Безпосередньо питання про структуру договору, яким оформлюються правочини щодо житла, є недостатньо розглянутим як у законодавстві, так і у теорії.
Не випадково документ, котрий укладається нотаріусом за правочинами щодо житла, є значною мірою продуктом творчості осіб, які його вчиняють та нотаріуса, що перевіряє законність тексту (умов) і структури договору, - пише Мічурін Євген (кандидат юридичних наук). -
Це є виправданим. Адже, по-перше, цивільним правом проголошується свобода договору, що відноситься також і до структури його побудови. По-друге, усілякі “примірні” чи “типові” форми договорів, які існували протягом радянських часів, були проявом адміністративного впливу на цивільні відносини, котрий обмежував ініціативу сторін та їх вільне волевиявлення. Для сучасного приватного права це не є характерним.
З іншого боку, останнім часом почали з’являтися різноманітні форми та зразки договорів. Безперечно, такі зразки є дуже корисними для практики та практиків, утім, насамперед, як основа для розмірковувань, відповідно до котрих юрист приймає рішення про застосування у своїй діяльності частини зразка чи всього тексту у цілому і формує на цій основі власний варіант. Отже, такі юридичні документи як зразки договорів, заяв тощо, певні їх частки чи закладені в них тенденції можуть за власним переконанням практикуючого юриста застосовуватись у практичній діяльності.
Водночас, не менш важливим є окреслити ту структуру та особливості її окремих елементів, що формують текст договору щодо житла як юридичного документу. Такий підхід дозволить практикуючому юристу самостійно створювати теоретично виважені зразки юридичних документів.
Відзначимо, що у нотаріальній практиці намітилися дві тенденції до загального підходу стосовно моделі створення (побудови) тексту договору як юридичного документу, який оформлює правочин щодо житла.
Перша модель є неінформативною, коли договір відтворюється із різною нумерацією його структурних елементів (1..., 2..., 3... тощо), без текстового позначення назви його смислових частин.
Друга модель, інформативна, передбачає, що договір відтворюється із позначенням у його тексті окремих його структурних елементів (із їх найменуванням), які вказують на його логічну побудову. Згідно із цим у тексті вказуються окремі пункти договору, що мають власну назву (“1. Предмет договору”; “2. Ціна договору” тощо) і підпункти до пунктів ( у пункті “1. Предмет договору” підпункти “1.1..., 1.2... тощо). Це дозволяє сторонам більш чітко розуміти сутність правочину, який вони укладають, легко орієнтуватись у тексті договору, швидко знаходити його окремі логічні частки.
Відмітимо, що законодавству відповідає як перша, так і друга модель побудови тексту договору, оскільки інше законом не є встановленим. Головним щодо тексту договору є зручність того чи іншого варіанту для самих учасників правочину і відображення у тексті договору вимог, які висуваються щодо правочинів: належної форми, його спрямованості на настання цивільно-правових наслідків, що ним обумовлені тощо.
Авторська позиція, при формуванні котрої було враховано теоретичні вимоги та думки практиків (передусім, нотаріусів), щодо цього приводу виходить із наступного.
Перша модель побудови нотаріального документу, яким оформлюється договір, є відомою ще із радянських часів, коли у власності фізичних осіб була невелика кількість майна, громадяни досить рідко зверталися до суду для вирішення спорів. Тому і до юридичної техніки при створенні таких документів висувалися вкрай обмежені вимоги. До речі, й до кваліфікації нотаріусів існував менш вимогливий підхід. Так, до 1991 року нотаріусу навіть не обов’язково було мати вищу юридичну освіту. Престиж цієї праці теж був значно меншим, ніж зараз.
Отже, тогочасні нотаріальні документи, (окрім господарських договорів, де традиційно вказуються окремі пункти договору, які мають власну назву), були більш стислими за обсягом. Ще до сьогоднішнього дня деякі нотаріуси залишаються прибічниками неінформативної моделі створення текстів нотаріально посвідчуваних договорів саме тому, що неінформативна модель побудови договору об’єктивно займає менше місця, тому робить документ коротшим.
Неінформативність здебільшого надає можливість розмістити текст договору лише на одному бланку нотаріально посвідчуваного документу. Якщо ж аркушів більше ніж один, - такий документ потрібно зшивати, а це є незручним.
Для наочності можна порівняти неінформативну модель створення тексту договору із книжкою без поділу на розділи та підрозділи. Напевно, не дуже зручно було б користуватись такою книгою, особливо, спеціальною літературою, коли час від часу виникає потреба звернутись до окремих, специфічних питань у тексті.
Тепер подивимось, що ж є на іншій чаші терезів?
По-перше, у складних, містких за обсягом текстах договорів, важко буде віднайти той чи інший елемент договору, якщо у цьому виникне необхідність (наприклад, порядок звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання забезпеченого зобов’язання боржником у договорі іпотеці). Тому головною перевагою інформативної моделі створення тексту договору є зручність користування документом .
По-друге, інформативна модель створення тексту договору передбачає більшу визначеність у волевиявленні сторін, які у такому разі чітко розуміють усі складові договору, чітко уявляють зміст окремих його елементів. Так, у проекті договору звичайно впадають в очі візуально чітко виражені розділи “Права та обов’язки сторін”, “Відповідальність сторін”, “Строк договору” чи інші, важливі для учасника правочину, що приверне увагу особи до тексту, дозволить їй більш чітко розібратися в сутності договору й не припуститися помилки при його укладанні.
Все це позитивно впливає на вільне волевиявлення сторін, охороняє інтереси добросовісної сторони, зменшує можливість введення недобросовісною стороною іншу в оману, дозволяє уникнути подальших спорів сторін з приводу сутності договору в цілому та щодо окремих договірних умов тощо.
Отже, більш прийнятною є інформативна модель створення тексту договору. Це, передусім, стосується складних із юридичної точки зору і містких за обсягом договорів. До них повною мірою можна віднести правочини щодо відчуження житла, іпотеку. У той же час для певних правочинів досить успішно може застосовуватись неінформативна модель створення тексту договору. Це стосується, зокрема, довіреностей, заповітів.
Важливим для подальшого викладу є нагадати, що відповідно до їх призначення документи поділяють на оригінали та копії.
Оригіналами є документи, які створюються уперше і належним чином оформлюються. Якщо договір щодо житла створюються у декількох екземплярах: по одному – сторонам, третій –нотаріальній конторі, кожен із цих екземплярів має силу оригіналу. Зустрічається також інший варіант, коли, наприклад, набувачеві надається оригінал, відчужувачеві – нотаріально посвідчена копія. Все залежить від самих учасників правочину, і якщо кожна із сторін забажає мати договір, який має силу оригіналу, надання їй такого документу відразу ж після вчинення правочину є правомірною вимогою до нотаріуса.
Копії є точним відтворенням оригіналу, вони мають у верхньому правому куточку позначку “копія” чи “фотокопія” і повинні бути завіреними відповідно до певного порядку. Розрізняють три різновиди копій: відпуск, витяг і дублікат. Відпуск – це повна копія відправленого куди-небудь оригіналу, яка залишається у відправника. Витяг – копія, що відтворює частину тексту документа. Дублікат є другим екземпляром документа, виданого у зв’язку із втратою (чи з іншої причини) оригіналу. Дублікат має силу оригіналу [Головач .С. Зразки оформлення документів: для підприємств та громадян. – Донецьк: Стакер, 1997. –С. 7].
Договір, що нотаріально посвідчується, має відповідати загальним вимогам щодо текстів таких документів. Згадаємо їх у контексті вимог до тексту документів.
Тексти нотаріально посвідчуваних правочинів, засвідчуваних копій (фотокопій) документів і виписок із них, тексти перекладів та заяв повинні бути написані зрозуміло і чітко; дати, що стосуються змісту посвідчуваних правочинів, мають бути позначені хоча б один раз словами, а назви юридичних осіб – без скорочень та із зазначенням їх адреси. У необхідних випадках зазначаються номери рахунків юридичних осіб у банках (кредитних установах), а також дата, місце народження та місце роботи фізичних осіб.
Прізвища, імена, по батькові фізичних осіб, у тому числі представників юридичних осіб, повинні бути написані повністю із зазначенням місця їх проживання. Для представників юридичних осіб місце їх проживання у текстах правочинів зазначається за їх бажанням, але з обов’язковим його зазначенням у реєстрі для реєстрації нотаріальних дій. При посвідченні правочинів за участю іноземних громадян зазначається також і їх громадянство.
У документах, що оформлюються нотаріально, рядки та інші вільні місця, які не заповнюються до кінця, прокреслюються за винятком документів, призначених для дії за кордоном, у яких прокреслення не допускаються. Дописки і виправлення повинні бути застережені нотаріусом перед підписом відповідних осіб (сторін правочину та інших осіб, які підписали правочин, заяву та ін.), повторені наприкінці посвідчувального напису та скріплені підписом і печаткою нотаріуса. При цьому виправлення мають бути зроблені таким чином, щоб усе помилково написане, а потім закреслене можна було прочитати.
Якщо документ, який підлягає посвідченню або засвідченню, є викладеним неправильно чи неграмотно (чи складений із порушенням вимог чинного законодавства), нотаріус пропонує особі, що звернулася за вчиненням нотаріальної дії, виправити його або скласти новий. На бажання зацікавленої особи документ може бути укладений нотаріусом.
У разі, якщо документи, що посвідчуються, видаються або засвідчуються, викладені на двох і більше окремих аркушах, вони повинні бути прошиті або скріплені у спосіб, що унеможливлює їх роз’єднання без порушення їх цілісності, із проставленням печатки нотаріуса і зазначенням кількості скріплених аркушів.
Перейдемо більш докладно до розгляду структурних елементів тексту договору щодо житла.
У літературі до елементів документа відносять заголовок, дату, підпис, адресу та ін., а також текст. Вважаємо можливим застосувати вказані елементи документів і стосовно договорів щодо житла.
1. Заголовок (назва) юридичного документа.
Наприклад: “Договір”.
Тут досить часто деталізується видова і, навіть, підвидова назва договору. Наприклад, “Договір купівлі-продажу квартири”.
2. Місце укладення договору.
Цей текстовий фрагмент вказує на населений пункт, де укладається договір. Місце укладення договору щодо житла вказується, передусім, виходячи із того, що воно має юридичне значення. За існуючими вимогами нотаріальне посвідчення договорів про відчуження житлового будинку, садиби, квартири, дачі, садового будинку, гаража, земельної ділянки, іншого нерухомого майна провадиться за місцезнаходженням указаного майна.
3. Дата укладення договору.
Тут вказується день, місяць та рік, коли укладається договір. У нотаріально посвідчуваних договорах дата укладення договору вказується прописом. Наприклад: “П’яте січня дві тисячі п’ятого року”.
4. Найменування сторін.
При посвідченні нотаріусом договорів щодо житла у текстах договорів зазначаються:
для юридичних осіб резидентів – відомості про найменування, місцезнаходження та ідентифікаційний код в Єдиному державному реєстрі підприємств та організацій України; для нерезидентів - найменування, місцезнаходження та державу, де зареєстровано юридичну особу;
для фізичних осіб громадян України – прізвище, ім’я, по батькові, адресу постійного місця проживання та індивідуальний ідентифікаційний номер у Державному реєстрі фізичних осіб – платників податків та інших обов’язкових платежів; для іноземців, осіб без громадянства – прізвище, ім’я, по батькові (за наявності), громадянство, адресу постійного місця проживання за межами України.
На підтвердження наявності ідентифікаційного номера (коду) нотаріусу подається відповідна, завірена уповноваженою особою, довідка.
У осіб, які через свої релігійні або інші переконання відмовляються від прийняття ідентифікаційного номера, та офіційно повідомили про це відповідні державні органи, ідентифікаційний номер не вимагається за умови, якщо у паспортах цих осіб податковими органами робиться відмітка про наявність у них прав здійснювати будь-які платежі без ідентифікаційного номера [див. статтю 1 Закону України від 22.12.1994 "Про державний реєстр фізичних осіб платників податків та інших обов’язкових платежів" в редакції Закону України від 16 липня 1999 року].
При вчиненні нотаріальної дії за участю представника (особи, яка діє за дорученням батьків чи одного із них, опікуна, піклувальника) вказуються також його прізвище, ім’я, по батькові, а також підстави представництва.
Потім ідуть наступні елементи, які, передусім, відображують сутність та умови правочину.
5. Сутнісне визначення договору, що укладається сторонами.
У договорах, що укладаються за неінформативною моделлю, цей пункт йде, як правило, йде під номером “1...”. Тут у найбільш загальному вигляді відображається на родовому рівні предмет договору; його правова ціль; оплатність чи безоплатність. Також у цьому визначенні закладається реальна чи консенсуальна сутність окремого договору.
Наведемо ілюстрацію вищезазначеному на прикладі договору найму житла.
Частина 1 ст. 810 ЦК України дає таке визначення договору найму (оренди) житла. “За договором найму (оренди) житла одна сторона – власник житла (наймодавець) передає або зобов’язується передати другій стороні (наймачеві) житло для проживання у ньому на певний строк за плату”.
Слід взяти за основу це законодавче визначення при формулюванні сутнісного визначення окремого договору, що укладають сторони.
В окремому договорі вказується: “За цим договором Наймодавець передає Наймачеві житло для проживання у ньому на певний строк за плату”.
Із визначення договору, який укладають сторони, випливає наступне:
на родовому рівні виділяється предмет правочину – житло;
правова ціль договору – перехід майна у користування для проживання, на що вказує фраза “передає житло для проживання у ньому на певний строк”, (оскільки майно передається на певний строк, це є ознакою того, що воно передається у користування, а не у власність);
цей договір є оплатним, оскільки вказується, що майно передається за плату, (це дозволяє відмежувати такий правочин від, наприклад, позички);
цей правочин є реальним, оскільки у теперішньому часі вказано, що “Наймодавець передає Наймачеві житло”, (консенсуальний договір мав би формулювання у майбутньому часі “Наймодавець зобов’язується передати Наймачеві житло”).
6. Істотні умови договору.
Нагадаємо, що згідно зі ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони у належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови щодо предмету договору, умови, що визначаються законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких відповідно до заяви хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
6.1. Предмет договору. Тут індивідуалізується предмет договору щодо житла, тобто вказується окремий об’єкт житлового фонду, із приводу котрого сторони вступають у правовідносини із зазначенням відповідних індивідуальних ознак: адресних даних, площі та літеровки окремих приміщень тощо.
6.2. Ціна договору є істотною умовою у оплатних договорах [Луць В.В. Контракти у підприємницькій діяльності. К.: Юрінком Інтер, 2001. – С. 34].
Ціна у договорі про відчуження або заставу майна встановлюється за домовленістю сторін, якщо інше не є передбаченим законодавчими актами.
Якщо сторони на момент укладення оплатного договору із відчуження житла (купівлі-продажу) розрахувалися за житло, про це має бути вказано у договорі. Зокрема, із тексту договору має чітко випливати і в ньому повинно бути вказано, що гроші були одержані продавцем від покупця, і сторони договору підтверджують факт повного розрахунку за продану квартиру.
На жаль, авторові доводилося бачити договори купівлі-продажу квартир, де у тексті нічого не вказувалося про здійснені розрахунки всупереч тому факту, що сторони уже розрахувалися між собою й покупець сплатив повну ціну майна продавцю на час посвідчення договору. При розгляді справи у суді було поставлено під сумнів те, що розрахунки між сторонами дійсно відбулися.
До речі, продавець може до оформлення договору отримати гроші від покупця за продану квартиру, якщо сторони дійдуть згоди про це. Згідно із ч. 3 ст. 631 ЦК України: “Сторони можуть встановити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення”. Отже, сторони у договорі купівлі-продажу житла можуть встановити, що умови договору щодо сплати ціни договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення, і на цій підставі розрахуватись до нотаріального посвідчення.
6.3. Інші істотні умови встановлюються у законі для окремих видів договорів. Також в окремому договорі можуть вказуватися ті умови, щодо яких відповідно до заяви хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
7. Права та обов’язки сторін.
Цей структурний елемент тексту договору заповнюється, передусім, із урахуванням вимог щодо прав та обов’язків сторін, які встановлюються для того чи іншого договірного виду у законодавстві. У договорах можуть бути встановлені окремі права та обов’язки сторін, щодо яких дійшли згоди сторони, якщо вони не суперечать сутності договору, який укладається, та приписам законодавства.
Наприклад, будуть суперечити закону дії майнового характеру, що ведуть до збільшення майна дарувальника і встановлення відповідних обов’язків обдаровуваного на користь дарувальника у договорі дарування. Це не припускається при встановленні договірних прав та обов’язків сторін.
8. Передача майна.
У певних випадках окремим пунктом у договорі слід вказати, коли і як саме відбувається (має відбутись) передання житла, а також те, чим це підтверджується (має підтверджуватись). У реальному договорі (наприклад, дарування) встановлення і чітке закріплення у договорі факту передачі речі є важливим, як підтвердження укладення договору. Адже ч. 4 ст. 640 ЦК України щодо реального договору встановлює наступне. Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору є необхідним також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним від моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.
Підтвердженням передачі речі може бути, наприклад, символічна передача речі (ст. 722 ЦК України), про що докладно вже йшлося раніш.
9. Відповідальність сторін.
Якщо сторони у договорі встановлюють відповідальність за неналежне виконання зобов’язань (наприклад, штраф, пеню), це вказується у договорі. Якщо за погодженням сторін відповідальність встановлюється згідно із чинним законодавством, це зазвичай вказується в “Інших умовах”.
10. Інші умови.
Оскільки договори щодо відчуження житла мають пройти державну реєстрацію і від цього моменту є укладеними, нотаріус роз’ясняє про це сторонам, що і вказується у договорі. Також вказується, хто із сторін несе витрати, пов’язані із оформленням договору, у скількох примірниках укладається договір тощо.
11. Адреси, банківські реквізити і підписи сторін.
Адреси вказуються із зазначенням міста, вулиці, будинку, корпусу, квартири, де проживає (є зареєстрованою за місцем проживання) кожна із сторін (щодо фізичних осіб) чи вказується юридична адреса юридичної особи.
Банківські реквізити вказуються, по-перше, для можливості виконання на користь кредитора; по-друге – для забезпечення можливості стягнення із боржника.
Нотаріально посвідчувані правочини із відчуження житла підписуються у присутності нотаріуса.
12. Посвідчувальний напис нотаріуса є стандартним у нотаріально посвідчуваному правочині. Форма посвідчувального напису щодо певних документів, якими оформлюються правочини встановлююється Міністерством юстиції України. Вони не підлягають довільній зміні.
Посвідчувальний напис може бути розміщений як на лицьовому боці оформлюваного документа, так і на його звороті.
Посвідчувальний напис повинен бути написаний зрозуміло, чітко, без підчисток, вільні місця мають бути прокресленими, дописки та інші виправлення –застереженими.
Для вчинення посвідчувальних написів можуть застосовуватись штампи із текстом відповідного напису.
Якщо посвідчувальний напис не вміщується на нотаріально оформлюваному документі, він має бути продовжений чи викладений повністю на прикріпленому до документа спеціальному бланку нотаріального документа. У цьому разі аркуші, на яких викладено текст документа, і аркуш із посвідчувальним написом прошнуровуються або скріплюються у спосіб, що унеможливлює їх роз’єднання без порушення цілісності, пронумеровуються, кількість аркушів завіряється підписом нотаріуса і скріплюється його печаткою.
Для викладення посвідчувального напису чи його продовження допускається також підклейка аркуша. При цьому нотаріус повинен проставити печатку таким чином, щоб частина її відбитка була на підклеєному аркуші.
Якщо нотаріальна дія вчиняється поза приміщенням державної нотаріальної контори, державного нотаріального архіву, приміщенням, яке є робочим місцем приватного нотаріуса, у посвідчувальному написі та у реєстрі для реєстрації нотаріальних дій записується місце вчинення нотаріальної дії (удома, у лікарні, за місцезнаходженням юридичної особи та ін.) із зазначенням адреси, а також часу вчинення нотаріальної дії та причин, із яких нотаріальна дія була вчинена поза вказаними приміщеннями.
Таким чином слід зауважити, що текстове наповнення правочину щодо житла як юридичного документу може відбуватись відповідно до неінформативної та інформативної моделі. Перше є прийнятним для відносно нескладних юридичних документів (довіреність, заповіт тощо), друге – для складних договорів, до яких можна віднести договори щодо житла, іпотеку тощо.
З іншого боку, останнім часом почали з’являтися різноманітні форми та зразки договорів. Безперечно, такі зразки є дуже корисними для практики та практиків, утім, насамперед, як основа для розмірковувань, відповідно до котрих юрист приймає рішення про застосування у своїй діяльності частини зразка чи всього тексту у цілому і формує на цій основі власний варіант. Отже, такі юридичні документи як зразки договорів, заяв тощо, певні їх частки чи закладені в них тенденції можуть за власним переконанням практикуючого юриста застосовуватись у практичній діяльності.
Водночас, не менш важливим є окреслити ту структуру та особливості її окремих елементів, що формують текст договору щодо житла як юридичного документу. Такий підхід дозволить практикуючому юристу самостійно створювати теоретично виважені зразки юридичних документів.
Відзначимо, що у нотаріальній практиці намітилися дві тенденції до загального підходу стосовно моделі створення (побудови) тексту договору як юридичного документу, який оформлює правочин щодо житла.
Перша модель є неінформативною, коли договір відтворюється із різною нумерацією його структурних елементів (1..., 2..., 3... тощо), без текстового позначення назви його смислових частин.
Друга модель, інформативна, передбачає, що договір відтворюється із позначенням у його тексті окремих його структурних елементів (із їх найменуванням), які вказують на його логічну побудову. Згідно із цим у тексті вказуються окремі пункти договору, що мають власну назву (“1. Предмет договору”; “2. Ціна договору” тощо) і підпункти до пунктів ( у пункті “1. Предмет договору” підпункти “1.1..., 1.2... тощо). Це дозволяє сторонам більш чітко розуміти сутність правочину, який вони укладають, легко орієнтуватись у тексті договору, швидко знаходити його окремі логічні частки.
Відмітимо, що законодавству відповідає як перша, так і друга модель побудови тексту договору, оскільки інше законом не є встановленим. Головним щодо тексту договору є зручність того чи іншого варіанту для самих учасників правочину і відображення у тексті договору вимог, які висуваються щодо правочинів: належної форми, його спрямованості на настання цивільно-правових наслідків, що ним обумовлені тощо.
Авторська позиція, при формуванні котрої було враховано теоретичні вимоги та думки практиків (передусім, нотаріусів), щодо цього приводу виходить із наступного.
Перша модель побудови нотаріального документу, яким оформлюється договір, є відомою ще із радянських часів, коли у власності фізичних осіб була невелика кількість майна, громадяни досить рідко зверталися до суду для вирішення спорів. Тому і до юридичної техніки при створенні таких документів висувалися вкрай обмежені вимоги. До речі, й до кваліфікації нотаріусів існував менш вимогливий підхід. Так, до 1991 року нотаріусу навіть не обов’язково було мати вищу юридичну освіту. Престиж цієї праці теж був значно меншим, ніж зараз.
Отже, тогочасні нотаріальні документи, (окрім господарських договорів, де традиційно вказуються окремі пункти договору, які мають власну назву), були більш стислими за обсягом. Ще до сьогоднішнього дня деякі нотаріуси залишаються прибічниками неінформативної моделі створення текстів нотаріально посвідчуваних договорів саме тому, що неінформативна модель побудови договору об’єктивно займає менше місця, тому робить документ коротшим.
