Припиняються також деякі цивільні договори, за якими настає потреба отримання, надання чи виконання, які повинен зробити лише спадкодавець. Прикладом є, відповідно, договори довічного утримання та доручення.
Також до спадкоємців не переходять права на житлову площу померлого, що випливають з договору житлового найму. Дійсно, якщо померлий за життя наймав житло та спадкоємець проживав разом з ним чи зберігав право на користування цим житлом (наприклад, перебуваючи на строковій військовій службі), він зберігає право користування цим житлом. Справді, цей спадкоємець реально може претендувати на отримання найманої житлової площі, що звільнилася після спадкодавця, що сумісно з ним проживав. Але це вже випливає не з норм спадкового права, а з відносин житлового найму, оскільки смерть одного з наймачів тут має значення лише як одна з підстав звільнення певної частини житлової площі та спадкоємець не має будь-яких переваг перед іншими сумісно проживаючими членами родини.
Але поряд з правами до спадкоємця завжди переходять також і обов'язки. Не можна успадкувати лише права на житло, не прийнявши на себе обов'язків, що з ним пов'язані. Спадкоємець приймає на себе обов'язки, які виникли ще за життя спадкодавця: зі сплати житлово-комунальних послуг, за проведений ремонт, перепланування житла тощо. В цьому є певна відмінність спадкування від договірних засобів отримання житла у власність: в останньому випадку борги за житло, якими обтяжив його відчужувач оплачує, як правило, саме він. Отже, усі ті права та обов'язки спадкодавця, що отримують спадкоємці, після його смерті вкупі складають спадщину (спадкове майно, спадкову масу). Перехід права власності на житло може складати частину спадщини чи взагалі бути відсутнім, коли у померлого не було у власності житла. Житловий будинок чи квартира поряд з предметами звичайної домашньої обстановки і вжитку у окремих випадках можуть складати навіть усе спадкове майно, тоді поняття права та обов'язки, що пов'язані з житлом, та спадщина у цьому окремому випадку є близькими за змістом. Але навіть якщо до спадкової маси поряд з іншими правами та обов'язками увійшли також житлові, не завжди окремий спадкоємець, що приймає спадщину, стає власником цього житла. До нього, як наслідок поділу спадкової маси, може надійти, наприклад, право власності на автомобіль спадкодавця чи гроші. Це вирішується у кожному окремому випадку та залежить насамперед від згоди спадкоємців, порядку користування спадковим майном, що склався ще за життя спадкодавця, змісту заповіту, рішення суду тощо. Тому спадкування як один з засобів отримання права власності на житло та житлові права і обов'язки як складова частка спадкової маси мають бути розглянуті з урахуванням специфіки об'єкту, що дозволить краще розуміти порядок розв'язання вищеозначених питань.
Судова практика Верховного Суду України вирішення житлових спорів
щодо спадкування та поділу житла
збірник судової практики
з вирішення житлових спорів
за 2004-2008 роки (79 рішень)
Про визнання права власності на частину майна
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
УХВАЛА
від 24 вересня 2008 року
Колегія суддів Судової палати в цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого — Яреми А. Г., суддів: Левченка Є. Ф., Лихути Л. М., Охрімчук Л. І., Сеніна Ю. Л., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Особи і до Особи 2, Особи 3 про визнання права власності на ½ частину майна, встановила:
У березні 2007 року Особа 1 звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що з 2001 року вона проживала з Особою 2 однією сім'єю без реєстрації шлюбу, за час спільного проживання і за спільні кошти, одержані від здійснення підприємницької діяльності, вони придбали нерухоме майно — 21/25 частину нежилої будівлі за Адресою 1, 1/25 частину нежилої будівлі за Адресою 2, також поклали гроші на рахунок у банку, однак правовстановлюючі документи оформлено на Особу 4, який, Інформація 1, загинув, відкрилася спадщина, проте спадкоємці не визнають, що зазначене майно належало їй та Особі 4 на праві спільної сумісної власності, між ними не досягнуто й згоди про поділ такого майна.
Позивачка під час розгляду справи вточнила позов та просила визнати за нею право власності на ½ частину майна, придбаного нею з Особою 2 за період з 01.01.2004, Інформація 1, а саме на 21/50 частину нежилої будівлі за Адресою 1 та на 1/50 частину нежилої будівлі за Адресою 2.
Рішенням Ніжинського міськрайонного суду від 19.10.2007, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Чернігівської області від 23.01.2008, позов задоволено.
У касаційній скарзі Особа 2 просить скасувати ухвалені в справі судові рішення, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на порушення судами норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Судом установлено, що Особа 4 помер, Інформація 1, з 01.01.2004, Інформація 1, Особа 1 проживала з Особою 2 однією сім'єю, але без реєстрації шлюбу. Згідно з договором купівлі-продажу від 03.10.2005 Особа 4 шляхом викупу з комунальної власності придбав 21/25 частину нежилої будівлі за Адресою 1, а згідно з договором купівлі-продажу від 16.03.2004 — 1/25 частину нежилої будівлі за Адресою 2.
Задовольняючи позов, суд керувався положеннями ст. ст. 60, 61, 63, 70, 74 СК та виходив із того, що частини нежилих будівель є спільною сумісною власністю Особи 4 та позивачки, оскільки таке нерухоме майно набуте ними за час спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, тому Особа 1 має право на ½ частину майна.
Проте з такими висновками суду погодитись не можна, виходячи з такого.
Статтею 57 СК передбачено правові підстави визначення майна, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка; ст. 61 СК визначено об'єкти права спільної сумісної власності.
Відповідно до положень ст. 61 СК, ст. 52 ЦК майно приватного підприємства чи фізичної особи — підприємця не є об'єктом спільної сумісної власності подружжя. Інший із подружжя має право тільки на частку одержаних доходів від цієї діяльності.
З урахуванням наведеного, майно приватного підприємства чи фізичної особи — підприємця також не може бути об'єктом спільної сумісної власності жінки та чоловіка з підстав, передбачених ст. 74 СК.
Особа 1 на обгрунтування позовних вимог зазначала, що спірні нежилі приміщення були придбані за кошти, одержані нею та Особою 2 від здійснення підприємницької діяльності.
Суд, на порушення вимог ст. ст. 214, 215 ЦПК, на зазначене увага не звернув, у достатньому обсязі не визначився з характером спірних правовідносин та правовою нормою, що підлягає застосуванню, встановив, що Особою 2 спірні приміщення придбані шляхом викупу з комунальної власності, однак змісту відповідних договорів купівлі-продажу не проаналізував, не перевірив та не зазначив у рішенні, чи був зареєстрований Особа 4 як приватний підприємець, не з'ясував, чи є спірні частини нежилих будівель майном фізичної особи — підприємця, атому передчасно дійшов висновку про визнання такого нерухомого майна об'єктом спільної сумісної власності Особи 1 та Особи 4.
Апеляційний суд на зазначене уваги не звернув і залишив рішення суду першої інстанції без змін.
За таких обставин ухвалені в справі судові рішення підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, передбачених ч. 2 ст. 338 ЦПК.
Керуючись ст. 336 ЦПК, колегія суддів Судової палати в цивільних справах Верховного Суду ухвалила:
Касаційну скаргу Особи 2 задовольнити.
Рішення Ніжинського міськрайонного суду від 19.10.2007 та ухвалу апеляційного суду Чернігівської області від 23.01.2008 скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Про тлумачення заповіту та визнання права власності на частину будинку
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
РІШЕННЯ
від 27 серпня 2008 року
Колегія суддів Судової палати в цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого — Гнатенка А. В., суддів: Григор'євої Л. І., Косенка В. Й., Данчука В. Г., Костенка А. В., розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом Особи 1 до Особи 2, Особи 3 про тлумачення заповіту та визнання права власності на частину будинку, за касаційною скаргою Особи 2 на рішення Ленінського районного суду м. Вінниці від 25.02.2008 та ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 21.04.2008, встановила:
У січні 2008 року Особа 1 звернувся до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що померла його мати, Особа 4, Інформація 1, після смерті якої відкрилася спадщина, яка складалася з будинку та господарських споруд, розташованих за Адресою 1. Указував, що він та його брат, Особа 2, прийняли спадщину, оскільки до смерті матері проживали зі спадкодавцем та зареєстровані у вищевказаному будинку; крім того, звернувся до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини. Зазначав, що будинок складається з двох частин: в одній частині проживала його матір з братом, а в іншій — він зі своєю сім'єю. За життя матері спір щодо володіння та користування будинком у нього з матір'ю не виникав, вона наголошувала, що складе заповіт на ту частину будинку, в якій вона проживала з братом, Особою 2. Але згодом спірний будинок мати заповіла сину, Особі 2. Посилаючись на зазначені обставини, позивач просив суд про тлумачення заповіту та визнання права власності на частину будинку.
Рішенням Ленінського районного суду м. Вінниці від 25.02.2008, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Вінницької області від 21.04.2008, позов задоволено.
У поданій до Верховного Суду касаційній скарзі Особа 2 просить скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Судами встановлено, що померла, Особа 4, Інформація 1, після смерті якої відкрилася спадщина на будинок, розташований за Адресою 1.
Відповідно до заповіту від 14.09.2006, посвідченого державним нотаріусом Третьої Вінницької державної нотаріальної контори, Особа 4 все своє майно заповідала Особі 2.
На підставі зазначеного заповіту Особі 2 видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом на будинок за Адресою 1, який належав померлій згідно з договором купівлі-продажу від 29.07.75.
Задовольняючи позов Особи 1, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, залишаючи рішення суду без змін, виходив з того факту, що спадковий будинок перебував у спільній частковій (в рівних частках) власності позивача та його батьків зі встановленням порядку користування, оскільки був придбаний за їх спільні кошти, а тому дійшов висновку, що при складанні заповіту на користь молодшого сина, Особи 2, воля спадкодавця стосувалася лише ½ частини будинку, якою вона користувалася.
Однак з висновками судів не можна погодитися з таких підстав.
Відповідно до ст. 1256 ЦК спадкоємці вправі здійснити тлумачення заповіту з дотриманням правил тлумачення правочинів, установлених ст. 213 ЦК.
За відсутності згоди між спадкоємцями тлумачення заповіту здійснюється судом відповідно до ст. 213 ЦК.
Виходячи з аналізу положень норм ст. ст. 213, 1256 ЦК, тлумачення заповіту здійснюється з метою встановлення точної волі заповідача і може мати місце, якщо заповіт викликає питання в спадкоємців, має суперечливий характер, у зв'язку з чим необхідно уточнити його зміст.
При цьому ч. 2 ст. 213 ЦК не допускає, щоб при тлумаченні правочину здійснювався пошук волі учасника правочину, який не знайшов відображення в тексті самого правочину.
Таким чином, при тлумаченні заповіту не допускається внесення змін у сам зміст заповіту, враховуючи також, що заповіт — це особисте розпорядження фізичної особи щодо належного їй майна, майнових прав і обов'язків на випадок своєї смерті (ст. 1233 ЦК).
Оскільки при складанні Особою 4 заповіту спадковий будинок належав їй на праві приватної власності та зі змісту заповіту чітко вбачається воля заповідача все належне їй майно передати в порядку спадкування Особі 2, в суду були відсутні підстави для тлумачення заповіту, за яким слід уважати, що спадкодавець заповідав лише ½ частину належного їй майна.
Ураховуючи, що, застосовуючи до правовідносин сторін норми матеріального права — ст. ст. 213, 1256 ЦК, суд неправильно їх витлумачив, що призвело до неправильного вирішення спору, судові рішення в частині тлумачення заповіту підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову Особі 1 у позові.
Що стосується рішення суду в частині визнання права власності за Особою 1 на ½ частину будинку та його виділ у натурі з підстав набуття ним права спільної часткової власності на будинок, то судові рішення в цій частині як такі, що не відповідають вимогам ст. ст. 213 — 215 ЦПК, підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Відповідно до ст. 328 ЦК, на яку посилався суд, право власності набувається на підставах, не заборонених законом, зокрема, з правочинів.
Як установлено судом, спірний будинок належав на праві власності Особі 5 відповідно до договору купівлі-продажу від 29.07.75, після смерті якого на підставі заповіту від 22.08.86 перейшов у приватну власність Особи 4 згідно зі свідоцтвом про право на спадщину за заповітом від 03.04.2000.
Дійшовши висновку про придбання будинку в 1975 році за рахунок спільних коштів позивача та його батьків, суд, усупереч вимогам ст. ст. 213, 214 ЦПК, не зазначив у рішенні, якими доказами підтверджується цей факт та якою нормою закону регулюються зазначені правовідносини, враховуючи, що норми, на які посилався суд, уведено в дію з 01.01.2004 і вони не мають зворотної сили. Визначаючи право власності за Особою 1 на ½ частину будинку, суд також залишив поза оцінкою те, що договір купівлі-продажу від 29.07.75, в якому покупцем зазначено Особу 5, та свідоцтво про право власності від 03.04.2000 на ім'я Особи 4, ніким не оспорювалися, як і заповіт Особи 4, і не визнані в установленому законом порядку недійсними.
Крім того, ухвалене рішення про виділ Особі 1 конкретних приміщень не відповідає вимогам закону. Так, здійснюючи поділ будинку в натурі, суд залишив у спільному користуванні співвласників споруду — колодязь, не врахувавши норми ст. ст. 363, 367 ЦК, які регулюють правовідносини учасників спільної часткової власності щодо виділу частки з майна або його поділу.
Зазначеними нормами передбачено, що поділ (виділ частки) майна, що є об'єктом спільної часткової власності, в натурі між співвласниками припиняє право спільної часткової власності стосовно цих співвласників.
Виходячи зі змісту цих норм, поділ (виділ частки) є можливим, якщо кожній зі сторін може бути виділено відокремлену частину будинку із самостійним виходом, що виключає можливість залишення в спільному користуванні співвласників будь-яких приміщень будинку чи господарських споруд.
У спорах про поділ жилого будинку в натурі суди повинні враховувати роз'яснення, викладені в п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду від 25.05.98 N 15 «Про внесення змін і доповнень у деякі постанови Пленуму Верховного Суду в цивільних справах» зі змінами та доповненнями, внесеними постановою Пленуму Верховного Суду від 30.05.2008 N 7, та постанові Пленуму Верховного Суду від 04.10.91 N 7 «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок», зі змінами, внесеними постановами Пленуму Верховного Суду від 25.12.92 N 13, від 25.05.98 N 15.
Вирішуючи спір сторін щодо поділу будинку, суд зазначених роз'яснень не врахував. За таких обставин рішення суду й у цій частині не можна визнати законним і обґрунтованим.
Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК, колегія суддів Судової палати в цивільних справах Верховного Суду вирішила:
Касаційну скаргу Особи 2 задовольнити частково.
Рішення Ленінського районного суду м. Вінниці від 25.02.2008 та ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 21.04.2008 в частині задоволення позову Особи 1 про тлумачення заповіту Особи 4 від 14.09.2006 скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову Особі 1 в позові.
Рішення Ленінського районного суду м. Вінниці від 25.02.2008 та ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 21.04.2008 в частині визнання за Особою 1 права власності на ½ частину будинку за Адресою 1 та його поділ скасувати, а справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Рішення оскарженню не підлягає.
Про визнання права власності на приміщення
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
КОЛЕГІЯ СУДДІВ СУДОВОЇ ПАЛАТИ У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
УХВАЛА
від 27 серпня 2008 року
(Витяг)
У лютому 2007 р. В. та І. звернулися до суду з позовом до Одеської міської ради, за участю третіх осіб: Київської районної адміністрації Одеської міської ради, комунального підприємства «Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості», А. про визнання права власності на самочинно реконструйовані та збудовані приміщення, будови й споруди, посилаючись на те, що їм належить на праві спільної часткової власності садиба: А.— 3/10 частини на підставі договору купівлі-продажу від 22 серпня 1972 р., В.— 3/10 частини та І.— 4/10 на підставі рішення Київського районного суду м. Одеси від 4 липня 1975 р.
Позивачі вказували, що з метою поліпшення житлових умов вони реконструювали належні їм приміщення та звели до них прибудови, які були збережені рішеннями Київського виконавчого комітету м. Одеси в 1982 та 1996 роках.
В. просила суд позов задовольнити, визнати за нею право власності на: коридор, кухню, їдальню та санвузол, а також на надвірні прибудови: літню кухню, гараж.
І. просив суд позов задовольнити, визнати за ним право власності на належну йому жилу кімнату площею 13,1 м2 та реконструйовані прибудови: веранду, кухню, санвузол і прибудований коридор.
Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 11 липня 2007 р., залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області від 12 вересня 2007 р., позов задоволено частково. Визнано за В. право власності на частину реконструйованого житлового будинку, що складається з: жилої кімнати площею 22,2 м2, коридору, кухні, їдальні, санвузла; на надвірні будівлі: літню кухню, гараж. У задоволенні позову В. у частині визнання права власності на мансардне приміщення, що складається з коридору, 2 жилих кімнат площею 18,5 м2 і 11,2 м2, відмовлено. Визнано за І. право власності на частину реконструйованого житлового будинку, що складається: з жилої кімнати площею 13,1 м2, веранди, кухні, санвузла, коридору, а також на надвірну споруду — вбиральню.
У касаційній скарзі Одеської міської ради ставилося питання про скасування судових рішень на підставах порушення судами норм матеріального та процесуального права й ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позову Зокрема, скаржник указував на неправильне застосування судами ст. 376 ЦК, статей 125, 126 ЗК, статей 142, 143 Конституції України, статей 24, 26 Закону від 20 квітня 2000 р. N 1699-III «Про планування і забудову територій».
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню на таких підставах.
Стаття 376 ЦК передбачає негативні наслідки для тих, хто здійснює будівництво без належного дозволу та затвердженого проекту.
Проте, згідно з ч. 5 ст. 376 ЦК на вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує прав інших осіб.
Задовольняючи частково позовні вимоги, місцевий суд, із яким погодилася й апеляційна інстанція, керувався тим, що реконструкція будинку та зведені прибудови відповідають державним будівельним нормам, вимогам протипожежної безпеки та не порушують прав інших осіб, а тому можуть бути узаконені.
Проте з такими рішеннями судів погодитися не можна, оскільки висновки відповідних державних органів (відділу архітектури і будівництва, органів пожежного та санітарного нагляду тощо) із цих питань у справі відсутні.
Апеляційна інстанція не усунула зазначених порушень законодавства та на порушення вимог статей 308, 315 ЦПК, відхиляючи апеляційну скаргу, не зазначила конкретні факти й обставини, що спростовують доводи відповідача та надані ним докази.
За таких обставин ухвалені при неправильному застосуванні норм матеріального права та порушенні норм процесуального права судові рішення підлягають скасуванню на підставах, передбачених ч. 2 ст. 338 ЦПК, з передачею справи на повий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись статтями 336, 338 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу Одеської міської ради задовольнила частково. Рішення Київського районного суду м. Одеси від 11 липня 2007 р. та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 12 вересня 2007 р. скасувала, а справу передала на новий розгляд до суду першої інстанції.
Про поділ будинку та встановлення порядку користування земельною ділянкою
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
УХВАЛА
від 20 серпня 2008 року
Колегія суддів Судової палати в цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого — Гнатенка А. В., суддів: Григор'євої Л. І., Косенка В. Й., Данчука В. Г., Пшонки М. П., розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом Особи 1, Особи 2 до Особи 3, Особи 4 про поділ будинку та встановлення порядку користування земельною ділянкою, за зустрічним позовом Особи 3, Особи 4 до Особи 1, Особи 2 про поділ будинку та встановлення порядку користування земельною ділянкою, усунення перешкод у користуванні гаражем та відшкодування моральної шкоди, за касаційною скаргою Особи 1, Особи 2 на рішення Вінницького районного суду Вінницької області від 08.11.2007 та ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 05.02.2008, встановила:
У серпні 2004 року Особа 1 та Особа 2 звернулися в суд із позовом до Особи 3 і Особи 4 про поділ будинку та встановлення порядку користування земельною ділянкою, мотивуючи вимоги тим, що вони з відповідачами в рівних частках придбали жилий будинок із господарськими спорудами за адресою: Адресою 1. Після оформлення договору купівлі-продажу та реєстрації у Вінницькому обласному бюро технічної інвентаризації сторони розпочали ремонтні роботи в будинку. Позивачі мали намір користуватися частиною першого та другого поверхів. За загальною домовленістю частину ремонтних робіт сторони робили спільно на обох поверхах. У зв'язку з конфліктом, що стався, сторони вирішили поділити в натурі будинок і гараж із земельною ділянкою. Просили затвердити поділ указаного будинку, гаража й належної до будинку земельної ділянки за четвертим варіантом висновку судової будівельно-технічної експертизи від 25.10.2004 N 378/379/380.
Особа 3 та Особа 4 звернулися до суду із зустрічним позовом до Особи 1, Особи 2 про поділ будинку та встановлення порядку користування земельною ділянкою, усунення перешкод у користуванні гаражем і відшкодування моральної шкоди та просили суд затвердити поділ будинку й господарських споруд за другим варіантом висновку судової будівельно-технічної експертизи від 30.06.2005 N 330. Також просили усунути перешкоди в користуванні гаражем та стягнути з Особи 1, Особи 2 моральну шкоду в сумі 500 грн.
Рішенням Вінницького районного суду Вінницької області від 08.11.2007, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Вінницької області від 05.02.2008, позов Особи 1 та Особи 2 і зустрічний позов Особи 3 та Особи 4 задоволено частково. Поділ будинку й земельної ділянки проведено за першим варіантом судової будівельно-технічної експертизи від 25.10.2004 N 378/379/380. Зобов'язано Особу 2 та Особу 1 не чинити перешкод Особі 3 у користуванні гаражем і заборонено використання гаража не за призначенням. У задоволенні позову Особи 3 та Особи 4 у частині відшкодування моральної шкоди відмовлено.
У поданій до Верховного Суду касаційній скарзі Особа 1, Особа 2 просять скасувати частково зазначені судові рішення, ухвалити нове рішення, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Встановлено, що Особа 1, Особа 2, Особа 3 та Особа 4 є співвласниками жилого будинку за Адресою 1, який вони придбали в рівних частках за договором купівлі-продажу від 24.12.2002.
Указаний будинок розташований на земельній ділянці площею 1791 м2, на якій знаходяться господарські будівлі, а саме: три ґанки, цегляні гараж і сарай і криниця.
Спірний будинок придбаний у період шлюбу подружжям Особою 1 і Особою 2, та подружжям Особою 3 і Особою 4 і є спільною сумісною власністю кожного з подружжя.
Відповідно до п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду від 04.10.91 N 7 «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок» суди вирішують спори, пов'язані з правом приватної власності на жилі будинки, залежно від заявлених вимог: про виділ частки з будинку (поділ будинку); або про визначення порядку користування жилим будинком.
Ці спори стосуються окремих правовідносин сторін, які є різними за своїм характером і регулюються різними правовими нормами, які передбачають різні правові наслідки вирішення таких спорів.
Правовідносини з приводу порядку користування жилим будинком регулюються нормою ст. 358 ЦК, яка передбачає можливість залишення окремих підсобних приміщень (кухня, коридор тощо) в загальному користуванні учасників спільної часткової власності.
Норми ст. ст. 363, 367 ЦК регулюють правовідносини учасників спільної часткової власності щодо виділу частки з майна або його поділу.
Зазначеними нормами передбачено, що поділ (виділ частки) майна, яке є об'єктом спільної часткової власності, в натурі між співвласниками припиняє право спільної часткової власності щодо цих співвласників.
Виходячи зі змісту цих норм, поділ (виділ частки) є можливим, якщо кожній зі сторін може бути виділено відокремлену частину будинку із самостійним виходом, що виключає можливість залишення в спільному користуванні співвласників будь-яких приміщень будинку.
У спорах про поділ жилого будинку в натурі суди повинні враховувати роз'яснення, викладені в п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду від 25.05.98 N 15 «Про внесення змін і доповнень у деякі постанови Пленуму Верховного Суду України в цивільних справах» зі змінами та доповненнями, внесеними постановою Пленуму Верховного Суду від 30.05.2008 N 7, і постанови Пленуму Верховного Суду від 04.10.91 N 7 «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок» зі змінами, внесеними постановами Пленуму Верховного Суду від 25.12.92 N 13, від 25.05.98 N 15.
Вирішуючи спір сторін щодо поділу будинку, суд зазначених роз'яснень не врахував та неправильно застосував до правовідносин сторін норми матеріального права ст. 358 ЦК, у той час як ці правовідносини регулюються нормами ст. ст. 363, 367 ЦК. Усупереч цим нормам суд, здійснюючи поділ будинку в натурі, залишив частину приміщень будинку в спільному користуванні співвласників, у той час як відповідно до ст. 367 ЦК при поділі будинку припиняється не тільки спільне користування будинком, а і право спільної часткової власності.
Ураховуючи, що вирішення спору про порядок користування земельною ділянкою залежить від вирішення спору про поділ будинку, рішення суду підлягає скасуванню і в цій частині.
Оскільки допущені судом першої інстанції порушення норм закону не було усунено апеляційним судом, підлягає скасуванню й ухвала апеляційного суду, а справа — переданню на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК, колегія суддів Судової палати в цивільних справах Верховного Суду ухвалила:
Касаційну скаргу Особи 1 та Особи 2 задовольнити частково.
Рішення Вінницького районного суду Вінницької області від 08.11.2007 та ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 05.02.2008 скасувати, передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Про поділ спільного майна
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
КОЛЕГІЯ СУДДІВ СУДОВОЇ ПАЛАТИ У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
УХВАЛА
від 25 червня 2008 року
(Витяг)
У липні 2006 р. Д. Е. М. звернулася до суду з позовом до Д. О. В. про поділ спільного майна, посилаючись на те, що за час перебування з відповідачем у шлюбі з січня 1989 р. по серпень 2005 р. ними придбано дві квартири, автомобіль «Опель-Вектра», гараж у кооперативі «Сигнал», а також на ім'я Д. О. В. відкрито рахунок у банку й після розірвання шлюбу вони не можуть поділити спільне майно.
Д. Е. М. під час розгляду справи уточнила позов і просила визнати за нею право власності на ½ частину квартири в м. Маріуполі, ½ частину гаража, стягнути з відповідача ½ частину отриманих за проданий ним автомобіль «Опель-Вектра» коштів та ½ частину грошових коштів на його банківському рахунку.
Д. О. О. пред'явила позов до Д. О. В., Д. Е. М. про поділ майна та просила визнати за нею право власності на ½ частину зазначеної квартири в м. Маріуполі, посилаючись на те, що вони з Д. О. В. з лютого 2005 р. проживали однією сім'єю й придбали цю квартиру за спільні кошти в травні 2005 р.
Жовтневий районний суд м. Маріуполя рішенням від 26 вересня 2007 р. позов Д. Е. М. задовольнив, у задоволенні позову Д. О. О. відмовив.
Апеляційний суд Донецької області рішенням від 26 грудня 2007 р. рішення суду першої інстанції в частині задоволення позову Д. Е. М. скасував та ухвалив у цій частині нове рішення про задоволення позову частково, постановив визнати за нею та Д. О. В. право власності за кожним на ½ частину гаража, виділити гараж Д. Е. М. та стягнути з неї на користь Д. О. В. 17 тис. 675 грн. компенсації вартості його частки гаража, в задоволенні решти позовних вимог Д. Е. М. відмовив, в іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін.
У касаційній скарзі Д. Е. М. просила скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення апеляційним судом норм матеріального та процесуального права.
Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині задоволення позову Д. Е. М. та задовольняючи її позовні вимоги частково, апеляційний суд керувався положеннями ч. 3 ст. 61 ЦПК та виходив із того, що рішенням суду від 12 серпня 2005 р. в справі за позовом Д. Е. М. до Д. О. В. про розірвання шлюбу, позовною заявою Д. Е. М. та протоколом судового засідання встановлено, що вони припинили сімейні відносини більш, ніж за два роки до розірвання шлюбу, тому такі обставини доказуванню не підлягають, і спільним майном подружжя є лише гараж.
Проте з цими висновками апеляційного суду погодитися не можна з огляду на таке.
Відповідно до ч. 1 ст. 60 СК майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
У ч. 6 ст. 57 СК визначено, що суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин.
Згідно із зазначеними нормами при вирішенні питання про визнання майна подружжя їх спільною сумісною чи особистою приватною власністю з'ясуванню підлягають як підстави й час набуття такого майна, так і обставини, що свідчать про окреме проживання подружжя у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин до розірвання шлюбу.
Суд першої інстанції встановив, що сторони перебували в шлюбі з 6 січня 1989 р. по 12 серпня 2005 р., у 1994 р. було придбано гараж у гаражному кооперативі, 27 травня 2004 р.— автомобіль «Опель-Вектра» у кредит, який погашено 11 квітня 2005 р.
13 травня 2005 р. Д. О. В. як покупець придбав спірну квартиру в м. Маріуполі, а на час розірвання шлюбу на рахунку Д. О. В. у банку були кошти в сумі 12 тис. 600 доларів США.
Також встановлено, що 4 вересня 2006 р. Д. О. В. продав автомобіль «Опель-Вектра».
Задовольняючи позов Д. Е. М., суд першої інстанції виходив із того, що гараж, автомобіль, квартира та грошовий внесок на банківському рахунку Д. О. В. є спільною сумісною власністю Д. Е. М. та Д. О. В., оскільки це майно набуте ними як подружжям за час шлюбу. Крім того, сукупність установлених у справі обставин свідчить про те, що на час придбання такого майна вони фактично не припиняли шлюбних відносин, а Д. О. В. не надав доказів протилежного.
