98 недійсними й такими, що втратили чинність, а відмова в задоволенні заявлених позовних вимог помилкова, оскільки суд не послався на підстави відмови та чинне законодавство, а також не взяв до уваги наявні в матеріалах справи докази, досліджені судом першої інстанції, та не спростував мотиви рішення цього суду.
Постановою Верховного Суду України від 19 листопада 2002 р. всі ухвалені у справі судові рішення і постанови скасовані, а справа передана на новий розгляд.
Рішенням господарського суду м. Києва від 19 березня 2003 р. в позові відмовлено.
Ухвалене за результатами нового розгляду справи рішення суду першої інстанції обґрунтовано недоведеністю позивачем помилки з його боку під час укладення оспорюваного договору, а вимога щодо стягнення збитків відхилена тому, що позивач не надав суду доказів, які б підтверджували їх розрахунок.
В апеляційному порядку зазначене судове рішення не оскаржувалося. За касаційною скаргою позивача його законність перевірялася Вищим господарським судом України, який оскарженою постановою його скасував, а справу передав на новий розгляд до суду першої інстанції.
Міністерство просить постанову Вищого господарського суду України скасувати, мотивуючи касаційну скаргу її невідповідністю практиці Верховного Суду України у справах про визнання угод недійсними.
Заслухавши суддю-доповідача та пояснення представників сторін і третіх осіб, розглянувши та обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Постанова Вищого господарського суду України ґрунтується на положеннях ст. 56 ЦК, згідно з якою угода, укладена внаслідок помилки, що має істотне значення, може бути визнана недійсною за позовом сторони, яка діяла під впливом помилки; якщо така угода визнана недійсною, то кожна зі сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а в разі неможливості повернення одержаного в натурі — відшкодувати його вартість; сторона, за позовом якої угода визнана недійсною, вправі вимагати від другої сторони відшкодування витрат, втрати або пошкодження свого майна, якщо доведено, що помилка виникла з вини другої сторони.
Виходячи з цього, Вищий господарський суд України вважав, що суд першої інстанції зобов'язаний був під час розгляду справи встановити, що одержали сторони на підставі оспорюваного договору, а саме — їх витрати на будівництво будинку та вартість одержаних у рахунок цього договору приміщень, незалежно від того, чи є підстави визнавати його недійсним.
Дійшовши висновку, що суд неповно з'ясував фактичні обставини справи, Вищий господарський суд України не зазначив, яке юридичне значення вони можуть мати для правильного вирішення цього спору, предметом якого є визнання договору недійсним, та не врахував, що ця вимога є основною, а вимога про стягнення збитків — похідною.
До того ж, не взято до уваги, що місцевий суд не знайшов підстав для визнання договору недійсним на підставі ст. 56 ЦК, оскільки правила зазначеної статті не поширюються на випадки, коли помилка стосується мотивів його укладення. А як вбачається з матеріалів справи, саме цим обґрунтовувалися заявлені позовні вимоги: позивач зазначав, що він підписав три аналогічні договори й не звернув уваги на неоднакове тлумачення витрат на будівництво та порядок їх відшкодування у кожному із них з урахуванням кон'юнктури ринку та інфляційних процесів.
Такий висновок Вищого господарського суду України помилковий, позаяк зазначені обставини повинні з'ясовуватися судом лише тоді, коли він визнає угоду недійсною, і лише з метою оформлення передбачених законом наслідків її недійсності.
На це вказував Верховний Суд України в постанові від 19 листопада 2002 р., якою справа передавалася на новий розгляд.
Тому висновок Вищого господарського суду України в оскарженій постанові про те, що суд першої інстанції не виконав вказівок Верховного Суду України, є безпідставним.
Інших законних підстав для скасування рішення суду першої інстанції касаційний суд не навів, а тому ухвалена ним постанова підлягає скасуванню.
Натомість підстави для скасування рішення відсутні, оскільки воно ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального права до встановлених фактичних обставин справи і їх правильній юридичній оцінці.
Суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що предметом Договору є будівництво будинку на умовах повного його фінансування і виконання всіх будівельних робіт з боку Підприємства з метою одержання після завершення будівництва 50% житлової площі та 50% вбудованих нежилих приміщень як компенсації за внесені інвестиції як ним особисто чи із залученням коштів фізичних та юридичних осіб, а також обґрунтовано відхилив доводи позивача щодо оцінки факту перевищення кошторисної вартості будівництва як помилки в укладенні зазначеного договору. Це підтверджується змістом п. 1.2 Договору, згідно з яким вартість будівництва визначалася в сумі 10,7 млн. грн. як остаточна без коригування у бік збільшення. Зазначена договірна умова є істотною і може бути змінена лише за взаємною згодою сторін.
Виходячи з викладеного та керуючись статтями 11117 — 11120 ГПК, Верховний Суд України постановив:
Касаційну скаргу Міністерства задовольнити, постанову Вищого господарського суду України від 25 вересня 2003 р. скасувати, а рішення господарського суду м. Києва від 19 березня 2003 р. залишити в силі.
Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.
В. Зломинога