Неінформативність здебільшого надає можливість розмістити текст договору лише на одному бланку нотаріально посвідчуваного документу. Якщо ж аркушів більше ніж один, - такий документ потрібно зшивати, а це є незручним.
Для наочності можна порівняти неінформативну модель створення тексту договору із книжкою без поділу на розділи та підрозділи. Напевно, не дуже зручно було б користуватись такою книгою, особливо, спеціальною літературою, коли час від часу виникає потреба звернутись до окремих, специфічних питань у тексті.
Тепер подивимось, що ж є на іншій чаші терезів?
По-перше, у складних, містких за обсягом текстах договорів, важко буде віднайти той чи інший елемент договору, якщо у цьому виникне необхідність (наприклад, порядок звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання забезпеченого зобов’язання боржником у договорі іпотеці). Тому головною перевагою інформативної моделі створення тексту договору є зручність користування документом .
По-друге, інформативна модель створення тексту договору передбачає більшу визначеність у волевиявленні сторін, які у такому разі чітко розуміють усі складові договору, чітко уявляють зміст окремих його елементів. Так, у проекті договору звичайно впадають в очі візуально чітко виражені розділи “Права та обов’язки сторін”, “Відповідальність сторін”, “Строк договору” чи інші, важливі для учасника правочину, що приверне увагу особи до тексту, дозволить їй більш чітко розібратися в сутності договору й не припуститися помилки при його укладанні.
Все це позитивно впливає на вільне волевиявлення сторін, охороняє інтереси добросовісної сторони, зменшує можливість введення недобросовісною стороною іншу в оману, дозволяє уникнути подальших спорів сторін з приводу сутності договору в цілому та щодо окремих договірних умов тощо.
Отже, більш прийнятною є інформативна модель створення тексту договору. Це, передусім, стосується складних із юридичної точки зору і містких за обсягом договорів. До них повною мірою можна віднести правочини щодо відчуження житла, іпотеку. У той же час для певних правочинів досить успішно може застосовуватись неінформативна модель створення тексту договору. Це стосується, зокрема, довіреностей, заповітів.
Важливим для подальшого викладу є нагадати, що відповідно до їх призначення документи поділяють на оригінали та копії.
Оригіналами є документи, які створюються уперше і належним чином оформлюються. Якщо договір щодо житла створюються у декількох екземплярах: по одному – сторонам, третій –нотаріальній конторі, кожен із цих екземплярів має силу оригіналу. Зустрічається також інший варіант, коли, наприклад, набувачеві надається оригінал, відчужувачеві – нотаріально посвідчена копія. Все залежить від самих учасників правочину, і якщо кожна із сторін забажає мати договір, який має силу оригіналу, надання їй такого документу відразу ж після вчинення правочину є правомірною вимогою до нотаріуса.
Копії є точним відтворенням оригіналу, вони мають у верхньому правому куточку позначку “копія” чи “фотокопія” і повинні бути завіреними відповідно до певного порядку. Розрізняють три різновиди копій: відпуск, витяг і дублікат. Відпуск – це повна копія відправленого куди-небудь оригіналу, яка залишається у відправника. Витяг – копія, що відтворює частину тексту документа. Дублікат є другим екземпляром документа, виданого у зв’язку із втратою (чи з іншої причини) оригіналу. Дублікат має силу оригіналу [Головач .С. Зразки оформлення документів: для підприємств та громадян. – Донецьк: Стакер, 1997. –С. 7].
Договір, що нотаріально посвідчується, має відповідати загальним вимогам щодо текстів таких документів. Згадаємо їх у контексті вимог до тексту документів.
Тексти нотаріально посвідчуваних правочинів, засвідчуваних копій (фотокопій) документів і виписок із них, тексти перекладів та заяв повинні бути написані зрозуміло і чітко; дати, що стосуються змісту посвідчуваних правочинів, мають бути позначені хоча б один раз словами, а назви юридичних осіб – без скорочень та із зазначенням їх адреси. У необхідних випадках зазначаються номери рахунків юридичних осіб у банках (кредитних установах), а також дата, місце народження та місце роботи фізичних осіб.
Прізвища, імена, по батькові фізичних осіб, у тому числі представників юридичних осіб, повинні бути написані повністю із зазначенням місця їх проживання. Для представників юридичних осіб місце їх проживання у текстах правочинів зазначається за їх бажанням, але з обов’язковим його зазначенням у реєстрі для реєстрації нотаріальних дій. При посвідченні правочинів за участю іноземних громадян зазначається також і їх громадянство.
У документах, що оформлюються нотаріально, рядки та інші вільні місця, які не заповнюються до кінця, прокреслюються за винятком документів, призначених для дії за кордоном, у яких прокреслення не допускаються. Дописки і виправлення повинні бути застережені нотаріусом перед підписом відповідних осіб (сторін правочину та інших осіб, які підписали правочин, заяву та ін.), повторені наприкінці посвідчувального напису та скріплені підписом і печаткою нотаріуса. При цьому виправлення мають бути зроблені таким чином, щоб усе помилково написане, а потім закреслене можна було прочитати.
Якщо документ, який підлягає посвідченню або засвідченню, є викладеним неправильно чи неграмотно (чи складений із порушенням вимог чинного законодавства), нотаріус пропонує особі, що звернулася за вчиненням нотаріальної дії, виправити його або скласти новий. На бажання зацікавленої особи документ може бути укладений нотаріусом.
У разі, якщо документи, що посвідчуються, видаються або засвідчуються, викладені на двох і більше окремих аркушах, вони повинні бути прошиті або скріплені у спосіб, що унеможливлює їх роз’єднання без порушення їх цілісності, із проставленням печатки нотаріуса і зазначенням кількості скріплених аркушів.
Перейдемо більш докладно до розгляду структурних елементів тексту договору щодо житла.
У літературі до елементів документа відносять заголовок, дату, підпис, адресу та ін., а також текст. Вважаємо можливим застосувати вказані елементи документів і стосовно договорів щодо житла.
1. Заголовок (назва) юридичного документа.
Наприклад: “Договір”.
Тут досить часто деталізується видова і, навіть, підвидова назва договору. Наприклад, “Договір купівлі-продажу квартири”.
2. Місце укладення договору.
Цей текстовий фрагмент вказує на населений пункт, де укладається договір. Місце укладення договору щодо житла вказується, передусім, виходячи із того, що воно має юридичне значення. За існуючими вимогами нотаріальне посвідчення договорів про відчуження житлового будинку, садиби, квартири, дачі, садового будинку, гаража, земельної ділянки, іншого нерухомого майна провадиться за місцезнаходженням указаного майна.
3. Дата укладення договору.
Тут вказується день, місяць та рік, коли укладається договір. У нотаріально посвідчуваних договорах дата укладення договору вказується прописом. Наприклад: “П’яте січня дві тисячі п’ятого року”.
4. Найменування сторін.
При посвідченні нотаріусом договорів щодо житла у текстах договорів зазначаються:
для юридичних осіб резидентів – відомості про найменування, місцезнаходження та ідентифікаційний код в Єдиному державному реєстрі підприємств та організацій України; для нерезидентів - найменування, місцезнаходження та державу, де зареєстровано юридичну особу;
для фізичних осіб громадян України – прізвище, ім’я, по батькові, адресу постійного місця проживання та індивідуальний ідентифікаційний номер у Державному реєстрі фізичних осіб – платників податків та інших обов’язкових платежів; для іноземців, осіб без громадянства – прізвище, ім’я, по батькові (за наявності), громадянство, адресу постійного місця проживання за межами України.
На підтвердження наявності ідентифікаційного номера (коду) нотаріусу подається відповідна, завірена уповноваженою особою, довідка.
У осіб, які через свої релігійні або інші переконання відмовляються від прийняття ідентифікаційного номера, та офіційно повідомили про це відповідні державні органи, ідентифікаційний номер не вимагається за умови, якщо у паспортах цих осіб податковими органами робиться відмітка про наявність у них прав здійснювати будь-які платежі без ідентифікаційного номера [див. статтю 1 Закону України від 22.12.1994 "Про державний реєстр фізичних осіб платників податків та інших обов’язкових платежів" в редакції Закону України від 16 липня 1999 року].
При вчиненні нотаріальної дії за участю представника (особи, яка діє за дорученням батьків чи одного із них, опікуна, піклувальника) вказуються також його прізвище, ім’я, по батькові, а також підстави представництва.
Потім ідуть наступні елементи, які, передусім, відображують сутність та умови правочину.
5. Сутнісне визначення договору, що укладається сторонами.
У договорах, що укладаються за неінформативною моделлю, цей пункт йде, як правило, йде під номером “1...”. Тут у найбільш загальному вигляді відображається на родовому рівні предмет договору; його правова ціль; оплатність чи безоплатність. Також у цьому визначенні закладається реальна чи консенсуальна сутність окремого договору.
Наведемо ілюстрацію вищезазначеному на прикладі договору найму житла.
Частина 1 ст. 810 ЦК України дає таке визначення договору найму (оренди) житла. “За договором найму (оренди) житла одна сторона – власник житла (наймодавець) передає або зобов’язується передати другій стороні (наймачеві) житло для проживання у ньому на певний строк за плату”.
Слід взяти за основу це законодавче визначення при формулюванні сутнісного визначення окремого договору, що укладають сторони.
В окремому договорі вказується: “За цим договором Наймодавець передає Наймачеві житло для проживання у ньому на певний строк за плату”.
Із визначення договору, який укладають сторони, випливає наступне:
на родовому рівні виділяється предмет правочину – житло;
правова ціль договору – перехід майна у користування для проживання, на що вказує фраза “передає житло для проживання у ньому на певний строк”, (оскільки майно передається на певний строк, це є ознакою того, що воно передається у користування, а не у власність);
цей договір є оплатним, оскільки вказується, що майно передається за плату, (це дозволяє відмежувати такий правочин від, наприклад, позички);
цей правочин є реальним, оскільки у теперішньому часі вказано, що “Наймодавець передає Наймачеві житло”, (консенсуальний договір мав би формулювання у майбутньому часі “Наймодавець зобов’язується передати Наймачеві житло”).
6. Істотні умови договору.
Нагадаємо, що згідно зі ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони у належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови щодо предмету договору, умови, що визначаються законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких відповідно до заяви хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
6.1. Предмет договору. Тут індивідуалізується предмет договору щодо житла, тобто вказується окремий об’єкт житлового фонду, із приводу котрого сторони вступають у правовідносини із зазначенням відповідних індивідуальних ознак: адресних даних, площі та літеровки окремих приміщень тощо.
6.2. Ціна договору є істотною умовою у оплатних договорах [Луць В.В. Контракти у підприємницькій діяльності. К.: Юрінком Інтер, 2001. – С. 34].
Ціна у договорі про відчуження або заставу майна встановлюється за домовленістю сторін, якщо інше не є передбаченим законодавчими актами.
Якщо сторони на момент укладення оплатного договору із відчуження житла (купівлі-продажу) розрахувалися за житло, про це має бути вказано у договорі. Зокрема, із тексту договору має чітко випливати і в ньому повинно бути вказано, що гроші були одержані продавцем від покупця, і сторони договору підтверджують факт повного розрахунку за продану квартиру.
На жаль, авторові доводилося бачити договори купівлі-продажу квартир, де у тексті нічого не вказувалося про здійснені розрахунки всупереч тому факту, що сторони уже розрахувалися між собою й покупець сплатив повну ціну майна продавцю на час посвідчення договору. При розгляді справи у суді було поставлено під сумнів те, що розрахунки між сторонами дійсно відбулися.
До речі, продавець може до оформлення договору отримати гроші від покупця за продану квартиру, якщо сторони дійдуть згоди про це. Згідно із ч. 3 ст. 631 ЦК України: “Сторони можуть встановити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення”. Отже, сторони у договорі купівлі-продажу житла можуть встановити, що умови договору щодо сплати ціни договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення, і на цій підставі розрахуватись до нотаріального посвідчення.
6.3. Інші істотні умови встановлюються у законі для окремих видів договорів. Також в окремому договорі можуть вказуватися ті умови, щодо яких відповідно до заяви хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
7. Права та обов’язки сторін.
Цей структурний елемент тексту договору заповнюється, передусім, із урахуванням вимог щодо прав та обов’язків сторін, які встановлюються для того чи іншого договірного виду у законодавстві. У договорах можуть бути встановлені окремі права та обов’язки сторін, щодо яких дійшли згоди сторони, якщо вони не суперечать сутності договору, який укладається, та приписам законодавства.
Наприклад, будуть суперечити закону дії майнового характеру, що ведуть до збільшення майна дарувальника і встановлення відповідних обов’язків обдаровуваного на користь дарувальника у договорі дарування. Це не припускається при встановленні договірних прав та обов’язків сторін.
8. Передача майна.
У певних випадках окремим пунктом у договорі слід вказати, коли і як саме відбувається (має відбутись) передання житла, а також те, чим це підтверджується (має підтверджуватись). У реальному договорі (наприклад, дарування) встановлення і чітке закріплення у договорі факту передачі речі є важливим, як підтвердження укладення договору. Адже ч. 4 ст. 640 ЦК України щодо реального договору встановлює наступне. Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору є необхідним також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним від моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.
Підтвердженням передачі речі може бути, наприклад, символічна передача речі (ст. 722 ЦК України), про що докладно вже йшлося раніш.
9. Відповідальність сторін.
Якщо сторони у договорі встановлюють відповідальність за неналежне виконання зобов’язань (наприклад, штраф, пеню), це вказується у договорі. Якщо за погодженням сторін відповідальність встановлюється згідно із чинним законодавством, це зазвичай вказується в “Інших умовах”.
10. Інші умови.
Оскільки договори щодо відчуження житла мають пройти державну реєстрацію і від цього моменту є укладеними, нотаріус роз’ясняє про це сторонам, що і вказується у договорі. Також вказується, хто із сторін несе витрати, пов’язані із оформленням договору, у скількох примірниках укладається договір тощо.
11. Адреси, банківські реквізити і підписи сторін.
Адреси вказуються із зазначенням міста, вулиці, будинку, корпусу, квартири, де проживає (є зареєстрованою за місцем проживання) кожна із сторін (щодо фізичних осіб) чи вказується юридична адреса юридичної особи.
Банківські реквізити вказуються, по-перше, для можливості виконання на користь кредитора; по-друге – для забезпечення можливості стягнення із боржника.
Нотаріально посвідчувані правочини із відчуження житла підписуються у присутності нотаріуса.
12. Посвідчувальний напис нотаріуса є стандартним у нотаріально посвідчуваному правочині. Форма посвідчувального напису щодо певних документів, якими оформлюються правочини встановлююється Міністерством юстиції України. Вони не підлягають довільній зміні.
Посвідчувальний напис може бути розміщений як на лицьовому боці оформлюваного документа, так і на його звороті.
Посвідчувальний напис повинен бути написаний зрозуміло, чітко, без підчисток, вільні місця мають бути прокресленими, дописки та інші виправлення –застереженими.
Для вчинення посвідчувальних написів можуть застосовуватись штампи із текстом відповідного напису.
Якщо посвідчувальний напис не вміщується на нотаріально оформлюваному документі, він має бути продовжений чи викладений повністю на прикріпленому до документа спеціальному бланку нотаріального документа. У цьому разі аркуші, на яких викладено текст документа, і аркуш із посвідчувальним написом прошнуровуються або скріплюються у спосіб, що унеможливлює їх роз’єднання без порушення цілісності, пронумеровуються, кількість аркушів завіряється підписом нотаріуса і скріплюється його печаткою.
Для викладення посвідчувального напису чи його продовження допускається також підклейка аркуша. При цьому нотаріус повинен проставити печатку таким чином, щоб частина її відбитка була на підклеєному аркуші.
Якщо нотаріальна дія вчиняється поза приміщенням державної нотаріальної контори, державного нотаріального архіву, приміщенням, яке є робочим місцем приватного нотаріуса, у посвідчувальному написі та у реєстрі для реєстрації нотаріальних дій записується місце вчинення нотаріальної дії (удома, у лікарні, за місцезнаходженням юридичної особи та ін.) із зазначенням адреси, а також часу вчинення нотаріальної дії та причин, із яких нотаріальна дія була вчинена поза вказаними приміщеннями.
Таким чином слід зауважити, що текстове наповнення правочину щодо житла як юридичного документу може відбуватись відповідно до неінформативної та інформативної моделі. Перше є прийнятним для відносно нескладних юридичних документів (довіреність, заповіт тощо), друге – для складних договорів, до яких можна віднести договори щодо житла, іпотеку тощо.
З приводу правочинів щодо житла виникає велика кількість судових спорів. В результаті розгляду значних обсягів таких справ у вищих судових інстанцій сформувалась певна позиція, дотримуватись якої рекомендують при розгляді аналогічних справ.
Судова практика Верховного Суду України вирішення житлових спорів
щодо угод з житлом та прилеглою нерухомістю
збірник судової практики
з вирішення житлових спорів
за 2004-2008 роки (79 рішень)
Про визнання недійсним договору купівлі-продажу
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
УХВАЛА
від 22 жовтня 2008 року
Колегія суддів Судової палати в цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого — Патрюка М. В., суддів Лященко Н. П., Перепічая В. С., Мазурка В. А., Пшонки М. П., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Особи 1 до Особи 2, треті особи: Особа 3, приватний нотаріус Красноармійського міського нотаріального округу, Особа 4, про визнання недійсним договору купівлі-продажу, за касаційною скаргою Особи 1 на рішення апеляційного суду Донецької області від 15.05.2008, встановила:
У червні 2007 року Особа 1 звернулася до суду з позовом до Особи 2 про визнання недійсним договору купівлі-продажу будинку за Адресою 1, посилаючись на те, що договір було укладено внаслідок помилки.
Справа розглядалась судами неодноразово.
Рішенням Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 17.03.2008 позов задоволено. Визнано недійсним договір купівлі-продажу жилого будинку за Адресою 1, укладеного між сторонами 28.04.2007 та посвідченого приватним нотаріусом Красноармійського міського нотаріального округу Донецької області.
Рішенням апеляційного суду Донецької області від 15.05.2008 рішення районного суду скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовлено.
У касаційній скарзі Особа 1 ставить питання про скасування рішення апеляційного суду, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального та процесуального права, і залишення без змін рішення суду першої інстанції.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Відповідно до ст. ст. 213, 214 ЦПК рішення повинно бути законним і обґрунтованим та відповідати на запитання:
чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, якими доказами вони підтверджуються;
чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження;
які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин;
яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин тощо.
Рішення апеляційного суду не відповідає цим вимогам.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції про визнання недійсним договору купівлі-продажу жилого будинку та відмовляючи в задоволенні позову Особи 1, суд апеляційної інстанції вважав його необґрунтованим.
Проте з таким висновком апеляційного суду погодитись не можна з таких підстав.
Особа 1 свої позовні вимоги обґрунтувала тим, що при вчиненні договору купівлі-продажу жилого будинку вона помилялася щодо природи цього договору, прав та обов'язків сторін, що має істотне значення, оскільки її онук, Особа 2, обіцяв її довічно доглядати, забезпечувати продуктами харчування, і тільки на цих умовах вона погодилася укласти договір про відчуження жилого будинку Особі 2.
Згідно із ч. 1 ст. 229 ЦК, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину. Помилка щодо мотивів вчинення правочину не має істотного значення, крім випадків, установлених законом.
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду в п. 11 постанови від 28.04.78 N 3 «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними» (з наступними змінами), під помилкою в даному випадку слід розуміти таке неправильне сприйняття суб'єкта, предмета чи інших істотних умов угоди, що вплинуло на її волевиявлення, при відсутності якого за обставинами справи можна вважати, що угода не була б укладена.
Судом установлено, що Особа 1, укладаючи оскаржуваний договір купівлі-продажу, мала на меті те, що вона залишиться членом родини відповідача, буде проживати з ним у своєму будинку, а також те, що Особа 2 буде за нею довічно доглядати та забезпечувати продуктами харчування. Зобов'язання відповідача про залишення Особи 1 членом його родини підтверджується розпискою.
Ураховуючи наведене, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що оскаржувана угода є недійсною.
Згідно зі ст. 339 ЦПК суд касаційної інстанції, установивши, що апеляційним судом скасоване судове рішення, ухвалене згідно із законом, скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції і залишає в силі рішення суду першої інстанції.
Керуючись ст. ст. 336, 339, 345 ЦПК, колегія суддів Судової палати в цивільних справах Верховного Суду ухвалила:
Касаційну скаргу Особи 1 задовольнити.
Рішення апеляційного суду Донецької області від 15.05.2008 скасувати, рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 17.03.2008 залишити в силі.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Про визнання недійсними договору дарування житлового будинку, договору дарування земельної ділянки
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
СУДОВА ПАЛАТА У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
РІШЕННЯ
від 14 травня 2008 року
Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого — Патрюка М. В., суддів: Берднік І. С., Прокопчука Ю. В., Костенка А. В., Пшонки М. П., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, Космацької сільської ради, приватного нотаріуса Косівського районного нотаріального округу ОСОБА_3 про визнання недійсними договору дарування житлового будинку, договору дарування земельної ділянки, довіреності від 16 травня 2005 року за реєстраційним N 148, посвідченої Космацькою сільською радою, за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Івано-Франківської області від 3 жовтня 2007 року, встановила:
У квітні 2006 року ОСОБА_1 звернувся в суд із позовом до ОСОБА_2, що діє в інтересах малолітньої ОСОБА_4, і Космацької сільської ради, приватного нотаріуса Косівського районного нотаріального округу ОСОБА_3 про визнання недійсними договору дарування житлового будинку, договору дарування земельної ділянки та довіреності від 16 травня 2005 року за реєстраційним N 148, посвідченої Космацькою сільською радою. Свої позовні вимоги обґрунтовував тим, що 16 травня 2005 року за реєстраційним N 148 Космацькою сільською радою Косівського району Івано-Франківської області посвідчено довіреність ОСОБА_5, 1932 року народження, що проживала АДРЕСА_1, якою вона уповноважила ОСОБА_6, 1953 року народження, жительку с. Космач Косівського району подарувати ОСОБА_4, 2001 року народження, та ОСОБА_2, 1976 року народження, в рівних частинах належну їй земельну ділянку в розмірі 0,170 га, що знаходиться в с. Космач Косівського району. 17 травня 2005 року на підставі вказаної довіреності приватним нотаріусом Косівської районної нотаріальної контори було оформлено договір дарування земельної ділянки, який зареєстрований у реєстрі за N 1120, відповідно до якого його мати, ОСОБА_1 подарувала ОСОБА_2 та ОСОБА_4 в рівних частинах належну їй на праві приватної власності земельну ділянку площею 1700 кв.м, що знаходиться в с. Космач і перебуває у віданні Космацької сільської ради. Земельна ділянка надана для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських споруд без зміни її цільового призначення. Житловий будинок, що розміщений на вказаній земельній ділянці, його матір'ю, ОСОБА_5, подарований ОСОБА_5 7 вересня 2004 року, тобто до посвідчення договору дарування земельної ділянки. Про укладення таких договорів дарування та доручення від імені ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 та ОСОБА_2, які не є близькими родичами, йому нічого не було відомо. Він є рідним сином ОСОБА_5, а ОСОБА_2 доводиться його матері онуком, тобто сином його рідної сестри. Крім того, 22 вересня 1997 року його мати, ОСОБА_6, зробила заповідальне розпорядження на його користь, що посвідчено Космацькою сільською радою за реєстраційним N 118, яке на даний час не змінено й не скасовано. Вважає, що посвідчену Космацькою сільською радою довіреність від 16 травня 2005 року за реєстраційним N 148 та договори дарування житлового будинку та земельної ділянки слід визнати недійсними, оскільки вказані документи посвідчені в той час, коли ОСОБА_1 не усвідомлювала й не розуміла змісту документів, які вона підписувала, через стан здоров'я.