При встановленні зазначених фактів суд не порушив норм цивільного процесуального закону, правильно застосував норми матеріального права.
Апеляційний суд помилково скасував зазначене рішення, на порушення вимог статей 303, 316 ЦПК не навів достатніх мотивів, за якими він вважає висновки суду першої інстанції неправильними, безпідставно визнав такими, що не підлягають доказуванню, обставини щодо часу фактичного припинення шлюбних відносин Д. Е. М. та Д. О. В., оскільки Жовтневий районний суд м. Маріуполя рішенням від 12 серпня 2005 р. про розірвання їх шлюбу таких обставин і часу припинення сторонами шлюбних відносин не встановив, а позовна заява Д. Е. М. про розірвання шлюбу та протокол судового засідання згідно зі ст. 61 ЦПК не є підставою звільнення від доказування.
За таких обставин рішення апеляційного суду підлягає скасуванню із залишенням у силі рішення суду першої інстанції з підстав, передбачених ст. 339 ЦПК.
Керуючись ст. 336 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу Д. Е. М. задовольнила: рішення апеляційного суду Донецької області від 26 грудня 2007 р. скасувала і залишила в силі рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя від 26 вересня 2007 р.
Про визнання права власності на будинок
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
СУДОВА ПАЛАТА У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
РІШЕННЯ
від 28 травня 2008 року
Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого — Григор'євої Л. І., суддів Балюка М. І., Данчука В. Г., Барсукової В. М., Косенка В. Й., розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2; треті особи: комунальне підприємство «Харківське БТІ», Московський РВК м. Харкова, про визнання права власності на будинок; за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1, треті особи: комунальне підприємство «Харківське БТІ», Московський РВК м. Харкова, про визнання права власності в порядку спадкування за заповітом, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Московського районного суду м. Харкова від 16 жовтня 2007 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 27 грудня 2007 року, встановила:
У вересні 2006 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності на будинок, який мотивуючи його тим, що житловий будинок АДРЕСА_1, був збудований його батьками:ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ним, оскільки на час забудови він досяг повноліття, працював, одержував заробітну плату, яку також віддавав на будівництво. Будинок був прийнятий в експлуатацію, на ім'я батька видано свідоцтво про право власності на будинок. Після смерті матері ОСОБА_4 відкрилась спадщина на 1/3 частину будинку. Він, його батько, ОСОБА_5, та ОСОБА_2, яка є його рідною сестрою, прийняли спадкове майно кожному з них стало належати по 1/9 частині будинку. Право власності на будинок у БТІ не було зареєстровано. Після смерті батька він і відповідачка стали спадкоємцями за законом у рівних частках. Оскільки будинок не був зареєстрований, батько не мав права ним розпоряджатися, позивач просив визнати за ним право власності на 1/3 частину будинку в порядку забудови, право власності в порядку спадкування за законом на 1/9 частину будинку після смерті матері, ОСОБА_4, і в порядку спадкування за законом на 2/9 частини будинку після смерті батька, стягнувши з відповідачки на його користь 312 грн. 20 коп. і відмовивши їй у задоволенні зустрічного позову.
ОСОБА_2 подала зустрічний позов, просила визнати за нею право власності на будинок у порядку спадкування за заповітом після смерті батьків та зобов'язати третю особу внести зміни до правовстановлюючих документів.
Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 16 жовтня 2007 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Харківської області від 27 грудня 2007 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано за ним право власності в порядку спадкування за законом на 1/9 частину будинку АДРЕСА_1 після померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 матері — ОСОБА_4 В іншій частині позову відмовлено.
Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено. Визнано право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 за ОСОБА_3, померлим ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_4, померлою ІНФОРМАЦІЯ_1, по ½ частині кожному в порядку подружнього майна. Визнано право власності за ОСОБА_2 на 1/6 частину житлового будинку АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом після смерті матері — ОСОБА_4, а також на 2/3 частини житлового будинку з надвірними спорудами за заповітом після смерті батька — ОСОБА_3, а всього на 5/6 частин житлового будинку. Зобов'язано комунальне підприємство «Харківське БТІ» внести зміни в реєстр державної реєстрації.
У поданій до Верховного Суду України касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати зазначені судові рішення й передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Судами встановлено, що батьки сторін: ОСОБА_5 і ОСОБА_4 — перебували в зареєстрованому шлюбі з 23 лютого 1941 року. Під час шлюбу батьками сторін був побудований житловий будинок АДРЕСА_1, який з 6 жовтня 1962 року був зареєстрований на праві власності за ОСОБА_5.
ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_4, а ІНФОРМАЦІЯ_2 — ОСОБА_5, який на випадок смерті 11 січня 1992 року склав заповіт, посвідчений нотаріально, за яким він заповів належне йому майно — частину житлового будинку АДРЕСА_2, а будинок АДРЕСА_1 — ОСОБА_2
Задовольняючи позов ОСОБА_2 та визнаючи за нею в порядку спадкування право власності на 5/6 частин житловим будинку АДРЕСА_1, суд на підставі ст. ст. 548, 549 ЦК Української РСР (1963 року) дійшов обґрунтованого висновку про те, що після смерті ОСОБА_4 відкрилася спадщина на ½ частину цього будинку (що належав батькам сторін на праві спільної сумісної власності та був зареєстрований як об'єкт власності 30 жовтня 1962 року за ОСОБА_5), яку в рівних частках — по 1/6 частині — фактично прийняли всі спадкоємці: діти — сторони у справі — та ОСОБА_5, які проживали на день смерті спадкодавця в спірному будинку.
У зв'язку з цим суд дійшов правильного висновку, що після смерті ОСОБА_5 відкрилася спадщина на 2/3 частини спірного будинку, які за заповітом належать ОСОБА_2, яка прийняла спадщину, звернувшись до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, і обґрунтовано визнав за нею право власності на 5/6 частин цього будинку (2/3 — за заповітом і 1/6 — за законом — після смерті матері).
При цьому суд дав належну оцінку доводам ОСОБА_1 і дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання за ним права власності на частину спірного будинку в порядку забудови в рівних частках із батьками — на 1/3 частину та в частині спадкування за законом після смерті батька, у зв'язку з наявністю заповіту й частково задовольнив його вимоги про визнання за ним права власності на 1/6 частину цього будинку в порядку спадкування за законом після смерті матері.
Правильно встановивши обставини справи та давши їм належну правову оцінку, суд правильно вирішив спір, однак при цьому в резолютивній частині рішення помилково зазначив про визнання за ОСОБА_1 у порядку спадкування за законом після смерті матері права власності на 1/9 частину будинку АДРЕСА_1, оскільки в мотивувальній частині рішення суд визнав, що сторони та ОСОБА_5 успадкували після ОСОБА_4 в рівних частках ½ частину будинку, тобто по 1/6 частині (½: 3 = 1/6).
Відповідно до ст. ст. 213, 215 ЦПК України, п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29 грудня 1976 року N 11 «Про судове рішення» резолютивна частина рішення повинна мати вичерпні, чіткі, безумовні і такі, що випливають із встановлених фактичних обставин, висновки по суті розглянутих вимог.
Усупереч зазначеним процесуальним нормам, висновок про набуття ОСОБА_1 у порядку спадкування після смерті матері права власності на 1/9 частину житлового будинку АДРЕСА_1 суперечить установленим судом у мотивувальній частині рішення фактичним обставинам і правовим висновкам.
Крім того, суд безпідставно вирішив питання про права осіб, позбавлених цивільної процесуальної правоздатності, визначивши в резолютивній частині рішення право власності на спірний будинок за померлими особами — ОСОБА_5 та ОСОБА_4, у зв'язку з чим зазначені висновки підлягають виключенню з резолютивної частини рішення.
Таким чином, ураховуючи, що судом допущені порушення процесуальних норм права, оскільки резолютивна частина рішення суду в цій частині не відповідає мотивувальній та містить висновки, не передбачені законом, судові рішення в цій частині підлягають зміні. Керуючись ст. ст. 336, 341 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України вирішила:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Московського районного суду м. Харкова від 16 жовтня 2007 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 27 грудня 2007 року в частині визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/9 частину будинку АДРЕСА_1 змінити: визнати за ОСОБА_1 право власності в порядку спадкування за законом після смерті матері — ОСОБА_4, яка настала ІНФОРМАЦІЯ_1, на 1/6 частину будинку. Виключити з резолютивної частини рішення висновки щодо визнання за ОСОБА_5 та ОСОБА_4 права власності за кожним на ½ частину будинку АДРЕСА_1. У решті — рішення залишити без змін.
Рішення оскарженню не підлягає.
Про визнання права власності на частину пайових внесків, визнання права на отримання квартири, поділ квартири
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
КОЛЕГІЯ СУДДІВ СУДОВОЇ ПАЛАТИ У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
УХВАЛА
від 23 квітня 2008 року
(Витяг)
У липні 2006 р. К. С. А. звернулася до суду із позовом до К. В. Г, третя особа — житлово-будівельний кооператив-117, про визнання права власності на частину пайових внесків, визнання права на отримання квартири, поділ квартири, мотивуючи свої вимоги тим, що в серпні 1994 року К. В. Г. був прийнятий в члени ЖБК-117 складом сім'ї з п'яти осіб, у тому числі вона та троє неповнолітніх дітей. Згідно з розподілом житла відповідач повинен був отримати двокімнатну квартиру в м. Суми.
Позивач зазначила, що під час шлюбу вони сплачували пайові внески за зазначену квартиру, повна вартість якої на час розгляду справи складала 46116 грн. 82 коп. Сума пайових внесків на той час складала 31805 грн., з яких 24373 грн. було сплачено за рахунок спільних коштів до розірвання шлюбу 28 вересня 2005 р. Станом на 27 липня 2006 р. заборгованість за пайовими внесками становила 14312 грн.
Оскільки пайові внески за спірну квартиру повністю не виплачені, позивач просила суд визнати за нею право власності на ½ частину пайових внесків, враховуючи те, що під час шлюбу було сплачено 24373 грн. пайових внесків.
Крім того, зазначала, що вона, як співвласник, має право на отримання квартири, оскільки як подружжя була включена до списку членів сім'ї члена ЖБК-117 і не подавала заяви про виключення зі складу членів сім'ї відповідача на отримання квартири.
Враховуючи, що шлюб з відповідачем К. В. Г. розірваний, позивач просила визнати за нею право власності на 12186 грн. 50 коп. пайових внесків в ЖБК-117, право на отримання квартири, провести поділ квартири, виділивши їй кімнату площею 11,8 м2, а відповідачу — 16,4 м2 та зобов'язати її сплатити ЖБК-117 пайові внески в сумі 8762 грн. 35 коп., а відповідача — в сумі 5549 грн. 47 коп.
Під час розгляду справи позивач доповнила позовні вимоги та просила суд визнати незаконним рішення загальних зборів членів ЖБК-117 від 6 грудня 2005 року про надання дозволу на передачу паю К. Н. В. відповідачу К. В. Г. та рішення виконкому Сумської міської ради від 27 червня 2006 р. N 338 про виключення зі складу сім'ї відповідача її та дітей К. Н. В. та К. О. В.
Рішенням Ковпаківського районного суду м. Суми від 27 грудня 2006 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Сумської області від 6 березня 2007 р. позов задоволено. Визнано право власності К. С. А. на 12186 грн. 50 коп. пайових внесків в ЖБК-117.
Проведено поділ квартири та виділено К. С. А. кімнату площею 11,8 м2, К. В. Г.— кімнату, площею 16,4 м2. Підсобні приміщення залишені в загальному користуванні.
Зобов'язано К. С. А. сплатити ЖБК-117 пайові внески в сумі 8762 грн. 35 коп., а К. В. Г.— сплатити пайові внески в сумі 5549 грн. 47 коп.
Визнано К. С. А. членом ЖБК-117 та визнано за нею право на отримання квартири.
Визнано недійсним рішення загальних зборів членів ЖБК-117 від 6 грудня 2005 р. про надання дозволу К. Н. В на передачу паю К. В. Г.
Визнано незаконним рішення виконкому Сумської міської ради від 27 червня 2006 року N 388 про виключення зі складу членів сім'ї К. В. Г., К. С. А., К. Н. В., К. О. В.
У касаційній скарзі К. В. Г. просив скасувати рішення Ковпаківського районного суду м. Суми від 27 грудня 2006 р. та ухвалу апеляційного суду Сумської області від 6 березня 2007 р., а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.
Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню на таких підставах.
Судами першої та апеляційної інстанції встановлено, що вартість спірної квартири в ЖБК-117 становить 46116 грн. 82 коп. Сума внесених пайових внесків станом на 15 серпня 2006 року складає 31805 грн. З них колишнім подружжям К. в період шлюбу внесено 24373 грн.
На час розгляду справи пай за квартиру в повному об'ємі виплачений не був.
Дійшовши висновку, що частина пайових внесків внесена К. В. Г та К. С. А. у період їх шлюбу за спільні кошти, суд визнав за К. С. А. право власності на 12186 грн. 50 коп. пайових внесків в ЖБК-117. Одночасно суд визнав за К. С. А. право на отримання спірної квартири та визнав її членом ЖБК-117, поділивши при цьому квартиру в ЖБК-117 та зобов'язавши К. В. Г та К. С. А. доплатити ЖБК залишок пайових внесків.
Проте таке рішення суду ухвалено при неправильному застосуванні норм матеріального права і з порушенням норм процесуального права.
При вирішенні зазначеного спору суди не врахували положень ст. 146 ЖК, ст. 384 ЦК, п. 43 Примірного статуту ЖБК, що під час розгляду справ у спорах про жилу площу в будинках ЖБК пай, внесений подружжям у період сумісного проживання за рахунок спільних коштів, а після повної сплати пайового внеску — квартира, є їхнім спільним майном (якщо інше не буде встановлено письмовою згодою між ними) й у випадку розірвання шлюбу підлягає поділу на загальних підставах.
Суд, визнавши за позивачкою право власності на частину пайових внесків в розмірі 12186 грн. 50 коп., поділив між сторонами — колишнім подружжям — двокімнатну квартиру, хоч ні на час припинення шлюбу ні на час розгляду справи пайові внески не були сплачені за квартиру в повному обсязі.
Одночасно суд визнав позивачку членом ЖБК-117, хоч це питання віднесено до компетенції загальних зборів ЖБК.
При цьому суд на вимогу позивачки зобов'язав сторони доплатити конкретні суми пайових внесків в ЖБК-117, хоч такі вимоги не ґрунтуються на законі.
Крім того, визнаючи за К. С. А. право на отримання спірної квартири в ЖБК-117, яка до повної сплати пайових внесків являється власністю ЖБК-117, суд всупереч положенням цивільного процесуального законодавства визначив правове положення кооперативу у справі як третьої особи, а не як відповідача.
Визнаючи за К. С. А право на отримання квартири, суд не врахував, що ордер на спірну квартиру видано на двох осіб — відповідача К. В. Г. та сина К. А. В. на підставі рішення виконкому Сумської міської ради від 18 липня 2006 р., який ніким неоспорений.
На ці недоліки не звернув уваги й апеляційний суд, не перевіривши доводів апеляційної скарги та залишивши рішення суду першої інстанції без зміни.
За таких порушень норм матеріального і процесуального права судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись статтями 336, 338, 343, 344 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу К. В. Г. задовольнила.
Про поділ будинку
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
КОЛЕГІЯ СУДДІВ СУДОВОЇ ПАЛАТИ У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
УХВАЛА
від 2 квітня 2008 року
(Витяг)
У листопаді 2007 року Ц. звернувся до суду з позовом до Б. про поділ будинку, посилаючись на те, що він є власником 14/25 його частин, а відповідачка — 11/25 частин, але фактично він користується приміщеннями, які складають меншу частину будинку, ніж йому належить, і між ним та Б. виникають спори з цього приводу.
Суддя Лисянського районного суду Черкаської області ухвалою від 12 листопада 2007 р. відмовив у відкритті провадження у справі.
Цю ухвалу апеляційний суд Черкаської області ухвалою від 10 грудня 2007 р. скасував і передав питання про відкриття провадження у справі до суду першої інстанції.
У касаційній скарзі Б., посилаючись на порушення апеляційним судом норм матеріального та процесуального права, просила скасувати ухвалу цього суду та залишити в силі ухвалу суду першої інстанції.
Заслухавши доповідача, обговоривши наведені у касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Відмовляючи у відкритті провадження у справі на підставі п. 2 ч. 2 ст. 122 ЦПК, суд першої інстанції виходив із наявності таких, що набрали законної сили, рішень Лисянського районного суду від 5 серпня 1980 року та від 22 квітня 1997 року, якими вирішено по суті пред'явлені Ц. вимоги.
Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції, апеляційний суд вважав, що підстав для відмови у відкритті провадження у справі немає, оскільки зазначені рішення районного суду постановлені у справах за позовами Ц. не до Б., а до інших осіб з інших підстав.
Проте з таким висновком апеляційного суду погодитися не можна.
Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 122 ЦПК суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо є таке, що набрало законної сили, рішення суду у спорі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.
Згідно з частиною 2 статті 223 ЦПК після набрання рішенням суду законної сили сторони та треті особи із самостійними вимогами, а також їх правонаступники не можуть знову заявляти в суді ту саму позовну вимогу з тих самих підстав, а також оспорювати в іншому процесі встановлені судом факти і правовідносини.
За змістом зазначених норм цивільного процесуального закону суд вправі відмовити у відкритті провадження у справі за наявності рішення суду, що набрало законної сили, постановленого у спорі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.
Рішеннями Лисянського районного суду від 5 серпня 1980 року та від 22 квітня 1997 р., постановленими у справах за позовами Ц. до Н., М. та І., було вирішене питання про поділ спірного будинку між співвласниками, причому як із визначенням ідеальних часток сторін у власності, так і з виділенням їм у власність конкретних приміщень у натурі. Б. отримала у власність 11/25 частин будинку в дар від С., яка набула власності на цю частину в порядку спадкування після смерті І. Зазначені рішенні набрали законної сили.
Таким чином, Ц. не має права знову заявляти в суді ту саму позовну вимогу до Б. з тих самих підстав.
З урахуванням наведеного відмова суду першої інстанції у відкритті провадження у справі відповідає вимогам цивільного процесуального закону.
За таких обставин ухвала апеляційного суду підлягає скасуванню з підстав, передбачених п. 3 ч. 1 ст. 342 ЦПК, із залишенням у силі ухвали суду першої інстанції.
Керуючись ст. 336 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу Б. задовольнила, ухвалу апеляційного суду Черкаської області від 10 грудня 2007 р. скасувала і залишила в силі ухвалу судді Лисянського районного суду від 12 листопада 2007 р.
Про усунення від права на спадкування, визнання права власності на ½ частину будинку
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
КОЛЕГІЯ СУДДІВ СУДОВОЇ ПАЛАТИ У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
УХВАЛА
від 19 березня 2008 року
Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого — Гнатенка А. В., суддів: Григор'євої Л. І., Барсукової В. М., Данчука В. Г., Косенка В. Й., розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення від права на спадкування, визнання права власності на ½ частину будинку в порядку спадкування та встановлення факту родинних стосунків, за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 18 квітня 2007 року та ухвалу апеляційного суду Донецької області від 5 липня 2007 року, встановила:
У січні 2007 року позивачка звернулась у суд із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її брат — ОСОБА_3, після смерті якого відкрилась спадщина у вигляді ½ частини будинку АДРЕСА_1.
Зазначала, що вона в установлений законом шестимісячний строк звернулась до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини із заявою про прийняття спадщини, однак із такою ж заявою звернувся й відповідач, який є сином ОСОБА_3 та її племінником.
Указувала, що за життя ОСОБА_3 відповідач протягом більш ніж 14 років не надавав йому ніякої допомоги, хоча той був інвалідом другої групи та потребував такої допомоги. Вона піклувалася про брата, забезпечувала всім необхідним для нормального життя, а саме меблями, побутовою технікою, одягом, взуттям, допомагала грошима на обладнання та ремонт будинку.
Просила усунути відповідача від права на спадкування після смерті ОСОБА_3 та визнати за нею право власності в порядку спадкування на ½ частину зазначеного будинку.
Рішенням Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 18 квітня 2007 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Донецької області від 5 липня 2007 року, позов ОСОБА_1 задоволено. Установлено факт, що ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2, яка народилася в м. Маріуполі, є рідною сестрою ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_3. Усунено ОСОБА_2 від права на спадкування після смерті ОСОБА_3, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1. Визнано за ОСОБА_1 право на ½ частину будинкуАДРЕСА_1 в порядку спадкування після смерті ОСОБА_3. Стягнуто з ОСОБА_2. на користь ОСОБА_1 81 грн. судових витрат.
У поданій до Верховного Суду України касаційній скарзі ОСОБА_2 просить скасувати рішення Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 18 квітня 2007 року, ухвалу апеляційного суду Донецької області від 5 липня 2007 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права.
Судами встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_3, після смерті якого відкрилася спадщина на ½ частину жилого будинку АДРЕСА_1.
Відповідно до вимог ст. 1269 ЦК України із заявами про прийняття спадщини в установлений ст. 1270 ЦК України строк звернулися ОСОБА_2 — син померлого — та ОСОБА_1 — сестра померлого (факт родинних відносин померлого й ОСОБА_1 установлений судом).
Задовольняючи вимоги ОСОБА_1 про усунення ОСОБА_2, сина спадкодавця, від права на спадкування за законом після смерті батька, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив із того, що ОСОБА_2 не піклувався про батька, не відвідував його й не надавав йому допомоги, якої той потребував у силу стану здоров'я та неналежного матеріального забезпечення, а тому, на думку суду, перебував у безпорадному стані.
Однак такого висновку суди дійшли з порушенням норм матеріального й процесуального права.
Так, відповідно до ч. 5 ст. 1224 ЦК України особа може бути усунена від права на спадкування за законом, якщо судом буде встановлено, що вона ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.
Виходячи зі змісту зазначеної норми закону, суд при вирішенні такої справи згідно з вимогами ст. 214 ЦПК України повинен установити як факт ухилення особи від надання спадкодавцеві допомоги, так і факт перебування спадкодавця в безпорадному стані через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво та потребу спадкодавця в допомозі цієї особи.
Під безпорадним станом слід розуміти безпомічність особи, неспроможність її своїми силами через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво фізично та матеріально самостійно забезпечити умови свого життя, у зв'язку чим ця особа потребує стороннього догляду, допомоги та піклування.
Ухилення особи від надання допомоги спадкодавцеві, який потребував допомоги, полягає в умисних діях чи бездіяльності особи, спрямованих на уникнення від обов'язку забезпечити підтримку та допомогу спадкодавцю, тобто ухилення, пов'язане з винною поведінкою особи, яка усвідомлювала свій обов'язок, мала можливість його виконувати, але не вчиняла необхідних дій. Таким чином, ухилення характеризується умисною формою вини.
Крім того, підлягало з'ясуванню судом і питання, чи потребував спадкодавець допомоги від спадкоємця за умови отримання її від інших осіб і чи мав спадкоємець матеріальну й фізичну змогу надавати таку допомогу.
Усупереч вимогам ст. ст. 213 — 215 ЦПК України суд указаних обставин не встановив і не зазначив у рішенні про доведеність фактів безпорадного стану спадкодавця, його потреби в отриманні допомоги від сина (який проживав у іншому місті) за умови надання йому за висновком суду допомоги сестрою й племінницею та ухилення відповідача від надання допомоги батьку, ураховуючи, що за змістом ч. 5 ст. 1224 ЦК України лише при одночасному настанні цих обставин і доведеності зазначених фактів у їх сукупності спадкоємець може бути усунений від права на спадщину.
Оскільки ухвалені судові рішення в частині позову про усунення від права на спадкування не відповідають зазначеним вимогам, рішення в цій частині підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України ухвалила:
Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.
Рішення Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 18 квітня 2007 року та ухвалу апеляційного суду Донецької області від 5 липня 2007 року в частині усунення ОСОБА_2 від права на спадкування, визнання за ОСОБА_1 права власності на Ѕ частину будинку АДРЕСА_1 в порядку спадкування, стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_181 грн. судових витрат, скасувати, передати справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Про перегляд за винятковими обставинами ухвали судді Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 28 лютого 2007 р.
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
КОЛЕГІЯ СУДДІВ СУДОВОЇ ПАЛАТИ У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
УХВАЛА
від 14 березня 2008 року
(Витяг)
Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України розглянула в судовому засіданні справу за заявою В. про встановлення юридичного факту — за скаргою заявниці про перегляд у зв'язку з винятковими обставинами ухвали судді цієї палати від 28 лютого 2007 р.
Під час розгляду справи було встановлено, що Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська рішенням від 16 грудня 2005 р. задовольнив заяву В. і встановив факт його проживання однією сім'єю з Б., яка померла 2 травня 2005 року.
Апеляційний суд Дніпропетровської області ухвалою від 25 грудня 2006 р. скасував зазначене рішення суду першої інстанції та направив справу на новий судовий розгляд.
У лютому 2007 р. В. звернувся до Верховного Суду України з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, просив скасувати ухвалу цього суду і залишити в силі рішення місцевого суду.
Суддя Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України ухвалою від 28 лютого 2007 р. повернув касаційну скаргу В., оскільки відповідно до ч. 1 ст. 324 ЦПК така ухвала апеляційного суду не перешкоджає подальшому провадженню у справі, а тому не може бути оскаржена в касаційному порядку.
У скарзі, яка надійшла до Верховного Суду України у березні 2007 р., В., посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм процесуального права, зокрема ст. 324 ЦПК, просив переглянути ухвалу цього суду у зв'язку з винятковими обставинами та розглянути по суті його касаційну скаргу на ухвалу апеляційного суду.
Ухвалою колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 4 липня 2007 р. зазначену скаргу було допущено до провадження у зв'язку з винятковими обставинами з витребуванням цивільної справи із суду першої інстанції.
У вересні 2007 р. дочка скаржника — Ю.— надіслала до Верховного Суду України клопотання, в якому просила у зв'язку зі смертю батька залучити її на підставі ст. 37 ЦПК до участі у справі як правонаступника, оскільки спір ведеться про спадкове майно, яке належало батькові, і стосується її майнових прав.
Скарга у зв'язку з винятковими обставинами підлягає задоволенню з таких підстав.
Апеляційний суд, скасовуючи рішення місцевого суду і направляючи справу на новий судовий розгляд, виходив із того, що при розгляді заяви про встановлення юридичного факту були вирішені питання про права та обов'язки особи, яка не брала участі у справі.
Суд касаційної інстанції, повертаючи В. касаційну скаргу на ухвалу апеляційного суду, виходив із того, що відповідно до ч. 1 ст. 324 ЦПК така ухвала не перешкоджає подальшому провадженню у справі, а тому не може бути предметом касаційного оскарження.
Проте з таким висновком касаційного суду погодитися не можна, оскільки він суперечить змісту зазначеної норми, що передбачає можливість касаційного оскарження ухвал апеляційного суду, якими скасовано постановлені у справах рішення місцевих судів, та не відповідає усталеній практиці колегій суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України.
Оскільки касаційна інстанція при постановленні ухвали від 28 лютого 2007 р. неоднаково застосувала ч. 1 ст. 324 ЦПК, то відповідно до ст. 354 цього Кодексу зазначена ухвала підлягає скасуванню у зв'язку з винятковими обставинами.
Що стосується касаційної скарги на ухвалу апеляційного суду, то вона має бути відхилена з таких підстав.
Як зазначено у ч. 2 ст. 324 ЦПК, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно з правилами ст. 335 цього Кодексу суд касаційної інстанції перевіряє законність і обґрунтованість судових рішень у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції, та доводів, наведених у касаційній скарзі.
Скасовуючи рішення місцевого суду, апеляційний суд обґрунтовано виходив із того, що при розгляді заяви про встановлення юридичного факту були вирішені питання про права та обов'язки особи, яка не брала участі у справі, а тому остання підлягає направленню на новий судовий розгляд для залучення до неї заінтересованих осіб, а не нотаріальної контори, і з'ясування, чи не виник при розгляді справи в порядку окремого провадження спір про право, який повинен розглядатися в порядку позовного провадження.
Оскільки наведені у касаційній скарзі доводи не свідчать про те, що при розгляді справи апеляційним судом допущені порушення норм процесуального права, передбачені ст. 342 ЦПК як підстави для скасування ухвал, колегія суддів уважає за необхідне відхилити цю скаргу.
Керуючись статтями 332, 336, 337, 358 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України скаргу правонаступника заявника — Ю.— про перегляд у зв'язку з винятковими обставинами ухвали судді Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 28 лютого 2007 р. задовольнила, зазначену ухвалу скасувала, а касаційну скаргу на ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 грудня 2006 р. відхилила і залишила цю ухвалу без змін.
Про поділ спільного майна подружжя
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
КОЛЕГІЯ СУДДІВ СУДОВОЇ ПАЛАТИ У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
УХВАЛА
від 5 березня 2008 року
Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А. Г., суддів: Левченка Є. Ф., Лихути Л. М., Охрімчук Л. І., Сеніна Ю. Л., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя, земельної ділянки та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя, встановила:
У липні 2006 року ОСОБА_1 звернулася до суду з зазначеним позовом, посилаючись на те, що з жовтня 1999 року по січень 2005 року перебувала у шлюбі з відповідачем, за час шлюбу вони придбали будинок АДРЕСА_1, автомобіль та інше майно. Крім того рішеннями Камінь-Каширської міської ради ОСОБА_2 було передано у приватну власність земельні ділянки для обслуговування будинку та для ведення особистого селянського господарства. Після розірвання шлюбу вони не можуть дійти згоди щодо поділу спільного майна.
Позивачка, уточнивши позовні вимоги, просила поділити спільне майно й виділити їй S частину будинку, S частину земельної ділянки для обслуговування будинку, а саме 0,05 га, а також S частину автомобіля «Мерседес», піноблоків, комп'ютера, меблів магазинних, меблів офісних, морозильних камер, морозильних вітрин.
ОСОБА_2 пред'явив зустрічний позов про поділ майна, посилаючись на те, що для придбання будинку він позичив гроші, в погашення боргу передав кошти, узяті в кредит у банку «Аваль», а погашав банківський кредит уже після розірвання шлюбу, тому ОСОБА_1 зобов'язана повернути йому частину коштів, а саме 24471 грн. 50 коп.
ОСОБА_2 просив поділити спільне майно шляхом стягнення на його користь з ОСОБА_1 24471 грн. 50 коп.
Рішенням Камінь-Каширського районного суду від 19 квітня 2007 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Волинської області від 26 червня 2007 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково, постановлено поділити будинок АДРЕСА_1 в натурі з виділенням ОСОБА_1 та ОСОБА_2 конкретних приміщень, що становить для кожного по 50/100 частин будинку, зобов'язати ОСОБА_1 та ОСОБА_2 провести відповідні переобладнання будинку для влаштування двох ізольованих квартир, стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 52 грн. компенсації за зменшення вартості її частки у власності на будинок, 5000 грн. компенсації вартості S частини автомобіля «Мерседес», у задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_1 та зустрічного позову відмовлено.
У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення і справу направити на новий розгляд, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.
Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 про поділ земельної ділянки, суд виходив із того, що при купівлі-продажу будинку земельна ділянка перебувала у віданні міської ради, рішенням Камінь-Каширської міської ради від 5 грудня 2003 року така ділянка передана безкоштовно у приватну власність тільки ОСОБА_2, а тому є його особистою власністю і поділу не підлягає.
Проте з такими висновками суду погодитись не можна.
Судом встановлено, що 18 червня 2003 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір купівлі-продажу будинку АДРЕСА_1, рішенням сесії Камінь-Каширської міської ради N 13/20 від 5 грудня 2003 року ОСОБА_2 передано у приватну власність земельну ділянку 0,10 га для будівництва та обслуговування будинку за зазначеною адресою.
Відповідно до частини 1 статті 86 ЗК України земельна ділянка може знаходитись у спільній власності з визначенням частки кожного з учасників спільної власності (спільна часткова власність) або без визначення часток учасників спільної власності (спільна сумісна власність).
Згідно пункту «г» частини 1 статті 87 ЗК України право спільної часткової власності на земельну ділянку виникає, зокрема, за рішенням суду.
Пунктом «а» частини 2 статті 89 цього ж Кодексу передбачено, що у спільній сумісній власності перебувають земельні ділянки подружжя.
Частиною 4 статті 120 ЗК України визначено, що при переході права власності на будівлю та споруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі і споруди.
Суд у порушення вимог статей 214, 215 ЦПК України на зазначені вимоги закону та встановлені факти уваги не звернув, у достатньому обсязі не визначився з характером спірних правовідносин та правовою нормою, що підлягає застосуванню, встановив право спільної сумісної власності сторін на будинок та провів його реальний поділ з розрахунку рівності часток ОСОБА_2 та ОСОБА_1 (по 50/100 частин), однак не врахував особливостей та обставин отримання ОСОБА_2 у власність присадибної ділянки з огляду на те, що передача йому у власність такої земельної ділянки мала місце вже після придбання будинку, який є спільною сумісною власністю подружжя, а також на те, що в зв'язку з поділом будинку право власності на нього перейшло до двох осіб.
Апеляційний суд на зазначене уваги не звернув, у порушення вимог статей 303, 315 ЦПК України належним чином не перевірив доводів апеляційної скарги, в ухвалі не зазначив конкретні обставини і факти, що спростовують такі доводи, і залишив рішення суду першої інстанції без змін.
За таких обставин ухвалені в справі судові рішення в частині відмови в задоволенні позову ОСОБА_1 про поділ земельної ділянки підлягають скасуванню з передачею справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, передбачених частиною 2 статті 338 ЦПК України.
Судові рішення в частині вирішення решти позовних вимог ОСОБА_1 та зустрічного позову ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, підстав для їх скасування в цій частині колегія суддів не вбачає.
Керуючись статтею 336 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України ухвалила:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Камінь-Каширського районного суду від 19 квітня 2007 року та ухвалу апеляційного суду Волинської області від 26 червня 2007 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ земельної ділянки скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
В решті зазначені судові рішення залишити без змін.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Про визнання заповіту недійсним
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
КОЛЕГІЯ СУДДІВ СУДОВОЇ ПАЛАТИ У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
УХВАЛА
від 27 лютого 2008 року
(Витяг)
У вересні 2006 р. Д. звернулася до суду з позовом до В. про визнання заповіту недійсним, мотивуючи вимоги тим, що вона є спадкоємцем після смерті своєї матері, Т., за заповітом, складеним нею 22 лютого 2006 р., яка у свою чергу була спадкоємцем за законом після смерті Л., оскільки, користуючись квартирою, фактично прийняла її у спадщину. Позивачка зазначила, що в червні 2004 р. Л. склав заповіт на ім'я В., який був посвідчений 1 червня 2004 р. П.— приватним нотаріусом Чернігівського міського нотаріального округу.
Посилаючись на те, що волевиявлення заповідача Л. не було вільним і не відповідало його волі, і на те, що цей заповіт суперечить вимогам Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 3 березня 2004 р. N 20/5, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 3 березня 2004 р. за N 283/8882 (далі — Інструкція), позивачка просила визнати недійсним указаний заповіт.
Деснянський районний суд м. Чернігова рішенням від 20 липня 2007 р., залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Чернігівської області від 19 вересня 2007 р., позов Д. задовольнив: визнав недійсним заповіт, складений Л. на користь В. і посвідчений П. 1 червня 2004 р. за N 2078.
У поданій до Верховного Суду України касаційній скарзі В. просила скасувати рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 20 липня 2007 р., ухвалу апеляційного суду Чернігівської області від 19 вересня 2007 р. та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права.
П. у поданій до Верховного Суду України касаційній скарзі просив скасувати рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 20 липня 2007 р., ухвалу апеляційного суду Чернігівської області від 19 вересня 2007 р. та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права.
Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційна скарга В. підлягає задоволенню, касаційна скарга П.— задоволенню частково, а судові рішення — скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції з таких підстав.
Відповідно до ст. 213 ЦПК рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Суд установив, що 5 грудня 2005 р. помер Л., який з 16 травня 2005 р. перебував у шлюбі з Т.— матір'ю позивачки Д.
Після смерті Л. відкрилася спадщина на квартиру в м. Чернігові, на яку 1 червня 2004 р. він склав, а П. посвідчив заповіт на користь В.
Позивачка заявила вимоги про визнання недійсним заповіту з тих підстав, що, по-перше, волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі, а по-друге, при посвідченні заповіту було порушено вимоги п. 157 Інструкції та ч. 2 ст. 1248 ЦК.
Задовольняючи позов Д. про визнання недійсним заповіту, суд першої інстанції виходив лише з підстав порушення порядку його посвідчення, посилаючись на те, що при нотаріальному посвідченні заповіту не дотримано вимоги ч. 2 ст. 1248 ЦК та п. 157 Інструкції щодо необхідності внесення в текст заповіту особисто заповідачем перед його підписом запису про те, що заповіт ним прочитаний вголос і підписаний.
Однак із висновком суду про недотримання нотаріусом порядку посвідчення заповіту, передбаченого п. 157 Інструкції, що, на думку суду, тягне недійсність заповіту відповідно до ч. 1 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК, погодитись не можна, оскільки нормою ч. 2 ст. 1248 ЦК не передбачено обов'язку заповідача у тексті заповіту, крім особистого підпису, зробити власноручно запис про те, що він прочитав цей заповіт вголос.
Крім того, усупереч вимогам статей 11, 214, 215 ЦПК суд у рішенні не встановив, чи мали місце обставини, якими обґрунтовуються вимоги позивачки щодо відсутності вільного волевиявлення заповідача при складенні заповіту.
За таких обставин рішення суду першої інстанції є незаконним, ухваленим з порушенням норм матеріального та процесуального права.
Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, апеляційний суд не усунув допущених судом першої інстанції порушень, а сам допустив порушення норм матеріального й процесуального права.
Відповідно до ч. 1 ст. 303 ЦПК під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Незважаючи на відсутність у рішенні суду першої інстанції висновків щодо невідповідності заповіту внутрішній волі та вільному волевиявленню заповідача, апеляційний суд установив цей факт, посилаючись як на доказ на показання свідків О., Ю., Б., допитаних судом першої інстанції, яким усупереч вимогам ст. 212 ЦПК оцінки не дав.
При цьому викладення змісту показань свідків в ухвалі апеляційного суду не відповідає змісту цих показань згідно з протоколом судового засідання, в якому зазначено, що ці свідки знаходилися в коридорі БТІ, а не в приміщенні, де складався та посвідчувався заповіт.
У положеннях ст. 202, ч. 3 ст. 203 ЦК, які поширюються на заповіт як на односторонній правочин, дійсно передбачено, що дії заповідача, спрямовані на досягнення певного результату, мають об'єктивно відображати його внутрішню волю і що таке волевиявлення повинно бути вільним.
За таких обставин суд мав зазначити, яким чином вплинула присутність свідків у приміщенні БТІ на волевиявлення заповідача, заповіт якого складався й посвідчувався лише в присутності нотаріуса, який протягом наступного часу — більше року до його смерті — ним не був оспорений.
Таким чином, ураховуючи, що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права та порушив норми процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, і що ці порушення не усунув апеляційний суд, судові рішення на підставі ст. 338 ЦПК підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись статтями 336, 338, 342 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу В. задовольнила, касаційну скаргу П. задовольнила частково: рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 20 липня 2007 р. та ухвалу апеляційного суду Чернігівської області від 19 вересня 2007 р. скасувала, справу передала на новий розгляд до суду першої інстанції.
Про визнання права власності
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
УХВАЛА
від 27 лютого 2008 року
Колегія суддів Судової палати в цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого — Яреми А. Г., суддів: Левченка Є. Ф., Романюка Я. М., Охрімчук Л. І., Сеніна Ю. Л., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Особи 1 до Особи 2 про визнання права власності за касаційною скаргою Особи 1 на рішення апеляційного суду Чернігівської області від 10.10.2007, встановила:
У лютому 2007 року Особа 1 звернулася до суду з позовом до Особи 2 про визнання за нею права власності на приміщення 3–1 та 3–3 будинку за Адресою 1. Позивачка вказувала, що її батьку Особі 3 на праві власності належала 1/5 частка зазначеного будинку. У період зареєстрованого шлюбу батька з Особою 4, який розірвано в 1972 році, ним було споруджено приміщення 3–3 та переобладнано приміщення кухні в кімнату 3–1. Інформація 1 Особа 3 помер. Унаслідок його смерті відкрилася спадщина, яку в рівних частках прийняли вона, позивачка та дружина в другому шлюбі батька Особа 4. У подальшому успадкована Особою 4 1/10 частка будинку перейшла до Особи 2. Оскільки спірні приміщення 3–1 і 3–3 будинку батько за життя не узаконив, а Особа 4 після його смерті неправомірно отримала у виконкомі дозвіл на їх експлуатацію, не набувши права власності на них, позивачка з підстав прийняття спадщини просила визнати незаконним рішення виконавчого комітету Новозаводської районної в м. Чернігові ради від 27.07.98 N 122 про надання дозволу Особі 4 на експлуатацію спірних приміщень та визнати права власності на них за нею.
Рішенням Новозаводського районного суду м. Чернігова від 25.05.2007 позов задоволено частково. Визнано незаконним та скасовано п. 2.2 рішення виконкому Новозаводської районної в м. Чернігові ради від 27.07.98 за N 122, яким Особі 4 дозволено експлуатувати приміщення 3–1 та 3–3 будинку за Адресою 1 та визнано за Особою 1 право власності на зазначені приміщення.
Рішенням апеляційного суду Чернігівської області від 10.10.2007 рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.
У касаційній скарзі Особа 1 просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на його необґрунтованість та порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Заслухавши доповідь судді Верховного Суду, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає.
Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачка, прийнявши спадщину, набула право і на спірні приміщення.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в позові, апеляційний суд указав, що позивачка звернулася до суду за захистом неіснуючого права.
Такий висновок є правильним.
Відповідно до змісту розд. VII ЦК Української РСР 1963 року, який був чинним на час смерті Особи 3, до складу спадщини входять лише ті права та обов'язки, носієм яких за життя був сам спадкодавець і які належали йому на законних підставах. Неправомірність набуття речей у результаті протиправних дій, рівно як і незаконне володіння ними, не створює права власності у спадкодавця, а тому й не дає підстав для виникнення його у спадкоємців останнього.
Судом установлено, що спірні приміщення були споруджені спадкодавцем Особою 3 самочинно та у встановленому законом порядку право на них за ним визнано не було. За таких обставин до складу спадщини спірні приміщення не увійшли і право на них у позивачки як у спадкоємця Особи 3 не виникло, відтак вона звернулася до суду за захистом неіснуючого права.
Таким чином, апеляційним судом рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до ст. 337 ЦПК є підставою для відхилення касаційної скарги.
Керуючись п. 1 ч. 1 ст. 336, ст. 337, п. 1 ч. 1 ст. 344 ЦПК, колегія суддів Судової палати в цивільних справах Верховного Суду України ухвалила:
Касаційну скаргу Особи 1 відхилити і залишити рішення апеляційного суду Чернігівської області від 10.10.2007 без змін.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Про визнання права власності на частину жилого будинку та встановлення земельного сервітуту
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
КОЛЕГІЯ СУДДІВ СУДОВОЇ ПАЛАТИ У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
УХВАЛА
від 20 лютого 2008 року
(Витяг)
У квітні 2006 р. Б. звернулася до суду з позовом до П., за участю третіх осіб — В., К., комунального підприємства з утримання житлового господарства, про визнання права власності на ½ частину жилого будинку, встановлення земельного сервітуту, мотивуючи вимоги тим, що її мати — М., яка померла в 1995 році, та дядько Г., який помер у 1955 році, у 1950 — 1954 рр. спільно побудували будинок на дві квартири з окремими виходами. Зазначала, що в одній частині будинку проживала Г., а в іншій — сім'я її матері (М.). Мати, вона, а згодом чоловік, її діти та онуки мешкають у зазначеній половині будинку протягом усього часу — більш, ніж 55 років.
Посилаючись на зазначені обставини та на те, що вона з чоловіком і донькою зареєстровані та проживають у половині спірного будинку, а відповідачка, яка постійно проживала у іншій половині цього будинку, оформила право власності на весь будинок і приватизувала земельну ділянку, на якій він розташований, просила визнати за нею право власності на ½ частину спірного будинку на підставах набувальної давності, установити земельний сервітут та визнати недійсним свідоцтво про право власності на спірний будинок, видане відповідачці.
Ухвалою районного суду від 7 лютого 2007 р. провадження у справі в частині визнання недійсним свідоцтва про право власності на жилий будинок закрито.
Рішенням районного суду від 31 травня 2007 р., залишеним без змін ухвалою апеляційного суду від 10 жовтня 2007 р., позов Б. задоволено: визнано за нею право власності за набувальною давністю на ½ частину спірного жилого будинку відповідно до встановленого порядку користування цим будинком; установлено їй земельний сервітут щодо земельної ділянки, яка належить на праві власності П., для можливості проходу через цю земельну ділянку до половини спірного будинку, в якій вона проживає.
У поданій до Верховного Суду України касаційній скарзі П. просив скасувати рішення районного суду від 31 травня 2007 р., ухвалу апеляційного суду від 10 жовтня 2007 р. та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга П. підлягає частковому задоволенню, а судові рішення — скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції з таких підстав.
Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обгрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Однак судові рішення у справі зазначеним вимогам не відповідають.
Так, задовольняючи позов Б., суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, керувався тим, що позивачка відповідно до ст. 344 ЦК України набула право власності на ½ частину жилого будинку, оскільки протягом більш, ніж 50 років безперервно володіє та користується зазначеною частиною будинку, який на момент розгляду справи не перебуває у власності будь-яких осіб, а ним лише володіють і користуються сторони у справі та члени їхніх сімей.
Однак такого висновку суд дійшов із порушенням норм матеріального й процесуального права без належного з'ясування дійсних обставин справи, прав та обов'язків сторін.
Визнаючи в порядку ст. 344 ЦК України за позивачкою право власності на ½ частину будинку, яка, на думку суду, складається з відокремленої квартири, суд не навів у рішенні доказів на підтвердження зазначеної обставини.
У матеріалах справи також немає жодних доказів на підтвердження зазначеного факту (крім плану газифікації будинку), зокрема, поповерховий план жилого будинку (технічний паспорт) із зазначенням приміщень і господарських споруд, які знаходяться в користуванні сторін, з якого б убачалося, що дійсно ці приміщення є відокремленими; висновок компетентного органу про те, що кожне з них відповідає ½ частці жилого будинку.
Вирішуючи спір, суд усупереч вимогам статей 212 — 214 ЦПК України залишив поза увагою та не дав оцінки доводам відповідачки щодо: переоформлення згідно з рішенням виконавчого комітету районної ради депутатів трудящих від 10 червня 1955 р. на її ім'я земельної ділянки, на якій збудований зазначений будинок, і зобов'язання її надати проект закінчення будівництва будинку, оформити правову та технічну документацію на будинок і здати його в експлуатацію до 1 грудня 1955 р.; здачі нею будинку в експлуатацію 18 серпня 1956 р.; належності їй спірного будинку на підставі свідоцтва про право власності на цей будинок; доводам сторін про те, що ними здійснювались прибудови та переобладнання будинку, які в установленому порядку прийняті в експлуатацію.
Відповідно до п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок» від 4 жовтня 1991 р. N 7 суди мають враховувати, що право власності на жилий будинок, збудований громадянином на відведеній йому в установленому порядку земельній ділянці і прийнятий в експлуатацію, виникає з часу його реєстрації у виконкомі місцевої ради.
Незважаючи на те, що зазначені обставини мають суттєве значення для правильного вирішення спору про визнання права власності, та наявність клопотань про витребування доказів, суд усупереч вимогам ч. 4 ст. 10, ст. 27 ЦПК України не витребував свідоцтво про право власності на будинок, дані про його реєстрацію в бюро технічної інвентаризації та інші документи, на які посилалися сторони, у зв'язку з чим не можна погодитись із висновком суду про те, що спірний будинок не перебуває у приватній власності будь-кого з осіб.
Розглядаючи спір про визнання недійсним свідоцтва про право власності на цей жилий будинок та постановляючи ухвалу про закриття провадження у справі в цій частині, суд зробив суперечливі взаємовиключні висновки, стверджуючи водночас про факт відсутності власника спірного будинку.
Крім того, постановляючи ухвалу від 7 лютого 2007 р. про закриття провадження у справі в частині визнання недійсним свідоцтва про право власності на жилий будинок, суд першої інстанції керувався тим, що видача таких свідоцтв відноситься до компетенції органів місцевого самоврядування, які є суб'єктами владних повноважень, і дійшов висновку, що цей спір повинен розглядатися судом у порядку адміністративного судочинства.
Однак відповідно до ч. 1 ст. 15 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
Статтею 16 ЦК України передбачені способи захисту цивільних прав та інтересів, зокрема, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Як убачається, Б. звернулась до суду за захистом цивільних прав та інтересів з вимогою про визнання недійсним свідоцтва про право власності на спірний жилий будинок, вважаючи, що цим свідоцтвом порушені її цивільні права, зокрема право власності на ½ частину спірного жилого будинку.
Визнаючи право власності за Б. на ½ частину спірного жилого будинку та встановлюючи їй земельний сервітут щодо спірної земельної ділянки, суд водночас установив, що. Б. не є власником або землекористувачем земельної ділянки та що ця земельна ділянка належить на праві власності П. на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку від 20 січня 2005 р., згідно з яким вона була надана їй у власність для обслуговування жилого будинку та господарських будівель, при цьому не врахував і не застосував статей 401 — 404 ЦК України та норми ст. 98 ЗК України, за якою право земельного сервітуту — це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками).
Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом 10 років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом; право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.
При цьому п. 8 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України встановлено, що правила ст. 344 ЦК України про набувальну давність поширюються також на випадки, коли володіння майном почалося за три роки до набуття чинності цим Кодексом.
Ураховуючи, що ЦК України набув чинності з 1 січня 2004 р. (п. 1 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України), норми ст. 344 ЦК України поширюються на правовідносини, що виникли з 1 січня 2001 р., а відтак, визнання судом права власності за набувальною давністю не може мати місця раніше 1 січня 2011 р.
За таких обставин судом першої інстанції неправильно застосовані норми матеріального та порушені норми процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, і ці порушення не були усунені апеляційним судом, а тому судові рішення відповідно до ст. 338 ЦПК України підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, керуючись статтями 336, 338 ЦПК України, касаційну скаргу П. задовольнила частково.
Рішення районного суду від 31 травня 2007 р. та ухвалу апеляційного суду від 10 жовтня 2007 р. скасувала, передала справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Про визначення у грошовій формі частки майна
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
КОЛЕГІЯ СУДДІВ СУДОВОЇ ПАЛАТИ У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
УХВАЛА
від 13 лютого 2008 року
(Витяг)
У квітні 2007 р. Л. та О. звернулися до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Фірма «Ріон» (далі — ТОВ) про визначення у грошовій формі частки майна, яка належала спадкодавцю — учаснику ТОВ, у зв'язку з його смертю.
Позивачі зазначили, що 5 березня 2006 р. загинув В. (чоловік Л. та батько О.), який був учасником ТОВ. Внаслідок його смерті відкрилася спадщина, яку вони прийняли у встановленому законом порядку. До ТОВ Л. та О. як спадкоємців не прийняли та запропонували одержати частку майна, яка належала їх спадкодавцю В., у грошовій формі — 13 тис. 319 грн. Не погодившись із таким розміром, позивачі просили визначити у грошовій формі частку майна, яка належала їх спадкодавцю В. у ТОВ, у судовому порядку.
Суддя Харківського районного суду Харківської області ухвалою від 3 травня 2007 р., залишеною без змін ухвалою апеляційного суду Харківської області від 14 серпня 2007 р., позовну заяву повернув позивачам.
У касаційній скарзі Л. та О. просили скасувати ухвалу апеляційного суду та передати їх позовну заяву до суду першої інстанції для розгляду по суті.
Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у скарзі доводи, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково.
Постановляючи ухвалу про повернення позовної заяви позивачам, суддя суду першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що позовну заяву подано з порушенням правил підсудності, оскільки спір виник з корпоративних відносин, а отже, підсудний господарському суду.
Однак із таким висновком погодитися не можна з таких підстав.
Відповідно до ч. 1 ст. 15 ЦПК суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
На підставі п. 4 ч. 1 ст. 12 ГПК господарським судам, зокрема, підсудні справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов'язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів.
Згідно зі ст. 167 ГК корпоративні права — відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав, тобто прав особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.
Відповідно до тексту позовної заяви в справі виник спір між ТОВ і спадкоємцями його учасника щодо розміру належної їм до передачі у грошовій формі на підставі ч. 2 ст. 55 Закону від 19 вересня 1991 р. N 1576-XII «Про господарські товариства» частки у майні товариства, яка належала спадкодавцю.
Таким чином, у справі виник спір не з корпоративних, а з цивільних відносин, тому він підлягає розгляду в порядку цивільного, а не господарського судочинства, як помилково вважали суди.
Крім того, у ст. 115 та п. 4 ч. 3 ст. 121 ЦПК, якими керувався суддя суду першої інстанції, повертаючи позовну заяву Л. та О., передбачено повернення позивачеві заяви в разі, якщо вона підлягає до розгляду в порядку цивільного судочинства, однак подана ним до суду з порушенням правил територіальної підсудності. Якщо ж заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, суддя відмовляє у відкритті провадження на підставі п. 1 ч. 2 ст. 122 ЦПК.
Таким чином, суддя суду першої інстанції порушив порядок вирішення питання про відкриття провадження у справі, що відповідно до п. 2 ст. 342 ЦПК є підставою для скасування постановлених у справі рішень та передачі питання про відкриття провадження у справі на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись п. 2 ч. 2 ст. 336, п. 2 ст. 342, п. 6 ч. 1 ст. 344 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу Л. та О. задовольнила частково: ухвалу судді Харківського районного суду Харківської області від 3 травня 2007 р. та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 14 серпня 2007 р. скасувала, питання про відкриття провадження у справі передала на новий розгляд до суду першої інстанції.
Про встановлення факту проживання однією сім'єю для підтвердження права на спадщину
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
КОЛЕГІЯ СУДДІВ СУДОВОЇ ПАЛАТИ У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
УХВАЛА
від 6 лютого 2008 року
(Витяг)
У грудні 2006 р. В. звернулась до суду із заявою, в якій просила встановити факт проживання однією сім'єю без шлюбу з Ю. в період з 16 березня 1989 р. по 20 березня 2004 р. Зазначала що з 20 грудня 1985 р. по 16 березня 1989 р. вони перебували у зареєстрованому шлюбі, а після розірвання шлюбу продовжували проживати однією сім'єю, вели спільне господарство. Розірвання шлюбу носило формальний характер, оскільки таким чином вони намагалися вирішити свої житлові проблеми — отримати дві окремі квартири. 20 березня 2004 р. Ю. помер.
Встановлення факту проживання однією сім'єю необхідне для підтвердження права на спадщину.
Рішенням районного суду від 25 квітня 2007 р., залишеним без змін ухвалою апеляційного суду від 5 липня 2007 р., заяву задоволено. Встановлено, що В. та Ю. проживали однією сім'єю без шлюбу з 16 березня 1989 р. по 20 березня 2004 р.
У поданій до Верховного Суду України касаційній скарзі С. просить скасувати ухвалені в справі судові рішення і постановити нове рішення, яким залишити заяву без розгляду на підставі п. 4 ч. 1 ст. 207 ЦПК України, посилаючись на порушення судами норм процесуального права.
Колегія суддів Верховного Суду України вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню на таких підставах.
Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинне бути законним і обґрунтованим.
Задовольняючи заяву, суд першої інстанції, з чим погодився апеляційний суд, керувався доведеністю факту проживання В. та Ю. однією сім'єю без шлюбу і розглянув справу в окремому провадженні.
Однак суди не врахували норми процесуального права, які регламентують розгляд таких справ.
Відповідно до п. 5 ч. 2 ст. 234 та п. 5 ч. 1 ст. 256 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, якщо згідно із законом вони породжують юридичні наслідки.
Згідно з ч. 6 ст. 235 ЦПК України, якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах.
Судом першої інстанції встановлено, і це не спростовано, що встановлення факту проживання однією сім'єю з Ю. заявниця пов'язує з наступним вирішенням спору про визнання права власності на спадщину.
Таким чином, виник спір про право, який повинен вирішуватися в порядку позовного провадження, а тому судові рішення слід скасувати та залишити заяву без розгляду.
Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, керуючись ч. 6 ст. 235, ст. 336 ЦПК України, касаційну скаргу С. задовольнила.
Рішення районного суду від 25 квітня 2007 р. та ухвалу апеляційного суду від 5 липня 2007 р. скасувала, а заяву В. залишила без розгляду.
Про визнання права власності на ½ частку квартири та присудження грошової компенсації за неї
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
КОЛЕГІЯ СУДДІВ СУДОВОЇ ПАЛАТИ У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
УХВАЛА
від 30 січня 2008 року
(Витяг)
У січні 2007 р. О. звернулася до суду з позовом до Д. про визнання права власності на ½ частку квартири та присудження грошової компенсації за неї, посилаючись на те, що квартира придбана ними за рахунок спільних коштів та в період зареєстрованого шлюбу, який зараз розірвано. Відповідач чинить їй перешкоди в користуванні квартирою, а поділити її в натурі технічно неможливо.
Рішенням Єнакіївського міського суду від 2 квітня 2007 р., залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Донецької області від 13 червня 2007 р., у задоволенні позову відмовлено.
У касаційній скарзі О. просив скасувати оскаржувані судові рішення, посилаючись на їх необґрунтованість та порушення судами норм матеріального та процесуального права, й ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає до задоволення частково.
Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції, з чим погодився апеляційний суд, послався на те, що договір купівлі-продажу спірної квартири не був нотаріально посвідчений, як того вимагав цивільний закон, та його не було визнано дійсним у судовому порядку і на підставі цього суд дійшов висновку, що відповідач не є власником квартири, оскільки згідно зі ст. 47 ЦК 1963 р. та ст. 220 ЦК 2003 р. недодержання вимог закону про нотаріальне посвідчення договору, такий договір є нікчемним, а тому, як вважав суд, вимоги позивача не обґрунтовані законом.
Однак з таким висновком погодитися не можна.
Відповідно до ч. 1 ст. 61 ЦПК обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню.
Звертаючись з позовом до суду, позивачка посилалася на те, що спірна квартира набута нею з відповідачем на підставі договору купівлі-продажу за спільні кошти в період зареєстрованого шлюбу, а відтак, є їх спільною сумісною власністю.
Заперечуючи проти позову, відповідач визнав, що квартира набута у власність на підставі договору купівлі-продажу, однак стверджував, що за кошти, надані йому батьками, а тому квартира належить лише йому і не є спільною з позивачкою власністю.
Відповідно до договору купівлі-продажу спірної квартири та придбана відповідачем в О. та А. на підставі договору купівлі-продажу та зареєстрована за ним БТІ на праві власності.