Крім того, відповідно до висновку амбулаторної судово-психіатричної експертизи N 447 від 8 грудня 2005 року ОСОБА_1 з часу перебування на обліку в психоневрологічному кабінеті Косівської ЦРЛ, тобто з 17 червня 2004 року, є психічно хворою людиною, що позбавляє її усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. Згідно з рішенням Косівського районного суду від 21 лютого 2006 року ОСОБА_1 визнана недієздатною, а рішенням Космацької сільської ради N 38 від 14 березня 2006 року позивача призначено опікуном матері. Просив суд визнати недійсними укладені від імені його матері, ОСОБА_6, договір дарування житлового будинку, договір дарування земельної ділянки та довіреність від 16 травня 2005 року за реєстраційним N 148, посвідчену Космацькою сільською радою.
Рішенням Косівського районного суду Івано-Франківської області від 16 липня 2007 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішенням колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Івано-Франківської області від 3 жовтня 2007 року зазначене рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено. Визнано недійсним договір дарування житлового будинку від 7 вересня 2004 року, що знаходиться АДРЕСА_1, укладений між покійною нині ОСОБА_5 та ОСОБА_4, 2001 року народження, від імені якої діяв ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Косівського районного нотаріального округу ОСОБА_3 та зареєстрований за N 1748.
Визнано недійсним договір дарування земельних ділянок від 17 травня 2005 року площею 0,170 га та 0,1738 га, що знаходяться в с. Космач, укладений між покійною нині ОСОБА_5 та ОСОБА_4 і ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Косівського районного нотаріального округу ОСОБА_3 та зареєстрований за N 1120.
ОСОБА_2 звернувся з касаційною скаргою, в якій просить скасувати ухвалене у справі рішення апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права й неправильне застосування норм матеріального права.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Ухвалюючи рішення та задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1, суд апеляційної інстанції правомірно виходив із того, що ОСОБА_6, яка померла 27 березня 2006 року, перебувала на обліку в психоневрологічному кабінеті Косівської ЦРЛ з 2004 року з приводу розладу психіки. Амбулаторною судово-психіатричною експертизою від 8 грудня 2005 року (акт N 447) встановлено, що з червня 2004 року внаслідок стійкого хронічного психічного розладу ОСОБА_1 була позбавлена здатності усвідомлювати свої дії та керувати ними. Висновок судово-психіатричної експертизи жодною зацікавленою особою не оспорювався, клопотання про призначення повторної експертизи відповідачем не заявлялося.
Відповідно до ч. 1 ст. 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті — за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.
Проте, визнаючи недійсними договори дарування земельних ділянок площею 0,170 га та 0,1738 га, суд помилково дійшов до висновку про існування договору дарування земельної ділянки площею 0,1738 га.
Як убачається з матеріалів справи (а. с. 9), 17 травня 2005 року між ОСОБА_1 (дарувальник) та ОСОБА_2 і ОСОБА_4 (обдаровані) укладено договір дарування земельної ділянки площею 1700 кв. м, що знаходиться в с. Космач Косівського району Івано-Франківської області. На земельну ділянку розміром 0,1738 га договір дарування не укладався.
З урахуванням наведеного рішення колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Івано-Франківської області від 3 жовтня 2007 року слід змінити, виключивши з мотивувальної та резолютивної частин посилання на визнання недійсним договору дарування земельної ділянки площею 0,1738 га від 17 травня 2005 року. У решті рішення залишити без змін як законне й обґрунтоване.
Керуючись ст. ст. 335, 336, 341 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України вирішила:
Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.
Рішення колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Івано-Франківської області від 3 жовтня 2007 року змінити, виключивши з мотивувальної та резолютивної частин посилання на визнання недійсним договору дарування земельної ділянки площею 0,1738 га від 17 травня 2005 року. В іншій частині рішення апеляційного суду залишити без змін.
Рішення набирає законної сили з моменту його оголошення й оскарженню не підлягає.
Про захист права власності
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
УХВАЛА
від 16 квітня 2008 року
Колегія суддів Судової палати в цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого — Григор'євої Л. І., суддів: Косенка В. Й., Гуменюка В. І., Данчука В. Г., Балюка М. І., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Особи 1 до Особи 2, Особи 3, Особи 4 про захист права власності, за касаційною скаргою Особи 1 на рішення Жовтневого районного суду Миколаївської області від 10.07.2007 та ухвалу апеляційного суду Миколаївської області від 10.10.2007, встановила:
У червні 2007 року Особа 1 звернулася в суд із вищезазначеним позовом до Особи 2, Особи 3, Особи 4, мотивуючи свої позовні вимоги тим, що з 1994 року є власницею будинку за Адресою 1, а також земельної ділянки площею 0,238 га, виділеної для його обслуговування.
У червні 2004 року вона мала намір нотаріально укласти договір купівлі-продажу цього будинку протягом двох місяців із відповідачкою Особою 2 та отримала від неї 500 грн. авансу. У цей же час дозволила їй і членам її сім'ї тимчасово проживати в її будинку до вирішення питання про оформлення угоди купівлі-продажу без укладення письмового договору найму житла.
Проте в обумовлений строк, а також протягом 2004 — 2006 років відповідачка не вжила заходів щодо виконання домовленостей, посилаючись на втрату паспорта. Складом своєї сім'ї вона продовжує жити в будинку, користується земельною ділянкою та не сплачує комунальних витрат.
Рішенням Жовтневого районного суду Миколаївської області від 10.07.2007, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 10.10.2007, в позові відмовлено.
Не погодившись із вищезазначеними судовими рішеннями, заявниця подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Відмовляючи в задоволенні позову, з чим погодився й апеляційний суд, суд першої інстанції виходив із того, що, хоча між сторонами й не укладався договір найму жилого приміщення, відповідачі в спірний будинок вселилися як покупці жилого будинку за договором купівлі-продажу, а тому не можуть бути визнані тимчасовими наймачами жилого приміщення.
Проте з такими висновками погодитися не можна, оскільки суди дійшли їх без повного, всебічного та об'єктивного з'ясування дійсних обставин справи.
Згідно зі ст. 213 ЦПК рішення суду повинно бути законним та обгрунтованим.
Відповідно до ст. 41 Конституції, ч. 1 ст. 321 ЦК право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Встановлено, що власником спірного будинку є позивачка, яка мала намір його продати відповідачам, останні до укладення договору купівлі-продажу поселилися в спірний будинок.
За правилами ст. 657 ЦК, договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається в письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.
Сторони договір купівлі-продажу житлового будинку не укладали. У разі недодержання вимог закону про нотаріальне посвідчення договору, як це передбачено ч. 1 ст. 220 ЦК, він є нікчемним з наслідками, передбаченими ст. 216 ЦК.
За змістом чч. 3, 4 ст. 334 ЦК, право власності виникає з моменту нотаріального посвідчення договору та державної реєстрації.
Таким чином, права власності на спірний будинок відповідачами не набуто. Тому суду необхідно було застосувати ст. ст. 98, 99 ЖК.
Отже, судами допущено порушення як норм матеріального права, оскільки не застосовано закон, який підлягає застосуванню в даних правовідносинах, так і норм процесуального закону, зокрема ст. ст. 213, 214, 303, 308 ЦПК.
Крім того, всупереч вимогам ст. 315 ЦПК, мотивувальна частина ухвали суперечить резолютивній частині.
Оскільки судами допущені порушення норм матеріального та процесуального права, що призвело до прийняття помилкового рішення, судові рішення в порядку ст. 338 ЦПК підлягають скасуванню, а справа направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК, колегія суддів Судової палати в цивільних справах Верховного Суду ухвалила:
Касаційну скаргу Особи 1 задовольнити.
Рішення Жовтневого районного суду Миколаївської області від 10.07.2007 та ухвалу апеляційного суду Миколаївської області від 10.10.2007 скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Про визнання недійсною приватизації житла
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
УХВАЛА
від 19 березня 2008 року
Колегія суддів Судової палати в цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого — Гнатенка А. В., суддів: Григор'євої Л. І., Барсукової В. М., Данчука В. Г., Косенка В. Й., розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом Особи 1 до Особи 2, управління майном Севастопольської міської державної адміністрації, ради опіки та піклування Нахімовської районної державної адміністрації м. Севастополя про визнання недійсною приватизації житла, за касаційною скаргою Особи 2 на рішення Нахімовського районного суду м. Севастополя від 17.09.2007 та ухвалу апеляційного суду м. Севастополя від 08.11.2007, встановила:
У березні 2006 року позивачка в інтересах малолітнього Особи 3 звернулася в суд із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що перебувала в зареєстрованому шлюбі з Особою 2, в якому народився їхній син.
Посилаючись на те, що рішенням Нахімовського районного суду м. Севастополя від 05.03.2004 вона визнана такою, що втратила право користування жилим приміщенням — квартирою за Адресою 1, але при виконанні цього рішення був знятий із реєстрації і її малолітній син — Особа 3, позивачка просила визнати недійсним свідоцтво про право власності на вказане житло, яке видане управлінням майном Севастопольської міської державної адміністрації 25.08.2005 на ім'я Особи 2.
Рішенням Нахімовського районного суду м. Севастополя від 17.09.2007, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Севастополя від 08.11.2007, позов Особи 1 задоволено. Визнано недійсним указане свідоцтво про право власності.
У поданій до Верховного Суду касаційній скарзі Особа 2 просить скасувати рішення Нахімовського районного суду м. Севастополя від 17.09.2007, ухвалу апеляційного суду м. Севастополя від 08.11.2007 та припинити провадження у справі, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права. Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Установлено, що сторони перебували в зареєстрованому шлюбі, в якому, за Інформацією 1, народився син Особа 3.
Рішенням Нахімовського районного суду м. Севастополя від 05.05.2004 Особа 1 визнана такою, що втратила право користування жилим приміщенням — двокімнатною квартирою за Адресою 1, відповідно до якого 16.04.2004 Особа 1 з неповнолітнім сином, Особою 3, знята з реєстрації в цій квартирі.
На підставі розпорядження управління майном Севастопольської міської державної адміністрації від 25.08.2005 N 1282/41 Особі 2 видано свідоцтво про право приватної власності на спірне житло, яке складає 6/25 частини будинку.
Згідно з розпорядженням начальника відділу громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб Нахімовського РВ УМВС в м. Севастополі від 28.01.2006 реєстрацію Особи 3, за Інформацією 1 року народження, в спірній квартирі поновлено.
Задовольняючи позов Особи 1 в інтересах неповнолітнього Особи 3 про визнання недійсним свідоцтва про право приватної власності Особи 2 на житло від 25.08.2005 на підставі ч. ч. 1, 6 ст. 203 ЦК, суд виходив із того, що при здійсненні відповідачем приватизації спірного жилого приміщення порушені права та інтереси неповнолітньої дитини, яка мала таке ж право.
З висновками суду першої інстанції погодився апеляційний суд, залишаючи рішення суду без змін.
Однак з такими висновками не можна погодитися, оскільки суди дійшли їх із порушенням норм матеріального й процесуального права.
Так, відповідно до ст. 1, ч. 1 ст. 5, ст. 8 Закону «Про приватизацію державного житлового фонду» (далі — Закон N 2482-XII) наймачі квартир (будинків) державного житлового фонду та члени їх сімей, які постійно проживають у квартирі(будинку) разом із наймачем або за якими зберігається право на житло, мають право на приватизацію займаних квартир (будинків) шляхом передання їм цих квартир (будинків) у спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї на підставі рішення відповідного органу приватизації.
Зробивши висновок про право неповнолітнього Особи 3 на приватизацію спірної квартири, суд вважав доведеним факт збереження за ним права на жиле приміщення на час приватизації квартири та незаконності зняття його з реєстрації в цій квартирі.
Однак висновок зроблено судом без належного з'ясування дійсних обставин справи, прав та обов'язків сторін, оцінки їх доводів і наданих ними доказів та з порушенням норм матеріального права.
Виходячи з аналізу змісту Закону N 2482-XII у поєднанні з нормами ст. ст. 1, 6, 9, 61 ЖК, ст. 29 ЦК, місцем постійного проживання особи є житлове приміщення, в якому особа постійно проживає, має передбачені ст. 64 ЖК права користування цим приміщенням і на яке за особою зберігається це право і при тимчасовій відсутності (у випадках, передбачених ст. 71 ЖК), а отже, і право на приватизацію разом з іншими членами сім'ї.
Місцем проживання дитини до дев'яти років є місце проживання її батьків або одного з них, з ким вона проживає ч. 4 ст. 29 ЦК).
За таких обставин при вирішенні зазначеного спору, пов'язаного з наявністю чи відсутністю в неповнолітнього Особи 3, за Інформацією 1 року народження, права на приватизацію спірного жилого приміщення в момент реалізації відповідачем цього права, та наявності у зв'язку з цим передбачених ч. 1 ст. 215 ЦК підстав для визнання недійсним вчиненого відповідачем правочину, суд відповідно до вимог ст. ст. 213 — 215 ЦПК повинен був установити, чи було на той момент спірне житло місцем постійного проживання неповнолітнього або на яке за ним відповідно до ст. 71 ЖК зберігалися права, передбачені ст. 64 ЖК та ст. 5 Закону N 2482-XII.
Усупереч зазначеним процесуальним нормам суд, ухвалюючи рішення, пов'язав право неповнолітнього на приватизацію спірного житла не з фактом проживання, а з фактом реєстрації, здійсненої на підставі Закону «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», відповідно до якого реєстрація місця проживання чи місця перебування є юридичною процедурою обліку фізичних осіб за обраним ними місцем проживання, наявність або відсутність якої не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених законами, або підставою для їх обмеження (ст. ст. 2, 3 Закону «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні»). При цьому на порушення норм ст. ст. 212, 215 ЦПК суд не дав оцінки доводам відповідача та наданим ним доказам щодо визначення місця проживання дитини за місцем проживання матері згідно з рішенням суду від 04.08.97 й фактичного його проживання з матір'ю, зокрема: рішенню опікунської ради від 20.02.2004, довідкам дитячого дошкільного закладу N 63 від 11.02.2004, середньої школи N 16 від 11.02.2004.
Крім того, відповідно до ч. 3 ст. 61 ЦПК обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, в яких беруть участь ті ж самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
Між тим, як убачається з матеріалів справи, рішенням Нахімовського районного суду м. Севастополя від 05.03.2004, яке набрало чинності, встановлено факт проживання Особи 3 з матір'ю та відсутності їх у спірній квартирі понад передбачений ст. 71 ЖК строк.
Відповідно до роз'яснень, викладених у п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду від 12.04.85 N 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України», наймачеві або членові його сім'ї, який був відсутнім понад встановлений законом строк без поважних причин, суд вправі з цих мотивів відмовити в позові про захист порушеного права (вселення, обмін, поділ жилого приміщення тощо).
Суд зазначені положення закону не врахував, обставинам справи оцінки не дав, а апеляційний суд, залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, допущені ним порушення не усунув.
Таким чином, ураховуючи, що судові рішення ухвалені з порушенням процесуальних і матеріальних норм права, вони підлягають скасуванню відповідно до ч. 3 ст. 338 ЦПК з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК, колегія суддів Судової палати в цивільних справах Верховного Суду ухвалила:
касаційну скаргу Особи 2 задовольнити частково.
Рішення Нахімовського районного суду м. Севастополя від 17.09.2007 та ухвалу апеляційного суду м. Севастополя від 08.11.2007 скасувати, передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Про стягнення авансу за попереднім договором купівлі-продажу квартири
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
КОЛЕГІЯ СУДДІВ СУДОВОЇ ПАЛАТИ У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
РІШЕННЯ
від 6 лютого 2008 року
(Витяг)
В лютому 2005 р. Я. звернувся до суду із позовом до Ф. про стягнення грошової суми за попереднім договором, посилаючись на те, що 9 липня 2004 р. між ним та відповідачем було укладено попередній договір купівлі-продажу квартири, відповідно до якого сторони зобов'язувалися в термін до 10 вересня 2004 р. укласти договір купівлі-продажу квартири, яка належала на праві власності відповідачу. При цьому він передав відповідачу в рахунок подальшої оплати нерухомості 10600 грн. Однак у визначений термін договір купівлі-продажу укладений не був з вини відповідача, який не надав довідку-характеристику з бюро технічної інвентаризації. Без наявності даного документа укладення договору купівлі-продажу нерухомості неможливе. Тому відповідно до п. 10.2 договору відповідач повинен повернути сплачений аванс (гарантійну суму) та сплатити штраф в такому ж розмірі, а всього 21200 грн.
Рішенням районного суду від 11 жовтня 2005 р. позов Я. задоволено та стягнуто на його користь 21200 грн.
Ухвалою апеляційного суду від 23 травня 2006 р. рішення районного суду від 11 жовтня 2005 р. залишено без змін.
У касаційній скарзі Ф. порушується питання про скасування рішення суду першої та апеляційної інстанції та направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції в зв'язку з порушенням норм матеріального та процесуального права.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню на таких підставах.
Задовольняючи позовні вимоги та стягуючи на користь позивача гарантійну суму, сплачену ним при укладенні попереднього договору купівлі-продажу квартири в розмірі 10600 грн. та передбачений п. 10.2 вказаного договору штраф в розмірі 10600 грн., суди першої та апеляційної інстанцій керувалися тим, що умови попереднього договору від 9 липня 2004 р. щодо укладення між позивачем та відповідачем договору купівлі-продажу квартири не були виконані з вини відповідача Ф., а саме неподанням ним довідки-характеристики на квартиру в обумовлені попереднім договором строки.
Проте з висновками судів щодо стягнення з відповідача штрафу, передбаченого п. 10.2 попереднього договору, погодитися не можна на таких підставах.
Відповідно до вимог статей 635, 657 ЦК України попередній договір купівлі-продажу квартири має бути укладений у письмовій формі з обов'язковим нотаріальним посвідченням, оскільки попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору.
У разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним (ст. 220 ЦК України).
Відповідно до вимог ст. 236 ЦК України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Якщо за недійсним правочином права та обов'язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється.
Суди правильно дійшли висновку, що сплачена позивачем гарантійна сума за попереднім договором купівлі-продажу підлягає поверненню, оскільки надалі сторонами не було укладено договору купівлі-продажу квартири.
Однак суди як першої, так й апеляційної інстанції, задовольняючи позовні вимоги та стягуючи з відповідача (продавця квартири) штраф у розмірі гарантійної суми, не звернули уваги на те, що сторонами при укладенні попереднього договору не були дотримані вимоги законодавства щодо форми укладення договору та його обов'язкового нотаріального посвідчення, тому вирішувати на підставі вказаного договору спірні правовідносини у судів не було підстав.
За таких обставин погодитися з ухваленими рішеннями судів в частині стягнення штрафу у розмірі гарантійної суми не можна, тому вони підлягають скасуванню з ухваленням у цій частині нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.
Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, керуючись статтями 336, 341 ЦПК України, касаційну скаргу Ф. задовольнила частково.
Рішення районного суду від 11 жовтня 2005 р. та ухвалу апеляційного суду від 23 травня 2006 р. в частині стягнення з Ф. штрафу за попереднім договором купівлі-продажу квартири у розмірі 10600 грн. скасувала та ухвалила в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.
Про встановлення факту перебування у фактичних шлюбних відносинах, визнання майна спільною сумісною власністю, визнання недійсним договору іпотеки та поділ майна
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
КОЛЕГІЯ СУДДІВ СУДОВОЇ ПАЛАТИ У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
УХВАЛА
від 30 січня 2008 року
(Витяг)
У жовтні 2005 р. Н., звернувшись до суду з позовом до Т., ВАТ «Райффайзен Банк Аваль», приватного нотаріуса Я. про встановлення факту перебування у фактичних шлюбних відносинах, визнання майна спільною сумісною власністю, визнання недійсним договору іпотеки та поділ майна, зазначав, що з жовтня 1995 р. до серпня 2005 р. він перебував у фактичних шлюбних відносинах із Т., від шлюбу мають неповнолітнього сина — М. (1998 р. н.).
За час спільного проживання шлюб між ними зареєстрований не був, однак їхня сім'я була створена на підставі спільного проживання та ведення господарства. Після припинення фактичних шлюбних відносин згоди про добровільний поділ майна між ними не досягнуто.
Крім того, 2 вересня 2005 р. відповідачка уклала з акціонерним поштово-пенсійним банком (далі — АППБ) «Аваль» кредитний договір на суму 30000 дол. США та договір іпотеки, предметом якого є належне їм на праві спільної сумісної власності нежиле приміщення.
Посилаючись на викладене, просив установити факт перебування його та відповідачки у фактичних шлюбних відносинах з жовтня 1995 р. до 28 серпня 2005 р., визнати спільною сумісною власністю все майно, придбане ними підчас перебування у фактичних шлюбних відносинах, визнати недійсним договір іпотеки від 2 вересня 2005 р., укладений між відповідачкою та АППБ «Аваль», і поділити спільне майно, виділивши йому майно на загальну суму і 705000 грн., а відповідачці — на загальну суму 1882350 грн.
Рішенням Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 5 березня 2007 р. позов задоволено частково. Встановлено факт перебування позивача та відповідачки у фактичних шлюбних відносинах з жовтня 1995 р. до серпня 2005 р. Визнано спільною сумісною власністю позивача та відповідачки жилі будинки N 8 та 4, магазин будівельних матеріалів «Тетяна», бар «Тетяна», цирульню «Тетяна», продуктовий магазин «Тетяна» з підвалом, приміщення під'їзду, кіоск, торговельний павільйон «Ритуальні послуги», які розташовані в будинку N 2. Визнано недійсним договір іпотеки від 2 вересня 2005 р., укладений між Т. та АППБ «Аваль». Виділено Н. продуктовий магазин «Тетяна» з підвалом, приміщення під'їзду, бар «Тетяна», цирульню «Тетяна», які розташовані в будинку N 2. Інше майно залишене Т. Стягнуто з позивача на користь відповідачки різницю у вартості майна в розмірі 12875 грн. У задоволенні іншої частини позову відмовлено.
Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 1 серпня 2007 р. зазначене рішення суду в частині задоволених позовних вимог Н. скасоване, ухвалене нове рішення, яким у цій частині позовних вимог відмовлено, в іншій частині — залишено без змін.
У касаційній скарзі Н. просив рішення апеляційного суду скасувати, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, і залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню на таких підставах.
Апеляційний суд, скасовуючи рішення районного суду та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову, керувався тим, що позивач не надав доказів про існування між ним і відповідачкою фактичних шлюбних відносин з жовтня 1995 р. до серпня 2005 р.
Проте з таким висновком апеляційного суду погодитись не можна.
Відповідно до вимог ст. 74 СК, якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.
Н., заявляючи позов, посилався на ст. 74 СК та зазначав, що з відповідачкою вони жили однією сім'єю з 1995 р. до серпня 2005 р.; він був прописаний відповідачкою в будинку N 4; у 1998 році народився син — М.; факту проживання разом із ним 10 років не заперечувала й відповідачка в судовому засіданні 6 квітня 2006 р.