Таким чином, факт набуття відповідачем квартири на підставі договору купівлі-продажу у власність визнається сторонами та ніким не оспорюється, а тому доказуванню не підлягає. Предметом доказування є набуття відповідачем квартири не лише в свою, а й у спільну з відповідачкою власність.
Суд на зазначене уваги не звернув та дійшов помилкового висновку про те, що відповідач не є власником спірної квартири.
Отже, судом допущено порушення норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи і відповідно до ч. 2 ст. 338 ЦПК є підставою для скасування. Оскільки зазначене порушення допущене судом першої інстанції і не було усунене апеляційним судом, справу слід передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись п. 2 ч. 1 ст. 336, ч. 2 ст. 338, п. 2 ч. 1 ст. 344 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України постановила касаційну скаргу О. задовольнити частково. Рішення Єнакіївського міського суду від 2 квітня 2007 р. та ухвалу апеляційного суду Донецької області від 13 червня 2007 р. скасувати і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Про встановлення факту перебування у фактичних шлюбних відносинах, визнання майна спільною сумісною власністю, визнання недійсним договору іпотеки та поділ майна
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
КОЛЕГІЯ СУДДІВ СУДОВОЇ ПАЛАТИ У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
УХВАЛА
від 30 січня 2008 року
(Витяг)
У жовтні 2005 р. Н., звернувшись до суду з позовом до Т., ВАТ «Райффайзен Банк Аваль», приватного нотаріуса Я. про встановлення факту перебування у фактичних шлюбних відносинах, визнання майна спільною сумісною власністю, визнання недійсним договору іпотеки та поділ майна, зазначав, що з жовтня 1995 р. до серпня 2005 р. він перебував у фактичних шлюбних відносинах із Т., від шлюбу мають неповнолітнього сина — М. (1998 р. н.).
За час спільного проживання шлюб між ними зареєстрований не був, однак їхня сім'я була створена на підставі спільного проживання та ведення господарства. Після припинення фактичних шлюбних відносин згоди про добровільний поділ майна між ними не досягнуто.
Крім того, 2 вересня 2005 р. відповідачка уклала з акціонерним поштово-пенсійним банком (далі — АППБ) «Аваль» кредитний договір на суму 30000 дол. США та договір іпотеки, предметом якого є належне їм на праві спільної сумісної власності нежиле приміщення.
Посилаючись на викладене, просив установити факт перебування його та відповідачки у фактичних шлюбних відносинах з жовтня 1995 р. до 28 серпня 2005 р., визнати спільною сумісною власністю все майно, придбане ними підчас перебування у фактичних шлюбних відносинах, визнати недійсним договір іпотеки від 2 вересня 2005 р., укладений між відповідачкою та АППБ «Аваль», і поділити спільне майно, виділивши йому майно на загальну суму і 705000 грн., а відповідачці — на загальну суму 1882350 грн.
Рішенням Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 5 березня 2007 р. позов задоволено частково. Встановлено факт перебування позивача та відповідачки у фактичних шлюбних відносинах з жовтня 1995 р. до серпня 2005 р. Визнано спільною сумісною власністю позивача та відповідачки жилі будинки N 8 та 4, магазин будівельних матеріалів «Тетяна», бар «Тетяна», цирульню «Тетяна», продуктовий магазин «Тетяна» з підвалом, приміщення під'їзду, кіоск, торговельний павільйон «Ритуальні послуги», які розташовані в будинку N 2. Визнано недійсним договір іпотеки від 2 вересня 2005 р., укладений між Т. та АППБ «Аваль». Виділено Н. продуктовий магазин «Тетяна» з підвалом, приміщення під'їзду, бар «Тетяна», цирульню «Тетяна», які розташовані в будинку N 2. Інше майно залишене Т. Стягнуто з позивача на користь відповідачки різницю у вартості майна в розмірі 12875 грн. У задоволенні іншої частини позову відмовлено.
Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 1 серпня 2007 р. зазначене рішення суду в частині задоволених позовних вимог Н. скасоване, ухвалене нове рішення, яким у цій частині позовних вимог відмовлено, в іншій частині — залишено без змін.
У касаційній скарзі Н. просив рішення апеляційного суду скасувати, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, і залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню на таких підставах.
Апеляційний суд, скасовуючи рішення районного суду та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову, керувався тим, що позивач не надав доказів про існування між ним і відповідачкою фактичних шлюбних відносин з жовтня 1995 р. до серпня 2005 р.
Проте з таким висновком апеляційного суду погодитись не можна.
Відповідно до вимог ст. 74 СК, якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.
Н., заявляючи позов, посилався на ст. 74 СК та зазначав, що з відповідачкою вони жили однією сім'єю з 1995 р. до серпня 2005 р.; він був прописаний відповідачкою в будинку N 4; у 1998 році народився син — М.; факту проживання разом із ним 10 років не заперечувала й відповідачка в судовому засіданні 6 квітня 2006 р.
Судом допитувались свідки, які показували, що сторони мешкали однією сім'єю з 1995 р. до серпня 2005 р., купували меблі, техніку, добудовували господарські будівлі.
Між тим, апеляційний суд належної оцінки зазначеним доказам не дав і не врахував, що на випадки, коли чоловік та жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі й між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю, застосовуються ст. 74 СК.
Як убачається з позовних вимог Н., вони разом із Т. за 10 років придбали, крім будинків, меблі, ковдри, холодильники, телевізори, що може бути об'єктом спільної сумісної власності подружжя з урахуванням вимог ч. 2 ст. 74 СК, однак апеляційний суд зазначених обставин не врахував.
Щодо майна, зареєстрованого за Т. як фізичною особою — підприємцем, то воно відповідно до положень статей 57, 61 СК, ст. 52 ЦК не є об'єктом спільної сумісної власності подружжя. Інший із подружжя має право тільки на частку одержаних доходів від цієї діяльності.
Районний суд, задовольняючи вимоги позивача, на це не звернув уваги.
У зв'язку з тим, що суди як першої, так і апеляційної інстанції при вирішенні спору допустили порушення норм матеріального й процесуального права, ухвалені судові рішення підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись ст. 336 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України постановила касаційну скаргу Н. задовольнити частково. Рішення Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 5 березня 2007 р. та рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 1 серпня 2007 р. скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Про поділ спільного майна подружжя
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
СУДОВА ПАЛАТА У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
УХВАЛА
від 26 грудня 2007 року
Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сеніна Ю. Л., суддів: Левченка Є. Ф., Лихути Л. М., Охрімчук Л. І., Романюка Я. М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя, встановила:
У жовтні 2005 року ОСОБА_1 звернувся в суд із позовом до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя.
Зазначав, що перебував з ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі з 6 вересня 1997 року по 13 липня 2004 року.
Посилаючись на те, що ними не досягнуто згоди щодо поділу спільно нажитого майна, просив виділити йому Ѕ частини спільного майна на суму 19318 грн., стягнути з відповідачки на його користь вартість більярдного столу з аксесуарами у розмірі 5690 грн.
ОСОБА_2 звернулася в суд із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя.
Зазначала, що у період шлюбу з ОСОБА_1 ними було придбане нежиле приміщення — котельна з прибудовами у будинку АДРЕСА_1, яке було зареєстровано на ім'я чоловіка.
Посилаючись на те, що зазначене нежиле приміщення було придбане в період шлюбу, є їх спільною сумісною власністю, просила в порядку поділу цього нежилого приміщення визнати за нею право власності на ½ його частини.
Рішенням Чернігівського районного суду Запорізької області від 1 березня 2007 року, залишеним без зміни ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 29 травня 2007 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволені частково, проведено поділ спільного майна подружжя та виділено ОСОБА_1 у власність: супутникове обладнання вартістю 2700 грн., крісло офісне вартістю 900 грн., бра вартістю 120 грн., пилосос «Самсунг» вартістю 400 грн., телефон «Панафон» вартістю 150 грн., радіотелефон вартістю 700 грн., витяжку вартістю 350 грн., більярдний кий 6 шт. вартістю 900 грн., набір шарів для більярду 2 шт. вартістю 700 грн., поличку для шарів вартістю 50 грн., трикутник для більярду вартістю 40 грн., музичний центр «Технікс» вартістю 2500 грн., телевізор JVS вартістю 3000 грн., пральну машину «Ардо» вартістю 1500 грн.
ОСОБА_2 виділено у власність: комплект меблів для вітальні вартістю 2700 грн., килимові покриття вартістю 1500 грн., відеомагнітофон вартістю 820 грн., тумбу під телевізор вартістю 320 грн., комплект м'яких меблів вартістю 2050 грн., комп'ютер вартістю 1500 грн., стіл комп'ютерний вартістю 750 грн., кухонний комбайн вартістю 550 грн., газову плитку вартістю 550 грн., піч мікрохвильову вартістю 500 грн., комплект меблів для кухні вартістю 2500 грн., водонагрівач вартістю 800 грн., дзеркало для ванної кімнати вартістю 250 грн., жалюзі вартістю 280 грн., штори вартістю 300 грн., м'який куточок вартістю 1200 грн.
Зобов'язано ОСОБА_2 передати у власність ОСОБА_1 супутникове обладнання, крісло офісне, бра, пилосос «Самсунг», телефон «Панафон», радіотелефон, витяжку, більярдний кий, набір шарів для більярду, поличку для шарів, трикутник для більярду.
У задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено.
У касаційній скарзі ОСОБА_2 просить скасувати ухвалені у справі судові рішення в частині відмови у задоволенні її зустрічних позовних вимог та в цій частині ухвалити нове рішення про задоволення її позовних вимог, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до вимог ст. 335 ЦПК України суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні суду чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи скарги цих висновків не спростовують.
Ураховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне відмовити в задоволенні касаційної скарги.
Керуючись ст. 336 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України ухвалила:
Касаційну скаргу ОСОБА_2 відхилити.
Рішення Чернігівського районного суду Запорізької області від 1 березня 2007 року та ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 29 травня 2007 року залишити без змін.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Про визнання права власності на частину квартири
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
КОЛЕГІЯ СУДДІВ СУДОВОЇ ПАЛАТИ У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
УХВАЛА
від 12 грудня 2007 року
(Витяг)
У жовтні 2006 р. Н. звернулася до суду з позовом до Л. І., Л. С., Л. Г., Л. П. про визнання права власності на ½ частину квартири.
Посилалась на те, що у січні 1992 р. під час перебування в шлюбі з Л. Г. С. за спільні кошти вони купили двокімнатну квартиру у м. Києві. 15 червня 1994 р. шлюб між ними було розірвано, а квартира залишилась у володінні Л. Г. С. 29 серпня 2006 р. Л. Г. С. помер, а відповідачі, які є його спадкоємцями, не визнають її право на частку в квартирі.
Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 7 березня 2007 р. у задоволенні позову відмовлено.
Рішенням апеляційного суду м. Києва від 12 червня 2007 р. скасовано рішення Печерського районного суду м. Києва від 7 березня 2007 р. і ухвалено нове рішення, яким позов задоволено.
У касаційній скарзі Л. П. просила скасувати рішення апеляційного суду і залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення апеляційним судом норм матеріального та процесуального права.
Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню на таких підставах.
Судом першої інстанції встановлено, що Н. перебувала у зареєстрованому шлюбі з Л. Г. С. з 22 лютого 1984 р. 21 січня 1992 р. за договором купівлі-продажу на ім'я Л. Г. С. була придбана квартира.
Рішенням суду від 30 листопада 1992 р. за позовом Н., яка зазначала, що більше двох років вони не підтримують шлюбних відносин, шлюб між Н. та Л. Г. С. було розірвано.
24 вересня 1994 р. було зареєстровано шлюб Л. Г. С. з Л. П.
29 серпня 2006 р. Л. Г. С. помер. Судом першої інстанції також зазначено, що позивачка пропустила без поважних причин строк звернення до суду, оскільки ще при розірванні шлюбу їй було відомо про наявність квартири, придбаної Л. Г. С. При встановленні зазначених фактів судом не було порушено норми процесуального права.
З огляду на наведене районний суд дійшов висновку про те, що квартира не є об'єктом спільної сумісної власності позивачки і Л. Г. С. та про сплив позовної давності.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд керувався тим, що спірна квартира є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, і позивачка має право на ½ частину цієї квартири, оскільки квартиру було куплено у період шлюбу, в якому подружжя перебувало до червня 1994 р. Крім того, апеляційний суд зазначив, що позивачкою не пропущено позовної давності, оскільки відповідачами не спростовано її посилання на те, що про порушення свого права вона дізналася лише після відкриття спадщини на квартиру.
Проте з такими висновками апеляційного суду погодитись не можна.
Відповідно до ст. 303 ЦПК підчас розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлене поважними причинами.
Перевіряючи доводи сторін щодо часу припинення спільного проживання позивачки з Л. Г. С, суд апеляційної інстанції керувався тим, що сторони перебували у шлюбі до червня 1994 р.— дати реєстрації розірвання шлюбу в органах РАГС. Посилання суду першої інстанції на рішення Старокиївського районного суду м. Києва від 30 листопада 1992 р., як на доказ, що підтверджує час припинення шлюбних відносин, апеляційний суд визнав таким, що суперечить нормам ст. 61 ЦПК, оскільки відомості про цей факт зазначені лише в описовій частині рішення.
Однак апеляційним судом не взято до уваги, що оцінюючи рішення суду від 30 листопада 1992 р., суд першої інстанції керувався не положеннями ст. 61 ЦПК про підстави звільнення від доказування, а тим, що воно було ухвалене за позовом самої Н., яка зазначала, що з відповідачем спільно не проживає більше двох років, оскільки у нього є нова сім'я і він проживає окремо.
Також не можна погодитись з висновком апеляційного суду про те, що позивачкою не пропущено позовної давності, оскільки такий висновок не ґрунтується на матеріалах справи.
Крім того, апеляційним судом не враховано вимоги ст. 261 ЦК щодо початку перебігу позовної давності, який починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Керуючись ст. 336 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу Л. П. задовольнила.
Рішення апеляційного суду м. Києва від 12 червня 2007 р. скасувала, залишила в силі рішення Печерського районного суду м. Києва від 7 березня 2007 р.
Про усунення перешкод у користуванні власністю та виселення, визнання права власності на ½ частину квартири, визнання права власності на спадкове майно
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
УХВАЛА
від 5 грудня 2007 року
Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого — Григор'євої Л. І., суддів: Балюка М. І., Косенка В. Й., Барсукової В. М., Гуменюка В. І., розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом Особи 1 до Особи 2 про усунення перешкод у користуванні власністю та виселення, визнання права власності на ½ частину квартири, визнання права власності на спадкове майно, за касаційною скаргою Особи 2 на ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 17.05.2007, встановила:
У серпні 2006 року позивач звернувся в суд із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що є співвласником квартири Адреса 1, в якій проживав разом із матір'ю, котра померла Інформація 1.
Посилаючись на те, що за кілька тижнів до смерті матері в спірну квартиру вселився його рідний брат разом із сім'єю, створюючи йому перешкоди в користуванні власністю, просив визнати за ним право власності на ½ частину спірної квартири та на все спадкове майно у вигляді цієї квартири після смерті матері.
Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 22.12.2006 в задоволенні позову Особі 1 відмовлено.
Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 17.05.2007 рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 22.12.2006 скасовано, справу направлено на новий розгляд іншим складом суду.
У поданій до Верховного Суду касаційній скарзі Особа 2 просить скасувати ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 17.05.2007 та залишити в силі рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 22.12.2006, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 22.12.2006 вирішено спір, який виник між Особою 1 і Особою 2 з приводу володіння, користування та розпорядження Адреси 1, власниця якої за договором купівлі-продажу від 09.07.96 Особа 3 (мати сторін) померла Інформація 1.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції на підставі п. 4 ч. 1 ст. 311 ЦПК, апеляційний суд виходив із порушення судом першої інстанції норм процесуального права, яке полягало в непритягненні до участі у справі Сімнадцятої Київської державної нотаріальної контори, прав і інтересів котрої торкається вказаний спір.
Однак ухвала апеляційного суду постановлена з порушенням норм процесуального права, у зв'язку з чим підлягає скасуванню з направленням справи на новий апеляційний розгляд на підставі ч. 3 ст. 338 ЦПК
Відповідно до ст. 26 ЦПК особами, які беруть участь у справі, є сторони, треті особи та їхні представники.
Сторонами у цивільному процесі є позивач і відповідач, тобто особи, матеріально-правовий спір між якими є предметом вирішення в цивільному судочинстві (ст. 26 ЦПК).
Суб'єкти цивільних процесуальних правовідносин, які вступають у порушену в суді справу, пред'явивши позов щодо предмета спору з метою захисту особистих суб'єктивних матеріальних прав чи охоронюваних законом інтересів, є третіми особами, які заявляють самостійні вимоги (ст. 34 ЦПК).
Третіми особами, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, є суб'єкти цивільних процесуальних правовідносин, які беруть участь у справі на боці однієї зі сторін з метою захисту своїх суб'єктивних прав та інтересів (ст. 35 ЦПК).
Відповідно до ст. 1 Закону «Про нотаріат» нотаріат — це система органів і посадових осіб, на які покладено обов'язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені цим Законом, з метою надання їм юридичної вірогідності.
Виходячи із системного аналізу зазначених правових норм, слід зробити висновок, що при вирішенні справ, які стосуються оспорювання прав і обов'язків сторін, набутих на підставі вчинених нотаріальних дій — посвідчення договорів, угод (крім справ за скаргами на нотаріальні дії чи відмову у їх вчиненні), нотаріуси в розумінні ст. ст. 30, 34, 35 ЦПК не є особами, прав і обов'язків яких стосується спір сторін, оскільки відсутня їх юридична зацікавленість у результатах вирішення справи судом і реалізації ухваленого в ній рішення.
За таких обставин висновок апеляційного суду про ухвалення рішення суду першої інстанції з порушенням процесуальних норм права у зв'язку з непритягненням до участі у справі нотаріальної контори, до якої сторонами подано заяви про прийняття спадщини, є безпідставним.
Оскільки апеляційним судом рішення суду першої інстанції по суті не переглядалось, ухвала апеляційного суду підлягає скасуванню з направленням справи на новий апеляційний розгляд.
Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду ухвалила:
Касаційну скаргу Особи 2 задовольнити.
Ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 17.05.2007 скасувати, передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Про визнання права власності на частину будинку
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
СУДОВА ПАЛАТА У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
РІШЕННЯ
від 7 листопада 2007 року
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого: Яреми А. Г., суддів: Левченка Є. Ф., Лихути Л. М., Охрімчук Л. І., Сеніна Ю. Л., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на S частину будинку, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення апеляційного суду Тернопільської області від 20 лютого 2007 року, встановила:
У листопаді 2006 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності на S частину будинку АДРЕСА_1, мотивуючи тим, що з 15 травня 1979 року по 16 листопада 1989 року він перебував у зареєстрованому шлюбі з відповідачкою. Але і після розлучення вони продовжували разом проживати, вели спільне господарство. У 1991 році на ім'я відповідачки була придбана квартира АДРЕСА_1, що складало 51/100 спірного будинку, а у 2004 році теж на ім'я відповідачки було куплено квартиру АДРЕСА_2, що складало 49/100 будинку.
Оскільки весь будинок було придбано і відремонтовано в період фактичних шлюбних відносин і за спільні кошти, ОСОБА_1 просив визнати за ним право власності на половину спірного будинку.
Рішенням Чортківського районного суду від 18 грудня 2006 року позов задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право власності на S частину будинку АДРЕСА_1.
Рішенням апеляційного суду Тернопільської області від 20 лютого 2007 року рішення Чортківського районного суду від 18 грудня 2006 року скасовано і ухвалено нове, яким позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано за ОСОБА_1 право на 49/200 частин будинку АДРЕСА_1, який не зареєстрований в установленому порядку.
У своїй касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення апеляційного суду Тернопільської області від 20 лютого 2007 року і залишити в силі рішення Чортківського районного суду від 18 грудня 2006 року, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Згідно з вимогами ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.
Відповідно до положень ч. 1 ст. 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції і ухвалюючи нове, апеляційний суд обґрунтовано прийшов до висновку, що позивач не надав суду ніяких достовірних доказів про придбання у 1991 році 51/100 частини будинку за спільні кошти. Апеляційний суд також правильно вважав доведеним факт придбання у 2004 році сторонами, як проживаючими однією сім'єю, 49/100 частин спірного будинку.
В той же час апеляційний суд ухвалив суперечливе рішення.
Зазначивши в мотивувальній частині рішення, що квартира АДРЕСА_2 яка становить 49/100 частин спірного будинку, є спільною власністю сторін, суд в той же час вказав, що не підлягає задоволенню вимога ОСОБА_1 про визнання права власності на вказану частину будинку через те, що спірний будинок прийнято в експлуатацію, але не проведено його державну реєстрацію. Також вказав, що позивачу може бути виділена тільки його частка без визнання на неї права власності.
В резолютивній частині також вказано про визнання за ОСОБА_1 права на 49/200 частини будинку без зазначення якого саме права, що позбавить позивача зареєструвати право власності у встановленому порядку.
Крім того висновок апеляційного суду про відсутність реєстрації не ґрунтується на матеріалах справи.
У справі на а. с. 17 є довідка Чортківського МБТІ від 26 листопада 2006 року про належність ОСОБА_2 будинку на підставі договорів купівлі-продажу та вартість будинку, що свідчить про реєстрацію спірного будинку.
Помилковий висновок суду щодо відсутності реєстрації зроблено лише через відсутність даних про реєстрацію права власності на підставі розпорядження голови районної державної адміністрації від 12 грудня 2006 року про оформлення права власності після проведення реконструкції будинку.
За таких обставин рішення апеляційного суду слід змінити в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1, визнавши за ним право власності на 49/200 частин будинку АДРЕСА_1.
Керуючись ст. ст. 336, 341, 343, 344 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України вирішила:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення апеляційного суду Тернопільської області від 20 лютого 2007 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 змінити. Визнати за ОСОБА_1 право власності на 49/200 частин будинку АДРЕСА_1.
В іншій частині судове рішення залишити без зміни.
Рішення оскарженню не підлягає.
Про визнання заповіту, свідоцтва про право на спадщину і договору купівлі-продажу квартири недійсними
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
КОЛЕГІЯ СУДДІВ СУДОВОЇ ПАЛАТИ У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
УХВАЛА
від 10 жовтня 2007 року
(Витяг)
У лютому 2005 р. П. звернулася в суд з позовом до С., Н. про визнання заповіту, свідоцтва про право на спадщину і договору купівлі-продажу квартири недійсними. Треті особи — приватні нотаріуси Київського міського нотаріального округу, Київське міське управління юстиції.
Позивачка зазначала, що 17 січня 2004 р. помер її дід (батько помер раніше — 6 листопада 2003 р.). Після смерті діда відкрилася спадщина на все його майно, в тому числі й на квартиру у м. Києві. Як єдиний спадкоємець за законом вона в установлений законом строк — 5 березня 2004 р.— звернулася для оформлення спадщини до нотаріальної контори, де дізналася, що її дід 5 червня 1996 р. заповів усе майно своїй двоюрідній сестрі С. Після прийняття спадщини С. відразу продала квартиру Н., що, на думку позивачки, свідчило про те, що відповідачка прагнула якнайшвидше позбавитися власності.
Відповідно до висновку спеціаліста Київського інституту судових експертиз від 1 грудня 2004 р. підпис на заповіті від імені заповідача П. В. було вчинено не ним самим, а отже, на думку позивачки, заповіт складено з порушенням вимог чинного законодавства. Посилаючись на зазначене, П. просила суд визнати заповіт, складений 5 червня 1996 р. від імені П. В. на користь С. і посвідчений приватним нотаріусом, а також договір купівлі-продажу квартири у м. Києві, укладений між С. та Н., недійсними.
С. позов не визнала та пред'явила до П. зустрічний — про усунення П. від спадкування, третя особа — 15 Київська державна нотаріальна контора.
На обґрунтування зустрічного позову С. вказала, що померлий міг заповідати квартиру лише їй, оскільки протягом останніх 10 років до його смерті вона опікувалась ним, а надані для проведення почеркознавчої експертизи зразки підписів П. В. не були справжніми, бо він як практично сліпа людина, інвалід І групи, не міг самостійно виконувати підписи на офіційних документах.
Оскільки онука ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік і тяжку хворобу був у безпорадному стані, С. просила суд усунути П. від права на спадкування за законом.
Деснянський районний суд м. Києва рішенням від 8 вересня 2006 р. первісний позов задовольнив, визнавши недійсними: заповіт від імені П. В., складений 5 червня 1996 р. та посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу; свідоцтво про право на спадщину за заповітом, видане на ім'я С. і посвідчене державним нотаріусом 15 Київської державної нотаріальної контори 18 серпня 2004 р.; договір купівлі-продажу квартири, укладений між С. та Н. та посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу, а сторони привів у первісний стан. У задоволенні зустрічного позову відмовлено.
Апеляційний суд м. Києва рішенням від 14 листопада 2006 р. рішення місцевого суду в частині задоволення первісного позову скасував та ухвалив у цій частині нове — про відмову в позові, а в решті рішення суду першої інстанції залишив без змін.
На обґрунтування касаційної скарги П. послалася на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, у зв'язку з чим просила скасувати рішення апеляційного суду і залишити в силі рішення місцевого суду.
Вивчивши матеріали справи, колегія суддів судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню виходячи з такого.
Задовольняючи первісний позов та відмовляючи в задоволені зустрічного, суд першої інстанції виходив із того, що при посвідченні спірного заповіту нотаріус порушив вимоги ст. 543 ЦК 1963 р. та Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (затверджена наказом Міністерства юстиції України від 14 червня 1994 р. N 18/5, зареєстрованим у Міністерстві юстиції 7 липня 1994 р. за N 152/361; далі — Інструкція), чинних на час виникнення спірних правовідносин.
Скасовуючи рішення місцевого суду в частині задоволення первісного позову та ухвалюючи в цій частині нове — про відмову в позові, апеляційний суд вважав, що правових підстав для визнання спірного заповіту недійсним немає, оскільки позивачка не надала переконливих доказів на підтвердження того, що заповіт підписав не П. В., а також доказів, що ставили б під сумнів волевиявлення заповідача.
Проте погодитися з такими висновками апеляційного суду не можна виходячи з такого.
Відповідно до ст. 543 ЦК 1963 р., якщо заповідач внаслідок фізичної вади, хвороби або з будь-яких інших причин не може власноручно підписати заповіт, за його дорученням у його присутності і в присутності нотаріуса або посадової особи, яка посвідчує заповіти, прирівнювані до нотаріально посвідчених (ст. 542 цього Кодексу), заповіт може підписати інший громадянин. При цьому зазначаються причини, з яких заповідач не міг підписати заповіт власноручно. Заповіт не може підписувати особа, на користь якої його зроблено.
Суди встановили і сторони не заперечували, що померлий П. В. понад 30 років був сліпим.
Згідно з абз. 3 п. 13 Інструкції в редакції, яка діяла на момент укладення заповіту, якщо громадянин, який звернувся за вчиненням нотаріальної дії, неписьменний або сліпий, нотаріус, крім того, прочитує йому текст документа, про що на документі робиться відповідна відмітка. Якщо сліпий громадянин письменний, він сам підписує документ.
При вирішенні справи суд першої інстанції виходив із того, що при посвідченні приватним нотаріусом заповіту від імені П. В., який станом на 1996 р. був сліпим, у заповіті мало бути зазначено факт прочитання тексту заповіту, але такої відмітки в заповіті немає.
Крім того, проведені судово-почеркознавча та судово-комісійна почеркознавча експертизи не дали категоричного висновку про те, що виконаний на заповіті підпис є підписом П. В., а в реєстрі приватного нотаріуса під реєстровим номером, наведеним у заповіті, вказано зовсім іншу нотаріальну дію щодо іншої особи. Відсутній також запис про заповіт, укладений від імені П. В., і в алфавітній книзі, що знаходиться в нотаріальному архіві.
Установивши ці факти та визначивши правовідносини, зумовлені встановленими фактами, місцевий суд правильно застосував правові норми та ухвалив правильне по суті й справедливе рішення, а суд апеляційної інстанції при перегляді справи, ґрунтуючись на тих самих доказах, дійшов хибного висновку про відсутність підстав для визнання спірного заповіту недійсним.
Відповідно до ст. 339 ЦПК, установивши, що апеляційним судом скасовано судове рішення, ухвалене згідно із законом, суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції.
Керуючись статтями 336, 339 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу П. задовольнила: рішення Апеляційного суду м. Києва від 14 листопада 2006 р. скасувала, а рішення Деснянського районного суду м. Києва від 8 вересня 2006 р. залишила в силі.
Про поділ колгоспного двору, визнання недійсними свідоцтв про право на спадщину і право власності
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
КОЛЕГІЯ СУДДІВ СУДОВОЇ ПАЛАТИ У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
УХВАЛА
від 3 жовтня 2007 року
(Витяг)
У липні 2003 р. Д. звернулась із заявою про перегляд рішення, ухваленого Херсонським обласним судом 21 жовтня 1993 р. у справі за позовом Д. Л. до Д. та Д. М. про поділ колгоспного двору, визнання недійсними свідоцтв про право на спадщину і право власності за нововиявленими обставинами, посилаючись на те, що вказаним рішенням були визнані недійсними свідоцтва про право на спадщину за законом від 23 квітня 1992 р. та про право власності на будинок від 22 травня 1989 р., видані на ім'я Д. Підставою для винесення такого рішення стало рішення виконавчого комітету Голопристанської Ради народних депутатів (далі — Виконком) від 11 грудня 1982 р. про те, що зазначений будинок у селі в Голопристанському районі Херсонської області належить до колгоспного двору, а тому Д. не може бути власницею спірного будинку.