Судом допитувались свідки, які показували, що сторони мешкали однією сім'єю з 1995 р. до серпня 2005 р., купували меблі, техніку, добудовували господарські будівлі.
Між тим, апеляційний суд належної оцінки зазначеним доказам не дав і не врахував, що на випадки, коли чоловік та жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі й між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю, застосовуються ст. 74 СК.
Як убачається з позовних вимог Н., вони разом із Т. за 10 років придбали, крім будинків, меблі, ковдри, холодильники, телевізори, що може бути об'єктом спільної сумісної власності подружжя з урахуванням вимог ч. 2 ст. 74 СК, однак апеляційний суд зазначених обставин не врахував.
Щодо майна, зареєстрованого за Т. як фізичною особою — підприємцем, то воно відповідно до положень статей 57, 61 СК, ст. 52 ЦК не є об'єктом спільної сумісної власності подружжя. Інший із подружжя має право тільки на частку одержаних доходів від цієї діяльності.
Районний суд, задовольняючи вимоги позивача, на це не звернув уваги.
У зв'язку з тим, що суди як першої, так і апеляційної інстанції при вирішенні спору допустили порушення норм матеріального й процесуального права, ухвалені судові рішення підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись ст. 336 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України постановила касаційну скаргу Н. задовольнити частково. Рішення Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 5 березня 2007 р. та рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 1 серпня 2007 р. скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Про визнання недійсним договору купівлі-продажу та припинення права на частку у спільному майні
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
УХВАЛА
від 26 січня 2008 року
Суддя Верховного Суду України Гуменюк В. І., розглянувши касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Личаківського районного суду м. Львова від 6 квітня 2007 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 29 жовтня 2007 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, Львівського обласного комунального БТІ та експертної оцінки про визнання недійсним договору купівлі-продажу та припинення права на частку у спільному майні, встановив:
ОСОБА_1. звернувся із позовом до ОСОБА_3., ОСОБА_2, приватного нотаріуса ОСОБА_4, Львівського обласного державного комунального БТІ та експертної оцінки про визнання недійсним договору міни 1/5 частини будинку N АДРЕСА_1 в м. Львові, визнання переважного права на продану частку, перевід права покупця. ОСОБА_2. звернувся із зустрічним позовом до ОСОБА_1, третіх осіб — приватного нотаріуса ОСОБА_4, Львівського обласного державного комунального БТІ та експертної оцінки про визнання права власності на приміщення кімнати пл. 18,4 кв. м під літ. 1–1 в будинку N АДРЕСА_1 в м. Львові, усунення перешкод в користуванні приміщенням та вселення.
22 травня 2006 року позивач звернувся із позовом до Обласного КП ЛОР «БТІ та експертної оцінки», ОСОБА_3., ОСОБА_2, приватного нотаріуса ОСОБА_4 про збільшення частки у праві власності, визнання недійсним свідоцтва про право власності від 29 листопада 2001 року, визнання недійсними витягів з реєстру права власності від 5 січня 2004 року, 23 лютого 2005 року, 6 квітня 2005 року, висновку про визначення ідеальних часток між співвласниками від 29 січня 2001 року, довідки характеристики від 29 жовтня 2002 року.
Ухвалою Личаківського районного суду м. Львова від 8 червня 2006 року дані позовні вимоги роз'єднано і вимоги ОСОБА_1 до Обласного КП ЛОР «БТІ та експертної оцінки», ОСОБА_3., ОСОБА_2, приватного нотаріуса ОСОБА_4 про збільшення частки у праві власності, визнання недійсним свідоцтва про право власності від 29 листопада 2001 року, визнання недійсними витягів з реєстру права власності від 5 січня 2004 року, 23 лютого 2005 року, 6 квітня 2005 року, висновку про визначення ідеальних часток між співвласниками від 29 січня 2001 року, довідки характеристики від 29 жовтня 2002 року виділено в окреме провадження.
Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 14 червня 2006 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано удаваним договір міни приміщення під літ. 1–1 пл. 18,4 кв. м по АДРЕСА_1 в м. Львові, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, який посвідчений приватним нотаріусом ОСОБА_4, визнано зазначену угоду договором купівлі-продажу відповідно до якого ОСОБА_3. продав, а ОСОБА_2. купив приміщення кімнати пл. 18,4 кв. м під літ. 1–1 в будинку N АДРЕСА_1 в м. Львові за ціною 7400 грн. В решті позовних вимог відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено. Визнано за ОСОБА_2 право власності на приміщення кімнати пл. 18.4 кв. м, позначену літером 1–1, що знаходиться у будинку N АДРЕСА_1 в м. Львові. Зобов'язано ОСОБА_1 не чинити ОСОБА_2. перешкод в користуванні приміщенням зазначеної кімнати та вселити ОСОБА_2 у приміщення зазначеної кімнати.
Ухвалою суду решта позовних вимог ОСОБА_1 від 29 березня 2007 року до Обласного КП ЛОР «БТІ та експертної оцінки», ОСОБА_3., ОСОБА_2, приватного нотаріуса ОСОБА_4 про збільшення частки у праві власності, визнання недійсним свідоцтва про право власності на від 29 листопада 2001 року, визнання недійсними витягів з реєстру права власності від 5 січня 2004 року, 23 лютого 2005 року, 6 квітня 2005 року, висновку про визначення ідеальних часток між співвласниками від 29 січня 2001 року, довідки характеристики від 29 жовтня 2002 року залишено без розгляду у зв'язку із подачею заяви про це представником позивача.
ОСОБА_1 подав нову редакцію позовної заяви до ОСОБА_3., ОСОБА_2, Львівського обласного комунального БТІ та експертної оцінки про визнання недійним договору купівлі-продажу приміщення кімнати пл. 18,4 кв. м, який за рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 14 червня 2006 року з договору міни визнаний договором купівлі-продажу.
Ухвалою Личаківського районного суду м. Львова від 6 квітня 2007 року, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду Львівської області від 29 жовтня 2007 року, відмовлено у відкритті провадження по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3, ОСОБА_2, Львівського обласного комунального БТІ та експертної оцінки про визнання недійним договору купівлі-продажу приміщення кімнати пл. 18,4 кв. м, який за рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 14 червня 2006 року з договору міни визнаний договором купівлі-продажу
У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати ухвалене рішення апеляційного суду, посилаючись на порушення судом норм матеріального права.
У відкритті касаційного провадження слід відмовити з таких підстав.
Відповідно до пункту 5 частини 3 статті 328 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті касаційного провадження, якщо касаційна скарга є необґрунтованою і викладені у ній доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи.
Касаційна скарга необґрунтована. Доводи скарги висновків суду не спростовують. Передбачених законом підстав неправильного застосування норм матеріального права не встановлено.
Керуючись пунктом 5 частини 3, частинами 4, 5 статті 328 ЦПК України, ухвалив:
Відмовити у відкритті касаційного провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, Львівського обласного комунального БТІ та експертної оцінки про визнання недійсним договору купівлі-продажу та припинення права на частку у спільному майні.
Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити скаржнику.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Про визнання права власності на квартиру
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
УХВАЛА
від 26 грудня 2007 року
Суддя Верховного Суду України Ярема А. Г., розглянувши 26 грудня 2007 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Новозаводського районного суду м. Чернігова від 18 червня 2007 року та ухвалу апеляційного суду Чернігівської області від 8 серпня 2007 року в справі за позовом ОСОБА_1 до спілки спеціалізованих підприємств про визнання права власності на квартиру, встановив:
ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що в 1998 році її чоловік — ОСОБА_2, взяв у ОСОБА_3 в борг кошти і на пропозицію останнього передав у заставу їх трикімнатну квартиру АДРЕСА_1. Застава була оформлена укладенням договору купівлі-продажу квартири на Українській товарній біржі 23 квітня 1998 року. До повернення боргу ОСОБА_3 запропонував їй та членам її сім'ї жити в його квартирі АДРЕСА_2.
На час вселення до цієї квартири вона була непридатна для проживання, тому ОСОБА_3 запропонував їм виконати роботи по приведенню квартири в придатний для проживання стан та пообіцяв, що після цього право власності на цю квартиру оформить на неї.
Спірну квартиру вони перебудували, вклали значні сімейні кошти, провели капітальний ремонт. З часу, коли квартира стала жилою, ОСОБА_3 зник, припинив з'являтися у них. Вони в ній проживають без реєстрації та їй стало відомо, що квартира належить відповідачу.
Оскільки з непридатного до проживання житла вони зробили жиле приміщення, позивачка вважає, що таким чином вона набула право власності на вказану квартиру.
Просила визнати за нею право власності на квартиру АДРЕСА_2.
Рішенням Новозаводського районного суду м. Чернігова від 18 червня 2007 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Чернігівської області від 8 серпня 2007 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
У обгрунтування касаційної скарги ОСОБА_1 посилається на невідповідність висновків судів обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального і порушення норм процесуального права та ставить питання про скасування судових рішень й ухвалення нового рішення.
У відкритті касаційного провадження у даній справі слід відмовити.
За змістом ч. 1 ст. 335 ЦПК України суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні судів першої та апеляційної інстанції чи відкинуті ними, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу та про перевагу одних доказів над іншими.
Доводи касаційної скарги і зміст оскаржуваних рішень не дають підстав для висновку про те, що судами допущено порушення норм процесуального або неправильне застосування норм матеріального права, яке призвело до неправильного вирішення справи, та зазначені доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи.
Відповідно до п. 5 ч. 3 ст. 328 ЦПК України, у разі якщо касаційна скарга є необгрунтованою і викладені в ній доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи, суддя-доповідач відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі.
Керуючись ст. 328 ЦПК України, ухвалив:
У відкритті касаційного провадження в справі за позовом ОСОБА_1 до спілки спеціалізованих підприємств про визнання права власності на жиле приміщення за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Новозаводського районного суду м. Чернігова від 18 червня 2007 року та ухвалу апеляційного суду Чернігівської області від 8 серпня 2007 року відмовити.
Копію ухвали разом з доданими до касаційної скарги матеріалами направити особі, яка подавала касаційну скаргу.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Про зміну договору найму жилого приміщення
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
КОЛЕГІЯ СУДДІВ СУДОВОЇ ПАЛАТИ У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
РІШЕННЯ
від 28 листопада 2007 року
Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого — Яреми А. Г., суддів Левченка Є. Ф., Лихути Л. М., Охрімчук Л. І., Сеніна Ю. Л., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа — Гвардійська квартирно-експлуатаційна частина району, про зміну договору найму жилого приміщення, встановила:
У вересні 2006 року ОСОБА_1 звернулася в суд із позовом до ОСОБА_2 про зміну договору найму жилого приміщення.
Зазначала, що з 15 серпня 1989 року по 15 серпня 2006 рік перебувала у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_2.
Від шлюбу мають сина — ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 року народження.
Під час шлюбу вони отримали двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 Дніпропетровської області.
Посилаючись на те, що шлюб між нею та ОСОБА_2 розірваний, а ними не досягнуто згоди щодо порядку користування зазначеною квартирою, просила встановити порядок користування квартирою: виділити у користування їй із сином кімнату площею 16,23 кв. м із лоджією, а відповідачу — кімнату площею 12,32 кв. м, інші приміщення: коридор, ванну, туалет, кладову залишити у загальному користуванні, зобов'язати Гвардійську КЕЧ укласти з нею окремий договір найму жилого приміщення.
Рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 23 лютого 2007 року, залишеним без зміни ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 червня 2007 року, в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та постановити нове рішення про задоволення її позовних вимог, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 суд першої інстанції, з висновками якого погодився і апеляційний суд, виходив з того, що у разі виділення у користування ОСОБА_1 та ОСОБА_3 кімнати площею 16,23 кв. м, а відповідачу — кімнати площею 12,32 кв. м,— будуть погіршені житлові умови позивачки і її сина.
Проте погодитися з такими висновками судів не можна.
Відповідно до ч. 1 ст. 104 ЖК України член сім'ї наймача вправі вимагати, за згодою інших членів сім'ї, які проживають разом з ним, укладення з ним окремого договору найму, якщо жилу площу, що припадає на нього, може бути виділено у вигляді приміщення, яке відповідає вимогам статті 63 цього Кодексу.
Судами встановлено, що згідно схематичного плану, квартира АДРЕСА_1 Дніпропетровської області складається з двох кімнат, лоджії, коридору, ванної, туалету. Жила площа зазначеної квартири складає 28,63 кв. м. На кожного з членів сім'ї припадає по 9,54 кв. м жилої площі.
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у п. 16 постанови від 12 квітня 1985 року N 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» при поділі жилого приміщення за вимогою члена сім'ї наймача йому може бути виділено ізольоване жиле приміщення розміром меншим за жилу площу, що припадає на нього. Однак поділ не може бути допущений, коли це призведе до штучного погіршення житлових умов позивача і викличе необхідність постановки його на облік, як такого, що потребує поліпшення житлових умов.
Виходячи з наведеного, зміна договору найму спірного жилого приміщення не призведе до штучного погіршення житлових умов ОСОБА_1 і ОСОБА_3 та не викличе необхідності постановки позивачки на облік, як такої, що потребує поліпшення житлових умов.
Враховуючи, що фактичні обставини справи встановлені судами вірно, але неправильно застосовані норми матеріального закону, колегія суддів вважає за необхідне відповідно до ст. 341 ЦПК України ухвалені судові рішення скасувати і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1: виділити їй із сином у користування жилу кімнату площею 16,23 кв. м із лоджією, а ОСОБА_2 — жилу кімнату площею 12,32 кв. м, інші приміщення: коридор, ванну, туалет, кладову залишити у загальному користуванні сторін по справі, зобов'язати Гвардійську КЕЧ укласти з ОСОБА_1 окремий договір найму жилого приміщення.
Керуючись п. 5 ч. 1 ст. 336, ст. 341, ч. 2 ст. 344 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України вирішила:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 23 лютого 2007 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 червня 2007 року скасувати.
Задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1: виділити їй із сином у користування жилу кімнату площею 16,23 кв. м із лоджією, а ОСОБА_2 — жилу кімнату площею 12,32 кв. м, інші приміщення: коридор, ванну, туалет, кладову залишити у загальному користуванні. Зобов'язати Гвардійську КЕЧ укласти з ОСОБА_1 окремий договір найму жилого приміщення.
Рішення оскарженню не підлягає.
Про визнання факту проживання в спірній квартирі, визнання частково недійсним свідоцтва про право власності на житло, визнання права власності на майно та зобов'язання внести зміни до договору міни та його реєстрації
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
УХВАЛА
від 14 листопада 2007 року
Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого — Гнатенка А. В., суддів: Григор'євої Л. І., Барсукової В. М., Балюка М. І., Косенка В. Й., розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом Особи 1 до Особи 2, виконавчого комітету Комсомольської міської ради про визнання факту проживання в спірній квартирі, про визнання частково недійсним свідоцтва про право власності на житло, про визнання права власності на майно та зобо-в'язання внесення змін до договору міни та його реєстрації, за касаційною скаргою Особи 2 на рішення Апеляційного суду Полтавської області від 01.03.2007, встановила:
У квітні 2006 року позивачка звернулася в суд із зазначеним позовом, мотивуючи його тим, що з квітня 1993 року проживала з Особою 2 у фактичних шлюбних відносинах у службовій однокімнатній квартирі за Адресою * в м. Комсомольську, в якій вона була прописана. У квітні 1995 року Особа 2 обміняв однокімнатну квартиру за Адресою **, яка перебувала в його користуванні, на двокімнатну квартиру за Адресою *** в м. Комсомольську, в якій вони проживали з часу обміну разом з її донькою від першого шлюбу та з донькою, яка народилася в 1996 році від шлюбу, зареєстрованого між ними 23.09.95.
Зазначала, що в березні 2000 року двокімнатна квартира була приватизована Особою 2 і 06.07.2000 був здійснений її обмін на трикімнатну квартиру за Адресою *** в м. Комсомольську, в якій вони мешкали до червня 2002 року, коли Особа 2 перестав упускати її з дітьми в спірну квартиру внаслідок погіршення стосунків. 05.04.2004 шлюб між ними було розірвано.
Посилаючись на те, що протягом п'яти років проживала в спірній квартирі та мала право разом з доньками на її приватизацію, просила визнати факт проживання її в цій квартирі, визнати частково недійсним свідоцтво про право власності на житло, видане Комсомольською міською радою згідно з розпорядженням від 07.03.2000 N 110 на вказану квартиру; визнати за нею та її доньками право власності на ¼ частину спірної квартири за кожною, а всього на ¾ квартири; зобов'язати нотаріуса внести зміни до договору міни від 06.07.2000 в частині особи власника.
Уточнивши позовні вимоги, просила визнати частково недійсним договір міни від 06.07.2000, укладений між Особою 2 та подружжям К. та визнати за нею та доньками право власності на ¼ частину цієї квартири за кожною.
Рішенням Комсомольського міського суду Полтавської області від 17.11.2006 в задоволенні позову Особи 1 відмовлено.
Рішенням Апеляційного суду Полтавської області від 01.03.2007 рішення Комсомольського міського суду Полтавської області від 17.11.2006 скасовано. Позов Особи 1 задоволено. Визнано факт проживання Особи 1 разом з Особою 3 та Особою 4 у квартирі за Адресою *** в м. Комсомольську, визнано частково недійсним — на ¾ частки свідоцтво про право власності на житло, видане Комсомольською міською радою згідно з розпорядженням від 07.03.2000 N 110 на вказану квартиру. Визнано за Особою 1, Особою 3 та Особою 4 право власності на ¼ частину за кожною, а всього на ¾ вказаної квартири. Визнано частково недійсним — на ¾ договір міни від 06.07.2000, укладений між Особою 2 та Особою 5, Особою 6 про обмін двокімнатної квартири за Адресою *** на трикімнатну квартиру N 4 в цьому ж будинку. Визнано за Особою 1, Особою 3 та Особою 4 право власності на ¼ частину квартири за Адресою *** в м. Комсомольську за кожною.
У поданій до Верховного Суду касаційній скарзі Особа 2 просить скасувати рішення Апеляційного суду Полтавської області від 01.03.2007, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права та залишити в силі рішення Комсомольського міського суду Полтавської області від 17.11.2006.
Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Як установлено судом першої інстанції, Особа 1 і Особа 2 перебували в зареєстрованому шлюбі з 23.09.95 до 05.04.2004.
Згідно з ордером на жиле приміщення від 31.07.95 N 97, виданим на підставі рішення Комсомольської міської ради від 27.07.95 N 153, Особі 2 на сім'ю в складі одного чоловіка надано право зайняття в порядку обміну квартири за Адресою *** у м. Комсомольську.
Розпорядженням органу приватизації Комсомольської міської Ради народних депутатів Полтавської області від 07.03.2000 N 110 квартира за Адресою *** у м. Комсомольську передана в приватну власність Особі 2. На підставі цього розпорядження 07.03.2000 Особі 2 видане свідоцтво про право власності на цю квартиру.
За договором міни від 06.07.2000, посвідченим приватним нотаріусом Комсомольського міського округу Особою 7 і зареєстрованим Комунальним підприємством «Кременчуцьке міжміське бюро технічної інвентаризації» 07.08.2000 за N 194, Особа 2 передав вказану квартиру Особі 6, Особі 5 в міну на квартиру за Адресою *** у м. Комсомольську, а Особі 6, Особі 5 передали належну їм на праві власності квартиру N * в указаному будинку в міну на квартиру N ** в цьому будинку.
Згідно з довідками Комсомольського МВ УМВС та ПП «Веста-сервіс» Особа 1 разом з неповнолітніми доньками Особою 3 і Особою 4 зареєстрована в службовій квартирі за Адресою * в м. Комсомольську.
Ухвалюючи законне та обґрунтоване рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що Особа 1 не заперечувала проти приватизації Особою 2 квартири за Адресою *** у м. Комсомольську та з того, що на момент приватизації за позивачкою і її дітьми зберігалося право користування квартирою за Адресою * в м. Комсомольську, в якій вони продовжували проживати на момент ухвалення судом рішення.
Крім того, між сторонами існувала домовленість, що Особа 1 з дітьми буде проживати в спірній квартирі, зберігаючи за собою право на жилу площу в квартирі за Адресою * в м. Комсомольську, проти чого позивачка не заперечувала в судовому засіданні.
За таких обставин, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про безпідставність вимог позивачки щодо недійсності приватизації спірної квартири та договору міни від 06.07.2000.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд залишив поза увагою той факт, що квартира за Адресою *** у м. Комсомольську належала на праві користування Особі 2 до одруження з відповідачкою, не врахував вимоги ст. 24 Кодексу про шлюб та сім'ю та невірно застосував норми ст. 64 ЖК і Закону «Про приватизацію державного житлового фонду».
Крім того, всупереч вимогам ч. 1 ст. 261 ЦК суд апеляційної інстанції невірно визначив строк позовної давності, обчислюючи його з моменту розірвання шлюбу між сторонами — з 05.04.2004, тоді як цей строк має обчислюватися з моменту, коли позивачка довідалася про приватизацію відповідачем квартири та укладення ним договору міни.
Таким чином, апеляційний суд допустивши порушення норм процесуального права, безпідставно скасував законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції та неправильно застосував норми матеріального права, а тому відповідно до ст. 339 ЦПК рішення апеляційного суду підлягає скасуванню із залишенням у силі рішення суду першої інстанції.
Керуючись ст. ст. 336, 339 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду ухвалила:
Касаційну скаргу Особи 2 задовольнити.
Рішення Апеляційного суду Полтавської області від 01.03.2007 скасувати, залишити в силі рішення Комсомольського міського суду Полтавської області від 17.11.2006.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Про визнання заповіту, свідоцтва про право на спадщину і договору купівлі-продажу квартири недійсними
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
КОЛЕГІЯ СУДДІВ СУДОВОЇ ПАЛАТИ У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
УХВАЛА
від 10 жовтня 2007 року
(Витяг)
У лютому 2005 р. П. звернулася в суд з позовом до С., Н. про визнання заповіту, свідоцтва про право на спадщину і договору купівлі-продажу квартири недійсними. Треті особи — приватні нотаріуси Київського міського нотаріального округу, Київське міське управління юстиції.
Позивачка зазначала, що 17 січня 2004 р. помер її дід (батько помер раніше — 6 листопада 2003 р.). Після смерті діда відкрилася спадщина на все його майно, в тому числі й на квартиру у м. Києві. Як єдиний спадкоємець за законом вона в установлений законом строк — 5 березня 2004 р.— звернулася для оформлення спадщини до нотаріальної контори, де дізналася, що її дід 5 червня 1996 р. заповів усе майно своїй двоюрідній сестрі С. Після прийняття спадщини С. відразу продала квартиру Н., що, на думку позивачки, свідчило про те, що відповідачка прагнула якнайшвидше позбавитися власності.
Відповідно до висновку спеціаліста Київського інституту судових експертиз від 1 грудня 2004 р. підпис на заповіті від імені заповідача П. В. було вчинено не ним самим, а отже, на думку позивачки, заповіт складено з порушенням вимог чинного законодавства. Посилаючись на зазначене, П. просила суд визнати заповіт, складений 5 червня 1996 р. від імені П. В. на користь С. і посвідчений приватним нотаріусом, а також договір купівлі-продажу квартири у м. Києві, укладений між С. та Н., недійсними.
С. позов не визнала та пред'явила до П. зустрічний — про усунення П. від спадкування, третя особа — 15 Київська державна нотаріальна контора.
На обґрунтування зустрічного позову С. вказала, що померлий міг заповідати квартиру лише їй, оскільки протягом останніх 10 років до його смерті вона опікувалась ним, а надані для проведення почеркознавчої експертизи зразки підписів П. В. не були справжніми, бо він як практично сліпа людина, інвалід І групи, не міг самостійно виконувати підписи на офіційних документах.
Оскільки онука ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік і тяжку хворобу був у безпорадному стані, С. просила суд усунути П. від права на спадкування за законом.
Деснянський районний суд м. Києва рішенням від 8 вересня 2006 р. первісний позов задовольнив, визнавши недійсними: заповіт від імені П. В., складений 5 червня 1996 р. та посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу; свідоцтво про право на спадщину за заповітом, видане на ім'я С. і посвідчене державним нотаріусом 15 Київської державної нотаріальної контори 18 серпня 2004 р.; договір купівлі-продажу квартири, укладений між С. та Н. та посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу, а сторони привів у первісний стан. У задоволенні зустрічного позову відмовлено.
Апеляційний суд м. Києва рішенням від 14 листопада 2006 р. рішення місцевого суду в частині задоволення первісного позову скасував та ухвалив у цій частині нове — про відмову в позові, а в решті рішення суду першої інстанції залишив без змін.
На обґрунтування касаційної скарги П. послалася на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, у зв'язку з чим просила скасувати рішення апеляційного суду і залишити в силі рішення місцевого суду.
Вивчивши матеріали справи, колегія суддів судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню виходячи з такого.
Задовольняючи первісний позов та відмовляючи в задоволені зустрічного, суд першої інстанції виходив із того, що при посвідченні спірного заповіту нотаріус порушив вимоги ст. 543 ЦК 1963 р. та Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (затверджена наказом Міністерства юстиції України від 14 червня 1994 р. N 18/5, зареєстрованим у Міністерстві юстиції 7 липня 1994 р. за N 152/361; далі — Інструкція), чинних на час виникнення спірних правовідносин.
Скасовуючи рішення місцевого суду в частині задоволення первісного позову та ухвалюючи в цій частині нове — про відмову в позові, апеляційний суд вважав, що правових підстав для визнання спірного заповіту недійсним немає, оскільки позивачка не надала переконливих доказів на підтвердження того, що заповіт підписав не П. В., а також доказів, що ставили б під сумнів волевиявлення заповідача.
Проте погодитися з такими висновками апеляційного суду не можна виходячи з такого.
Відповідно до ст. 543 ЦК 1963 р., якщо заповідач внаслідок фізичної вади, хвороби або з будь-яких інших причин не може власноручно підписати заповіт, за його дорученням у його присутності і в присутності нотаріуса або посадової особи, яка посвідчує заповіти, прирівнювані до нотаріально посвідчених (ст. 542 цього Кодексу), заповіт може підписати інший громадянин. При цьому зазначаються причини, з яких заповідач не міг підписати заповіт власноручно. Заповіт не може підписувати особа, на користь якої його зроблено.
Суди встановили і сторони не заперечували, що померлий П. В. понад 30 років був сліпим.
Згідно з абз. 3 п. 13 Інструкції в редакції, яка діяла на момент укладення заповіту, якщо громадянин, який звернувся за вчиненням нотаріальної дії, неписьменний або сліпий, нотаріус, крім того, прочитує йому текст документа, про що на документі робиться відповідна відмітка. Якщо сліпий громадянин письменний, він сам підписує документ.
При вирішенні справи суд першої інстанції виходив із того, що при посвідченні приватним нотаріусом заповіту від імені П. В., який станом на 1996 р. був сліпим, у заповіті мало бути зазначено факт прочитання тексту заповіту, але такої відмітки в заповіті немає.
Крім того, проведені судово-почеркознавча та судово-комісійна почеркознавча експертизи не дали категоричного висновку про те, що виконаний на заповіті підпис є підписом П. В., а в реєстрі приватного нотаріуса під реєстровим номером, наведеним у заповіті, вказано зовсім іншу нотаріальну дію щодо іншої особи. Відсутній також запис про заповіт, укладений від імені П. В., і в алфавітній книзі, що знаходиться в нотаріальному архіві.
Установивши ці факти та визначивши правовідносини, зумовлені встановленими фактами, місцевий суд правильно застосував правові норми та ухвалив правильне по суті й справедливе рішення, а суд апеляційної інстанції при перегляді справи, ґрунтуючись на тих самих доказах, дійшов хибного висновку про відсутність підстав для визнання спірного заповіту недійсним.
Відповідно до ст. 339 ЦПК, установивши, що апеляційним судом скасовано судове рішення, ухвалене згідно із законом, суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції.
Керуючись статтями 336, 339 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу П. задовольнила: рішення Апеляційного суду м. Києва від 14 листопада 2006 р. скасувала, а рішення Деснянського районного суду м. Києва від 8 вересня 2006 р. залишила в силі.
Щодо віднесення гуртожитків до об'єктів державного житлового фонду
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
КОЛЕГІЯ СУДДІВ СУДОВОЇ ПАЛАТИ У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
УХВАЛА
від 13 червня 2007 року
(Витяг)
Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, розглянувши в судовому засіданні справу за позовом прокурора м. Луганська в інтересах С. до приватного підприємства «Фелікс» (далі — ПП), І. про визнання недійсним договору купівлі-продажу будівлі, установила наступне.
У грудні 2002 р. прокурор м. Луганська звернувся в суд із позовом в інтересах С. до ПП, І. про визнання договору купівлі-продажу недійсним.
Він зазначав, що 21 червня 2002 р. між ПП та І. був укладений договір купівлі-продажу гуртожитку, розташованого адресою м. Луганськ, вул. Оборонна, 7-а.
Пунктом 1 вказаного договору було передбачено, що об'єктом купівлі-продажу є будівля гуртожитку і приміщення відчужувалося без зміни його цільового призначення.
Посилаючись на те, що умовами зазначеного договору купівлі-продажу були порушені права осіб, які проживають у гуртожитку, в тому числі і С., не були обумовлені обов'язки нового власника по утриманню гуртожитку та, що такий договір суперечить вимогам закону, на підставі ст. 48 ЦК 1963 р. просив визнати його недійсним.
Рішенням Ленінського районного суду м. Луганська від 11 червня 2003 р., залишеним без зміни ухвалою апеляційного суду Луганської області від 23 жовтня 2003 р., у задоволенні заявлених позовних вимог відмовлено.
У касаційному поданні прокурор м. Луганська та у касаційній скарзі С. ставили питання про скасування ухвалених у справі судових рішень та передачу справи на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Касаційне подання та касаційна скарга підлягають задоволенню з таких підстав.
Встановлено, що наказом Фонду державного майна України від 16 березня 1998 р. N 500 був затверджений план приватизації орендно-науково-виробничого підприємства «Луганські акумулятори».
До статутного фонду зазначеного підприємства було передано і приміщення гуртожитку, розташованого за адресою м. Луганськ, вул. Оборонна, 7-а.
11 грудня 2000 р. зазначене приміщення гуртожитку було передано у власність ПП в рахунок погашення боргу за рішенням Арбітражного суду Луганської області.
21 червня 2002 р. ПП уклало договір купівлі-продажу зазначеного гуртожитку з І.
Відмовляючи у задоволенні вимог про визнання договору купівлі-продажу недійсним, суд першої інстанції з висновком якого погодився і апеляційний суд, виходив з того, що договір купівлі-продажу гуртожитку укладений з дотриманням вимог діючого закону і підстав визнання його недійсним на підставі ст. 48 ЦК 1963 р. немає.
Між тим такого висновку суди дійшли з порушенням норм матеріального й процесуального закону.
Відповідно до статей 127 — 131 ЖК України та п. 3 Примірного положення про гуртожитки (затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР від 3 червня 1986 р. N 208) гуртожитки — це спеціально споруджені або переобладнані для цієї мети жилі будинки.
Враховуючи, що такі жилі будинки належали підприємствам на праві повного господарського відання, то вони відносяться до об'єктів державного житлового фонду.
Перевіряючи доводи позивачів щодо незаконності відчуження приміщення гуртожитку, в якому вони проживають, суд, в порушення вимог статей 40, 62, 2021 ЦПК 1963 р. залишив без належної оцінки їх доводи про те, що акціонерне товариства «Луганські акумулятори», до статутного фонду якого увійшов гуртожиток, недобросовісно користуючись правами, наданими законодавством, розпорядилось гуртожитком на власний розсуд, чим порушило права громадян, які проживають в гуртожитку.
Водночас суд залишив поза оцінкою і доводи позивачів про те, що при укладенні договору купівлі-продажу відповідач взяв на себе зобов'язання не змінювати цільового призначення придбаного жилого приміщення, однак ці зобов'язання не виконав.
При цьому, суд не врахував, що гуртожиток, який є предметом договору купівлі-продажу, був приватизований у складі цілісного майнового комплексу та, що згідно з умовами приватизації гуртожиток мав зберегти своє цільове призначення.
На порушення вимог ст. 40 ЦПК 1963 р. суд належним чином не перевірив і доводи позивачів про те, що укладений договір порушує їх права, оскільки спрямований на припинення права проживання в гуртожитку.
Суд апеляційної інстанції на порушення вимог ст. 301 ЦПК 1963 р. не перевірив належним чином доводи апеляційної скарги щодо законності й обґрунтованості рішення суду першої інстанції та залишив його без зміни.
За таких обставин, ураховуючи, що судові рішення ухвалені з порушенням норм матеріального й процесуального права, які призвели до неправильного вирішення спору відповідно до ст. 338 ЦПК вони підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись статтями 336, 338 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України ухвалила касаційне подання прокурора м. Луганська та касаційну скаргу С. задовольнити.
Рішення Ленінського районного суду м. Луганська від 11 червня 2003 р., та ухвалу апеляційного суду Луганської області від 23 жовтня 2003 р. скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Про визнання недійсним договору про співінвестування будівництва житла та стягнення збитків
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
СУДОВА ПАЛАТА У ГОСПОДАРСЬКИХ СПРАВАХ
ПОСТАНОВА
від 13 липня 2004 року
Верховний Суд України, розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Міністерства оборони України (далі — Міністерство) на постанову Вищого господарського суду України від 25 вересня 2003 р. у справі за позовом спільного українсько-польського підприємства з іноземними інвестиціями у формі ТОВ «МН ЕКСІМ» (далі — Підприємство) до ТОВ «Сантанна», за участі третіх осіб на стороні відповідача, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору: Міністерства і малого приватного підприємства «Антар» (далі — МПП «Антар»), про визнання недійсним договору від 18 грудня 1998 р. N 14/98 про співінвестування будівництва житла та стягнення 6270331 грн. збитків, встановив:
Із позовом про внесення змін до договору про співінвестування будівництва житла від 18 грудня 1998 р. N 14/98 (далі — Договір) до господарського суду м. Києва Підприємство звернулося 11 жовтня 2001 р.
Заявлену позовну вимогу позивач мотивував тим, що у 1996 році були скасовані додаткові пільги для інвесторів; різко зросли ціни на будівельні матеріали, а ціни на житло зменшилися, у зв'язку з чим його участь у будівництві об'єкта договору нерентабельна. Суть запропонованих змін зводилася до того, що, на відміну від договірної умови про рівний розподіл (50% на 50%) загальної площі житла і вбудованих нежилих приміщень, частка відповідача щодо загальної жилої площі має бути зменшена до 25% і він зобов'язаний додатково внести пайовий внесок у сумі 4822713,60 грн.
Заявою від 23 жовтня 2001 р. позивач уточнив позовні вимоги й запропонував такі зміни до договору про співінвестування: долю відповідача зменшити до 24% загальної площі житла й позбавити його права на 50-відсоткову долю на вбудовані нежилі приміщення.
Уточнені позовні вимоги заявою від 28 листопада 2001 р. позивач змінив на вимогу про визнання зазначеного договору недійсним на підставі ст. 56 ЦК як такого, що укладений унаслідок помилки з боку позивача та з вини відповідача, мотивувавши її тим, що Підприємство не звернуло уваги на неоднакове тлумачення витрат на будівництво та про порядок їх відшкодування з урахуванням інфляційних процесів та зміни кон'юнктури ринку в підписаних ним трьох аналогічних договорах з однією датою, під одним номером і з однаковим предметом.
Заявою від 24 грудня 2001 р. Підприємство доповнило позовні вимоги вимогою про стягнення з відповідача 5981138 грн. витрат на підставі ч. 3 ст. 56 ЦК УРСР, мотивувавши її тим, що станом на 24 грудня 2001 р. воно витратило на будівництво 15355508 грн., а вартість переданих йому 50% житлової площі та 50% вбудованих нежилих приміщень становить 9085177 грн., а заявою від 26 грудня 2001 р. збільшило суму зазначених витрат до 6270331 грн.
Рішенням господарського суду м. Києва від 28 грудня 2001 р. позов задоволено: договір, що був доданий до позовної заяви, визнано недійсним на підставі ст. 56 ЦК, його дія припинена на майбутнє, з відповідача стягнуто на користь позивача 6270331 грн. заборгованості, а два інші договори визнані недійсними з моменту їх укладення поза межами позовних вимог. Визнаючи Договір недійсним із тих підстав, що він був укладений унаслідок помилки з боку позивача, суд першої інстанції виходив із того, що при підписанні зазначеного договору відповідач сформував неправильне сприйняття позивачем однієї з істотних умов договору, а саме — порядку розрахунку сторін, і це суттєво вплинуло на його волевиявлення.
За заявою Товариства зазначене судове рішення переглядалося за нововиявленими обставинами й ухвалою господарського суду м. Києва від 13 червня 2002 р. воно залишене без зміни.
Постановою від 15 березня 2002 р. Київський апеляційний господарський суд зазначене судове рішення змінив: поза межами позовних вимог Договір, підписаний комерційним директором Підприємства, визнано недійсним на підставі ст. 48 ЦК; інший Договір, всі аркуші якого підписані директорами сторін, визнано таким, що втратив чинність; у задоволенні заявлених позовних вимог відмовлено.
Постанова суду апеляційної інстанції обґрунтована тим, що суд першої інстанції неправильно з'ясував дійсні правовідносини сторін та дав неправильну юридичну оцінку фактичним обставинам справи і, відповідно, дійшов помилкових висновків щодо помилки позивача під час укладення Договору. На його думку, імперативність умов договору щодо розрахунків між сторонами та неодноразове підтвердження їх у взаємному листуванні, а також процесуальні дії позивача щодо зміни (уточнення) предмета позову, свідчать про те, що жодна зі сторін не помилялася при укладенні та виконанні оспорюваного договору.
Постановою від 20 травня 2002 р. Вищий господарський суд України постанову Київського апеляційного господарського суду частково скасував: у частині визнання Договору недійсним на підставі ст. 48 ЦК і визнання іншого Договору таким, що втратив чинність, вона залишена без змін, а в частині відмови в задоволенні позову — скасована; рішення суду першої інстанції в частині визнання Договору, який є предметом позову, недійсним на підставі ст. 56 ЦК та про стягнення з відповідача 6270331 грн. заборгованості і судових витрат залишено в силі. Ця постанова обґрунтована тим, що апеляційний суд правомірно вийшов за межі позовних вимог і визнав два договори під N 14/98 недійсними й такими, що втратили чинність, а відмова в задоволенні заявлених позовних вимог помилкова, оскільки суд не послався на підстави відмови та чинне законодавство, а також не взяв до уваги наявні в матеріалах справи докази, досліджені судом першої інстанції, та не спростував мотиви рішення цього суду.
Постановою Верховного Суду України від 19 листопада 2002 р. всі ухвалені у справі судові рішення і постанови скасовані, а справа передана на новий розгляд.
Рішенням господарського суду м. Києва від 19 березня 2003 р. в позові відмовлено.
Ухвалене за результатами нового розгляду справи рішення суду першої інстанції обґрунтовано недоведеністю позивачем помилки з його боку під час укладення оспорюваного договору, а вимога щодо стягнення збитків відхилена тому, що позивач не надав суду доказів, які б підтверджували їх розрахунок.
В апеляційному порядку зазначене судове рішення не оскаржувалося. За касаційною скаргою позивача його законність перевірялася Вищим господарським судом України, який оскарженою постановою його скасував, а справу передав на новий розгляд до суду першої інстанції.
Міністерство просить постанову Вищого господарського суду України скасувати, мотивуючи касаційну скаргу її невідповідністю практиці Верховного Суду України у справах про визнання угод недійсними.
Заслухавши суддю-доповідача та пояснення представників сторін і третіх осіб, розглянувши та обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Постанова Вищого господарського суду України ґрунтується на положеннях ст. 56 ЦК, згідно з якою угода, укладена внаслідок помилки, що має істотне значення, може бути визнана недійсною за позовом сторони, яка діяла під впливом помилки; якщо така угода визнана недійсною, то кожна зі сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а в разі неможливості повернення одержаного в натурі — відшкодувати його вартість; сторона, за позовом якої угода визнана недійсною, вправі вимагати від другої сторони відшкодування витрат, втрати або пошкодження свого майна, якщо доведено, що помилка виникла з вини другої сторони.
Виходячи з цього, Вищий господарський суд України вважав, що суд першої інстанції зобов'язаний був під час розгляду справи встановити, що одержали сторони на підставі оспорюваного договору, а саме — їх витрати на будівництво будинку та вартість одержаних у рахунок цього договору приміщень, незалежно від того, чи є підстави визнавати його недійсним.
Дійшовши висновку, що суд неповно з'ясував фактичні обставини справи, Вищий господарський суд України не зазначив, яке юридичне значення вони можуть мати для правильного вирішення цього спору, предметом якого є визнання договору недійсним, та не врахував, що ця вимога є основною, а вимога про стягнення збитків — похідною.
До того ж, не взято до уваги, що місцевий суд не знайшов підстав для визнання договору недійсним на підставі ст. 56 ЦК, оскільки правила зазначеної статті не поширюються на випадки, коли помилка стосується мотивів його укладення. А як вбачається з матеріалів справи, саме цим обґрунтовувалися заявлені позовні вимоги: позивач зазначав, що він підписав три аналогічні договори й не звернув уваги на неоднакове тлумачення витрат на будівництво та порядок їх відшкодування у кожному із них з урахуванням кон'юнктури ринку та інфляційних процесів.
Такий висновок Вищого господарського суду України помилковий, позаяк зазначені обставини повинні з'ясовуватися судом лише тоді, коли він визнає угоду недійсною, і лише з метою оформлення передбачених законом наслідків її недійсності.
На це вказував Верховний Суд України в постанові від 19 листопада 2002 р., якою справа передавалася на новий розгляд.
Тому висновок Вищого господарського суду України в оскарженій постанові про те, що суд першої інстанції не виконав вказівок Верховного Суду України, є безпідставним.
Інших законних підстав для скасування рішення суду першої інстанції касаційний суд не навів, а тому ухвалена ним постанова підлягає скасуванню.
Натомість підстави для скасування рішення відсутні, оскільки воно ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального права до встановлених фактичних обставин справи і їх правильній юридичній оцінці.
Суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що предметом Договору є будівництво будинку на умовах повного його фінансування і виконання всіх будівельних робіт з боку Підприємства з метою одержання після завершення будівництва 50% житлової площі та 50% вбудованих нежилих приміщень як компенсації за внесені інвестиції як ним особисто чи із залученням коштів фізичних та юридичних осіб, а також обґрунтовано відхилив доводи позивача щодо оцінки факту перевищення кошторисної вартості будівництва як помилки в укладенні зазначеного договору. Це підтверджується змістом п. 1.2 Договору, згідно з яким вартість будівництва визначалася в сумі 10,7 млн. грн. як остаточна без коригування у бік збільшення. Зазначена договірна умова є істотною і може бути змінена лише за взаємною згодою сторін.
Виходячи з викладеного та керуючись статтями 11117 — 11120 ГПК, Верховний Суд України постановив:
Касаційну скаргу Міністерства задовольнити, постанову Вищого господарського суду України від 25 вересня 2003 р. скасувати, а рішення господарського суду м. Києва від 19 березня 2003 р. залишити в силі.
Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
УХВАЛА
від 22 жовтня 2008 року
Колегія суддів Судової палати в цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого — Патрюка М. В., суддів Лященко Н. П., Перепічая В. С., Мазурка В. А., Пшонки М. П., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Особи 1 до Особи 2, треті особи: Особа 3, приватний нотаріус Красноармійського міського нотаріального округу, Особа 4, про визнання недійсним договору купівлі-продажу, за касаційною скаргою Особи 1 на рішення апеляційного суду Донецької області від 15.05.2008, встановила:
У червні 2007 року Особа 1 звернулася до суду з позовом до Особи 2 про визнання недійсним договору купівлі-продажу будинку за Адресою 1, посилаючись на те, що договір було укладено внаслідок помилки.
Справа розглядалась судами неодноразово.
Рішенням Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 17.03.2008 позов задоволено. Визнано недійсним договір купівлі-продажу жилого будинку за Адресою 1, укладеного між сторонами 28.04.2007 та посвідченого приватним нотаріусом Красноармійського міського нотаріального округу Донецької області.
Рішенням апеляційного суду Донецької області від 15.05.2008 рішення районного суду скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовлено.
У касаційній скарзі Особа 1 ставить питання про скасування рішення апеляційного суду, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального та процесуального права, і залишення без змін рішення суду першої інстанції.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Відповідно до ст. ст. 213, 214 ЦПК рішення повинно бути законним і обґрунтованим та відповідати на запитання:
чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, якими доказами вони підтверджуються;
чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження;
які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин;
яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин тощо.
Рішення апеляційного суду не відповідає цим вимогам.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції про визнання недійсним договору купівлі-продажу жилого будинку та відмовляючи в задоволенні позову Особи 1, суд апеляційної інстанції вважав його необґрунтованим.
Проте з таким висновком апеляційного суду погодитись не можна з таких підстав.
Особа 1 свої позовні вимоги обґрунтувала тим, що при вчиненні договору купівлі-продажу жилого будинку вона помилялася щодо природи цього договору, прав та обов'язків сторін, що має істотне значення, оскільки її онук, Особа 2, обіцяв її довічно доглядати, забезпечувати продуктами харчування, і тільки на цих умовах вона погодилася укласти договір про відчуження жилого будинку Особі 2.
Згідно із ч. 1 ст. 229 ЦК, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину. Помилка щодо мотивів вчинення правочину не має істотного значення, крім випадків, установлених законом.
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду в п. 11 постанови від 28.04.78 N 3 «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними» (з наступними змінами), під помилкою в даному випадку слід розуміти таке неправильне сприйняття суб'єкта, предмета чи інших істотних умов угоди, що вплинуло на її волевиявлення, при відсутності якого за обставинами справи можна вважати, що угода не була б укладена.
Судом установлено, що Особа 1, укладаючи оскаржуваний договір купівлі-продажу, мала на меті те, що вона залишиться членом родини відповідача, буде проживати з ним у своєму будинку, а також те, що Особа 2 буде за нею довічно доглядати та забезпечувати продуктами харчування. Зобов'язання відповідача про залишення Особи 1 членом його родини підтверджується розпискою.
Ураховуючи наведене, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що оскаржувана угода є недійсною.