Голопристанський районний суд рішенням від 13 січня 1997 р. у цивільній справі за скаргою Д. М. про відміну вказаного рішення Виконкому встановив, що цього рішення не існує, а рішенням Виконкому від 11 грудня 1990 р. всі жилі будинки, у тому числі і спірний будинок, було визнано такими, що належать до індивідуальної власності. Це рішення ніким не оскаржувалось і набрало чинності.
Д., вважаючи, що факти, встановлені Голопристанським районним судом, є нововиявленою обставиною, просила задовольнити її заяву та переглянути рішення Херсонського обласного суду від 21 жовтня 1993 р.
Апеляційний суд Херсонської області ухвалою від 4 вересня 2003 р. заяву Д. про перегляд за нововиявленими обставинами рішення Херсонського обласного суду від 21 жовтня 1993 р. залишив без розгляду.
У касаційній скарзі Д. і Д. М. просили скасувати ухвалу апеляційного суду та направити справу до суду першої інстанції для розгляду їх заяви, посилаючись на порушення судом норм процесуального права.
Перевіривши матеріали справи, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України визнала, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.
Залишаючи без розгляду заяву Д. про перегляд рішення суду за нововиявленими обставинами, суд апеляційної інстанції виходив із того, що цю заяву розглянути неможливо, оскільки справа за позовом Д. Л. до Д. та Д. М. про поділ колгоспного двору, визнання недійсними свідоцтв про право на спадщину і право власності була знищена 20 березня 2000 р., про що свідчить акт, складений працівниками Державного архіву і затверджений головою Херсонського обласного суду.
Проте з такими висновками суду погодитись не можна.
Відповідно до п. 6 Прикінцевих та перехідних положень ЦПК 2004 р. заяви і скарги, подані до набрання чинності цим Кодексом, згідно з ЦПК 1963 р., розглядаються у порядку, встановленому цим Кодексом.
За ч. 1 ст. 361 ЦПК у редакції, яка діє з 1 січня 2005 р., рішення або ухвала суду, якими закінчено розгляд справи, що набрали законної сили, можуть бути переглянуті у зв'язку з нововиявленими обставинами.
У п. 10 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 1981 р. N 1 «Про практику перегляду судами у зв'язку з нововиявленими обставинами рішень, ухвал і постанов у цивільних справах, що набрали законної сили» передбачено, що заява про перегляд у зв'язку з нововиявленими обставинами рішення суду підлягає розгляду в одному провадженні зі справою, у якій постановлено це рішення. Якщо справа не збереглася, заява може бути розглянута лише після відновлення судового провадження.
Тобто, якщо матеріали справи знищено за закінченням строку зберігання, то при поданні заяви про перегляд за нововиявленими обставинами зазначене судове провадження необхідно відновити.
Крім того, ст. 3476 ЦПК 1963 р. не передбачено такої підстави, як залишення без розгляду заяви про перегляд рішення суду за нововиявленими обставинами.
Отже, висновки суду апеляційної інстанції не відповідають вимогам закону.
Суд касаційної інстанції скасовує ухвалу і передає справу на новий розгляд до суду першої або апеляційної інстанції, якщо було неправильно застосовано норми процесуального права, а також порушений порядок, встановлений для вирішення розглядуваного питання.
Враховуючи викладене та керуючись статтями 336, 342, 345 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу Д., Д. М. задовольнила частково: ухвалу Апеляційного суду Херсонської області від 4 вересня 2003 р. скасувала і передала справу до суду апеляційної інстанції для розгляду іншим суддею.
Про поділ спільного сумісного майна подружжя
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
КОЛЕГІЯ СУДДІВ СУДОВОЇ ПАЛАТИ У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
УХВАЛА
від 3 жовтня 2007 року
(Витяг)
У серпні 2004 р. М. Ю. П. та М. Т. Г. звернулися до суду один до одного із позовами про поділ майна подружжя, мотивуючи їх тим, що з лютого 1997 р. вони перебували у фактичних сімейних відносинах, шлюб було зареєстровано 18 грудня 1998 р., а рішенням суду від 2 серпня 2004 р.— розірвано.
Посилаючись на те, що добровільно здійснити поділ спільного майна вони не можуть, просили здійснити поділ їхнього спільного сумісного майна.
Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 5 січня 2007 р., залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 29 березня 2007 р., позови М. Ю. П. та М. Т. Г. задоволені частково. Визнано за ними право власності на відповідні частки спірної квартири та здійснено поділ майна, що є їхньою спільною сумісною власністю.
У касаційній скарзі М. Т. Г. просила скасувати судові рішення, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, та направити справу на новий розгляд.
Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, колегія суддів Судової палати у цивільних справах дійшла висновку, що касаційна скарга М. Т. Г. підлягає задоволенню, а судові рішення — скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції на таких підставах.
Відповідно до ст. 213 ЦПК рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, викопавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як па підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судом першої інстанції встановлено, що М. Ю. П. та М. Т. Г. перебували в зареєстрованому шлюбі з 18 грудня 1998 р. Рішенням Броварського міськрайонного суду від 8 лютого 2004 р. їхній шлюб розірвано, дітей від цього шлюбу немає.
Судом також установлено, що в серпні 1998 р. сторони вже проживали однією сім'єю в квартирі у м. Броварах і спільно вкладали кошти у придбання другої квартири та іншого майна, що підлягає поділу.
Ухвалюючи рішення про визнання за М. Ю. П. права власності на 1/3 частину спірної квартири, залишення у власності М. Т. Г. 1/3 частини цієї квартири та поділ іншого майна, суд, з яким погодилась апеляційна інстанція, керувався тим, що все майно, що належить сторонам, є їхньою спільною сумісною власністю, посилаючись при цьому на ст. 74 СК, згідно з якою майно, набуте за час спільного проживання жінки та чоловіка, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.
Проте суд неправомірно застосував норми СК до правовідносин, які мали місце до моменту набрання чинності цим Кодексом — до 1 січня 2004 р.
Вирішуючи спір щодо майна, набутого в період незареєстрованих шлюбних відносин, суд першої інстанції повинен був застосовувати норми цивільного законодавства, які регулюють спільну часткову власність.
Зокрема, в разі спору частка в майні цих осіб повинна визначатися залежно від ступеня участі кожного з них у його набутті.
Відповідно до ст. 17 Закону України «Про власність», який був чинний на момент ухвалення рішення суду, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними; майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, є їхньою спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними, розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі.
Відповідно до п. 3 ст. 10 ЦПК кожна сторона повинна довести суду ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
На порушення норм статей 10, 57, 60, 212, 213 ЦПК, відхиляючи доводи М. Т. Г. про внесення нею коштів за спірну квартиру в розмірі 38850 грн. у період до 18 грудня 1998 р.— моменту реєстрації шлюбу, та про те, що М. Ю. П. сплатив за спірну квартиру 770 грн., суд за відсутності будь-яких доказів прийняв доводи М. Ю. П. про те, що перший внесок в розмірі близько 38000 грн. сторони сплатили разом, і визнав за М. Ю. П. право власності на 1/3 частину зазначеної квартири, залишивши поза увагою, що М. Ю. П. повинен був довести розмір свого вкладу в придбання спірної квартири та наявність домовленості сторін про створення спільної сумісної власності на цю квартиру.
Крім того, суд першої інстанції помилково застосував ст. 389 ЦК, норми якої не розповсюджується на ці правовідносини.
За таких обставин рішення суду першої інстанції не можна визнати законним і обґрунтованим.
Зазначені порушення не були усунені апеляційним судом, у зв'язку з чим підлягає скасуванню й ухвала апеляційного суду.
Керуючись статтями 336, 338 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу М. Т. Г. задовольнила.
Рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 5 січня 2007 р. та ухвалу апеляційного суду Київської області від 29 березня 2007 р. скасувала, а справу передала на новий розгляд до суду першої інстанції.
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
УХВАЛА
від 24 вересня 2008 року
Колегія суддів Судової палати в цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого — Яреми А. Г., суддів: Левченка Є. Ф., Лихути Л. М., Охрімчук Л. І., Сеніна Ю. Л., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Особи і до Особи 2, Особи 3 про визнання права власності на ½ частину майна, встановила:
У березні 2007 року Особа 1 звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що з 2001 року вона проживала з Особою 2 однією сім'єю без реєстрації шлюбу, за час спільного проживання і за спільні кошти, одержані від здійснення підприємницької діяльності, вони придбали нерухоме майно — 21/25 частину нежилої будівлі за Адресою 1, 1/25 частину нежилої будівлі за Адресою 2, також поклали гроші на рахунок у банку, однак правовстановлюючі документи оформлено на Особу 4, який, Інформація 1, загинув, відкрилася спадщина, проте спадкоємці не визнають, що зазначене майно належало їй та Особі 4 на праві спільної сумісної власності, між ними не досягнуто й згоди про поділ такого майна.
Позивачка під час розгляду справи вточнила позов та просила визнати за нею право власності на ½ частину майна, придбаного нею з Особою 2 за період з 01.01.2004, Інформація 1, а саме на 21/50 частину нежилої будівлі за Адресою 1 та на 1/50 частину нежилої будівлі за Адресою 2.
Рішенням Ніжинського міськрайонного суду від 19.10.2007, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Чернігівської області від 23.01.2008, позов задоволено.
У касаційній скарзі Особа 2 просить скасувати ухвалені в справі судові рішення, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на порушення судами норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Судом установлено, що Особа 4 помер, Інформація 1, з 01.01.2004, Інформація 1, Особа 1 проживала з Особою 2 однією сім'єю, але без реєстрації шлюбу. Згідно з договором купівлі-продажу від 03.10.2005 Особа 4 шляхом викупу з комунальної власності придбав 21/25 частину нежилої будівлі за Адресою 1, а згідно з договором купівлі-продажу від 16.03.2004 — 1/25 частину нежилої будівлі за Адресою 2.
Задовольняючи позов, суд керувався положеннями ст. ст. 60, 61, 63, 70, 74 СК та виходив із того, що частини нежилих будівель є спільною сумісною власністю Особи 4 та позивачки, оскільки таке нерухоме майно набуте ними за час спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, тому Особа 1 має право на ½ частину майна.
Проте з такими висновками суду погодитись не можна, виходячи з такого.
Статтею 57 СК передбачено правові підстави визначення майна, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка; ст. 61 СК визначено об'єкти права спільної сумісної власності.
Відповідно до положень ст. 61 СК, ст. 52 ЦК майно приватного підприємства чи фізичної особи — підприємця не є об'єктом спільної сумісної власності подружжя. Інший із подружжя має право тільки на частку одержаних доходів від цієї діяльності.
З урахуванням наведеного, майно приватного підприємства чи фізичної особи — підприємця також не може бути об'єктом спільної сумісної власності жінки та чоловіка з підстав, передбачених ст. 74 СК.
Особа 1 на обгрунтування позовних вимог зазначала, що спірні нежилі приміщення були придбані за кошти, одержані нею та Особою 2 від здійснення підприємницької діяльності.
Суд, на порушення вимог ст. ст. 214, 215 ЦПК, на зазначене увага не звернув, у достатньому обсязі не визначився з характером спірних правовідносин та правовою нормою, що підлягає застосуванню, встановив, що Особою 2 спірні приміщення придбані шляхом викупу з комунальної власності, однак змісту відповідних договорів купівлі-продажу не проаналізував, не перевірив та не зазначив у рішенні, чи був зареєстрований Особа 4 як приватний підприємець, не з'ясував, чи є спірні частини нежилих будівель майном фізичної особи — підприємця, атому передчасно дійшов висновку про визнання такого нерухомого майна об'єктом спільної сумісної власності Особи 1 та Особи 4.
Апеляційний суд на зазначене уваги не звернув і залишив рішення суду першої інстанції без змін.
За таких обставин ухвалені в справі судові рішення підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, передбачених ч. 2 ст. 338 ЦПК.
Керуючись ст. 336 ЦПК, колегія суддів Судової палати в цивільних справах Верховного Суду ухвалила:
Касаційну скаргу Особи 2 задовольнити.
Рішення Ніжинського міськрайонного суду від 19.10.2007 та ухвалу апеляційного суду Чернігівської області від 23.01.2008 скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Про тлумачення заповіту та визнання права власності на частину будинку
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
РІШЕННЯ
від 27 серпня 2008 року
Колегія суддів Судової палати в цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого — Гнатенка А. В., суддів: Григор'євої Л. І., Косенка В. Й., Данчука В. Г., Костенка А. В., розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом Особи 1 до Особи 2, Особи 3 про тлумачення заповіту та визнання права власності на частину будинку, за касаційною скаргою Особи 2 на рішення Ленінського районного суду м. Вінниці від 25.02.2008 та ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 21.04.2008, встановила:
У січні 2008 року Особа 1 звернувся до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що померла його мати, Особа 4, Інформація 1, після смерті якої відкрилася спадщина, яка складалася з будинку та господарських споруд, розташованих за Адресою 1. Указував, що він та його брат, Особа 2, прийняли спадщину, оскільки до смерті матері проживали зі спадкодавцем та зареєстровані у вищевказаному будинку; крім того, звернувся до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини. Зазначав, що будинок складається з двох частин: в одній частині проживала його матір з братом, а в іншій — він зі своєю сім'єю. За життя матері спір щодо володіння та користування будинком у нього з матір'ю не виникав, вона наголошувала, що складе заповіт на ту частину будинку, в якій вона проживала з братом, Особою 2. Але згодом спірний будинок мати заповіла сину, Особі 2. Посилаючись на зазначені обставини, позивач просив суд про тлумачення заповіту та визнання права власності на частину будинку.
Рішенням Ленінського районного суду м. Вінниці від 25.02.2008, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Вінницької області від 21.04.2008, позов задоволено.
У поданій до Верховного Суду касаційній скарзі Особа 2 просить скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Судами встановлено, що померла, Особа 4, Інформація 1, після смерті якої відкрилася спадщина на будинок, розташований за Адресою 1.
Відповідно до заповіту від 14.09.2006, посвідченого державним нотаріусом Третьої Вінницької державної нотаріальної контори, Особа 4 все своє майно заповідала Особі 2.
На підставі зазначеного заповіту Особі 2 видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом на будинок за Адресою 1, який належав померлій згідно з договором купівлі-продажу від 29.07.75.
Задовольняючи позов Особи 1, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, залишаючи рішення суду без змін, виходив з того факту, що спадковий будинок перебував у спільній частковій (в рівних частках) власності позивача та його батьків зі встановленням порядку користування, оскільки був придбаний за їх спільні кошти, а тому дійшов висновку, що при складанні заповіту на користь молодшого сина, Особи 2, воля спадкодавця стосувалася лише ½ частини будинку, якою вона користувалася.
Однак з висновками судів не можна погодитися з таких підстав.
Відповідно до ст. 1256 ЦК спадкоємці вправі здійснити тлумачення заповіту з дотриманням правил тлумачення правочинів, установлених ст. 213 ЦК.
За відсутності згоди між спадкоємцями тлумачення заповіту здійснюється судом відповідно до ст. 213 ЦК.
Виходячи з аналізу положень норм ст. ст. 213, 1256 ЦК, тлумачення заповіту здійснюється з метою встановлення точної волі заповідача і може мати місце, якщо заповіт викликає питання в спадкоємців, має суперечливий характер, у зв'язку з чим необхідно уточнити його зміст.
При цьому ч. 2 ст. 213 ЦК не допускає, щоб при тлумаченні правочину здійснювався пошук волі учасника правочину, який не знайшов відображення в тексті самого правочину.
Таким чином, при тлумаченні заповіту не допускається внесення змін у сам зміст заповіту, враховуючи також, що заповіт — це особисте розпорядження фізичної особи щодо належного їй майна, майнових прав і обов'язків на випадок своєї смерті (ст. 1233 ЦК).
Оскільки при складанні Особою 4 заповіту спадковий будинок належав їй на праві приватної власності та зі змісту заповіту чітко вбачається воля заповідача все належне їй майно передати в порядку спадкування Особі 2, в суду були відсутні підстави для тлумачення заповіту, за яким слід уважати, що спадкодавець заповідав лише ½ частину належного їй майна.
Ураховуючи, що, застосовуючи до правовідносин сторін норми матеріального права — ст. ст. 213, 1256 ЦК, суд неправильно їх витлумачив, що призвело до неправильного вирішення спору, судові рішення в частині тлумачення заповіту підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову Особі 1 у позові.
Що стосується рішення суду в частині визнання права власності за Особою 1 на ½ частину будинку та його виділ у натурі з підстав набуття ним права спільної часткової власності на будинок, то судові рішення в цій частині як такі, що не відповідають вимогам ст. ст. 213 — 215 ЦПК, підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Відповідно до ст. 328 ЦК, на яку посилався суд, право власності набувається на підставах, не заборонених законом, зокрема, з правочинів.
Як установлено судом, спірний будинок належав на праві власності Особі 5 відповідно до договору купівлі-продажу від 29.07.75, після смерті якого на підставі заповіту від 22.08.86 перейшов у приватну власність Особи 4 згідно зі свідоцтвом про право на спадщину за заповітом від 03.04.2000.
Дійшовши висновку про придбання будинку в 1975 році за рахунок спільних коштів позивача та його батьків, суд, усупереч вимогам ст. ст. 213, 214 ЦПК, не зазначив у рішенні, якими доказами підтверджується цей факт та якою нормою закону регулюються зазначені правовідносини, враховуючи, що норми, на які посилався суд, уведено в дію з 01.01.2004 і вони не мають зворотної сили. Визначаючи право власності за Особою 1 на ½ частину будинку, суд також залишив поза оцінкою те, що договір купівлі-продажу від 29.07.75, в якому покупцем зазначено Особу 5, та свідоцтво про право власності від 03.04.2000 на ім'я Особи 4, ніким не оспорювалися, як і заповіт Особи 4, і не визнані в установленому законом порядку недійсними.
Крім того, ухвалене рішення про виділ Особі 1 конкретних приміщень не відповідає вимогам закону. Так, здійснюючи поділ будинку в натурі, суд залишив у спільному користуванні співвласників споруду — колодязь, не врахувавши норми ст. ст. 363, 367 ЦК, які регулюють правовідносини учасників спільної часткової власності щодо виділу частки з майна або його поділу.
Зазначеними нормами передбачено, що поділ (виділ частки) майна, що є об'єктом спільної часткової власності, в натурі між співвласниками припиняє право спільної часткової власності стосовно цих співвласників.
Виходячи зі змісту цих норм, поділ (виділ частки) є можливим, якщо кожній зі сторін може бути виділено відокремлену частину будинку із самостійним виходом, що виключає можливість залишення в спільному користуванні співвласників будь-яких приміщень будинку чи господарських споруд.
У спорах про поділ жилого будинку в натурі суди повинні враховувати роз'яснення, викладені в п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду від 25.05.98 N 15 «Про внесення змін і доповнень у деякі постанови Пленуму Верховного Суду в цивільних справах» зі змінами та доповненнями, внесеними постановою Пленуму Верховного Суду від 30.05.2008 N 7, та постанові Пленуму Верховного Суду від 04.10.91 N 7 «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок», зі змінами, внесеними постановами Пленуму Верховного Суду від 25.12.92 N 13, від 25.05.98 N 15.
Вирішуючи спір сторін щодо поділу будинку, суд зазначених роз'яснень не врахував. За таких обставин рішення суду й у цій частині не можна визнати законним і обґрунтованим.
Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК, колегія суддів Судової палати в цивільних справах Верховного Суду вирішила:
Касаційну скаргу Особи 2 задовольнити частково.
Рішення Ленінського районного суду м. Вінниці від 25.02.2008 та ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 21.04.2008 в частині задоволення позову Особи 1 про тлумачення заповіту Особи 4 від 14.09.2006 скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову Особі 1 в позові.
Рішення Ленінського районного суду м. Вінниці від 25.02.2008 та ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 21.04.2008 в частині визнання за Особою 1 права власності на ½ частину будинку за Адресою 1 та його поділ скасувати, а справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Рішення оскарженню не підлягає.
Про визнання права власності на приміщення
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
КОЛЕГІЯ СУДДІВ СУДОВОЇ ПАЛАТИ У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
УХВАЛА
від 27 серпня 2008 року
(Витяг)
У лютому 2007 р. В. та І. звернулися до суду з позовом до Одеської міської ради, за участю третіх осіб: Київської районної адміністрації Одеської міської ради, комунального підприємства «Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості», А. про визнання права власності на самочинно реконструйовані та збудовані приміщення, будови й споруди, посилаючись на те, що їм належить на праві спільної часткової власності садиба: А.— 3/10 частини на підставі договору купівлі-продажу від 22 серпня 1972 р., В.— 3/10 частини та І.— 4/10 на підставі рішення Київського районного суду м. Одеси від 4 липня 1975 р.
Позивачі вказували, що з метою поліпшення житлових умов вони реконструювали належні їм приміщення та звели до них прибудови, які були збережені рішеннями Київського виконавчого комітету м. Одеси в 1982 та 1996 роках.
В. просила суд позов задовольнити, визнати за нею право власності на: коридор, кухню, їдальню та санвузол, а також на надвірні прибудови: літню кухню, гараж.
І. просив суд позов задовольнити, визнати за ним право власності на належну йому жилу кімнату площею 13,1 м2 та реконструйовані прибудови: веранду, кухню, санвузол і прибудований коридор.
Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 11 липня 2007 р., залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області від 12 вересня 2007 р., позов задоволено частково. Визнано за В. право власності на частину реконструйованого житлового будинку, що складається з: жилої кімнати площею 22,2 м2, коридору, кухні, їдальні, санвузла; на надвірні будівлі: літню кухню, гараж. У задоволенні позову В. у частині визнання права власності на мансардне приміщення, що складається з коридору, 2 жилих кімнат площею 18,5 м2 і 11,2 м2, відмовлено. Визнано за І. право власності на частину реконструйованого житлового будинку, що складається: з жилої кімнати площею 13,1 м2, веранди, кухні, санвузла, коридору, а також на надвірну споруду — вбиральню.
У касаційній скарзі Одеської міської ради ставилося питання про скасування судових рішень на підставах порушення судами норм матеріального та процесуального права й ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позову Зокрема, скаржник указував на неправильне застосування судами ст. 376 ЦК, статей 125, 126 ЗК, статей 142, 143 Конституції України, статей 24, 26 Закону від 20 квітня 2000 р. N 1699-III «Про планування і забудову територій».
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню на таких підставах.
Стаття 376 ЦК передбачає негативні наслідки для тих, хто здійснює будівництво без належного дозволу та затвердженого проекту.
Проте, згідно з ч. 5 ст. 376 ЦК на вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує прав інших осіб.
Задовольняючи частково позовні вимоги, місцевий суд, із яким погодилася й апеляційна інстанція, керувався тим, що реконструкція будинку та зведені прибудови відповідають державним будівельним нормам, вимогам протипожежної безпеки та не порушують прав інших осіб, а тому можуть бути узаконені.
Проте з такими рішеннями судів погодитися не можна, оскільки висновки відповідних державних органів (відділу архітектури і будівництва, органів пожежного та санітарного нагляду тощо) із цих питань у справі відсутні.
Апеляційна інстанція не усунула зазначених порушень законодавства та на порушення вимог статей 308, 315 ЦПК, відхиляючи апеляційну скаргу, не зазначила конкретні факти й обставини, що спростовують доводи відповідача та надані ним докази.
За таких обставин ухвалені при неправильному застосуванні норм матеріального права та порушенні норм процесуального права судові рішення підлягають скасуванню на підставах, передбачених ч. 2 ст. 338 ЦПК, з передачею справи на повий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись статтями 336, 338 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу Одеської міської ради задовольнила частково. Рішення Київського районного суду м. Одеси від 11 липня 2007 р. та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 12 вересня 2007 р. скасувала, а справу передала на новий розгляд до суду першої інстанції.
Про поділ будинку та встановлення порядку користування земельною ділянкою
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
УХВАЛА
від 20 серпня 2008 року
Колегія суддів Судової палати в цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого — Гнатенка А. В., суддів: Григор'євої Л. І., Косенка В. Й., Данчука В. Г., Пшонки М. П., розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом Особи 1, Особи 2 до Особи 3, Особи 4 про поділ будинку та встановлення порядку користування земельною ділянкою, за зустрічним позовом Особи 3, Особи 4 до Особи 1, Особи 2 про поділ будинку та встановлення порядку користування земельною ділянкою, усунення перешкод у користуванні гаражем та відшкодування моральної шкоди, за касаційною скаргою Особи 1, Особи 2 на рішення Вінницького районного суду Вінницької області від 08.11.2007 та ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 05.02.2008, встановила:
У серпні 2004 року Особа 1 та Особа 2 звернулися в суд із позовом до Особи 3 і Особи 4 про поділ будинку та встановлення порядку користування земельною ділянкою, мотивуючи вимоги тим, що вони з відповідачами в рівних частках придбали жилий будинок із господарськими спорудами за адресою: Адресою 1. Після оформлення договору купівлі-продажу та реєстрації у Вінницькому обласному бюро технічної інвентаризації сторони розпочали ремонтні роботи в будинку. Позивачі мали намір користуватися частиною першого та другого поверхів. За загальною домовленістю частину ремонтних робіт сторони робили спільно на обох поверхах. У зв'язку з конфліктом, що стався, сторони вирішили поділити в натурі будинок і гараж із земельною ділянкою. Просили затвердити поділ указаного будинку, гаража й належної до будинку земельної ділянки за четвертим варіантом висновку судової будівельно-технічної експертизи від 25.10.2004 N 378/379/380.
Особа 3 та Особа 4 звернулися до суду із зустрічним позовом до Особи 1, Особи 2 про поділ будинку та встановлення порядку користування земельною ділянкою, усунення перешкод у користуванні гаражем і відшкодування моральної шкоди та просили суд затвердити поділ будинку й господарських споруд за другим варіантом висновку судової будівельно-технічної експертизи від 30.06.2005 N 330. Також просили усунути перешкоди в користуванні гаражем та стягнути з Особи 1, Особи 2 моральну шкоду в сумі 500 грн.
Рішенням Вінницького районного суду Вінницької області від 08.11.2007, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Вінницької області від 05.02.2008, позов Особи 1 та Особи 2 і зустрічний позов Особи 3 та Особи 4 задоволено частково. Поділ будинку й земельної ділянки проведено за першим варіантом судової будівельно-технічної експертизи від 25.10.2004 N 378/379/380. Зобов'язано Особу 2 та Особу 1 не чинити перешкод Особі 3 у користуванні гаражем і заборонено використання гаража не за призначенням. У задоволенні позову Особи 3 та Особи 4 у частині відшкодування моральної шкоди відмовлено.
У поданій до Верховного Суду касаційній скарзі Особа 1, Особа 2 просять скасувати частково зазначені судові рішення, ухвалити нове рішення, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Встановлено, що Особа 1, Особа 2, Особа 3 та Особа 4 є співвласниками жилого будинку за Адресою 1, який вони придбали в рівних частках за договором купівлі-продажу від 24.12.2002.
Указаний будинок розташований на земельній ділянці площею 1791 м2, на якій знаходяться господарські будівлі, а саме: три ґанки, цегляні гараж і сарай і криниця.
Спірний будинок придбаний у період шлюбу подружжям Особою 1 і Особою 2, та подружжям Особою 3 і Особою 4 і є спільною сумісною власністю кожного з подружжя.
Відповідно до п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду від 04.10.91 N 7 «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок» суди вирішують спори, пов'язані з правом приватної власності на жилі будинки, залежно від заявлених вимог: про виділ частки з будинку (поділ будинку); або про визначення порядку користування жилим будинком.
Ці спори стосуються окремих правовідносин сторін, які є різними за своїм характером і регулюються різними правовими нормами, які передбачають різні правові наслідки вирішення таких спорів.
Правовідносини з приводу порядку користування жилим будинком регулюються нормою ст. 358 ЦК, яка передбачає можливість залишення окремих підсобних приміщень (кухня, коридор тощо) в загальному користуванні учасників спільної часткової власності.
Норми ст. ст. 363, 367 ЦК регулюють правовідносини учасників спільної часткової власності щодо виділу частки з майна або його поділу.
Зазначеними нормами передбачено, що поділ (виділ частки) майна, яке є об'єктом спільної часткової власності, в натурі між співвласниками припиняє право спільної часткової власності щодо цих співвласників.
Виходячи зі змісту цих норм, поділ (виділ частки) є можливим, якщо кожній зі сторін може бути виділено відокремлену частину будинку із самостійним виходом, що виключає можливість залишення в спільному користуванні співвласників будь-яких приміщень будинку.
У спорах про поділ жилого будинку в натурі суди повинні враховувати роз'яснення, викладені в п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду від 25.05.98 N 15 «Про внесення змін і доповнень у деякі постанови Пленуму Верховного Суду України в цивільних справах» зі змінами та доповненнями, внесеними постановою Пленуму Верховного Суду від 30.05.2008 N 7, і постанови Пленуму Верховного Суду від 04.10.91 N 7 «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок» зі змінами, внесеними постановами Пленуму Верховного Суду від 25.12.92 N 13, від 25.05.98 N 15.