Згідно зі ст. 339 ЦПК суд касаційної інстанції, установивши, що апеляційним судом скасоване судове рішення, ухвалене згідно із законом, скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції і залишає в силі рішення суду першої інстанції.
Керуючись ст. ст. 336, 339, 345 ЦПК, колегія суддів Судової палати в цивільних справах Верховного Суду ухвалила:
Касаційну скаргу Особи 1 задовольнити.
Рішення апеляційного суду Донецької області від 15.05.2008 скасувати, рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 17.03.2008 залишити в силі.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Про визнання недійсними договору дарування житлового будинку, договору дарування земельної ділянки
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
СУДОВА ПАЛАТА У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
РІШЕННЯ
від 14 травня 2008 року
Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого — Патрюка М. В., суддів: Берднік І. С., Прокопчука Ю. В., Костенка А. В., Пшонки М. П., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, Космацької сільської ради, приватного нотаріуса Косівського районного нотаріального округу ОСОБА_3 про визнання недійсними договору дарування житлового будинку, договору дарування земельної ділянки, довіреності від 16 травня 2005 року за реєстраційним N 148, посвідченої Космацькою сільською радою, за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Івано-Франківської області від 3 жовтня 2007 року, встановила:
У квітні 2006 року ОСОБА_1 звернувся в суд із позовом до ОСОБА_2, що діє в інтересах малолітньої ОСОБА_4, і Космацької сільської ради, приватного нотаріуса Косівського районного нотаріального округу ОСОБА_3 про визнання недійсними договору дарування житлового будинку, договору дарування земельної ділянки та довіреності від 16 травня 2005 року за реєстраційним N 148, посвідченої Космацькою сільською радою. Свої позовні вимоги обґрунтовував тим, що 16 травня 2005 року за реєстраційним N 148 Космацькою сільською радою Косівського району Івано-Франківської області посвідчено довіреність ОСОБА_5, 1932 року народження, що проживала АДРЕСА_1, якою вона уповноважила ОСОБА_6, 1953 року народження, жительку с. Космач Косівського району подарувати ОСОБА_4, 2001 року народження, та ОСОБА_2, 1976 року народження, в рівних частинах належну їй земельну ділянку в розмірі 0,170 га, що знаходиться в с. Космач Косівського району. 17 травня 2005 року на підставі вказаної довіреності приватним нотаріусом Косівської районної нотаріальної контори було оформлено договір дарування земельної ділянки, який зареєстрований у реєстрі за N 1120, відповідно до якого його мати, ОСОБА_1 подарувала ОСОБА_2 та ОСОБА_4 в рівних частинах належну їй на праві приватної власності земельну ділянку площею 1700 кв.м, що знаходиться в с. Космач і перебуває у віданні Космацької сільської ради. Земельна ділянка надана для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських споруд без зміни її цільового призначення. Житловий будинок, що розміщений на вказаній земельній ділянці, його матір'ю, ОСОБА_5, подарований ОСОБА_5 7 вересня 2004 року, тобто до посвідчення договору дарування земельної ділянки. Про укладення таких договорів дарування та доручення від імені ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 та ОСОБА_2, які не є близькими родичами, йому нічого не було відомо. Він є рідним сином ОСОБА_5, а ОСОБА_2 доводиться його матері онуком, тобто сином його рідної сестри. Крім того, 22 вересня 1997 року його мати, ОСОБА_6, зробила заповідальне розпорядження на його користь, що посвідчено Космацькою сільською радою за реєстраційним N 118, яке на даний час не змінено й не скасовано. Вважає, що посвідчену Космацькою сільською радою довіреність від 16 травня 2005 року за реєстраційним N 148 та договори дарування житлового будинку та земельної ділянки слід визнати недійсними, оскільки вказані документи посвідчені в той час, коли ОСОБА_1 не усвідомлювала й не розуміла змісту документів, які вона підписувала, через стан здоров'я.
Крім того, відповідно до висновку амбулаторної судово-психіатричної експертизи N 447 від 8 грудня 2005 року ОСОБА_1 з часу перебування на обліку в психоневрологічному кабінеті Косівської ЦРЛ, тобто з 17 червня 2004 року, є психічно хворою людиною, що позбавляє її усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. Згідно з рішенням Косівського районного суду від 21 лютого 2006 року ОСОБА_1 визнана недієздатною, а рішенням Космацької сільської ради N 38 від 14 березня 2006 року позивача призначено опікуном матері. Просив суд визнати недійсними укладені від імені його матері, ОСОБА_6, договір дарування житлового будинку, договір дарування земельної ділянки та довіреність від 16 травня 2005 року за реєстраційним N 148, посвідчену Космацькою сільською радою.
Рішенням Косівського районного суду Івано-Франківської області від 16 липня 2007 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішенням колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Івано-Франківської області від 3 жовтня 2007 року зазначене рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено. Визнано недійсним договір дарування житлового будинку від 7 вересня 2004 року, що знаходиться АДРЕСА_1, укладений між покійною нині ОСОБА_5 та ОСОБА_4, 2001 року народження, від імені якої діяв ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Косівського районного нотаріального округу ОСОБА_3 та зареєстрований за N 1748.
Визнано недійсним договір дарування земельних ділянок від 17 травня 2005 року площею 0,170 га та 0,1738 га, що знаходяться в с. Космач, укладений між покійною нині ОСОБА_5 та ОСОБА_4 і ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Косівського районного нотаріального округу ОСОБА_3 та зареєстрований за N 1120.
ОСОБА_2 звернувся з касаційною скаргою, в якій просить скасувати ухвалене у справі рішення апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права й неправильне застосування норм матеріального права.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Ухвалюючи рішення та задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1, суд апеляційної інстанції правомірно виходив із того, що ОСОБА_6, яка померла 27 березня 2006 року, перебувала на обліку в психоневрологічному кабінеті Косівської ЦРЛ з 2004 року з приводу розладу психіки. Амбулаторною судово-психіатричною експертизою від 8 грудня 2005 року (акт N 447) встановлено, що з червня 2004 року внаслідок стійкого хронічного психічного розладу ОСОБА_1 була позбавлена здатності усвідомлювати свої дії та керувати ними. Висновок судово-психіатричної експертизи жодною зацікавленою особою не оспорювався, клопотання про призначення повторної експертизи відповідачем не заявлялося.
Відповідно до ч. 1 ст. 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті — за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.
Проте, визнаючи недійсними договори дарування земельних ділянок площею 0,170 га та 0,1738 га, суд помилково дійшов до висновку про існування договору дарування земельної ділянки площею 0,1738 га.
Як убачається з матеріалів справи (а. с. 9), 17 травня 2005 року між ОСОБА_1 (дарувальник) та ОСОБА_2 і ОСОБА_4 (обдаровані) укладено договір дарування земельної ділянки площею 1700 кв. м, що знаходиться в с. Космач Косівського району Івано-Франківської області. На земельну ділянку розміром 0,1738 га договір дарування не укладався.
З урахуванням наведеного рішення колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Івано-Франківської області від 3 жовтня 2007 року слід змінити, виключивши з мотивувальної та резолютивної частин посилання на визнання недійсним договору дарування земельної ділянки площею 0,1738 га від 17 травня 2005 року. У решті рішення залишити без змін як законне й обґрунтоване.
Керуючись ст. ст. 335, 336, 341 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України вирішила:
Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.
Рішення колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Івано-Франківської області від 3 жовтня 2007 року змінити, виключивши з мотивувальної та резолютивної частин посилання на визнання недійсним договору дарування земельної ділянки площею 0,1738 га від 17 травня 2005 року. В іншій частині рішення апеляційного суду залишити без змін.
Рішення набирає законної сили з моменту його оголошення й оскарженню не підлягає.
Про захист права власності
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
УХВАЛА
від 16 квітня 2008 року
Колегія суддів Судової палати в цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого — Григор'євої Л. І., суддів: Косенка В. Й., Гуменюка В. І., Данчука В. Г., Балюка М. І., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Особи 1 до Особи 2, Особи 3, Особи 4 про захист права власності, за касаційною скаргою Особи 1 на рішення Жовтневого районного суду Миколаївської області від 10.07.2007 та ухвалу апеляційного суду Миколаївської області від 10.10.2007, встановила:
У червні 2007 року Особа 1 звернулася в суд із вищезазначеним позовом до Особи 2, Особи 3, Особи 4, мотивуючи свої позовні вимоги тим, що з 1994 року є власницею будинку за Адресою 1, а також земельної ділянки площею 0,238 га, виділеної для його обслуговування.
У червні 2004 року вона мала намір нотаріально укласти договір купівлі-продажу цього будинку протягом двох місяців із відповідачкою Особою 2 та отримала від неї 500 грн. авансу. У цей же час дозволила їй і членам її сім'ї тимчасово проживати в її будинку до вирішення питання про оформлення угоди купівлі-продажу без укладення письмового договору найму житла.
Проте в обумовлений строк, а також протягом 2004 — 2006 років відповідачка не вжила заходів щодо виконання домовленостей, посилаючись на втрату паспорта. Складом своєї сім'ї вона продовжує жити в будинку, користується земельною ділянкою та не сплачує комунальних витрат.
Рішенням Жовтневого районного суду Миколаївської області від 10.07.2007, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 10.10.2007, в позові відмовлено.
Не погодившись із вищезазначеними судовими рішеннями, заявниця подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Відмовляючи в задоволенні позову, з чим погодився й апеляційний суд, суд першої інстанції виходив із того, що, хоча між сторонами й не укладався договір найму жилого приміщення, відповідачі в спірний будинок вселилися як покупці жилого будинку за договором купівлі-продажу, а тому не можуть бути визнані тимчасовими наймачами жилого приміщення.
Проте з такими висновками погодитися не можна, оскільки суди дійшли їх без повного, всебічного та об'єктивного з'ясування дійсних обставин справи.
Згідно зі ст. 213 ЦПК рішення суду повинно бути законним та обгрунтованим.
Відповідно до ст. 41 Конституції, ч. 1 ст. 321 ЦК право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Встановлено, що власником спірного будинку є позивачка, яка мала намір його продати відповідачам, останні до укладення договору купівлі-продажу поселилися в спірний будинок.
За правилами ст. 657 ЦК, договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається в письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.
Сторони договір купівлі-продажу житлового будинку не укладали. У разі недодержання вимог закону про нотаріальне посвідчення договору, як це передбачено ч. 1 ст. 220 ЦК, він є нікчемним з наслідками, передбаченими ст. 216 ЦК.
За змістом чч. 3, 4 ст. 334 ЦК, право власності виникає з моменту нотаріального посвідчення договору та державної реєстрації.
Таким чином, права власності на спірний будинок відповідачами не набуто. Тому суду необхідно було застосувати ст. ст. 98, 99 ЖК.
Отже, судами допущено порушення як норм матеріального права, оскільки не застосовано закон, який підлягає застосуванню в даних правовідносинах, так і норм процесуального закону, зокрема ст. ст. 213, 214, 303, 308 ЦПК.
Крім того, всупереч вимогам ст. 315 ЦПК, мотивувальна частина ухвали суперечить резолютивній частині.
Оскільки судами допущені порушення норм матеріального та процесуального права, що призвело до прийняття помилкового рішення, судові рішення в порядку ст. 338 ЦПК підлягають скасуванню, а справа направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК, колегія суддів Судової палати в цивільних справах Верховного Суду ухвалила:
Касаційну скаргу Особи 1 задовольнити.
Рішення Жовтневого районного суду Миколаївської області від 10.07.2007 та ухвалу апеляційного суду Миколаївської області від 10.10.2007 скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Про визнання недійсною приватизації житла
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
УХВАЛА
від 19 березня 2008 року
Колегія суддів Судової палати в цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого — Гнатенка А. В., суддів: Григор'євої Л. І., Барсукової В. М., Данчука В. Г., Косенка В. Й., розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом Особи 1 до Особи 2, управління майном Севастопольської міської державної адміністрації, ради опіки та піклування Нахімовської районної державної адміністрації м. Севастополя про визнання недійсною приватизації житла, за касаційною скаргою Особи 2 на рішення Нахімовського районного суду м. Севастополя від 17.09.2007 та ухвалу апеляційного суду м. Севастополя від 08.11.2007, встановила:
У березні 2006 року позивачка в інтересах малолітнього Особи 3 звернулася в суд із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що перебувала в зареєстрованому шлюбі з Особою 2, в якому народився їхній син.
Посилаючись на те, що рішенням Нахімовського районного суду м. Севастополя від 05.03.2004 вона визнана такою, що втратила право користування жилим приміщенням — квартирою за Адресою 1, але при виконанні цього рішення був знятий із реєстрації і її малолітній син — Особа 3, позивачка просила визнати недійсним свідоцтво про право власності на вказане житло, яке видане управлінням майном Севастопольської міської державної адміністрації 25.08.2005 на ім'я Особи 2.
Рішенням Нахімовського районного суду м. Севастополя від 17.09.2007, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Севастополя від 08.11.2007, позов Особи 1 задоволено. Визнано недійсним указане свідоцтво про право власності.
У поданій до Верховного Суду касаційній скарзі Особа 2 просить скасувати рішення Нахімовського районного суду м. Севастополя від 17.09.2007, ухвалу апеляційного суду м. Севастополя від 08.11.2007 та припинити провадження у справі, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права. Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Установлено, що сторони перебували в зареєстрованому шлюбі, в якому, за Інформацією 1, народився син Особа 3.
Рішенням Нахімовського районного суду м. Севастополя від 05.05.2004 Особа 1 визнана такою, що втратила право користування жилим приміщенням — двокімнатною квартирою за Адресою 1, відповідно до якого 16.04.2004 Особа 1 з неповнолітнім сином, Особою 3, знята з реєстрації в цій квартирі.
На підставі розпорядження управління майном Севастопольської міської державної адміністрації від 25.08.2005 N 1282/41 Особі 2 видано свідоцтво про право приватної власності на спірне житло, яке складає 6/25 частини будинку.
Згідно з розпорядженням начальника відділу громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб Нахімовського РВ УМВС в м. Севастополі від 28.01.2006 реєстрацію Особи 3, за Інформацією 1 року народження, в спірній квартирі поновлено.
Задовольняючи позов Особи 1 в інтересах неповнолітнього Особи 3 про визнання недійсним свідоцтва про право приватної власності Особи 2 на житло від 25.08.2005 на підставі ч. ч. 1, 6 ст. 203 ЦК, суд виходив із того, що при здійсненні відповідачем приватизації спірного жилого приміщення порушені права та інтереси неповнолітньої дитини, яка мала таке ж право.
З висновками суду першої інстанції погодився апеляційний суд, залишаючи рішення суду без змін.
Однак з такими висновками не можна погодитися, оскільки суди дійшли їх із порушенням норм матеріального й процесуального права.
Так, відповідно до ст. 1, ч. 1 ст. 5, ст. 8 Закону «Про приватизацію державного житлового фонду» (далі — Закон N 2482-XII) наймачі квартир (будинків) державного житлового фонду та члени їх сімей, які постійно проживають у квартирі(будинку) разом із наймачем або за якими зберігається право на житло, мають право на приватизацію займаних квартир (будинків) шляхом передання їм цих квартир (будинків) у спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї на підставі рішення відповідного органу приватизації.
Зробивши висновок про право неповнолітнього Особи 3 на приватизацію спірної квартири, суд вважав доведеним факт збереження за ним права на жиле приміщення на час приватизації квартири та незаконності зняття його з реєстрації в цій квартирі.
Однак висновок зроблено судом без належного з'ясування дійсних обставин справи, прав та обов'язків сторін, оцінки їх доводів і наданих ними доказів та з порушенням норм матеріального права.
Виходячи з аналізу змісту Закону N 2482-XII у поєднанні з нормами ст. ст. 1, 6, 9, 61 ЖК, ст. 29 ЦК, місцем постійного проживання особи є житлове приміщення, в якому особа постійно проживає, має передбачені ст. 64 ЖК права користування цим приміщенням і на яке за особою зберігається це право і при тимчасовій відсутності (у випадках, передбачених ст. 71 ЖК), а отже, і право на приватизацію разом з іншими членами сім'ї.
Місцем проживання дитини до дев'яти років є місце проживання її батьків або одного з них, з ким вона проживає ч. 4 ст. 29 ЦК).
За таких обставин при вирішенні зазначеного спору, пов'язаного з наявністю чи відсутністю в неповнолітнього Особи 3, за Інформацією 1 року народження, права на приватизацію спірного жилого приміщення в момент реалізації відповідачем цього права, та наявності у зв'язку з цим передбачених ч. 1 ст. 215 ЦК підстав для визнання недійсним вчиненого відповідачем правочину, суд відповідно до вимог ст. ст. 213 — 215 ЦПК повинен був установити, чи було на той момент спірне житло місцем постійного проживання неповнолітнього або на яке за ним відповідно до ст. 71 ЖК зберігалися права, передбачені ст. 64 ЖК та ст. 5 Закону N 2482-XII.
Усупереч зазначеним процесуальним нормам суд, ухвалюючи рішення, пов'язав право неповнолітнього на приватизацію спірного житла не з фактом проживання, а з фактом реєстрації, здійсненої на підставі Закону «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», відповідно до якого реєстрація місця проживання чи місця перебування є юридичною процедурою обліку фізичних осіб за обраним ними місцем проживання, наявність або відсутність якої не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених законами, або підставою для їх обмеження (ст. ст. 2, 3 Закону «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні»). При цьому на порушення норм ст. ст. 212, 215 ЦПК суд не дав оцінки доводам відповідача та наданим ним доказам щодо визначення місця проживання дитини за місцем проживання матері згідно з рішенням суду від 04.08.97 й фактичного його проживання з матір'ю, зокрема: рішенню опікунської ради від 20.02.2004, довідкам дитячого дошкільного закладу N 63 від 11.02.2004, середньої школи N 16 від 11.02.2004.
Крім того, відповідно до ч. 3 ст. 61 ЦПК обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, в яких беруть участь ті ж самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
Між тим, як убачається з матеріалів справи, рішенням Нахімовського районного суду м. Севастополя від 05.03.2004, яке набрало чинності, встановлено факт проживання Особи 3 з матір'ю та відсутності їх у спірній квартирі понад передбачений ст. 71 ЖК строк.
Відповідно до роз'яснень, викладених у п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду від 12.04.85 N 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України», наймачеві або членові його сім'ї, який був відсутнім понад встановлений законом строк без поважних причин, суд вправі з цих мотивів відмовити в позові про захист порушеного права (вселення, обмін, поділ жилого приміщення тощо).
Суд зазначені положення закону не врахував, обставинам справи оцінки не дав, а апеляційний суд, залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, допущені ним порушення не усунув.
Таким чином, ураховуючи, що судові рішення ухвалені з порушенням процесуальних і матеріальних норм права, вони підлягають скасуванню відповідно до ч. 3 ст. 338 ЦПК з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК, колегія суддів Судової палати в цивільних справах Верховного Суду ухвалила:
касаційну скаргу Особи 2 задовольнити частково.
Рішення Нахімовського районного суду м. Севастополя від 17.09.2007 та ухвалу апеляційного суду м. Севастополя від 08.11.2007 скасувати, передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Про стягнення авансу за попереднім договором купівлі-продажу квартири
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
КОЛЕГІЯ СУДДІВ СУДОВОЇ ПАЛАТИ У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
РІШЕННЯ
від 6 лютого 2008 року
(Витяг)
В лютому 2005 р. Я. звернувся до суду із позовом до Ф. про стягнення грошової суми за попереднім договором, посилаючись на те, що 9 липня 2004 р. між ним та відповідачем було укладено попередній договір купівлі-продажу квартири, відповідно до якого сторони зобов'язувалися в термін до 10 вересня 2004 р. укласти договір купівлі-продажу квартири, яка належала на праві власності відповідачу. При цьому він передав відповідачу в рахунок подальшої оплати нерухомості 10600 грн. Однак у визначений термін договір купівлі-продажу укладений не був з вини відповідача, який не надав довідку-характеристику з бюро технічної інвентаризації. Без наявності даного документа укладення договору купівлі-продажу нерухомості неможливе. Тому відповідно до п. 10.2 договору відповідач повинен повернути сплачений аванс (гарантійну суму) та сплатити штраф в такому ж розмірі, а всього 21200 грн.
Рішенням районного суду від 11 жовтня 2005 р. позов Я. задоволено та стягнуто на його користь 21200 грн.
Ухвалою апеляційного суду від 23 травня 2006 р. рішення районного суду від 11 жовтня 2005 р. залишено без змін.
У касаційній скарзі Ф. порушується питання про скасування рішення суду першої та апеляційної інстанції та направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції в зв'язку з порушенням норм матеріального та процесуального права.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню на таких підставах.
Задовольняючи позовні вимоги та стягуючи на користь позивача гарантійну суму, сплачену ним при укладенні попереднього договору купівлі-продажу квартири в розмірі 10600 грн. та передбачений п. 10.2 вказаного договору штраф в розмірі 10600 грн., суди першої та апеляційної інстанцій керувалися тим, що умови попереднього договору від 9 липня 2004 р. щодо укладення між позивачем та відповідачем договору купівлі-продажу квартири не були виконані з вини відповідача Ф., а саме неподанням ним довідки-характеристики на квартиру в обумовлені попереднім договором строки.
Проте з висновками судів щодо стягнення з відповідача штрафу, передбаченого п. 10.2 попереднього договору, погодитися не можна на таких підставах.
Відповідно до вимог статей 635, 657 ЦК України попередній договір купівлі-продажу квартири має бути укладений у письмовій формі з обов'язковим нотаріальним посвідченням, оскільки попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору.
У разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним (ст. 220 ЦК України).
Відповідно до вимог ст. 236 ЦК України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Якщо за недійсним правочином права та обов'язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється.
Суди правильно дійшли висновку, що сплачена позивачем гарантійна сума за попереднім договором купівлі-продажу підлягає поверненню, оскільки надалі сторонами не було укладено договору купівлі-продажу квартири.
Однак суди як першої, так й апеляційної інстанції, задовольняючи позовні вимоги та стягуючи з відповідача (продавця квартири) штраф у розмірі гарантійної суми, не звернули уваги на те, що сторонами при укладенні попереднього договору не були дотримані вимоги законодавства щодо форми укладення договору та його обов'язкового нотаріального посвідчення, тому вирішувати на підставі вказаного договору спірні правовідносини у судів не було підстав.
За таких обставин погодитися з ухваленими рішеннями судів в частині стягнення штрафу у розмірі гарантійної суми не можна, тому вони підлягають скасуванню з ухваленням у цій частині нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.
Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, керуючись статтями 336, 341 ЦПК України, касаційну скаргу Ф. задовольнила частково.
Рішення районного суду від 11 жовтня 2005 р. та ухвалу апеляційного суду від 23 травня 2006 р. в частині стягнення з Ф. штрафу за попереднім договором купівлі-продажу квартири у розмірі 10600 грн. скасувала та ухвалила в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.
Про встановлення факту перебування у фактичних шлюбних відносинах, визнання майна спільною сумісною власністю, визнання недійсним договору іпотеки та поділ майна
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
КОЛЕГІЯ СУДДІВ СУДОВОЇ ПАЛАТИ У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
УХВАЛА
від 30 січня 2008 року
(Витяг)
У жовтні 2005 р. Н., звернувшись до суду з позовом до Т., ВАТ «Райффайзен Банк Аваль», приватного нотаріуса Я. про встановлення факту перебування у фактичних шлюбних відносинах, визнання майна спільною сумісною власністю, визнання недійсним договору іпотеки та поділ майна, зазначав, що з жовтня 1995 р. до серпня 2005 р. він перебував у фактичних шлюбних відносинах із Т., від шлюбу мають неповнолітнього сина — М. (1998 р. н.).