Вирішуючи спір сторін щодо поділу будинку, суд зазначених роз'яснень не врахував та неправильно застосував до правовідносин сторін норми матеріального права ст. 358 ЦК, у той час як ці правовідносини регулюються нормами ст. ст. 363, 367 ЦК. Усупереч цим нормам суд, здійснюючи поділ будинку в натурі, залишив частину приміщень будинку в спільному користуванні співвласників, у той час як відповідно до ст. 367 ЦК при поділі будинку припиняється не тільки спільне користування будинком, а і право спільної часткової власності.
Ураховуючи, що вирішення спору про порядок користування земельною ділянкою залежить від вирішення спору про поділ будинку, рішення суду підлягає скасуванню і в цій частині.
Оскільки допущені судом першої інстанції порушення норм закону не було усунено апеляційним судом, підлягає скасуванню й ухвала апеляційного суду, а справа — переданню на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК, колегія суддів Судової палати в цивільних справах Верховного Суду ухвалила:
Касаційну скаргу Особи 1 та Особи 2 задовольнити частково.
Рішення Вінницького районного суду Вінницької області від 08.11.2007 та ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 05.02.2008 скасувати, передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Про поділ спільного майна
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
КОЛЕГІЯ СУДДІВ СУДОВОЇ ПАЛАТИ У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
УХВАЛА
від 25 червня 2008 року
(Витяг)
У липні 2006 р. Д. Е. М. звернулася до суду з позовом до Д. О. В. про поділ спільного майна, посилаючись на те, що за час перебування з відповідачем у шлюбі з січня 1989 р. по серпень 2005 р. ними придбано дві квартири, автомобіль «Опель-Вектра», гараж у кооперативі «Сигнал», а також на ім'я Д. О. В. відкрито рахунок у банку й після розірвання шлюбу вони не можуть поділити спільне майно.
Д. Е. М. під час розгляду справи уточнила позов і просила визнати за нею право власності на ½ частину квартири в м. Маріуполі, ½ частину гаража, стягнути з відповідача ½ частину отриманих за проданий ним автомобіль «Опель-Вектра» коштів та ½ частину грошових коштів на його банківському рахунку.
Д. О. О. пред'явила позов до Д. О. В., Д. Е. М. про поділ майна та просила визнати за нею право власності на ½ частину зазначеної квартири в м. Маріуполі, посилаючись на те, що вони з Д. О. В. з лютого 2005 р. проживали однією сім'єю й придбали цю квартиру за спільні кошти в травні 2005 р.
Жовтневий районний суд м. Маріуполя рішенням від 26 вересня 2007 р. позов Д. Е. М. задовольнив, у задоволенні позову Д. О. О. відмовив.
Апеляційний суд Донецької області рішенням від 26 грудня 2007 р. рішення суду першої інстанції в частині задоволення позову Д. Е. М. скасував та ухвалив у цій частині нове рішення про задоволення позову частково, постановив визнати за нею та Д. О. В. право власності за кожним на ½ частину гаража, виділити гараж Д. Е. М. та стягнути з неї на користь Д. О. В. 17 тис. 675 грн. компенсації вартості його частки гаража, в задоволенні решти позовних вимог Д. Е. М. відмовив, в іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін.
У касаційній скарзі Д. Е. М. просила скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення апеляційним судом норм матеріального та процесуального права.
Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині задоволення позову Д. Е. М. та задовольняючи її позовні вимоги частково, апеляційний суд керувався положеннями ч. 3 ст. 61 ЦПК та виходив із того, що рішенням суду від 12 серпня 2005 р. в справі за позовом Д. Е. М. до Д. О. В. про розірвання шлюбу, позовною заявою Д. Е. М. та протоколом судового засідання встановлено, що вони припинили сімейні відносини більш, ніж за два роки до розірвання шлюбу, тому такі обставини доказуванню не підлягають, і спільним майном подружжя є лише гараж.
Проте з цими висновками апеляційного суду погодитися не можна з огляду на таке.
Відповідно до ч. 1 ст. 60 СК майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
У ч. 6 ст. 57 СК визначено, що суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин.
Згідно із зазначеними нормами при вирішенні питання про визнання майна подружжя їх спільною сумісною чи особистою приватною власністю з'ясуванню підлягають як підстави й час набуття такого майна, так і обставини, що свідчать про окреме проживання подружжя у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин до розірвання шлюбу.
Суд першої інстанції встановив, що сторони перебували в шлюбі з 6 січня 1989 р. по 12 серпня 2005 р., у 1994 р. було придбано гараж у гаражному кооперативі, 27 травня 2004 р.— автомобіль «Опель-Вектра» у кредит, який погашено 11 квітня 2005 р.
13 травня 2005 р. Д. О. В. як покупець придбав спірну квартиру в м. Маріуполі, а на час розірвання шлюбу на рахунку Д. О. В. у банку були кошти в сумі 12 тис. 600 доларів США.
Також встановлено, що 4 вересня 2006 р. Д. О. В. продав автомобіль «Опель-Вектра».
Задовольняючи позов Д. Е. М., суд першої інстанції виходив із того, що гараж, автомобіль, квартира та грошовий внесок на банківському рахунку Д. О. В. є спільною сумісною власністю Д. Е. М. та Д. О. В., оскільки це майно набуте ними як подружжям за час шлюбу. Крім того, сукупність установлених у справі обставин свідчить про те, що на час придбання такого майна вони фактично не припиняли шлюбних відносин, а Д. О. В. не надав доказів протилежного.
При встановленні зазначених фактів суд не порушив норм цивільного процесуального закону, правильно застосував норми матеріального права.
Апеляційний суд помилково скасував зазначене рішення, на порушення вимог статей 303, 316 ЦПК не навів достатніх мотивів, за якими він вважає висновки суду першої інстанції неправильними, безпідставно визнав такими, що не підлягають доказуванню, обставини щодо часу фактичного припинення шлюбних відносин Д. Е. М. та Д. О. В., оскільки Жовтневий районний суд м. Маріуполя рішенням від 12 серпня 2005 р. про розірвання їх шлюбу таких обставин і часу припинення сторонами шлюбних відносин не встановив, а позовна заява Д. Е. М. про розірвання шлюбу та протокол судового засідання згідно зі ст. 61 ЦПК не є підставою звільнення від доказування.
За таких обставин рішення апеляційного суду підлягає скасуванню із залишенням у силі рішення суду першої інстанції з підстав, передбачених ст. 339 ЦПК.
Керуючись ст. 336 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу Д. Е. М. задовольнила: рішення апеляційного суду Донецької області від 26 грудня 2007 р. скасувала і залишила в силі рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя від 26 вересня 2007 р.
Про визнання права власності на будинок
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
СУДОВА ПАЛАТА У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
РІШЕННЯ
від 28 травня 2008 року
Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого — Григор'євої Л. І., суддів Балюка М. І., Данчука В. Г., Барсукової В. М., Косенка В. Й., розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2; треті особи: комунальне підприємство «Харківське БТІ», Московський РВК м. Харкова, про визнання права власності на будинок; за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1, треті особи: комунальне підприємство «Харківське БТІ», Московський РВК м. Харкова, про визнання права власності в порядку спадкування за заповітом, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Московського районного суду м. Харкова від 16 жовтня 2007 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 27 грудня 2007 року, встановила:
У вересні 2006 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності на будинок, який мотивуючи його тим, що житловий будинок АДРЕСА_1, був збудований його батьками:ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ним, оскільки на час забудови він досяг повноліття, працював, одержував заробітну плату, яку також віддавав на будівництво. Будинок був прийнятий в експлуатацію, на ім'я батька видано свідоцтво про право власності на будинок. Після смерті матері ОСОБА_4 відкрилась спадщина на 1/3 частину будинку. Він, його батько, ОСОБА_5, та ОСОБА_2, яка є його рідною сестрою, прийняли спадкове майно кожному з них стало належати по 1/9 частині будинку. Право власності на будинок у БТІ не було зареєстровано. Після смерті батька він і відповідачка стали спадкоємцями за законом у рівних частках. Оскільки будинок не був зареєстрований, батько не мав права ним розпоряджатися, позивач просив визнати за ним право власності на 1/3 частину будинку в порядку забудови, право власності в порядку спадкування за законом на 1/9 частину будинку після смерті матері, ОСОБА_4, і в порядку спадкування за законом на 2/9 частини будинку після смерті батька, стягнувши з відповідачки на його користь 312 грн. 20 коп. і відмовивши їй у задоволенні зустрічного позову.
ОСОБА_2 подала зустрічний позов, просила визнати за нею право власності на будинок у порядку спадкування за заповітом після смерті батьків та зобов'язати третю особу внести зміни до правовстановлюючих документів.
Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 16 жовтня 2007 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Харківської області від 27 грудня 2007 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано за ним право власності в порядку спадкування за законом на 1/9 частину будинку АДРЕСА_1 після померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 матері — ОСОБА_4 В іншій частині позову відмовлено.
Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено. Визнано право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 за ОСОБА_3, померлим ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_4, померлою ІНФОРМАЦІЯ_1, по ½ частині кожному в порядку подружнього майна. Визнано право власності за ОСОБА_2 на 1/6 частину житлового будинку АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом після смерті матері — ОСОБА_4, а також на 2/3 частини житлового будинку з надвірними спорудами за заповітом після смерті батька — ОСОБА_3, а всього на 5/6 частин житлового будинку. Зобов'язано комунальне підприємство «Харківське БТІ» внести зміни в реєстр державної реєстрації.
У поданій до Верховного Суду України касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати зазначені судові рішення й передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Судами встановлено, що батьки сторін: ОСОБА_5 і ОСОБА_4 — перебували в зареєстрованому шлюбі з 23 лютого 1941 року. Під час шлюбу батьками сторін був побудований житловий будинок АДРЕСА_1, який з 6 жовтня 1962 року був зареєстрований на праві власності за ОСОБА_5.
ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_4, а ІНФОРМАЦІЯ_2 — ОСОБА_5, який на випадок смерті 11 січня 1992 року склав заповіт, посвідчений нотаріально, за яким він заповів належне йому майно — частину житлового будинку АДРЕСА_2, а будинок АДРЕСА_1 — ОСОБА_2
Задовольняючи позов ОСОБА_2 та визнаючи за нею в порядку спадкування право власності на 5/6 частин житловим будинку АДРЕСА_1, суд на підставі ст. ст. 548, 549 ЦК Української РСР (1963 року) дійшов обґрунтованого висновку про те, що після смерті ОСОБА_4 відкрилася спадщина на ½ частину цього будинку (що належав батькам сторін на праві спільної сумісної власності та був зареєстрований як об'єкт власності 30 жовтня 1962 року за ОСОБА_5), яку в рівних частках — по 1/6 частині — фактично прийняли всі спадкоємці: діти — сторони у справі — та ОСОБА_5, які проживали на день смерті спадкодавця в спірному будинку.
У зв'язку з цим суд дійшов правильного висновку, що після смерті ОСОБА_5 відкрилася спадщина на 2/3 частини спірного будинку, які за заповітом належать ОСОБА_2, яка прийняла спадщину, звернувшись до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, і обґрунтовано визнав за нею право власності на 5/6 частин цього будинку (2/3 — за заповітом і 1/6 — за законом — після смерті матері).
При цьому суд дав належну оцінку доводам ОСОБА_1 і дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання за ним права власності на частину спірного будинку в порядку забудови в рівних частках із батьками — на 1/3 частину та в частині спадкування за законом після смерті батька, у зв'язку з наявністю заповіту й частково задовольнив його вимоги про визнання за ним права власності на 1/6 частину цього будинку в порядку спадкування за законом після смерті матері.
Правильно встановивши обставини справи та давши їм належну правову оцінку, суд правильно вирішив спір, однак при цьому в резолютивній частині рішення помилково зазначив про визнання за ОСОБА_1 у порядку спадкування за законом після смерті матері права власності на 1/9 частину будинку АДРЕСА_1, оскільки в мотивувальній частині рішення суд визнав, що сторони та ОСОБА_5 успадкували після ОСОБА_4 в рівних частках ½ частину будинку, тобто по 1/6 частині (½: 3 = 1/6).
Відповідно до ст. ст. 213, 215 ЦПК України, п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29 грудня 1976 року N 11 «Про судове рішення» резолютивна частина рішення повинна мати вичерпні, чіткі, безумовні і такі, що випливають із встановлених фактичних обставин, висновки по суті розглянутих вимог.
Усупереч зазначеним процесуальним нормам, висновок про набуття ОСОБА_1 у порядку спадкування після смерті матері права власності на 1/9 частину житлового будинку АДРЕСА_1 суперечить установленим судом у мотивувальній частині рішення фактичним обставинам і правовим висновкам.
Крім того, суд безпідставно вирішив питання про права осіб, позбавлених цивільної процесуальної правоздатності, визначивши в резолютивній частині рішення право власності на спірний будинок за померлими особами — ОСОБА_5 та ОСОБА_4, у зв'язку з чим зазначені висновки підлягають виключенню з резолютивної частини рішення.
Таким чином, ураховуючи, що судом допущені порушення процесуальних норм права, оскільки резолютивна частина рішення суду в цій частині не відповідає мотивувальній та містить висновки, не передбачені законом, судові рішення в цій частині підлягають зміні. Керуючись ст. ст. 336, 341 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України вирішила:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Московського районного суду м. Харкова від 16 жовтня 2007 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 27 грудня 2007 року в частині визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/9 частину будинку АДРЕСА_1 змінити: визнати за ОСОБА_1 право власності в порядку спадкування за законом після смерті матері — ОСОБА_4, яка настала ІНФОРМАЦІЯ_1, на 1/6 частину будинку. Виключити з резолютивної частини рішення висновки щодо визнання за ОСОБА_5 та ОСОБА_4 права власності за кожним на ½ частину будинку АДРЕСА_1. У решті — рішення залишити без змін.
Рішення оскарженню не підлягає.
Про визнання права власності на частину пайових внесків, визнання права на отримання квартири, поділ квартири
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
КОЛЕГІЯ СУДДІВ СУДОВОЇ ПАЛАТИ У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
УХВАЛА
від 23 квітня 2008 року
(Витяг)
У липні 2006 р. К. С. А. звернулася до суду із позовом до К. В. Г, третя особа — житлово-будівельний кооператив-117, про визнання права власності на частину пайових внесків, визнання права на отримання квартири, поділ квартири, мотивуючи свої вимоги тим, що в серпні 1994 року К. В. Г. був прийнятий в члени ЖБК-117 складом сім'ї з п'яти осіб, у тому числі вона та троє неповнолітніх дітей. Згідно з розподілом житла відповідач повинен був отримати двокімнатну квартиру в м. Суми.
Позивач зазначила, що під час шлюбу вони сплачували пайові внески за зазначену квартиру, повна вартість якої на час розгляду справи складала 46116 грн. 82 коп. Сума пайових внесків на той час складала 31805 грн., з яких 24373 грн. було сплачено за рахунок спільних коштів до розірвання шлюбу 28 вересня 2005 р. Станом на 27 липня 2006 р. заборгованість за пайовими внесками становила 14312 грн.
Оскільки пайові внески за спірну квартиру повністю не виплачені, позивач просила суд визнати за нею право власності на ½ частину пайових внесків, враховуючи те, що під час шлюбу було сплачено 24373 грн. пайових внесків.
Крім того, зазначала, що вона, як співвласник, має право на отримання квартири, оскільки як подружжя була включена до списку членів сім'ї члена ЖБК-117 і не подавала заяви про виключення зі складу членів сім'ї відповідача на отримання квартири.
Враховуючи, що шлюб з відповідачем К. В. Г. розірваний, позивач просила визнати за нею право власності на 12186 грн. 50 коп. пайових внесків в ЖБК-117, право на отримання квартири, провести поділ квартири, виділивши їй кімнату площею 11,8 м2, а відповідачу — 16,4 м2 та зобов'язати її сплатити ЖБК-117 пайові внески в сумі 8762 грн. 35 коп., а відповідача — в сумі 5549 грн. 47 коп.
Під час розгляду справи позивач доповнила позовні вимоги та просила суд визнати незаконним рішення загальних зборів членів ЖБК-117 від 6 грудня 2005 року про надання дозволу на передачу паю К. Н. В. відповідачу К. В. Г. та рішення виконкому Сумської міської ради від 27 червня 2006 р. N 338 про виключення зі складу сім'ї відповідача її та дітей К. Н. В. та К. О. В.
Рішенням Ковпаківського районного суду м. Суми від 27 грудня 2006 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Сумської області від 6 березня 2007 р. позов задоволено. Визнано право власності К. С. А. на 12186 грн. 50 коп. пайових внесків в ЖБК-117.
Проведено поділ квартири та виділено К. С. А. кімнату площею 11,8 м2, К. В. Г.— кімнату, площею 16,4 м2. Підсобні приміщення залишені в загальному користуванні.
Зобов'язано К. С. А. сплатити ЖБК-117 пайові внески в сумі 8762 грн. 35 коп., а К. В. Г.— сплатити пайові внески в сумі 5549 грн. 47 коп.
Визнано К. С. А. членом ЖБК-117 та визнано за нею право на отримання квартири.
Визнано недійсним рішення загальних зборів членів ЖБК-117 від 6 грудня 2005 р. про надання дозволу К. Н. В на передачу паю К. В. Г.
Визнано незаконним рішення виконкому Сумської міської ради від 27 червня 2006 року N 388 про виключення зі складу членів сім'ї К. В. Г., К. С. А., К. Н. В., К. О. В.
У касаційній скарзі К. В. Г. просив скасувати рішення Ковпаківського районного суду м. Суми від 27 грудня 2006 р. та ухвалу апеляційного суду Сумської області від 6 березня 2007 р., а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.
Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню на таких підставах.
Судами першої та апеляційної інстанції встановлено, що вартість спірної квартири в ЖБК-117 становить 46116 грн. 82 коп. Сума внесених пайових внесків станом на 15 серпня 2006 року складає 31805 грн. З них колишнім подружжям К. в період шлюбу внесено 24373 грн.
На час розгляду справи пай за квартиру в повному об'ємі виплачений не був.
Дійшовши висновку, що частина пайових внесків внесена К. В. Г та К. С. А. у період їх шлюбу за спільні кошти, суд визнав за К. С. А. право власності на 12186 грн. 50 коп. пайових внесків в ЖБК-117. Одночасно суд визнав за К. С. А. право на отримання спірної квартири та визнав її членом ЖБК-117, поділивши при цьому квартиру в ЖБК-117 та зобов'язавши К. В. Г та К. С. А. доплатити ЖБК залишок пайових внесків.
Проте таке рішення суду ухвалено при неправильному застосуванні норм матеріального права і з порушенням норм процесуального права.
При вирішенні зазначеного спору суди не врахували положень ст. 146 ЖК, ст. 384 ЦК, п. 43 Примірного статуту ЖБК, що під час розгляду справ у спорах про жилу площу в будинках ЖБК пай, внесений подружжям у період сумісного проживання за рахунок спільних коштів, а після повної сплати пайового внеску — квартира, є їхнім спільним майном (якщо інше не буде встановлено письмовою згодою між ними) й у випадку розірвання шлюбу підлягає поділу на загальних підставах.
Суд, визнавши за позивачкою право власності на частину пайових внесків в розмірі 12186 грн. 50 коп., поділив між сторонами — колишнім подружжям — двокімнатну квартиру, хоч ні на час припинення шлюбу ні на час розгляду справи пайові внески не були сплачені за квартиру в повному обсязі.
Одночасно суд визнав позивачку членом ЖБК-117, хоч це питання віднесено до компетенції загальних зборів ЖБК.
При цьому суд на вимогу позивачки зобов'язав сторони доплатити конкретні суми пайових внесків в ЖБК-117, хоч такі вимоги не ґрунтуються на законі.
Крім того, визнаючи за К. С. А. право на отримання спірної квартири в ЖБК-117, яка до повної сплати пайових внесків являється власністю ЖБК-117, суд всупереч положенням цивільного процесуального законодавства визначив правове положення кооперативу у справі як третьої особи, а не як відповідача.
Визнаючи за К. С. А право на отримання квартири, суд не врахував, що ордер на спірну квартиру видано на двох осіб — відповідача К. В. Г. та сина К. А. В. на підставі рішення виконкому Сумської міської ради від 18 липня 2006 р., який ніким неоспорений.
На ці недоліки не звернув уваги й апеляційний суд, не перевіривши доводів апеляційної скарги та залишивши рішення суду першої інстанції без зміни.
За таких порушень норм матеріального і процесуального права судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись статтями 336, 338, 343, 344 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу К. В. Г. задовольнила.
Про поділ будинку
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
КОЛЕГІЯ СУДДІВ СУДОВОЇ ПАЛАТИ У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
УХВАЛА
від 2 квітня 2008 року
(Витяг)
У листопаді 2007 року Ц. звернувся до суду з позовом до Б. про поділ будинку, посилаючись на те, що він є власником 14/25 його частин, а відповідачка — 11/25 частин, але фактично він користується приміщеннями, які складають меншу частину будинку, ніж йому належить, і між ним та Б. виникають спори з цього приводу.
Суддя Лисянського районного суду Черкаської області ухвалою від 12 листопада 2007 р. відмовив у відкритті провадження у справі.
Цю ухвалу апеляційний суд Черкаської області ухвалою від 10 грудня 2007 р. скасував і передав питання про відкриття провадження у справі до суду першої інстанції.
У касаційній скарзі Б., посилаючись на порушення апеляційним судом норм матеріального та процесуального права, просила скасувати ухвалу цього суду та залишити в силі ухвалу суду першої інстанції.
Заслухавши доповідача, обговоривши наведені у касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Відмовляючи у відкритті провадження у справі на підставі п. 2 ч. 2 ст. 122 ЦПК, суд першої інстанції виходив із наявності таких, що набрали законної сили, рішень Лисянського районного суду від 5 серпня 1980 року та від 22 квітня 1997 року, якими вирішено по суті пред'явлені Ц. вимоги.
Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції, апеляційний суд вважав, що підстав для відмови у відкритті провадження у справі немає, оскільки зазначені рішення районного суду постановлені у справах за позовами Ц. не до Б., а до інших осіб з інших підстав.
Проте з таким висновком апеляційного суду погодитися не можна.
Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 122 ЦПК суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо є таке, що набрало законної сили, рішення суду у спорі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.
Згідно з частиною 2 статті 223 ЦПК після набрання рішенням суду законної сили сторони та треті особи із самостійними вимогами, а також їх правонаступники не можуть знову заявляти в суді ту саму позовну вимогу з тих самих підстав, а також оспорювати в іншому процесі встановлені судом факти і правовідносини.
За змістом зазначених норм цивільного процесуального закону суд вправі відмовити у відкритті провадження у справі за наявності рішення суду, що набрало законної сили, постановленого у спорі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.
Рішеннями Лисянського районного суду від 5 серпня 1980 року та від 22 квітня 1997 р., постановленими у справах за позовами Ц. до Н., М. та І., було вирішене питання про поділ спірного будинку між співвласниками, причому як із визначенням ідеальних часток сторін у власності, так і з виділенням їм у власність конкретних приміщень у натурі. Б. отримала у власність 11/25 частин будинку в дар від С., яка набула власності на цю частину в порядку спадкування після смерті І. Зазначені рішенні набрали законної сили.
Таким чином, Ц. не має права знову заявляти в суді ту саму позовну вимогу до Б. з тих самих підстав.
З урахуванням наведеного відмова суду першої інстанції у відкритті провадження у справі відповідає вимогам цивільного процесуального закону.
За таких обставин ухвала апеляційного суду підлягає скасуванню з підстав, передбачених п. 3 ч. 1 ст. 342 ЦПК, із залишенням у силі ухвали суду першої інстанції.
Керуючись ст. 336 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу Б. задовольнила, ухвалу апеляційного суду Черкаської області від 10 грудня 2007 р. скасувала і залишила в силі ухвалу судді Лисянського районного суду від 12 листопада 2007 р.
Про усунення від права на спадкування, визнання права власності на ½ частину будинку
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
КОЛЕГІЯ СУДДІВ СУДОВОЇ ПАЛАТИ У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
УХВАЛА
від 19 березня 2008 року
Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого — Гнатенка А. В., суддів: Григор'євої Л. І., Барсукової В. М., Данчука В. Г., Косенка В. Й., розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення від права на спадкування, визнання права власності на ½ частину будинку в порядку спадкування та встановлення факту родинних стосунків, за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 18 квітня 2007 року та ухвалу апеляційного суду Донецької області від 5 липня 2007 року, встановила:
У січні 2007 року позивачка звернулась у суд із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її брат — ОСОБА_3, після смерті якого відкрилась спадщина у вигляді ½ частини будинку АДРЕСА_1.
Зазначала, що вона в установлений законом шестимісячний строк звернулась до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини із заявою про прийняття спадщини, однак із такою ж заявою звернувся й відповідач, який є сином ОСОБА_3 та її племінником.
Указувала, що за життя ОСОБА_3 відповідач протягом більш ніж 14 років не надавав йому ніякої допомоги, хоча той був інвалідом другої групи та потребував такої допомоги. Вона піклувалася про брата, забезпечувала всім необхідним для нормального життя, а саме меблями, побутовою технікою, одягом, взуттям, допомагала грошима на обладнання та ремонт будинку.
Просила усунути відповідача від права на спадкування після смерті ОСОБА_3 та визнати за нею право власності в порядку спадкування на ½ частину зазначеного будинку.
Рішенням Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 18 квітня 2007 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Донецької області від 5 липня 2007 року, позов ОСОБА_1 задоволено. Установлено факт, що ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2, яка народилася в м. Маріуполі, є рідною сестрою ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_3. Усунено ОСОБА_2 від права на спадкування після смерті ОСОБА_3, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1. Визнано за ОСОБА_1 право на ½ частину будинкуАДРЕСА_1 в порядку спадкування після смерті ОСОБА_3. Стягнуто з ОСОБА_2. на користь ОСОБА_1 81 грн. судових витрат.
У поданій до Верховного Суду України касаційній скарзі ОСОБА_2 просить скасувати рішення Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 18 квітня 2007 року, ухвалу апеляційного суду Донецької області від 5 липня 2007 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права.
Судами встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_3, після смерті якого відкрилася спадщина на ½ частину жилого будинку АДРЕСА_1.
Відповідно до вимог ст. 1269 ЦК України із заявами про прийняття спадщини в установлений ст. 1270 ЦК України строк звернулися ОСОБА_2 — син померлого — та ОСОБА_1 — сестра померлого (факт родинних відносин померлого й ОСОБА_1 установлений судом).
Задовольняючи вимоги ОСОБА_1 про усунення ОСОБА_2, сина спадкодавця, від права на спадкування за законом після смерті батька, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив із того, що ОСОБА_2 не піклувався про батька, не відвідував його й не надавав йому допомоги, якої той потребував у силу стану здоров'я та неналежного матеріального забезпечення, а тому, на думку суду, перебував у безпорадному стані.
Однак такого висновку суди дійшли з порушенням норм матеріального й процесуального права.
Так, відповідно до ч. 5 ст. 1224 ЦК України особа може бути усунена від права на спадкування за законом, якщо судом буде встановлено, що вона ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.
Виходячи зі змісту зазначеної норми закону, суд при вирішенні такої справи згідно з вимогами ст. 214 ЦПК України повинен установити як факт ухилення особи від надання спадкодавцеві допомоги, так і факт перебування спадкодавця в безпорадному стані через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво та потребу спадкодавця в допомозі цієї особи.
Під безпорадним станом слід розуміти безпомічність особи, неспроможність її своїми силами через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво фізично та матеріально самостійно забезпечити умови свого життя, у зв'язку чим ця особа потребує стороннього догляду, допомоги та піклування.
Ухилення особи від надання допомоги спадкодавцеві, який потребував допомоги, полягає в умисних діях чи бездіяльності особи, спрямованих на уникнення від обов'язку забезпечити підтримку та допомогу спадкодавцю, тобто ухилення, пов'язане з винною поведінкою особи, яка усвідомлювала свій обов'язок, мала можливість його виконувати, але не вчиняла необхідних дій. Таким чином, ухилення характеризується умисною формою вини.
Крім того, підлягало з'ясуванню судом і питання, чи потребував спадкодавець допомоги від спадкоємця за умови отримання її від інших осіб і чи мав спадкоємець матеріальну й фізичну змогу надавати таку допомогу.
Усупереч вимогам ст. ст. 213 — 215 ЦПК України суд указаних обставин не встановив і не зазначив у рішенні про доведеність фактів безпорадного стану спадкодавця, його потреби в отриманні допомоги від сина (який проживав у іншому місті) за умови надання йому за висновком суду допомоги сестрою й племінницею та ухилення відповідача від надання допомоги батьку, ураховуючи, що за змістом ч. 5 ст. 1224 ЦК України лише при одночасному настанні цих обставин і доведеності зазначених фактів у їх сукупності спадкоємець може бути усунений від права на спадщину.
Оскільки ухвалені судові рішення в частині позову про усунення від права на спадкування не відповідають зазначеним вимогам, рішення в цій частині підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України ухвалила:
Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.
Рішення Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 18 квітня 2007 року та ухвалу апеляційного суду Донецької області від 5 липня 2007 року в частині усунення ОСОБА_2 від права на спадкування, визнання за ОСОБА_1 права власності на Ѕ частину будинку АДРЕСА_1 в порядку спадкування, стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_181 грн. судових витрат, скасувати, передати справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Про перегляд за винятковими обставинами ухвали судді Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 28 лютого 2007 р.
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
КОЛЕГІЯ СУДДІВ СУДОВОЇ ПАЛАТИ У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
УХВАЛА
від 14 березня 2008 року
(Витяг)
Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України розглянула в судовому засіданні справу за заявою В. про встановлення юридичного факту — за скаргою заявниці про перегляд у зв'язку з винятковими обставинами ухвали судді цієї палати від 28 лютого 2007 р.
Під час розгляду справи було встановлено, що Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська рішенням від 16 грудня 2005 р. задовольнив заяву В. і встановив факт його проживання однією сім'єю з Б., яка померла 2 травня 2005 року.
Апеляційний суд Дніпропетровської області ухвалою від 25 грудня 2006 р. скасував зазначене рішення суду першої інстанції та направив справу на новий судовий розгляд.
У лютому 2007 р. В. звернувся до Верховного Суду України з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, просив скасувати ухвалу цього суду і залишити в силі рішення місцевого суду.
Суддя Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України ухвалою від 28 лютого 2007 р. повернув касаційну скаргу В., оскільки відповідно до ч. 1 ст. 324 ЦПК така ухвала апеляційного суду не перешкоджає подальшому провадженню у справі, а тому не може бути оскаржена в касаційному порядку.
У скарзі, яка надійшла до Верховного Суду України у березні 2007 р., В., посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм процесуального права, зокрема ст. 324 ЦПК, просив переглянути ухвалу цього суду у зв'язку з винятковими обставинами та розглянути по суті його касаційну скаргу на ухвалу апеляційного суду.
Ухвалою колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 4 липня 2007 р. зазначену скаргу було допущено до провадження у зв'язку з винятковими обставинами з витребуванням цивільної справи із суду першої інстанції.
У вересні 2007 р. дочка скаржника — Ю.— надіслала до Верховного Суду України клопотання, в якому просила у зв'язку зі смертю батька залучити її на підставі ст. 37 ЦПК до участі у справі як правонаступника, оскільки спір ведеться про спадкове майно, яке належало батькові, і стосується її майнових прав.
Скарга у зв'язку з винятковими обставинами підлягає задоволенню з таких підстав.
Апеляційний суд, скасовуючи рішення місцевого суду і направляючи справу на новий судовий розгляд, виходив із того, що при розгляді заяви про встановлення юридичного факту були вирішені питання про права та обов'язки особи, яка не брала участі у справі.
Суд касаційної інстанції, повертаючи В. касаційну скаргу на ухвалу апеляційного суду, виходив із того, що відповідно до ч. 1 ст. 324 ЦПК така ухвала не перешкоджає подальшому провадженню у справі, а тому не може бути предметом касаційного оскарження.
Проте з таким висновком касаційного суду погодитися не можна, оскільки він суперечить змісту зазначеної норми, що передбачає можливість касаційного оскарження ухвал апеляційного суду, якими скасовано постановлені у справах рішення місцевих судів, та не відповідає усталеній практиці колегій суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України.
Оскільки касаційна інстанція при постановленні ухвали від 28 лютого 2007 р. неоднаково застосувала ч. 1 ст. 324 ЦПК, то відповідно до ст. 354 цього Кодексу зазначена ухвала підлягає скасуванню у зв'язку з винятковими обставинами.
Що стосується касаційної скарги на ухвалу апеляційного суду, то вона має бути відхилена з таких підстав.
Як зазначено у ч. 2 ст. 324 ЦПК, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно з правилами ст. 335 цього Кодексу суд касаційної інстанції перевіряє законність і обґрунтованість судових рішень у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції, та доводів, наведених у касаційній скарзі.
Скасовуючи рішення місцевого суду, апеляційний суд обґрунтовано виходив із того, що при розгляді заяви про встановлення юридичного факту були вирішені питання про права та обов'язки особи, яка не брала участі у справі, а тому остання підлягає направленню на новий судовий розгляд для залучення до неї заінтересованих осіб, а не нотаріальної контори, і з'ясування, чи не виник при розгляді справи в порядку окремого провадження спір про право, який повинен розглядатися в порядку позовного провадження.
Оскільки наведені у касаційній скарзі доводи не свідчать про те, що при розгляді справи апеляційним судом допущені порушення норм процесуального права, передбачені ст. 342 ЦПК як підстави для скасування ухвал, колегія суддів уважає за необхідне відхилити цю скаргу.
Керуючись статтями 332, 336, 337, 358 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України скаргу правонаступника заявника — Ю.— про перегляд у зв'язку з винятковими обставинами ухвали судді Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 28 лютого 2007 р. задовольнила, зазначену ухвалу скасувала, а касаційну скаргу на ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 грудня 2006 р. відхилила і залишила цю ухвалу без змін.
Про поділ спільного майна подружжя
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
КОЛЕГІЯ СУДДІВ СУДОВОЇ ПАЛАТИ У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
УХВАЛА
від 5 березня 2008 року
Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А. Г., суддів: Левченка Є. Ф., Лихути Л. М., Охрімчук Л. І., Сеніна Ю. Л., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя, земельної ділянки та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя, встановила:
У липні 2006 року ОСОБА_1 звернулася до суду з зазначеним позовом, посилаючись на те, що з жовтня 1999 року по січень 2005 року перебувала у шлюбі з відповідачем, за час шлюбу вони придбали будинок АДРЕСА_1, автомобіль та інше майно. Крім того рішеннями Камінь-Каширської міської ради ОСОБА_2 було передано у приватну власність земельні ділянки для обслуговування будинку та для ведення особистого селянського господарства. Після розірвання шлюбу вони не можуть дійти згоди щодо поділу спільного майна.
Позивачка, уточнивши позовні вимоги, просила поділити спільне майно й виділити їй S частину будинку, S частину земельної ділянки для обслуговування будинку, а саме 0,05 га, а також S частину автомобіля «Мерседес», піноблоків, комп'ютера, меблів магазинних, меблів офісних, морозильних камер, морозильних вітрин.
ОСОБА_2 пред'явив зустрічний позов про поділ майна, посилаючись на те, що для придбання будинку він позичив гроші, в погашення боргу передав кошти, узяті в кредит у банку «Аваль», а погашав банківський кредит уже після розірвання шлюбу, тому ОСОБА_1 зобов'язана повернути йому частину коштів, а саме 24471 грн. 50 коп.
ОСОБА_2 просив поділити спільне майно шляхом стягнення на його користь з ОСОБА_1 24471 грн. 50 коп.
Рішенням Камінь-Каширського районного суду від 19 квітня 2007 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Волинської області від 26 червня 2007 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково, постановлено поділити будинок АДРЕСА_1 в натурі з виділенням ОСОБА_1 та ОСОБА_2 конкретних приміщень, що становить для кожного по 50/100 частин будинку, зобов'язати ОСОБА_1 та ОСОБА_2 провести відповідні переобладнання будинку для влаштування двох ізольованих квартир, стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 52 грн. компенсації за зменшення вартості її частки у власності на будинок, 5000 грн. компенсації вартості S частини автомобіля «Мерседес», у задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_1 та зустрічного позову відмовлено.
У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення і справу направити на новий розгляд, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.
Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 про поділ земельної ділянки, суд виходив із того, що при купівлі-продажу будинку земельна ділянка перебувала у віданні міської ради, рішенням Камінь-Каширської міської ради від 5 грудня 2003 року така ділянка передана безкоштовно у приватну власність тільки ОСОБА_2, а тому є його особистою власністю і поділу не підлягає.
Проте з такими висновками суду погодитись не можна.
Судом встановлено, що 18 червня 2003 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір купівлі-продажу будинку АДРЕСА_1, рішенням сесії Камінь-Каширської міської ради N 13/20 від 5 грудня 2003 року ОСОБА_2 передано у приватну власність земельну ділянку 0,10 га для будівництва та обслуговування будинку за зазначеною адресою.
Відповідно до частини 1 статті 86 ЗК України земельна ділянка може знаходитись у спільній власності з визначенням частки кожного з учасників спільної власності (спільна часткова власність) або без визначення часток учасників спільної власності (спільна сумісна власність).
Згідно пункту «г» частини 1 статті 87 ЗК України право спільної часткової власності на земельну ділянку виникає, зокрема, за рішенням суду.
Пунктом «а» частини 2 статті 89 цього ж Кодексу передбачено, що у спільній сумісній власності перебувають земельні ділянки подружжя.
Частиною 4 статті 120 ЗК України визначено, що при переході права власності на будівлю та споруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі і споруди.
Суд у порушення вимог статей 214, 215 ЦПК України на зазначені вимоги закону та встановлені факти уваги не звернув, у достатньому обсязі не визначився з характером спірних правовідносин та правовою нормою, що підлягає застосуванню, встановив право спільної сумісної власності сторін на будинок та провів його реальний поділ з розрахунку рівності часток ОСОБА_2 та ОСОБА_1 (по 50/100 частин), однак не врахував особливостей та обставин отримання ОСОБА_2 у власність присадибної ділянки з огляду на те, що передача йому у власність такої земельної ділянки мала місце вже після придбання будинку, який є спільною сумісною власністю подружжя, а також на те, що в зв'язку з поділом будинку право власності на нього перейшло до двох осіб.
Апеляційний суд на зазначене уваги не звернув, у порушення вимог статей 303, 315 ЦПК України належним чином не перевірив доводів апеляційної скарги, в ухвалі не зазначив конкретні обставини і факти, що спростовують такі доводи, і залишив рішення суду першої інстанції без змін.
За таких обставин ухвалені в справі судові рішення в частині відмови в задоволенні позову ОСОБА_1 про поділ земельної ділянки підлягають скасуванню з передачею справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, передбачених частиною 2 статті 338 ЦПК України.
Судові рішення в частині вирішення решти позовних вимог ОСОБА_1 та зустрічного позову ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, підстав для їх скасування в цій частині колегія суддів не вбачає.
Керуючись статтею 336 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України ухвалила:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Камінь-Каширського районного суду від 19 квітня 2007 року та ухвалу апеляційного суду Волинської області від 26 червня 2007 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ земельної ділянки скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
В решті зазначені судові рішення залишити без змін.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Про визнання заповіту недійсним
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
КОЛЕГІЯ СУДДІВ СУДОВОЇ ПАЛАТИ У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
УХВАЛА
від 27 лютого 2008 року
(Витяг)
У вересні 2006 р. Д. звернулася до суду з позовом до В. про визнання заповіту недійсним, мотивуючи вимоги тим, що вона є спадкоємцем після смерті своєї матері, Т., за заповітом, складеним нею 22 лютого 2006 р., яка у свою чергу була спадкоємцем за законом після смерті Л., оскільки, користуючись квартирою, фактично прийняла її у спадщину. Позивачка зазначила, що в червні 2004 р. Л. склав заповіт на ім'я В., який був посвідчений 1 червня 2004 р. П.— приватним нотаріусом Чернігівського міського нотаріального округу.
Посилаючись на те, що волевиявлення заповідача Л. не було вільним і не відповідало його волі, і на те, що цей заповіт суперечить вимогам Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 3 березня 2004 р. N 20/5, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 3 березня 2004 р. за N 283/8882 (далі — Інструкція), позивачка просила визнати недійсним указаний заповіт.
Деснянський районний суд м. Чернігова рішенням від 20 липня 2007 р., залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Чернігівської області від 19 вересня 2007 р., позов Д. задовольнив: визнав недійсним заповіт, складений Л. на користь В. і посвідчений П. 1 червня 2004 р. за N 2078.
У поданій до Верховного Суду України касаційній скарзі В. просила скасувати рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 20 липня 2007 р., ухвалу апеляційного суду Чернігівської області від 19 вересня 2007 р. та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права.
П. у поданій до Верховного Суду України касаційній скарзі просив скасувати рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 20 липня 2007 р., ухвалу апеляційного суду Чернігівської області від 19 вересня 2007 р. та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права.
Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційна скарга В. підлягає задоволенню, касаційна скарга П.— задоволенню частково, а судові рішення — скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції з таких підстав.
Відповідно до ст. 213 ЦПК рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Суд установив, що 5 грудня 2005 р. помер Л., який з 16 травня 2005 р. перебував у шлюбі з Т.— матір'ю позивачки Д.
Після смерті Л. відкрилася спадщина на квартиру в м. Чернігові, на яку 1 червня 2004 р. він склав, а П. посвідчив заповіт на користь В.
Позивачка заявила вимоги про визнання недійсним заповіту з тих підстав, що, по-перше, волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі, а по-друге, при посвідченні заповіту було порушено вимоги п. 157 Інструкції та ч. 2 ст. 1248 ЦК.
Задовольняючи позов Д. про визнання недійсним заповіту, суд першої інстанції виходив лише з підстав порушення порядку його посвідчення, посилаючись на те, що при нотаріальному посвідченні заповіту не дотримано вимоги ч. 2 ст. 1248 ЦК та п. 157 Інструкції щодо необхідності внесення в текст заповіту особисто заповідачем перед його підписом запису про те, що заповіт ним прочитаний вголос і підписаний.
Однак із висновком суду про недотримання нотаріусом порядку посвідчення заповіту, передбаченого п. 157 Інструкції, що, на думку суду, тягне недійсність заповіту відповідно до ч. 1 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК, погодитись не можна, оскільки нормою ч. 2 ст. 1248 ЦК не передбачено обов'язку заповідача у тексті заповіту, крім особистого підпису, зробити власноручно запис про те, що він прочитав цей заповіт вголос.
Крім того, усупереч вимогам статей 11, 214, 215 ЦПК суд у рішенні не встановив, чи мали місце обставини, якими обґрунтовуються вимоги позивачки щодо відсутності вільного волевиявлення заповідача при складенні заповіту.
За таких обставин рішення суду першої інстанції є незаконним, ухваленим з порушенням норм матеріального та процесуального права.
Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, апеляційний суд не усунув допущених судом першої інстанції порушень, а сам допустив порушення норм матеріального й процесуального права.
Відповідно до ч. 1 ст. 303 ЦПК під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Незважаючи на відсутність у рішенні суду першої інстанції висновків щодо невідповідності заповіту внутрішній волі та вільному волевиявленню заповідача, апеляційний суд установив цей факт, посилаючись як на доказ на показання свідків О., Ю., Б., допитаних судом першої інстанції, яким усупереч вимогам ст. 212 ЦПК оцінки не дав.
При цьому викладення змісту показань свідків в ухвалі апеляційного суду не відповідає змісту цих показань згідно з протоколом судового засідання, в якому зазначено, що ці свідки знаходилися в коридорі БТІ, а не в приміщенні, де складався та посвідчувався заповіт.
У положеннях ст. 202, ч. 3 ст. 203 ЦК, які поширюються на заповіт як на односторонній правочин, дійсно передбачено, що дії заповідача, спрямовані на досягнення певного результату, мають об'єктивно відображати його внутрішню волю і що таке волевиявлення повинно бути вільним.
За таких обставин суд мав зазначити, яким чином вплинула присутність свідків у приміщенні БТІ на волевиявлення заповідача, заповіт якого складався й посвідчувався лише в присутності нотаріуса, який протягом наступного часу — більше року до його смерті — ним не був оспорений.
Таким чином, ураховуючи, що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права та порушив норми процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, і що ці порушення не усунув апеляційний суд, судові рішення на підставі ст. 338 ЦПК підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись статтями 336, 338, 342 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу В. задовольнила, касаційну скаргу П. задовольнила частково: рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 20 липня 2007 р. та ухвалу апеляційного суду Чернігівської області від 19 вересня 2007 р. скасувала, справу передала на новий розгляд до суду першої інстанції.
Про визнання права власності
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
УХВАЛА
від 27 лютого 2008 року
Колегія суддів Судової палати в цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого — Яреми А. Г., суддів: Левченка Є. Ф., Романюка Я. М., Охрімчук Л. І., Сеніна Ю. Л., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Особи 1 до Особи 2 про визнання права власності за касаційною скаргою Особи 1 на рішення апеляційного суду Чернігівської області від 10.10.2007, встановила:
У лютому 2007 року Особа 1 звернулася до суду з позовом до Особи 2 про визнання за нею права власності на приміщення 3–1 та 3–3 будинку за Адресою 1. Позивачка вказувала, що її батьку Особі 3 на праві власності належала 1/5 частка зазначеного будинку. У період зареєстрованого шлюбу батька з Особою 4, який розірвано в 1972 році, ним було споруджено приміщення 3–3 та переобладнано приміщення кухні в кімнату 3–1. Інформація 1 Особа 3 помер. Унаслідок його смерті відкрилася спадщина, яку в рівних частках прийняли вона, позивачка та дружина в другому шлюбі батька Особа 4. У подальшому успадкована Особою 4 1/10 частка будинку перейшла до Особи 2. Оскільки спірні приміщення 3–1 і 3–3 будинку батько за життя не узаконив, а Особа 4 після його смерті неправомірно отримала у виконкомі дозвіл на їх експлуатацію, не набувши права власності на них, позивачка з підстав прийняття спадщини просила визнати незаконним рішення виконавчого комітету Новозаводської районної в м. Чернігові ради від 27.07.98 N 122 про надання дозволу Особі 4 на експлуатацію спірних приміщень та визнати права власності на них за нею.
Рішенням Новозаводського районного суду м. Чернігова від 25.05.2007 позов задоволено частково. Визнано незаконним та скасовано п. 2.2 рішення виконкому Новозаводської районної в м. Чернігові ради від 27.07.98 за N 122, яким Особі 4 дозволено експлуатувати приміщення 3–1 та 3–3 будинку за Адресою 1 та визнано за Особою 1 право власності на зазначені приміщення.
Рішенням апеляційного суду Чернігівської області від 10.10.2007 рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.
У касаційній скарзі Особа 1 просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на його необґрунтованість та порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Заслухавши доповідь судді Верховного Суду, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає.
Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачка, прийнявши спадщину, набула право і на спірні приміщення.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в позові, апеляційний суд указав, що позивачка звернулася до суду за захистом неіснуючого права.
Такий висновок є правильним.
Відповідно до змісту розд. VII ЦК Української РСР 1963 року, який був чинним на час смерті Особи 3, до складу спадщини входять лише ті права та обов'язки, носієм яких за життя був сам спадкодавець і які належали йому на законних підставах. Неправомірність набуття речей у результаті протиправних дій, рівно як і незаконне володіння ними, не створює права власності у спадкодавця, а тому й не дає підстав для виникнення його у спадкоємців останнього.
Судом установлено, що спірні приміщення були споруджені спадкодавцем Особою 3 самочинно та у встановленому законом порядку право на них за ним визнано не було. За таких обставин до складу спадщини спірні приміщення не увійшли і право на них у позивачки як у спадкоємця Особи 3 не виникло, відтак вона звернулася до суду за захистом неіснуючого права.
Таким чином, апеляційним судом рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до ст. 337 ЦПК є підставою для відхилення касаційної скарги.
Керуючись п. 1 ч. 1 ст. 336, ст. 337, п. 1 ч. 1 ст. 344 ЦПК, колегія суддів Судової палати в цивільних справах Верховного Суду України ухвалила:
Касаційну скаргу Особи 1 відхилити і залишити рішення апеляційного суду Чернігівської області від 10.10.2007 без змін.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Про визнання права власності на частину жилого будинку та встановлення земельного сервітуту
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
КОЛЕГІЯ СУДДІВ СУДОВОЇ ПАЛАТИ У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
УХВАЛА
від 20 лютого 2008 року
(Витяг)
У квітні 2006 р. Б. звернулася до суду з позовом до П., за участю третіх осіб — В., К., комунального підприємства з утримання житлового господарства, про визнання права власності на ½ частину жилого будинку, встановлення земельного сервітуту, мотивуючи вимоги тим, що її мати — М., яка померла в 1995 році, та дядько Г., який помер у 1955 році, у 1950 — 1954 рр. спільно побудували будинок на дві квартири з окремими виходами. Зазначала, що в одній частині будинку проживала Г., а в іншій — сім'я її матері (М.). Мати, вона, а згодом чоловік, її діти та онуки мешкають у зазначеній половині будинку протягом усього часу — більш, ніж 55 років.
Посилаючись на зазначені обставини та на те, що вона з чоловіком і донькою зареєстровані та проживають у половині спірного будинку, а відповідачка, яка постійно проживала у іншій половині цього будинку, оформила право власності на весь будинок і приватизувала земельну ділянку, на якій він розташований, просила визнати за нею право власності на ½ частину спірного будинку на підставах набувальної давності, установити земельний сервітут та визнати недійсним свідоцтво про право власності на спірний будинок, видане відповідачці.
Ухвалою районного суду від 7 лютого 2007 р. провадження у справі в частині визнання недійсним свідоцтва про право власності на жилий будинок закрито.
Рішенням районного суду від 31 травня 2007 р., залишеним без змін ухвалою апеляційного суду від 10 жовтня 2007 р., позов Б. задоволено: визнано за нею право власності за набувальною давністю на ½ частину спірного жилого будинку відповідно до встановленого порядку користування цим будинком; установлено їй земельний сервітут щодо земельної ділянки, яка належить на праві власності П., для можливості проходу через цю земельну ділянку до половини спірного будинку, в якій вона проживає.
У поданій до Верховного Суду України касаційній скарзі П. просив скасувати рішення районного суду від 31 травня 2007 р., ухвалу апеляційного суду від 10 жовтня 2007 р. та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга П. підлягає частковому задоволенню, а судові рішення — скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції з таких підстав.
Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обгрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Однак судові рішення у справі зазначеним вимогам не відповідають.
Так, задовольняючи позов Б., суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, керувався тим, що позивачка відповідно до ст. 344 ЦК України набула право власності на ½ частину жилого будинку, оскільки протягом більш, ніж 50 років безперервно володіє та користується зазначеною частиною будинку, який на момент розгляду справи не перебуває у власності будь-яких осіб, а ним лише володіють і користуються сторони у справі та члени їхніх сімей.
Однак такого висновку суд дійшов із порушенням норм матеріального й процесуального права без належного з'ясування дійсних обставин справи, прав та обов'язків сторін.
Визнаючи в порядку ст. 344 ЦК України за позивачкою право власності на ½ частину будинку, яка, на думку суду, складається з відокремленої квартири, суд не навів у рішенні доказів на підтвердження зазначеної обставини.
У матеріалах справи також немає жодних доказів на підтвердження зазначеного факту (крім плану газифікації будинку), зокрема, поповерховий план жилого будинку (технічний паспорт) із зазначенням приміщень і господарських споруд, які знаходяться в користуванні сторін, з якого б убачалося, що дійсно ці приміщення є відокремленими; висновок компетентного органу про те, що кожне з них відповідає ½ частці жилого будинку.
Вирішуючи спір, суд усупереч вимогам статей 212 — 214 ЦПК України залишив поза увагою та не дав оцінки доводам відповідачки щодо: переоформлення згідно з рішенням виконавчого комітету районної ради депутатів трудящих від 10 червня 1955 р. на її ім'я земельної ділянки, на якій збудований зазначений будинок, і зобов'язання її надати проект закінчення будівництва будинку, оформити правову та технічну документацію на будинок і здати його в експлуатацію до 1 грудня 1955 р.; здачі нею будинку в експлуатацію 18 серпня 1956 р.; належності їй спірного будинку на підставі свідоцтва про право власності на цей будинок; доводам сторін про те, що ними здійснювались прибудови та переобладнання будинку, які в установленому порядку прийняті в експлуатацію.
Відповідно до п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок» від 4 жовтня 1991 р. N 7 суди мають враховувати, що право власності на жилий будинок, збудований громадянином на відведеній йому в установленому порядку земельній ділянці і прийнятий в експлуатацію, виникає з часу його реєстрації у виконкомі місцевої ради.
Незважаючи на те, що зазначені обставини мають суттєве значення для правильного вирішення спору про визнання права власності, та наявність клопотань про витребування доказів, суд усупереч вимогам ч. 4 ст. 10, ст. 27 ЦПК України не витребував свідоцтво про право власності на будинок, дані про його реєстрацію в бюро технічної інвентаризації та інші документи, на які посилалися сторони, у зв'язку з чим не можна погодитись із висновком суду про те, що спірний будинок не перебуває у приватній власності будь-кого з осіб.
Розглядаючи спір про визнання недійсним свідоцтва про право власності на цей жилий будинок та постановляючи ухвалу про закриття провадження у справі в цій частині, суд зробив суперечливі взаємовиключні висновки, стверджуючи водночас про факт відсутності власника спірного будинку.
Крім того, постановляючи ухвалу від 7 лютого 2007 р. про закриття провадження у справі в частині визнання недійсним свідоцтва про право власності на жилий будинок, суд першої інстанції керувався тим, що видача таких свідоцтв відноситься до компетенції органів місцевого самоврядування, які є суб'єктами владних повноважень, і дійшов висновку, що цей спір повинен розглядатися судом у порядку адміністративного судочинства.
Однак відповідно до ч. 1 ст. 15 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
Статтею 16 ЦК України передбачені способи захисту цивільних прав та інтересів, зокрема, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Як убачається, Б. звернулась до суду за захистом цивільних прав та інтересів з вимогою про визнання недійсним свідоцтва про право власності на спірний жилий будинок, вважаючи, що цим свідоцтвом порушені її цивільні права, зокрема право власності на ½ частину спірного жилого будинку.
Визнаючи право власності за Б. на ½ частину спірного жилого будинку та встановлюючи їй земельний сервітут щодо спірної земельної ділянки, суд водночас установив, що. Б. не є власником або землекористувачем земельної ділянки та що ця земельна ділянка належить на праві власності П. на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку від 20 січня 2005 р., згідно з яким вона була надана їй у власність для обслуговування жилого будинку та господарських будівель, при цьому не врахував і не застосував статей 401 — 404 ЦК України та норми ст. 98 ЗК України, за якою право земельного сервітуту — це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками).
Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом 10 років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом; право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.
При цьому п. 8 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України встановлено, що правила ст. 344 ЦК України про набувальну давність поширюються також на випадки, коли володіння майном почалося за три роки до набуття чинності цим Кодексом.
Ураховуючи, що ЦК України набув чинності з 1 січня 2004 р. (п. 1 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України), норми ст. 344 ЦК України поширюються на правовідносини, що виникли з 1 січня 2001 р., а відтак, визнання судом права власності за набувальною давністю не може мати місця раніше 1 січня 2011 р.
За таких обставин судом першої інстанції неправильно застосовані норми матеріального та порушені норми процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, і ці порушення не були усунені апеляційним судом, а тому судові рішення відповідно до ст. 338 ЦПК України підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, керуючись статтями 336, 338 ЦПК України, касаційну скаргу П. задовольнила частково.
Рішення районного суду від 31 травня 2007 р. та ухвалу апеляційного суду від 10 жовтня 2007 р. скасувала, передала справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Про визначення у грошовій формі частки майна
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
КОЛЕГІЯ СУДДІВ СУДОВОЇ ПАЛАТИ У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
УХВАЛА
від 13 лютого 2008 року
(Витяг)
У квітні 2007 р. Л. та О. звернулися до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Фірма «Ріон» (далі — ТОВ) про визначення у грошовій формі частки майна, яка належала спадкодавцю — учаснику ТОВ, у зв'язку з його смертю.
Позивачі зазначили, що 5 березня 2006 р. загинув В. (чоловік Л. та батько О.), який був учасником ТОВ. Внаслідок його смерті відкрилася спадщина, яку вони прийняли у встановленому законом порядку. До ТОВ Л. та О. як спадкоємців не прийняли та запропонували одержати частку майна, яка належала їх спадкодавцю В., у грошовій формі — 13 тис. 319 грн. Не погодившись із таким розміром, позивачі просили визначити у грошовій формі частку майна, яка належала їх спадкодавцю В. у ТОВ, у судовому порядку.
Суддя Харківського районного суду Харківської області ухвалою від 3 травня 2007 р., залишеною без змін ухвалою апеляційного суду Харківської області від 14 серпня 2007 р., позовну заяву повернув позивачам.
У касаційній скарзі Л. та О. просили скасувати ухвалу апеляційного суду та передати їх позовну заяву до суду першої інстанції для розгляду по суті.
Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у скарзі доводи, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково.
Постановляючи ухвалу про повернення позовної заяви позивачам, суддя суду першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що позовну заяву подано з порушенням правил підсудності, оскільки спір виник з корпоративних відносин, а отже, підсудний господарському суду.
Однак із таким висновком погодитися не можна з таких підстав.
Відповідно до ч. 1 ст. 15 ЦПК суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
На підставі п. 4 ч. 1 ст. 12 ГПК господарським судам, зокрема, підсудні справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов'язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів.
Згідно зі ст. 167 ГК корпоративні права — відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав, тобто прав особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.
Відповідно до тексту позовної заяви в справі виник спір між ТОВ і спадкоємцями його учасника щодо розміру належної їм до передачі у грошовій формі на підставі ч. 2 ст. 55 Закону від 19 вересня 1991 р. N 1576-XII «Про господарські товариства» частки у майні товариства, яка належала спадкодавцю.
Таким чином, у справі виник спір не з корпоративних, а з цивільних відносин, тому він підлягає розгляду в порядку цивільного, а не господарського судочинства, як помилково вважали суди.
Крім того, у ст. 115 та п. 4 ч. 3 ст. 121 ЦПК, якими керувався суддя суду першої інстанції, повертаючи позовну заяву Л. та О., передбачено повернення позивачеві заяви в разі, якщо вона підлягає до розгляду в порядку цивільного судочинства, однак подана ним до суду з порушенням правил територіальної підсудності. Якщо ж заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, суддя відмовляє у відкритті провадження на підставі п. 1 ч. 2 ст. 122 ЦПК.
Таким чином, суддя суду першої інстанції порушив порядок вирішення питання про відкриття провадження у справі, що відповідно до п. 2 ст. 342 ЦПК є підставою для скасування постановлених у справі рішень та передачі питання про відкриття провадження у справі на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись п. 2 ч. 2 ст. 336, п. 2 ст. 342, п. 6 ч. 1 ст. 344 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу Л. та О. задовольнила частково: ухвалу судді Харківського районного суду Харківської області від 3 травня 2007 р. та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 14 серпня 2007 р. скасувала, питання про відкриття провадження у справі передала на новий розгляд до суду першої інстанції.