За час спільного проживання шлюб між ними зареєстрований не був, однак їхня сім'я була створена на підставі спільного проживання та ведення господарства. Після припинення фактичних шлюбних відносин згоди про добровільний поділ майна між ними не досягнуто.
Крім того, 2 вересня 2005 р. відповідачка уклала з акціонерним поштово-пенсійним банком (далі — АППБ) «Аваль» кредитний договір на суму 30000 дол. США та договір іпотеки, предметом якого є належне їм на праві спільної сумісної власності нежиле приміщення.
Посилаючись на викладене, просив установити факт перебування його та відповідачки у фактичних шлюбних відносинах з жовтня 1995 р. до 28 серпня 2005 р., визнати спільною сумісною власністю все майно, придбане ними підчас перебування у фактичних шлюбних відносинах, визнати недійсним договір іпотеки від 2 вересня 2005 р., укладений між відповідачкою та АППБ «Аваль», і поділити спільне майно, виділивши йому майно на загальну суму і 705000 грн., а відповідачці — на загальну суму 1882350 грн.
Рішенням Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 5 березня 2007 р. позов задоволено частково. Встановлено факт перебування позивача та відповідачки у фактичних шлюбних відносинах з жовтня 1995 р. до серпня 2005 р. Визнано спільною сумісною власністю позивача та відповідачки жилі будинки N 8 та 4, магазин будівельних матеріалів «Тетяна», бар «Тетяна», цирульню «Тетяна», продуктовий магазин «Тетяна» з підвалом, приміщення під'їзду, кіоск, торговельний павільйон «Ритуальні послуги», які розташовані в будинку N 2. Визнано недійсним договір іпотеки від 2 вересня 2005 р., укладений між Т. та АППБ «Аваль». Виділено Н. продуктовий магазин «Тетяна» з підвалом, приміщення під'їзду, бар «Тетяна», цирульню «Тетяна», які розташовані в будинку N 2. Інше майно залишене Т. Стягнуто з позивача на користь відповідачки різницю у вартості майна в розмірі 12875 грн. У задоволенні іншої частини позову відмовлено.
Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 1 серпня 2007 р. зазначене рішення суду в частині задоволених позовних вимог Н. скасоване, ухвалене нове рішення, яким у цій частині позовних вимог відмовлено, в іншій частині — залишено без змін.
У касаційній скарзі Н. просив рішення апеляційного суду скасувати, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, і залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню на таких підставах.
Апеляційний суд, скасовуючи рішення районного суду та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову, керувався тим, що позивач не надав доказів про існування між ним і відповідачкою фактичних шлюбних відносин з жовтня 1995 р. до серпня 2005 р.
Проте з таким висновком апеляційного суду погодитись не можна.
Відповідно до вимог ст. 74 СК, якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.
Н., заявляючи позов, посилався на ст. 74 СК та зазначав, що з відповідачкою вони жили однією сім'єю з 1995 р. до серпня 2005 р.; він був прописаний відповідачкою в будинку N 4; у 1998 році народився син — М.; факту проживання разом із ним 10 років не заперечувала й відповідачка в судовому засіданні 6 квітня 2006 р.
Судом допитувались свідки, які показували, що сторони мешкали однією сім'єю з 1995 р. до серпня 2005 р., купували меблі, техніку, добудовували господарські будівлі.
Між тим, апеляційний суд належної оцінки зазначеним доказам не дав і не врахував, що на випадки, коли чоловік та жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі й між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю, застосовуються ст. 74 СК.
Як убачається з позовних вимог Н., вони разом із Т. за 10 років придбали, крім будинків, меблі, ковдри, холодильники, телевізори, що може бути об'єктом спільної сумісної власності подружжя з урахуванням вимог ч. 2 ст. 74 СК, однак апеляційний суд зазначених обставин не врахував.
Щодо майна, зареєстрованого за Т. як фізичною особою — підприємцем, то воно відповідно до положень статей 57, 61 СК, ст. 52 ЦК не є об'єктом спільної сумісної власності подружжя. Інший із подружжя має право тільки на частку одержаних доходів від цієї діяльності.
Районний суд, задовольняючи вимоги позивача, на це не звернув уваги.
У зв'язку з тим, що суди як першої, так і апеляційної інстанції при вирішенні спору допустили порушення норм матеріального й процесуального права, ухвалені судові рішення підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись ст. 336 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України постановила касаційну скаргу Н. задовольнити частково. Рішення Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 5 березня 2007 р. та рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 1 серпня 2007 р. скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Про визнання недійсним договору купівлі-продажу та припинення права на частку у спільному майні
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
УХВАЛА
від 26 січня 2008 року
Суддя Верховного Суду України Гуменюк В. І., розглянувши касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Личаківського районного суду м. Львова від 6 квітня 2007 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 29 жовтня 2007 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, Львівського обласного комунального БТІ та експертної оцінки про визнання недійсним договору купівлі-продажу та припинення права на частку у спільному майні, встановив:
ОСОБА_1. звернувся із позовом до ОСОБА_3., ОСОБА_2, приватного нотаріуса ОСОБА_4, Львівського обласного державного комунального БТІ та експертної оцінки про визнання недійсним договору міни 1/5 частини будинку N АДРЕСА_1 в м. Львові, визнання переважного права на продану частку, перевід права покупця. ОСОБА_2. звернувся із зустрічним позовом до ОСОБА_1, третіх осіб — приватного нотаріуса ОСОБА_4, Львівського обласного державного комунального БТІ та експертної оцінки про визнання права власності на приміщення кімнати пл. 18,4 кв. м під літ. 1–1 в будинку N АДРЕСА_1 в м. Львові, усунення перешкод в користуванні приміщенням та вселення.
22 травня 2006 року позивач звернувся із позовом до Обласного КП ЛОР «БТІ та експертної оцінки», ОСОБА_3., ОСОБА_2, приватного нотаріуса ОСОБА_4 про збільшення частки у праві власності, визнання недійсним свідоцтва про право власності від 29 листопада 2001 року, визнання недійсними витягів з реєстру права власності від 5 січня 2004 року, 23 лютого 2005 року, 6 квітня 2005 року, висновку про визначення ідеальних часток між співвласниками від 29 січня 2001 року, довідки характеристики від 29 жовтня 2002 року.
Ухвалою Личаківського районного суду м. Львова від 8 червня 2006 року дані позовні вимоги роз'єднано і вимоги ОСОБА_1 до Обласного КП ЛОР «БТІ та експертної оцінки», ОСОБА_3., ОСОБА_2, приватного нотаріуса ОСОБА_4 про збільшення частки у праві власності, визнання недійсним свідоцтва про право власності від 29 листопада 2001 року, визнання недійсними витягів з реєстру права власності від 5 січня 2004 року, 23 лютого 2005 року, 6 квітня 2005 року, висновку про визначення ідеальних часток між співвласниками від 29 січня 2001 року, довідки характеристики від 29 жовтня 2002 року виділено в окреме провадження.
Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 14 червня 2006 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано удаваним договір міни приміщення під літ. 1–1 пл. 18,4 кв. м по АДРЕСА_1 в м. Львові, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, який посвідчений приватним нотаріусом ОСОБА_4, визнано зазначену угоду договором купівлі-продажу відповідно до якого ОСОБА_3. продав, а ОСОБА_2. купив приміщення кімнати пл. 18,4 кв. м під літ. 1–1 в будинку N АДРЕСА_1 в м. Львові за ціною 7400 грн. В решті позовних вимог відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено. Визнано за ОСОБА_2 право власності на приміщення кімнати пл. 18.4 кв. м, позначену літером 1–1, що знаходиться у будинку N АДРЕСА_1 в м. Львові. Зобов'язано ОСОБА_1 не чинити ОСОБА_2. перешкод в користуванні приміщенням зазначеної кімнати та вселити ОСОБА_2 у приміщення зазначеної кімнати.
Ухвалою суду решта позовних вимог ОСОБА_1 від 29 березня 2007 року до Обласного КП ЛОР «БТІ та експертної оцінки», ОСОБА_3., ОСОБА_2, приватного нотаріуса ОСОБА_4 про збільшення частки у праві власності, визнання недійсним свідоцтва про право власності на від 29 листопада 2001 року, визнання недійсними витягів з реєстру права власності від 5 січня 2004 року, 23 лютого 2005 року, 6 квітня 2005 року, висновку про визначення ідеальних часток між співвласниками від 29 січня 2001 року, довідки характеристики від 29 жовтня 2002 року залишено без розгляду у зв'язку із подачею заяви про це представником позивача.
ОСОБА_1 подав нову редакцію позовної заяви до ОСОБА_3., ОСОБА_2, Львівського обласного комунального БТІ та експертної оцінки про визнання недійним договору купівлі-продажу приміщення кімнати пл. 18,4 кв. м, який за рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 14 червня 2006 року з договору міни визнаний договором купівлі-продажу.
Ухвалою Личаківського районного суду м. Львова від 6 квітня 2007 року, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду Львівської області від 29 жовтня 2007 року, відмовлено у відкритті провадження по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3, ОСОБА_2, Львівського обласного комунального БТІ та експертної оцінки про визнання недійним договору купівлі-продажу приміщення кімнати пл. 18,4 кв. м, який за рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 14 червня 2006 року з договору міни визнаний договором купівлі-продажу
У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати ухвалене рішення апеляційного суду, посилаючись на порушення судом норм матеріального права.
У відкритті касаційного провадження слід відмовити з таких підстав.
Відповідно до пункту 5 частини 3 статті 328 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті касаційного провадження, якщо касаційна скарга є необґрунтованою і викладені у ній доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи.
Касаційна скарга необґрунтована. Доводи скарги висновків суду не спростовують. Передбачених законом підстав неправильного застосування норм матеріального права не встановлено.
Керуючись пунктом 5 частини 3, частинами 4, 5 статті 328 ЦПК України, ухвалив:
Відмовити у відкритті касаційного провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, Львівського обласного комунального БТІ та експертної оцінки про визнання недійсним договору купівлі-продажу та припинення права на частку у спільному майні.
Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити скаржнику.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Про визнання права власності на квартиру
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
УХВАЛА
від 26 грудня 2007 року
Суддя Верховного Суду України Ярема А. Г., розглянувши 26 грудня 2007 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Новозаводського районного суду м. Чернігова від 18 червня 2007 року та ухвалу апеляційного суду Чернігівської області від 8 серпня 2007 року в справі за позовом ОСОБА_1 до спілки спеціалізованих підприємств про визнання права власності на квартиру, встановив:
ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що в 1998 році її чоловік — ОСОБА_2, взяв у ОСОБА_3 в борг кошти і на пропозицію останнього передав у заставу їх трикімнатну квартиру АДРЕСА_1. Застава була оформлена укладенням договору купівлі-продажу квартири на Українській товарній біржі 23 квітня 1998 року. До повернення боргу ОСОБА_3 запропонував їй та членам її сім'ї жити в його квартирі АДРЕСА_2.
На час вселення до цієї квартири вона була непридатна для проживання, тому ОСОБА_3 запропонував їм виконати роботи по приведенню квартири в придатний для проживання стан та пообіцяв, що після цього право власності на цю квартиру оформить на неї.
Спірну квартиру вони перебудували, вклали значні сімейні кошти, провели капітальний ремонт. З часу, коли квартира стала жилою, ОСОБА_3 зник, припинив з'являтися у них. Вони в ній проживають без реєстрації та їй стало відомо, що квартира належить відповідачу.
Оскільки з непридатного до проживання житла вони зробили жиле приміщення, позивачка вважає, що таким чином вона набула право власності на вказану квартиру.
Просила визнати за нею право власності на квартиру АДРЕСА_2.
Рішенням Новозаводського районного суду м. Чернігова від 18 червня 2007 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Чернігівської області від 8 серпня 2007 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
У обгрунтування касаційної скарги ОСОБА_1 посилається на невідповідність висновків судів обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального і порушення норм процесуального права та ставить питання про скасування судових рішень й ухвалення нового рішення.
У відкритті касаційного провадження у даній справі слід відмовити.
За змістом ч. 1 ст. 335 ЦПК України суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні судів першої та апеляційної інстанції чи відкинуті ними, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу та про перевагу одних доказів над іншими.
Доводи касаційної скарги і зміст оскаржуваних рішень не дають підстав для висновку про те, що судами допущено порушення норм процесуального або неправильне застосування норм матеріального права, яке призвело до неправильного вирішення справи, та зазначені доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи.
Відповідно до п. 5 ч. 3 ст. 328 ЦПК України, у разі якщо касаційна скарга є необгрунтованою і викладені в ній доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи, суддя-доповідач відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі.
Керуючись ст. 328 ЦПК України, ухвалив:
У відкритті касаційного провадження в справі за позовом ОСОБА_1 до спілки спеціалізованих підприємств про визнання права власності на жиле приміщення за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Новозаводського районного суду м. Чернігова від 18 червня 2007 року та ухвалу апеляційного суду Чернігівської області від 8 серпня 2007 року відмовити.
Копію ухвали разом з доданими до касаційної скарги матеріалами направити особі, яка подавала касаційну скаргу.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Про зміну договору найму жилого приміщення
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
КОЛЕГІЯ СУДДІВ СУДОВОЇ ПАЛАТИ У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
РІШЕННЯ
від 28 листопада 2007 року
Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого — Яреми А. Г., суддів Левченка Є. Ф., Лихути Л. М., Охрімчук Л. І., Сеніна Ю. Л., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа — Гвардійська квартирно-експлуатаційна частина району, про зміну договору найму жилого приміщення, встановила:
У вересні 2006 року ОСОБА_1 звернулася в суд із позовом до ОСОБА_2 про зміну договору найму жилого приміщення.
Зазначала, що з 15 серпня 1989 року по 15 серпня 2006 рік перебувала у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_2.
Від шлюбу мають сина — ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 року народження.
Під час шлюбу вони отримали двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 Дніпропетровської області.
Посилаючись на те, що шлюб між нею та ОСОБА_2 розірваний, а ними не досягнуто згоди щодо порядку користування зазначеною квартирою, просила встановити порядок користування квартирою: виділити у користування їй із сином кімнату площею 16,23 кв. м із лоджією, а відповідачу — кімнату площею 12,32 кв. м, інші приміщення: коридор, ванну, туалет, кладову залишити у загальному користуванні, зобов'язати Гвардійську КЕЧ укласти з нею окремий договір найму жилого приміщення.
Рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 23 лютого 2007 року, залишеним без зміни ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 червня 2007 року, в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та постановити нове рішення про задоволення її позовних вимог, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 суд першої інстанції, з висновками якого погодився і апеляційний суд, виходив з того, що у разі виділення у користування ОСОБА_1 та ОСОБА_3 кімнати площею 16,23 кв. м, а відповідачу — кімнати площею 12,32 кв. м,— будуть погіршені житлові умови позивачки і її сина.
Проте погодитися з такими висновками судів не можна.
Відповідно до ч. 1 ст. 104 ЖК України член сім'ї наймача вправі вимагати, за згодою інших членів сім'ї, які проживають разом з ним, укладення з ним окремого договору найму, якщо жилу площу, що припадає на нього, може бути виділено у вигляді приміщення, яке відповідає вимогам статті 63 цього Кодексу.
Судами встановлено, що згідно схематичного плану, квартира АДРЕСА_1 Дніпропетровської області складається з двох кімнат, лоджії, коридору, ванної, туалету. Жила площа зазначеної квартири складає 28,63 кв. м. На кожного з членів сім'ї припадає по 9,54 кв. м жилої площі.
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у п. 16 постанови від 12 квітня 1985 року N 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» при поділі жилого приміщення за вимогою члена сім'ї наймача йому може бути виділено ізольоване жиле приміщення розміром меншим за жилу площу, що припадає на нього. Однак поділ не може бути допущений, коли це призведе до штучного погіршення житлових умов позивача і викличе необхідність постановки його на облік, як такого, що потребує поліпшення житлових умов.
Виходячи з наведеного, зміна договору найму спірного жилого приміщення не призведе до штучного погіршення житлових умов ОСОБА_1 і ОСОБА_3 та не викличе необхідності постановки позивачки на облік, як такої, що потребує поліпшення житлових умов.
Враховуючи, що фактичні обставини справи встановлені судами вірно, але неправильно застосовані норми матеріального закону, колегія суддів вважає за необхідне відповідно до ст. 341 ЦПК України ухвалені судові рішення скасувати і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1: виділити їй із сином у користування жилу кімнату площею 16,23 кв. м із лоджією, а ОСОБА_2 — жилу кімнату площею 12,32 кв. м, інші приміщення: коридор, ванну, туалет, кладову залишити у загальному користуванні сторін по справі, зобов'язати Гвардійську КЕЧ укласти з ОСОБА_1 окремий договір найму жилого приміщення.
Керуючись п. 5 ч. 1 ст. 336, ст. 341, ч. 2 ст. 344 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України вирішила:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 23 лютого 2007 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 червня 2007 року скасувати.
Задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1: виділити їй із сином у користування жилу кімнату площею 16,23 кв. м із лоджією, а ОСОБА_2 — жилу кімнату площею 12,32 кв. м, інші приміщення: коридор, ванну, туалет, кладову залишити у загальному користуванні. Зобов'язати Гвардійську КЕЧ укласти з ОСОБА_1 окремий договір найму жилого приміщення.
Рішення оскарженню не підлягає.
Про визнання факту проживання в спірній квартирі, визнання частково недійсним свідоцтва про право власності на житло, визнання права власності на майно та зобов'язання внести зміни до договору міни та його реєстрації
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
УХВАЛА
від 14 листопада 2007 року
Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого — Гнатенка А. В., суддів: Григор'євої Л. І., Барсукової В. М., Балюка М. І., Косенка В. Й., розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом Особи 1 до Особи 2, виконавчого комітету Комсомольської міської ради про визнання факту проживання в спірній квартирі, про визнання частково недійсним свідоцтва про право власності на житло, про визнання права власності на майно та зобо-в'язання внесення змін до договору міни та його реєстрації, за касаційною скаргою Особи 2 на рішення Апеляційного суду Полтавської області від 01.03.2007, встановила:
У квітні 2006 року позивачка звернулася в суд із зазначеним позовом, мотивуючи його тим, що з квітня 1993 року проживала з Особою 2 у фактичних шлюбних відносинах у службовій однокімнатній квартирі за Адресою * в м. Комсомольську, в якій вона була прописана. У квітні 1995 року Особа 2 обміняв однокімнатну квартиру за Адресою **, яка перебувала в його користуванні, на двокімнатну квартиру за Адресою *** в м. Комсомольську, в якій вони проживали з часу обміну разом з її донькою від першого шлюбу та з донькою, яка народилася в 1996 році від шлюбу, зареєстрованого між ними 23.09.95.
Зазначала, що в березні 2000 року двокімнатна квартира була приватизована Особою 2 і 06.07.2000 був здійснений її обмін на трикімнатну квартиру за Адресою *** в м. Комсомольську, в якій вони мешкали до червня 2002 року, коли Особа 2 перестав упускати її з дітьми в спірну квартиру внаслідок погіршення стосунків. 05.04.2004 шлюб між ними було розірвано.
Посилаючись на те, що протягом п'яти років проживала в спірній квартирі та мала право разом з доньками на її приватизацію, просила визнати факт проживання її в цій квартирі, визнати частково недійсним свідоцтво про право власності на житло, видане Комсомольською міською радою згідно з розпорядженням від 07.03.2000 N 110 на вказану квартиру; визнати за нею та її доньками право власності на ¼ частину спірної квартири за кожною, а всього на ¾ квартири; зобов'язати нотаріуса внести зміни до договору міни від 06.07.2000 в частині особи власника.
Уточнивши позовні вимоги, просила визнати частково недійсним договір міни від 06.07.2000, укладений між Особою 2 та подружжям К. та визнати за нею та доньками право власності на ¼ частину цієї квартири за кожною.
Рішенням Комсомольського міського суду Полтавської області від 17.11.2006 в задоволенні позову Особи 1 відмовлено.
Рішенням Апеляційного суду Полтавської області від 01.03.2007 рішення Комсомольського міського суду Полтавської області від 17.11.2006 скасовано. Позов Особи 1 задоволено. Визнано факт проживання Особи 1 разом з Особою 3 та Особою 4 у квартирі за Адресою *** в м. Комсомольську, визнано частково недійсним — на ¾ частки свідоцтво про право власності на житло, видане Комсомольською міською радою згідно з розпорядженням від 07.03.2000 N 110 на вказану квартиру. Визнано за Особою 1, Особою 3 та Особою 4 право власності на ¼ частину за кожною, а всього на ¾ вказаної квартири. Визнано частково недійсним — на ¾ договір міни від 06.07.2000, укладений між Особою 2 та Особою 5, Особою 6 про обмін двокімнатної квартири за Адресою *** на трикімнатну квартиру N 4 в цьому ж будинку. Визнано за Особою 1, Особою 3 та Особою 4 право власності на ¼ частину квартири за Адресою *** в м. Комсомольську за кожною.
У поданій до Верховного Суду касаційній скарзі Особа 2 просить скасувати рішення Апеляційного суду Полтавської області від 01.03.2007, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права та залишити в силі рішення Комсомольського міського суду Полтавської області від 17.11.2006.
Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Як установлено судом першої інстанції, Особа 1 і Особа 2 перебували в зареєстрованому шлюбі з 23.09.95 до 05.04.2004.
Згідно з ордером на жиле приміщення від 31.07.95 N 97, виданим на підставі рішення Комсомольської міської ради від 27.07.95 N 153, Особі 2 на сім'ю в складі одного чоловіка надано право зайняття в порядку обміну квартири за Адресою *** у м. Комсомольську.
Розпорядженням органу приватизації Комсомольської міської Ради народних депутатів Полтавської області від 07.03.2000 N 110 квартира за Адресою *** у м. Комсомольську передана в приватну власність Особі 2. На підставі цього розпорядження 07.03.2000 Особі 2 видане свідоцтво про право власності на цю квартиру.
За договором міни від 06.07.2000, посвідченим приватним нотаріусом Комсомольського міського округу Особою 7 і зареєстрованим Комунальним підприємством «Кременчуцьке міжміське бюро технічної інвентаризації» 07.08.2000 за N 194, Особа 2 передав вказану квартиру Особі 6, Особі 5 в міну на квартиру за Адресою *** у м. Комсомольську, а Особі 6, Особі 5 передали належну їм на праві власності квартиру N * в указаному будинку в міну на квартиру N ** в цьому будинку.
Згідно з довідками Комсомольського МВ УМВС та ПП «Веста-сервіс» Особа 1 разом з неповнолітніми доньками Особою 3 і Особою 4 зареєстрована в службовій квартирі за Адресою * в м. Комсомольську.
Ухвалюючи законне та обґрунтоване рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що Особа 1 не заперечувала проти приватизації Особою 2 квартири за Адресою *** у м. Комсомольську та з того, що на момент приватизації за позивачкою і її дітьми зберігалося право користування квартирою за Адресою * в м. Комсомольську, в якій вони продовжували проживати на момент ухвалення судом рішення.
Крім того, між сторонами існувала домовленість, що Особа 1 з дітьми буде проживати в спірній квартирі, зберігаючи за собою право на жилу площу в квартирі за Адресою * в м. Комсомольську, проти чого позивачка не заперечувала в судовому засіданні.
За таких обставин, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про безпідставність вимог позивачки щодо недійсності приватизації спірної квартири та договору міни від 06.07.2000.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд залишив поза увагою той факт, що квартира за Адресою *** у м. Комсомольську належала на праві користування Особі 2 до одруження з відповідачкою, не врахував вимоги ст. 24 Кодексу про шлюб та сім'ю та невірно застосував норми ст. 64 ЖК і Закону «Про приватизацію державного житлового фонду».
Крім того, всупереч вимогам ч. 1 ст. 261 ЦК суд апеляційної інстанції невірно визначив строк позовної давності, обчислюючи його з моменту розірвання шлюбу між сторонами — з 05.04.2004, тоді як цей строк має обчислюватися з моменту, коли позивачка довідалася про приватизацію відповідачем квартири та укладення ним договору міни.
Таким чином, апеляційний суд допустивши порушення норм процесуального права, безпідставно скасував законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції та неправильно застосував норми матеріального права, а тому відповідно до ст. 339 ЦПК рішення апеляційного суду підлягає скасуванню із залишенням у силі рішення суду першої інстанції.
Керуючись ст. ст. 336, 339 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду ухвалила:
Касаційну скаргу Особи 2 задовольнити.
Рішення Апеляційного суду Полтавської області від 01.03.2007 скасувати, залишити в силі рішення Комсомольського міського суду Полтавської області від 17.11.2006.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Про визнання заповіту, свідоцтва про право на спадщину і договору купівлі-продажу квартири недійсними
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
КОЛЕГІЯ СУДДІВ СУДОВОЇ ПАЛАТИ У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
УХВАЛА
від 10 жовтня 2007 року
(Витяг)
У лютому 2005 р. П. звернулася в суд з позовом до С., Н. про визнання заповіту, свідоцтва про право на спадщину і договору купівлі-продажу квартири недійсними. Треті особи — приватні нотаріуси Київського міського нотаріального округу, Київське міське управління юстиції.
Позивачка зазначала, що 17 січня 2004 р. помер її дід (батько помер раніше — 6 листопада 2003 р.). Після смерті діда відкрилася спадщина на все його майно, в тому числі й на квартиру у м. Києві. Як єдиний спадкоємець за законом вона в установлений законом строк — 5 березня 2004 р.— звернулася для оформлення спадщини до нотаріальної контори, де дізналася, що її дід 5 червня 1996 р. заповів усе майно своїй двоюрідній сестрі С. Після прийняття спадщини С. відразу продала квартиру Н., що, на думку позивачки, свідчило про те, що відповідачка прагнула якнайшвидше позбавитися власності.
Відповідно до висновку спеціаліста Київського інституту судових експертиз від 1 грудня 2004 р. підпис на заповіті від імені заповідача П. В. було вчинено не ним самим, а отже, на думку позивачки, заповіт складено з порушенням вимог чинного законодавства. Посилаючись на зазначене, П. просила суд визнати заповіт, складений 5 червня 1996 р. від імені П. В. на користь С. і посвідчений приватним нотаріусом, а також договір купівлі-продажу квартири у м. Києві, укладений між С. та Н., недійсними.
С. позов не визнала та пред'явила до П. зустрічний — про усунення П. від спадкування, третя особа — 15 Київська державна нотаріальна контора.
На обґрунтування зустрічного позову С. вказала, що померлий міг заповідати квартиру лише їй, оскільки протягом останніх 10 років до його смерті вона опікувалась ним, а надані для проведення почеркознавчої експертизи зразки підписів П. В. не були справжніми, бо він як практично сліпа людина, інвалід І групи, не міг самостійно виконувати підписи на офіційних документах.
Оскільки онука ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік і тяжку хворобу був у безпорадному стані, С. просила суд усунути П. від права на спадкування за законом.
Деснянський районний суд м. Києва рішенням від 8 вересня 2006 р. первісний позов задовольнив, визнавши недійсними: заповіт від імені П. В., складений 5 червня 1996 р. та посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу; свідоцтво про право на спадщину за заповітом, видане на ім'я С. і посвідчене державним нотаріусом 15 Київської державної нотаріальної контори 18 серпня 2004 р.; договір купівлі-продажу квартири, укладений між С. та Н. та посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу, а сторони привів у первісний стан. У задоволенні зустрічного позову відмовлено.
Апеляційний суд м. Києва рішенням від 14 листопада 2006 р. рішення місцевого суду в частині задоволення первісного позову скасував та ухвалив у цій частині нове — про відмову в позові, а в решті рішення суду першої інстанції залишив без змін.
На обґрунтування касаційної скарги П. послалася на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, у зв'язку з чим просила скасувати рішення апеляційного суду і залишити в силі рішення місцевого суду.
Вивчивши матеріали справи, колегія суддів судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню виходячи з такого.
Задовольняючи первісний позов та відмовляючи в задоволені зустрічного, суд першої інстанції виходив із того, що при посвідченні спірного заповіту нотаріус порушив вимоги ст. 543 ЦК 1963 р. та Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (затверджена наказом Міністерства юстиції України від 14 червня 1994 р. N 18/5, зареєстрованим у Міністерстві юстиції 7 липня 1994 р. за N 152/361; далі — Інструкція), чинних на час виникнення спірних правовідносин.
Скасовуючи рішення місцевого суду в частині задоволення первісного позову та ухвалюючи в цій частині нове — про відмову в позові, апеляційний суд вважав, що правових підстав для визнання спірного заповіту недійсним немає, оскільки позивачка не надала переконливих доказів на підтвердження того, що заповіт підписав не П. В., а також доказів, що ставили б під сумнів волевиявлення заповідача.
Проте погодитися з такими висновками апеляційного суду не можна виходячи з такого.
Відповідно до ст. 543 ЦК 1963 р., якщо заповідач внаслідок фізичної вади, хвороби або з будь-яких інших причин не може власноручно підписати заповіт, за його дорученням у його присутності і в присутності нотаріуса або посадової особи, яка посвідчує заповіти, прирівнювані до нотаріально посвідчених (ст. 542 цього Кодексу), заповіт може підписати інший громадянин. При цьому зазначаються причини, з яких заповідач не міг підписати заповіт власноручно. Заповіт не може підписувати особа, на користь якої його зроблено.
Суди встановили і сторони не заперечували, що померлий П. В. понад 30 років був сліпим.
Згідно з абз. 3 п. 13 Інструкції в редакції, яка діяла на момент укладення заповіту, якщо громадянин, який звернувся за вчиненням нотаріальної дії, неписьменний або сліпий, нотаріус, крім того, прочитує йому текст документа, про що на документі робиться відповідна відмітка. Якщо сліпий громадянин письменний, він сам підписує документ.
При вирішенні справи суд першої інстанції виходив із того, що при посвідченні приватним нотаріусом заповіту від імені П. В., який станом на 1996 р. був сліпим, у заповіті мало бути зазначено факт прочитання тексту заповіту, але такої відмітки в заповіті немає.
Крім того, проведені судово-почеркознавча та судово-комісійна почеркознавча експертизи не дали категоричного висновку про те, що виконаний на заповіті підпис є підписом П. В., а в реєстрі приватного нотаріуса під реєстровим номером, наведеним у заповіті, вказано зовсім іншу нотаріальну дію щодо іншої особи. Відсутній також запис про заповіт, укладений від імені П. В., і в алфавітній книзі, що знаходиться в нотаріальному архіві.
Установивши ці факти та визначивши правовідносини, зумовлені встановленими фактами, місцевий суд правильно застосував правові норми та ухвалив правильне по суті й справедливе рішення, а суд апеляційної інстанції при перегляді справи, ґрунтуючись на тих самих доказах, дійшов хибного висновку про відсутність підстав для визнання спірного заповіту недійсним.
Відповідно до ст. 339 ЦПК, установивши, що апеляційним судом скасовано судове рішення, ухвалене згідно із законом, суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції.
Керуючись статтями 336, 339 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу П. задовольнила: рішення Апеляційного суду м. Києва від 14 листопада 2006 р. скасувала, а рішення Деснянського районного суду м. Києва від 8 вересня 2006 р. залишила в силі.
Щодо віднесення гуртожитків до об'єктів державного житлового фонду
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
КОЛЕГІЯ СУДДІВ СУДОВОЇ ПАЛАТИ У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
УХВАЛА
від 13 червня 2007 року
(Витяг)
Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, розглянувши в судовому засіданні справу за позовом прокурора м. Луганська в інтересах С. до приватного підприємства «Фелікс» (далі — ПП), І. про визнання недійсним договору купівлі-продажу будівлі, установила наступне.
У грудні 2002 р. прокурор м. Луганська звернувся в суд із позовом в інтересах С. до ПП, І. про визнання договору купівлі-продажу недійсним.
Він зазначав, що 21 червня 2002 р. між ПП та І. був укладений договір купівлі-продажу гуртожитку, розташованого адресою м. Луганськ, вул. Оборонна, 7-а.
Пунктом 1 вказаного договору було передбачено, що об'єктом купівлі-продажу є будівля гуртожитку і приміщення відчужувалося без зміни його цільового призначення.
Посилаючись на те, що умовами зазначеного договору купівлі-продажу були порушені права осіб, які проживають у гуртожитку, в тому числі і С., не були обумовлені обов'язки нового власника по утриманню гуртожитку та, що такий договір суперечить вимогам закону, на підставі ст. 48 ЦК 1963 р. просив визнати його недійсним.
Рішенням Ленінського районного суду м. Луганська від 11 червня 2003 р., залишеним без зміни ухвалою апеляційного суду Луганської області від 23 жовтня 2003 р., у задоволенні заявлених позовних вимог відмовлено.
У касаційному поданні прокурор м. Луганська та у касаційній скарзі С. ставили питання про скасування ухвалених у справі судових рішень та передачу справи на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Касаційне подання та касаційна скарга підлягають задоволенню з таких підстав.
Встановлено, що наказом Фонду державного майна України від 16 березня 1998 р. N 500 був затверджений план приватизації орендно-науково-виробничого підприємства «Луганські акумулятори».
До статутного фонду зазначеного підприємства було передано і приміщення гуртожитку, розташованого за адресою м. Луганськ, вул. Оборонна, 7-а.
11 грудня 2000 р. зазначене приміщення гуртожитку було передано у власність ПП в рахунок погашення боргу за рішенням Арбітражного суду Луганської області.
21 червня 2002 р. ПП уклало договір купівлі-продажу зазначеного гуртожитку з І.
Відмовляючи у задоволенні вимог про визнання договору купівлі-продажу недійсним, суд першої інстанції з висновком якого погодився і апеляційний суд, виходив з того, що договір купівлі-продажу гуртожитку укладений з дотриманням вимог діючого закону і підстав визнання його недійсним на підставі ст. 48 ЦК 1963 р. немає.
Між тим такого висновку суди дійшли з порушенням норм матеріального й процесуального закону.
Відповідно до статей 127 — 131 ЖК України та п. 3 Примірного положення про гуртожитки (затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР від 3 червня 1986 р. N 208) гуртожитки — це спеціально споруджені або переобладнані для цієї мети жилі будинки.
Враховуючи, що такі жилі будинки належали підприємствам на праві повного господарського відання, то вони відносяться до об'єктів державного житлового фонду.
Перевіряючи доводи позивачів щодо незаконності відчуження приміщення гуртожитку, в якому вони проживають, суд, в порушення вимог статей 40, 62, 2021 ЦПК 1963 р. залишив без належної оцінки їх доводи про те, що акціонерне товариства «Луганські акумулятори», до статутного фонду якого увійшов гуртожиток, недобросовісно користуючись правами, наданими законодавством, розпорядилось гуртожитком на власний розсуд, чим порушило права громадян, які проживають в гуртожитку.
Водночас суд залишив поза оцінкою і доводи позивачів про те, що при укладенні договору купівлі-продажу відповідач взяв на себе зобов'язання не змінювати цільового призначення придбаного жилого приміщення, однак ці зобов'язання не виконав.
При цьому, суд не врахував, що гуртожиток, який є предметом договору купівлі-продажу, був приватизований у складі цілісного майнового комплексу та, що згідно з умовами приватизації гуртожиток мав зберегти своє цільове призначення.
На порушення вимог ст. 40 ЦПК 1963 р. суд належним чином не перевірив і доводи позивачів про те, що укладений договір порушує їх права, оскільки спрямований на припинення права проживання в гуртожитку.
Суд апеляційної інстанції на порушення вимог ст. 301 ЦПК 1963 р. не перевірив належним чином доводи апеляційної скарги щодо законності й обґрунтованості рішення суду першої інстанції та залишив його без зміни.
За таких обставин, ураховуючи, що судові рішення ухвалені з порушенням норм матеріального й процесуального права, які призвели до неправильного вирішення спору відповідно до ст. 338 ЦПК вони підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись статтями 336, 338 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України ухвалила касаційне подання прокурора м. Луганська та касаційну скаргу С. задовольнити.
Рішення Ленінського районного суду м. Луганська від 11 червня 2003 р., та ухвалу апеляційного суду Луганської області від 23 жовтня 2003 р. скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Про визнання недійсним договору про співінвестування будівництва житла та стягнення збитків
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
СУДОВА ПАЛАТА У ГОСПОДАРСЬКИХ СПРАВАХ
ПОСТАНОВА
від 13 липня 2004 року
Верховний Суд України, розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Міністерства оборони України (далі — Міністерство) на постанову Вищого господарського суду України від 25 вересня 2003 р. у справі за позовом спільного українсько-польського підприємства з іноземними інвестиціями у формі ТОВ «МН ЕКСІМ» (далі — Підприємство) до ТОВ «Сантанна», за участі третіх осіб на стороні відповідача, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору: Міністерства і малого приватного підприємства «Антар» (далі — МПП «Антар»), про визнання недійсним договору від 18 грудня 1998 р. N 14/98 про співінвестування будівництва житла та стягнення 6270331 грн. збитків, встановив:
Із позовом про внесення змін до договору про співінвестування будівництва житла від 18 грудня 1998 р. N 14/98 (далі — Договір) до господарського суду м. Києва Підприємство звернулося 11 жовтня 2001 р.
Заявлену позовну вимогу позивач мотивував тим, що у 1996 році були скасовані додаткові пільги для інвесторів; різко зросли ціни на будівельні матеріали, а ціни на житло зменшилися, у зв'язку з чим його участь у будівництві об'єкта договору нерентабельна. Суть запропонованих змін зводилася до того, що, на відміну від договірної умови про рівний розподіл (50% на 50%) загальної площі житла і вбудованих нежилих приміщень, частка відповідача щодо загальної жилої площі має бути зменшена до 25% і він зобов'язаний додатково внести пайовий внесок у сумі 4822713,60 грн.
Заявою від 23 жовтня 2001 р. позивач уточнив позовні вимоги й запропонував такі зміни до договору про співінвестування: долю відповідача зменшити до 24% загальної площі житла й позбавити його права на 50-відсоткову долю на вбудовані нежилі приміщення.
Уточнені позовні вимоги заявою від 28 листопада 2001 р. позивач змінив на вимогу про визнання зазначеного договору недійсним на підставі ст. 56 ЦК як такого, що укладений унаслідок помилки з боку позивача та з вини відповідача, мотивувавши її тим, що Підприємство не звернуло уваги на неоднакове тлумачення витрат на будівництво та про порядок їх відшкодування з урахуванням інфляційних процесів та зміни кон'юнктури ринку в підписаних ним трьох аналогічних договорах з однією датою, під одним номером і з однаковим предметом.
Заявою від 24 грудня 2001 р. Підприємство доповнило позовні вимоги вимогою про стягнення з відповідача 5981138 грн. витрат на підставі ч. 3 ст. 56 ЦК УРСР, мотивувавши її тим, що станом на 24 грудня 2001 р. воно витратило на будівництво 15355508 грн., а вартість переданих йому 50% житлової площі та 50% вбудованих нежилих приміщень становить 9085177 грн., а заявою від 26 грудня 2001 р. збільшило суму зазначених витрат до 6270331 грн.
Рішенням господарського суду м. Києва від 28 грудня 2001 р. позов задоволено: договір, що був доданий до позовної заяви, визнано недійсним на підставі ст. 56 ЦК, його дія припинена на майбутнє, з відповідача стягнуто на користь позивача 6270331 грн. заборгованості, а два інші договори визнані недійсними з моменту їх укладення поза межами позовних вимог. Визнаючи Договір недійсним із тих підстав, що він був укладений унаслідок помилки з боку позивача, суд першої інстанції виходив із того, що при підписанні зазначеного договору відповідач сформував неправильне сприйняття позивачем однієї з істотних умов договору, а саме — порядку розрахунку сторін, і це суттєво вплинуло на його волевиявлення.
За заявою Товариства зазначене судове рішення переглядалося за нововиявленими обставинами й ухвалою господарського суду м. Києва від 13 червня 2002 р. воно залишене без зміни.
Постановою від 15 березня 2002 р. Київський апеляційний господарський суд зазначене судове рішення змінив: поза межами позовних вимог Договір, підписаний комерційним директором Підприємства, визнано недійсним на підставі ст. 48 ЦК; інший Договір, всі аркуші якого підписані директорами сторін, визнано таким, що втратив чинність; у задоволенні заявлених позовних вимог відмовлено.
Постанова суду апеляційної інстанції обґрунтована тим, що суд першої інстанції неправильно з'ясував дійсні правовідносини сторін та дав неправильну юридичну оцінку фактичним обставинам справи і, відповідно, дійшов помилкових висновків щодо помилки позивача під час укладення Договору. На його думку, імперативність умов договору щодо розрахунків між сторонами та неодноразове підтвердження їх у взаємному листуванні, а також процесуальні дії позивача щодо зміни (уточнення) предмета позову, свідчать про те, що жодна зі сторін не помилялася при укладенні та виконанні оспорюваного договору.
Постановою від 20 травня 2002 р. Вищий господарський суд України постанову Київського апеляційного господарського суду частково скасував: у частині визнання Договору недійсним на підставі ст. 48 ЦК і визнання іншого Договору таким, що втратив чинність, вона залишена без змін, а в частині відмови в задоволенні позову — скасована; рішення суду першої інстанції в частині визнання Договору, який є предметом позову, недійсним на підставі ст. 56 ЦК та про стягнення з відповідача 6270331 грн. заборгованості і судових витрат залишено в силі. Ця постанова обґрунтована тим, що апеляційний суд правомірно вийшов за межі позовних вимог і визнав два договори під N 14/98 недійсними й такими, що втратили чинність, а відмова в задоволенні заявлених позовних вимог помилкова, оскільки суд не послався на підстави відмови та чинне законодавство, а також не взяв до уваги наявні в матеріалах справи докази, досліджені судом першої інстанції, та не спростував мотиви рішення цього суду.
Постановою Верховного Суду України від 19 листопада 2002 р. всі ухвалені у справі судові рішення і постанови скасовані, а справа передана на новий розгляд.
Рішенням господарського суду м. Києва від 19 березня 2003 р. в позові відмовлено.
Ухвалене за результатами нового розгляду справи рішення суду першої інстанції обґрунтовано недоведеністю позивачем помилки з його боку під час укладення оспорюваного договору, а вимога щодо стягнення збитків відхилена тому, що позивач не надав суду доказів, які б підтверджували їх розрахунок.
В апеляційному порядку зазначене судове рішення не оскаржувалося. За касаційною скаргою позивача його законність перевірялася Вищим господарським судом України, який оскарженою постановою його скасував, а справу передав на новий розгляд до суду першої інстанції.
Міністерство просить постанову Вищого господарського суду України скасувати, мотивуючи касаційну скаргу її невідповідністю практиці Верховного Суду України у справах про визнання угод недійсними.
Заслухавши суддю-доповідача та пояснення представників сторін і третіх осіб, розглянувши та обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Постанова Вищого господарського суду України ґрунтується на положеннях ст. 56 ЦК, згідно з якою угода, укладена внаслідок помилки, що має істотне значення, може бути визнана недійсною за позовом сторони, яка діяла під впливом помилки; якщо така угода визнана недійсною, то кожна зі сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а в разі неможливості повернення одержаного в натурі — відшкодувати його вартість; сторона, за позовом якої угода визнана недійсною, вправі вимагати від другої сторони відшкодування витрат, втрати або пошкодження свого майна, якщо доведено, що помилка виникла з вини другої сторони.
Виходячи з цього, Вищий господарський суд України вважав, що суд першої інстанції зобов'язаний був під час розгляду справи встановити, що одержали сторони на підставі оспорюваного договору, а саме — їх витрати на будівництво будинку та вартість одержаних у рахунок цього договору приміщень, незалежно від того, чи є підстави визнавати його недійсним.
Дійшовши висновку, що суд неповно з'ясував фактичні обставини справи, Вищий господарський суд України не зазначив, яке юридичне значення вони можуть мати для правильного вирішення цього спору, предметом якого є визнання договору недійсним, та не врахував, що ця вимога є основною, а вимога про стягнення збитків — похідною.
До того ж, не взято до уваги, що місцевий суд не знайшов підстав для визнання договору недійсним на підставі ст. 56 ЦК, оскільки правила зазначеної статті не поширюються на випадки, коли помилка стосується мотивів його укладення. А як вбачається з матеріалів справи, саме цим обґрунтовувалися заявлені позовні вимоги: позивач зазначав, що він підписав три аналогічні договори й не звернув уваги на неоднакове тлумачення витрат на будівництво та порядок їх відшкодування у кожному із них з урахуванням кон'юнктури ринку та інфляційних процесів.
Такий висновок Вищого господарського суду України помилковий, позаяк зазначені обставини повинні з'ясовуватися судом лише тоді, коли він визнає угоду недійсною, і лише з метою оформлення передбачених законом наслідків її недійсності.
На це вказував Верховний Суд України в постанові від 19 листопада 2002 р., якою справа передавалася на новий розгляд.
Тому висновок Вищого господарського суду України в оскарженій постанові про те, що суд першої інстанції не виконав вказівок Верховного Суду України, є безпідставним.
Інших законних підстав для скасування рішення суду першої інстанції касаційний суд не навів, а тому ухвалена ним постанова підлягає скасуванню.
Натомість підстави для скасування рішення відсутні, оскільки воно ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального права до встановлених фактичних обставин справи і їх правильній юридичній оцінці.
Суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що предметом Договору є будівництво будинку на умовах повного його фінансування і виконання всіх будівельних робіт з боку Підприємства з метою одержання після завершення будівництва 50% житлової площі та 50% вбудованих нежилих приміщень як компенсації за внесені інвестиції як ним особисто чи із залученням коштів фізичних та юридичних осіб, а також обґрунтовано відхилив доводи позивача щодо оцінки факту перевищення кошторисної вартості будівництва як помилки в укладенні зазначеного договору. Це підтверджується змістом п. 1.2 Договору, згідно з яким вартість будівництва визначалася в сумі 10,7 млн. грн. як остаточна без коригування у бік збільшення. Зазначена договірна умова є істотною і може бути змінена лише за взаємною згодою сторін.
Виходячи з викладеного та керуючись статтями 11117 — 11120 ГПК, Верховний Суд України постановив:
Касаційну скаргу Міністерства задовольнити, постанову Вищого господарського суду України від 25 вересня 2003 р. скасувати, а рішення господарського суду м. Києва від 19 березня 2003 р. залишити в силі.
Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.
В. Зломинога