Про встановлення факту проживання однією сім'єю для підтвердження права на спадщину
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
КОЛЕГІЯ СУДДІВ СУДОВОЇ ПАЛАТИ У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
УХВАЛА
від 6 лютого 2008 року
(Витяг)
У грудні 2006 р. В. звернулась до суду із заявою, в якій просила встановити факт проживання однією сім'єю без шлюбу з Ю. в період з 16 березня 1989 р. по 20 березня 2004 р. Зазначала що з 20 грудня 1985 р. по 16 березня 1989 р. вони перебували у зареєстрованому шлюбі, а після розірвання шлюбу продовжували проживати однією сім'єю, вели спільне господарство. Розірвання шлюбу носило формальний характер, оскільки таким чином вони намагалися вирішити свої житлові проблеми — отримати дві окремі квартири. 20 березня 2004 р. Ю. помер.
Встановлення факту проживання однією сім'єю необхідне для підтвердження права на спадщину.
Рішенням районного суду від 25 квітня 2007 р., залишеним без змін ухвалою апеляційного суду від 5 липня 2007 р., заяву задоволено. Встановлено, що В. та Ю. проживали однією сім'єю без шлюбу з 16 березня 1989 р. по 20 березня 2004 р.
У поданій до Верховного Суду України касаційній скарзі С. просить скасувати ухвалені в справі судові рішення і постановити нове рішення, яким залишити заяву без розгляду на підставі п. 4 ч. 1 ст. 207 ЦПК України, посилаючись на порушення судами норм процесуального права.
Колегія суддів Верховного Суду України вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню на таких підставах.
Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинне бути законним і обґрунтованим.
Задовольняючи заяву, суд першої інстанції, з чим погодився апеляційний суд, керувався доведеністю факту проживання В. та Ю. однією сім'єю без шлюбу і розглянув справу в окремому провадженні.
Однак суди не врахували норми процесуального права, які регламентують розгляд таких справ.
Відповідно до п. 5 ч. 2 ст. 234 та п. 5 ч. 1 ст. 256 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, якщо згідно із законом вони породжують юридичні наслідки.
Згідно з ч. 6 ст. 235 ЦПК України, якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах.
Судом першої інстанції встановлено, і це не спростовано, що встановлення факту проживання однією сім'єю з Ю. заявниця пов'язує з наступним вирішенням спору про визнання права власності на спадщину.
Таким чином, виник спір про право, який повинен вирішуватися в порядку позовного провадження, а тому судові рішення слід скасувати та залишити заяву без розгляду.
Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, керуючись ч. 6 ст. 235, ст. 336 ЦПК України, касаційну скаргу С. задовольнила.
Рішення районного суду від 25 квітня 2007 р. та ухвалу апеляційного суду від 5 липня 2007 р. скасувала, а заяву В. залишила без розгляду.
Про визнання права власності на ½ частку квартири та присудження грошової компенсації за неї
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
КОЛЕГІЯ СУДДІВ СУДОВОЇ ПАЛАТИ У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
УХВАЛА
від 30 січня 2008 року
(Витяг)
У січні 2007 р. О. звернулася до суду з позовом до Д. про визнання права власності на ½ частку квартири та присудження грошової компенсації за неї, посилаючись на те, що квартира придбана ними за рахунок спільних коштів та в період зареєстрованого шлюбу, який зараз розірвано. Відповідач чинить їй перешкоди в користуванні квартирою, а поділити її в натурі технічно неможливо.
Рішенням Єнакіївського міського суду від 2 квітня 2007 р., залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Донецької області від 13 червня 2007 р., у задоволенні позову відмовлено.
У касаційній скарзі О. просив скасувати оскаржувані судові рішення, посилаючись на їх необґрунтованість та порушення судами норм матеріального та процесуального права, й ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає до задоволення частково.
Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції, з чим погодився апеляційний суд, послався на те, що договір купівлі-продажу спірної квартири не був нотаріально посвідчений, як того вимагав цивільний закон, та його не було визнано дійсним у судовому порядку і на підставі цього суд дійшов висновку, що відповідач не є власником квартири, оскільки згідно зі ст. 47 ЦК 1963 р. та ст. 220 ЦК 2003 р. недодержання вимог закону про нотаріальне посвідчення договору, такий договір є нікчемним, а тому, як вважав суд, вимоги позивача не обґрунтовані законом.
Однак з таким висновком погодитися не можна.
Відповідно до ч. 1 ст. 61 ЦПК обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню.
Звертаючись з позовом до суду, позивачка посилалася на те, що спірна квартира набута нею з відповідачем на підставі договору купівлі-продажу за спільні кошти в період зареєстрованого шлюбу, а відтак, є їх спільною сумісною власністю.
Заперечуючи проти позову, відповідач визнав, що квартира набута у власність на підставі договору купівлі-продажу, однак стверджував, що за кошти, надані йому батьками, а тому квартира належить лише йому і не є спільною з позивачкою власністю.
Відповідно до договору купівлі-продажу спірної квартири та придбана відповідачем в О. та А. на підставі договору купівлі-продажу та зареєстрована за ним БТІ на праві власності.
Таким чином, факт набуття відповідачем квартири на підставі договору купівлі-продажу у власність визнається сторонами та ніким не оспорюється, а тому доказуванню не підлягає. Предметом доказування є набуття відповідачем квартири не лише в свою, а й у спільну з відповідачкою власність.
Суд на зазначене уваги не звернув та дійшов помилкового висновку про те, що відповідач не є власником спірної квартири.
Отже, судом допущено порушення норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи і відповідно до ч. 2 ст. 338 ЦПК є підставою для скасування. Оскільки зазначене порушення допущене судом першої інстанції і не було усунене апеляційним судом, справу слід передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись п. 2 ч. 1 ст. 336, ч. 2 ст. 338, п. 2 ч. 1 ст. 344 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України постановила касаційну скаргу О. задовольнити частково. Рішення Єнакіївського міського суду від 2 квітня 2007 р. та ухвалу апеляційного суду Донецької області від 13 червня 2007 р. скасувати і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Про встановлення факту перебування у фактичних шлюбних відносинах, визнання майна спільною сумісною власністю, визнання недійсним договору іпотеки та поділ майна
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
КОЛЕГІЯ СУДДІВ СУДОВОЇ ПАЛАТИ У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
УХВАЛА
від 30 січня 2008 року
(Витяг)
У жовтні 2005 р. Н., звернувшись до суду з позовом до Т., ВАТ «Райффайзен Банк Аваль», приватного нотаріуса Я. про встановлення факту перебування у фактичних шлюбних відносинах, визнання майна спільною сумісною власністю, визнання недійсним договору іпотеки та поділ майна, зазначав, що з жовтня 1995 р. до серпня 2005 р. він перебував у фактичних шлюбних відносинах із Т., від шлюбу мають неповнолітнього сина — М. (1998 р. н.).
За час спільного проживання шлюб між ними зареєстрований не був, однак їхня сім'я була створена на підставі спільного проживання та ведення господарства. Після припинення фактичних шлюбних відносин згоди про добровільний поділ майна між ними не досягнуто.
Крім того, 2 вересня 2005 р. відповідачка уклала з акціонерним поштово-пенсійним банком (далі — АППБ) «Аваль» кредитний договір на суму 30000 дол. США та договір іпотеки, предметом якого є належне їм на праві спільної сумісної власності нежиле приміщення.
Посилаючись на викладене, просив установити факт перебування його та відповідачки у фактичних шлюбних відносинах з жовтня 1995 р. до 28 серпня 2005 р., визнати спільною сумісною власністю все майно, придбане ними підчас перебування у фактичних шлюбних відносинах, визнати недійсним договір іпотеки від 2 вересня 2005 р., укладений між відповідачкою та АППБ «Аваль», і поділити спільне майно, виділивши йому майно на загальну суму і 705000 грн., а відповідачці — на загальну суму 1882350 грн.
Рішенням Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 5 березня 2007 р. позов задоволено частково. Встановлено факт перебування позивача та відповідачки у фактичних шлюбних відносинах з жовтня 1995 р. до серпня 2005 р. Визнано спільною сумісною власністю позивача та відповідачки жилі будинки N 8 та 4, магазин будівельних матеріалів «Тетяна», бар «Тетяна», цирульню «Тетяна», продуктовий магазин «Тетяна» з підвалом, приміщення під'їзду, кіоск, торговельний павільйон «Ритуальні послуги», які розташовані в будинку N 2. Визнано недійсним договір іпотеки від 2 вересня 2005 р., укладений між Т. та АППБ «Аваль». Виділено Н. продуктовий магазин «Тетяна» з підвалом, приміщення під'їзду, бар «Тетяна», цирульню «Тетяна», які розташовані в будинку N 2. Інше майно залишене Т. Стягнуто з позивача на користь відповідачки різницю у вартості майна в розмірі 12875 грн. У задоволенні іншої частини позову відмовлено.
Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 1 серпня 2007 р. зазначене рішення суду в частині задоволених позовних вимог Н. скасоване, ухвалене нове рішення, яким у цій частині позовних вимог відмовлено, в іншій частині — залишено без змін.
У касаційній скарзі Н. просив рішення апеляційного суду скасувати, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, і залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню на таких підставах.
Апеляційний суд, скасовуючи рішення районного суду та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову, керувався тим, що позивач не надав доказів про існування між ним і відповідачкою фактичних шлюбних відносин з жовтня 1995 р. до серпня 2005 р.
Проте з таким висновком апеляційного суду погодитись не можна.
Відповідно до вимог ст. 74 СК, якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.
Н., заявляючи позов, посилався на ст. 74 СК та зазначав, що з відповідачкою вони жили однією сім'єю з 1995 р. до серпня 2005 р.; він був прописаний відповідачкою в будинку N 4; у 1998 році народився син — М.; факту проживання разом із ним 10 років не заперечувала й відповідачка в судовому засіданні 6 квітня 2006 р.
Судом допитувались свідки, які показували, що сторони мешкали однією сім'єю з 1995 р. до серпня 2005 р., купували меблі, техніку, добудовували господарські будівлі.
Між тим, апеляційний суд належної оцінки зазначеним доказам не дав і не врахував, що на випадки, коли чоловік та жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі й між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю, застосовуються ст. 74 СК.
Як убачається з позовних вимог Н., вони разом із Т. за 10 років придбали, крім будинків, меблі, ковдри, холодильники, телевізори, що може бути об'єктом спільної сумісної власності подружжя з урахуванням вимог ч. 2 ст. 74 СК, однак апеляційний суд зазначених обставин не врахував.
Щодо майна, зареєстрованого за Т. як фізичною особою — підприємцем, то воно відповідно до положень статей 57, 61 СК, ст. 52 ЦК не є об'єктом спільної сумісної власності подружжя. Інший із подружжя має право тільки на частку одержаних доходів від цієї діяльності.
Районний суд, задовольняючи вимоги позивача, на це не звернув уваги.
У зв'язку з тим, що суди як першої, так і апеляційної інстанції при вирішенні спору допустили порушення норм матеріального й процесуального права, ухвалені судові рішення підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись ст. 336 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України постановила касаційну скаргу Н. задовольнити частково. Рішення Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 5 березня 2007 р. та рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 1 серпня 2007 р. скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Про поділ спільного майна подружжя
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
СУДОВА ПАЛАТА У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
УХВАЛА
від 26 грудня 2007 року
Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сеніна Ю. Л., суддів: Левченка Є. Ф., Лихути Л. М., Охрімчук Л. І., Романюка Я. М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя, встановила:
У жовтні 2005 року ОСОБА_1 звернувся в суд із позовом до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя.
Зазначав, що перебував з ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі з 6 вересня 1997 року по 13 липня 2004 року.
Посилаючись на те, що ними не досягнуто згоди щодо поділу спільно нажитого майна, просив виділити йому Ѕ частини спільного майна на суму 19318 грн., стягнути з відповідачки на його користь вартість більярдного столу з аксесуарами у розмірі 5690 грн.
ОСОБА_2 звернулася в суд із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя.
Зазначала, що у період шлюбу з ОСОБА_1 ними було придбане нежиле приміщення — котельна з прибудовами у будинку АДРЕСА_1, яке було зареєстровано на ім'я чоловіка.
Посилаючись на те, що зазначене нежиле приміщення було придбане в період шлюбу, є їх спільною сумісною власністю, просила в порядку поділу цього нежилого приміщення визнати за нею право власності на ½ його частини.
Рішенням Чернігівського районного суду Запорізької області від 1 березня 2007 року, залишеним без зміни ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 29 травня 2007 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволені частково, проведено поділ спільного майна подружжя та виділено ОСОБА_1 у власність: супутникове обладнання вартістю 2700 грн., крісло офісне вартістю 900 грн., бра вартістю 120 грн., пилосос «Самсунг» вартістю 400 грн., телефон «Панафон» вартістю 150 грн., радіотелефон вартістю 700 грн., витяжку вартістю 350 грн., більярдний кий 6 шт. вартістю 900 грн., набір шарів для більярду 2 шт. вартістю 700 грн., поличку для шарів вартістю 50 грн., трикутник для більярду вартістю 40 грн., музичний центр «Технікс» вартістю 2500 грн., телевізор JVS вартістю 3000 грн., пральну машину «Ардо» вартістю 1500 грн.
ОСОБА_2 виділено у власність: комплект меблів для вітальні вартістю 2700 грн., килимові покриття вартістю 1500 грн., відеомагнітофон вартістю 820 грн., тумбу під телевізор вартістю 320 грн., комплект м'яких меблів вартістю 2050 грн., комп'ютер вартістю 1500 грн., стіл комп'ютерний вартістю 750 грн., кухонний комбайн вартістю 550 грн., газову плитку вартістю 550 грн., піч мікрохвильову вартістю 500 грн., комплект меблів для кухні вартістю 2500 грн., водонагрівач вартістю 800 грн., дзеркало для ванної кімнати вартістю 250 грн., жалюзі вартістю 280 грн., штори вартістю 300 грн., м'який куточок вартістю 1200 грн.
Зобов'язано ОСОБА_2 передати у власність ОСОБА_1 супутникове обладнання, крісло офісне, бра, пилосос «Самсунг», телефон «Панафон», радіотелефон, витяжку, більярдний кий, набір шарів для більярду, поличку для шарів, трикутник для більярду.
У задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено.
У касаційній скарзі ОСОБА_2 просить скасувати ухвалені у справі судові рішення в частині відмови у задоволенні її зустрічних позовних вимог та в цій частині ухвалити нове рішення про задоволення її позовних вимог, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до вимог ст. 335 ЦПК України суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні суду чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи скарги цих висновків не спростовують.
Ураховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне відмовити в задоволенні касаційної скарги.
Керуючись ст. 336 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України ухвалила:
Касаційну скаргу ОСОБА_2 відхилити.
Рішення Чернігівського районного суду Запорізької області від 1 березня 2007 року та ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 29 травня 2007 року залишити без змін.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Про визнання права власності на частину квартири
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
КОЛЕГІЯ СУДДІВ СУДОВОЇ ПАЛАТИ У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
УХВАЛА
від 12 грудня 2007 року
(Витяг)
У жовтні 2006 р. Н. звернулася до суду з позовом до Л. І., Л. С., Л. Г., Л. П. про визнання права власності на ½ частину квартири.
Посилалась на те, що у січні 1992 р. під час перебування в шлюбі з Л. Г. С. за спільні кошти вони купили двокімнатну квартиру у м. Києві. 15 червня 1994 р. шлюб між ними було розірвано, а квартира залишилась у володінні Л. Г. С. 29 серпня 2006 р. Л. Г. С. помер, а відповідачі, які є його спадкоємцями, не визнають її право на частку в квартирі.
Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 7 березня 2007 р. у задоволенні позову відмовлено.
Рішенням апеляційного суду м. Києва від 12 червня 2007 р. скасовано рішення Печерського районного суду м. Києва від 7 березня 2007 р. і ухвалено нове рішення, яким позов задоволено.
У касаційній скарзі Л. П. просила скасувати рішення апеляційного суду і залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення апеляційним судом норм матеріального та процесуального права.
Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню на таких підставах.
Судом першої інстанції встановлено, що Н. перебувала у зареєстрованому шлюбі з Л. Г. С. з 22 лютого 1984 р. 21 січня 1992 р. за договором купівлі-продажу на ім'я Л. Г. С. була придбана квартира.
Рішенням суду від 30 листопада 1992 р. за позовом Н., яка зазначала, що більше двох років вони не підтримують шлюбних відносин, шлюб між Н. та Л. Г. С. було розірвано.
24 вересня 1994 р. було зареєстровано шлюб Л. Г. С. з Л. П.
29 серпня 2006 р. Л. Г. С. помер. Судом першої інстанції також зазначено, що позивачка пропустила без поважних причин строк звернення до суду, оскільки ще при розірванні шлюбу їй було відомо про наявність квартири, придбаної Л. Г. С. При встановленні зазначених фактів судом не було порушено норми процесуального права.
З огляду на наведене районний суд дійшов висновку про те, що квартира не є об'єктом спільної сумісної власності позивачки і Л. Г. С. та про сплив позовної давності.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд керувався тим, що спірна квартира є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, і позивачка має право на ½ частину цієї квартири, оскільки квартиру було куплено у період шлюбу, в якому подружжя перебувало до червня 1994 р. Крім того, апеляційний суд зазначив, що позивачкою не пропущено позовної давності, оскільки відповідачами не спростовано її посилання на те, що про порушення свого права вона дізналася лише після відкриття спадщини на квартиру.
Проте з такими висновками апеляційного суду погодитись не можна.
Відповідно до ст. 303 ЦПК підчас розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлене поважними причинами.
Перевіряючи доводи сторін щодо часу припинення спільного проживання позивачки з Л. Г. С, суд апеляційної інстанції керувався тим, що сторони перебували у шлюбі до червня 1994 р.— дати реєстрації розірвання шлюбу в органах РАГС. Посилання суду першої інстанції на рішення Старокиївського районного суду м. Києва від 30 листопада 1992 р., як на доказ, що підтверджує час припинення шлюбних відносин, апеляційний суд визнав таким, що суперечить нормам ст. 61 ЦПК, оскільки відомості про цей факт зазначені лише в описовій частині рішення.
Однак апеляційним судом не взято до уваги, що оцінюючи рішення суду від 30 листопада 1992 р., суд першої інстанції керувався не положеннями ст. 61 ЦПК про підстави звільнення від доказування, а тим, що воно було ухвалене за позовом самої Н., яка зазначала, що з відповідачем спільно не проживає більше двох років, оскільки у нього є нова сім'я і він проживає окремо.
Також не можна погодитись з висновком апеляційного суду про те, що позивачкою не пропущено позовної давності, оскільки такий висновок не ґрунтується на матеріалах справи.
Крім того, апеляційним судом не враховано вимоги ст. 261 ЦК щодо початку перебігу позовної давності, який починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Керуючись ст. 336 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу Л. П. задовольнила.
Рішення апеляційного суду м. Києва від 12 червня 2007 р. скасувала, залишила в силі рішення Печерського районного суду м. Києва від 7 березня 2007 р.
Про усунення перешкод у користуванні власністю та виселення, визнання права власності на ½ частину квартири, визнання права власності на спадкове майно
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
УХВАЛА
від 5 грудня 2007 року
Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого — Григор'євої Л. І., суддів: Балюка М. І., Косенка В. Й., Барсукової В. М., Гуменюка В. І., розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом Особи 1 до Особи 2 про усунення перешкод у користуванні власністю та виселення, визнання права власності на ½ частину квартири, визнання права власності на спадкове майно, за касаційною скаргою Особи 2 на ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 17.05.2007, встановила:
У серпні 2006 року позивач звернувся в суд із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що є співвласником квартири Адреса 1, в якій проживав разом із матір'ю, котра померла Інформація 1.
Посилаючись на те, що за кілька тижнів до смерті матері в спірну квартиру вселився його рідний брат разом із сім'єю, створюючи йому перешкоди в користуванні власністю, просив визнати за ним право власності на ½ частину спірної квартири та на все спадкове майно у вигляді цієї квартири після смерті матері.
Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 22.12.2006 в задоволенні позову Особі 1 відмовлено.
Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 17.05.2007 рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 22.12.2006 скасовано, справу направлено на новий розгляд іншим складом суду.
У поданій до Верховного Суду касаційній скарзі Особа 2 просить скасувати ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 17.05.2007 та залишити в силі рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 22.12.2006, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 22.12.2006 вирішено спір, який виник між Особою 1 і Особою 2 з приводу володіння, користування та розпорядження Адреси 1, власниця якої за договором купівлі-продажу від 09.07.96 Особа 3 (мати сторін) померла Інформація 1.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції на підставі п. 4 ч. 1 ст. 311 ЦПК, апеляційний суд виходив із порушення судом першої інстанції норм процесуального права, яке полягало в непритягненні до участі у справі Сімнадцятої Київської державної нотаріальної контори, прав і інтересів котрої торкається вказаний спір.
Однак ухвала апеляційного суду постановлена з порушенням норм процесуального права, у зв'язку з чим підлягає скасуванню з направленням справи на новий апеляційний розгляд на підставі ч. 3 ст. 338 ЦПК
Відповідно до ст. 26 ЦПК особами, які беруть участь у справі, є сторони, треті особи та їхні представники.
Сторонами у цивільному процесі є позивач і відповідач, тобто особи, матеріально-правовий спір між якими є предметом вирішення в цивільному судочинстві (ст. 26 ЦПК).
Суб'єкти цивільних процесуальних правовідносин, які вступають у порушену в суді справу, пред'явивши позов щодо предмета спору з метою захисту особистих суб'єктивних матеріальних прав чи охоронюваних законом інтересів, є третіми особами, які заявляють самостійні вимоги (ст. 34 ЦПК).
Третіми особами, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, є суб'єкти цивільних процесуальних правовідносин, які беруть участь у справі на боці однієї зі сторін з метою захисту своїх суб'єктивних прав та інтересів (ст. 35 ЦПК).
Відповідно до ст. 1 Закону «Про нотаріат» нотаріат — це система органів і посадових осіб, на які покладено обов'язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені цим Законом, з метою надання їм юридичної вірогідності.
Виходячи із системного аналізу зазначених правових норм, слід зробити висновок, що при вирішенні справ, які стосуються оспорювання прав і обов'язків сторін, набутих на підставі вчинених нотаріальних дій — посвідчення договорів, угод (крім справ за скаргами на нотаріальні дії чи відмову у їх вчиненні), нотаріуси в розумінні ст. ст. 30, 34, 35 ЦПК не є особами, прав і обов'язків яких стосується спір сторін, оскільки відсутня їх юридична зацікавленість у результатах вирішення справи судом і реалізації ухваленого в ній рішення.
За таких обставин висновок апеляційного суду про ухвалення рішення суду першої інстанції з порушенням процесуальних норм права у зв'язку з непритягненням до участі у справі нотаріальної контори, до якої сторонами подано заяви про прийняття спадщини, є безпідставним.
Оскільки апеляційним судом рішення суду першої інстанції по суті не переглядалось, ухвала апеляційного суду підлягає скасуванню з направленням справи на новий апеляційний розгляд.
Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду ухвалила:
Касаційну скаргу Особи 2 задовольнити.
Ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 17.05.2007 скасувати, передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Про визнання права власності на частину будинку
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
СУДОВА ПАЛАТА У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
РІШЕННЯ
від 7 листопада 2007 року
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого: Яреми А. Г., суддів: Левченка Є. Ф., Лихути Л. М., Охрімчук Л. І., Сеніна Ю. Л., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на S частину будинку, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення апеляційного суду Тернопільської області від 20 лютого 2007 року, встановила:
У листопаді 2006 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності на S частину будинку АДРЕСА_1, мотивуючи тим, що з 15 травня 1979 року по 16 листопада 1989 року він перебував у зареєстрованому шлюбі з відповідачкою. Але і після розлучення вони продовжували разом проживати, вели спільне господарство. У 1991 році на ім'я відповідачки була придбана квартира АДРЕСА_1, що складало 51/100 спірного будинку, а у 2004 році теж на ім'я відповідачки було куплено квартиру АДРЕСА_2, що складало 49/100 будинку.
Оскільки весь будинок було придбано і відремонтовано в період фактичних шлюбних відносин і за спільні кошти, ОСОБА_1 просив визнати за ним право власності на половину спірного будинку.
Рішенням Чортківського районного суду від 18 грудня 2006 року позов задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право власності на S частину будинку АДРЕСА_1.
Рішенням апеляційного суду Тернопільської області від 20 лютого 2007 року рішення Чортківського районного суду від 18 грудня 2006 року скасовано і ухвалено нове, яким позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано за ОСОБА_1 право на 49/200 частин будинку АДРЕСА_1, який не зареєстрований в установленому порядку.
У своїй касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення апеляційного суду Тернопільської області від 20 лютого 2007 року і залишити в силі рішення Чортківського районного суду від 18 грудня 2006 року, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Згідно з вимогами ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.
Відповідно до положень ч. 1 ст. 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції і ухвалюючи нове, апеляційний суд обґрунтовано прийшов до висновку, що позивач не надав суду ніяких достовірних доказів про придбання у 1991 році 51/100 частини будинку за спільні кошти. Апеляційний суд також правильно вважав доведеним факт придбання у 2004 році сторонами, як проживаючими однією сім'єю, 49/100 частин спірного будинку.
В той же час апеляційний суд ухвалив суперечливе рішення.
Зазначивши в мотивувальній частині рішення, що квартира АДРЕСА_2 яка становить 49/100 частин спірного будинку, є спільною власністю сторін, суд в той же час вказав, що не підлягає задоволенню вимога ОСОБА_1 про визнання права власності на вказану частину будинку через те, що спірний будинок прийнято в експлуатацію, але не проведено його державну реєстрацію. Також вказав, що позивачу може бути виділена тільки його частка без визнання на неї права власності.
В резолютивній частині також вказано про визнання за ОСОБА_1 права на 49/200 частини будинку без зазначення якого саме права, що позбавить позивача зареєструвати право власності у встановленому порядку.
Крім того висновок апеляційного суду про відсутність реєстрації не ґрунтується на матеріалах справи.
У справі на а. с. 17 є довідка Чортківського МБТІ від 26 листопада 2006 року про належність ОСОБА_2 будинку на підставі договорів купівлі-продажу та вартість будинку, що свідчить про реєстрацію спірного будинку.
Помилковий висновок суду щодо відсутності реєстрації зроблено лише через відсутність даних про реєстрацію права власності на підставі розпорядження голови районної державної адміністрації від 12 грудня 2006 року про оформлення права власності після проведення реконструкції будинку.
За таких обставин рішення апеляційного суду слід змінити в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1, визнавши за ним право власності на 49/200 частин будинку АДРЕСА_1.
Керуючись ст. ст. 336, 341, 343, 344 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України вирішила:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення апеляційного суду Тернопільської області від 20 лютого 2007 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 змінити. Визнати за ОСОБА_1 право власності на 49/200 частин будинку АДРЕСА_1.
В іншій частині судове рішення залишити без зміни.
Рішення оскарженню не підлягає.
Про визнання заповіту, свідоцтва про право на спадщину і договору купівлі-продажу квартири недійсними
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
КОЛЕГІЯ СУДДІВ СУДОВОЇ ПАЛАТИ У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
УХВАЛА
від 10 жовтня 2007 року
(Витяг)
У лютому 2005 р. П. звернулася в суд з позовом до С., Н. про визнання заповіту, свідоцтва про право на спадщину і договору купівлі-продажу квартири недійсними. Треті особи — приватні нотаріуси Київського міського нотаріального округу, Київське міське управління юстиції.
Позивачка зазначала, що 17 січня 2004 р. помер її дід (батько помер раніше — 6 листопада 2003 р.). Після смерті діда відкрилася спадщина на все його майно, в тому числі й на квартиру у м. Києві. Як єдиний спадкоємець за законом вона в установлений законом строк — 5 березня 2004 р.— звернулася для оформлення спадщини до нотаріальної контори, де дізналася, що її дід 5 червня 1996 р. заповів усе майно своїй двоюрідній сестрі С. Після прийняття спадщини С. відразу продала квартиру Н., що, на думку позивачки, свідчило про те, що відповідачка прагнула якнайшвидше позбавитися власності.
Відповідно до висновку спеціаліста Київського інституту судових експертиз від 1 грудня 2004 р. підпис на заповіті від імені заповідача П. В. було вчинено не ним самим, а отже, на думку позивачки, заповіт складено з порушенням вимог чинного законодавства. Посилаючись на зазначене, П. просила суд визнати заповіт, складений 5 червня 1996 р. від імені П. В. на користь С. і посвідчений приватним нотаріусом, а також договір купівлі-продажу квартири у м. Києві, укладений між С. та Н., недійсними.
С. позов не визнала та пред'явила до П. зустрічний — про усунення П. від спадкування, третя особа — 15 Київська державна нотаріальна контора.
На обґрунтування зустрічного позову С. вказала, що померлий міг заповідати квартиру лише їй, оскільки протягом останніх 10 років до його смерті вона опікувалась ним, а надані для проведення почеркознавчої експертизи зразки підписів П. В. не були справжніми, бо він як практично сліпа людина, інвалід І групи, не міг самостійно виконувати підписи на офіційних документах.
Оскільки онука ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік і тяжку хворобу був у безпорадному стані, С. просила суд усунути П. від права на спадкування за законом.
Деснянський районний суд м. Києва рішенням від 8 вересня 2006 р. первісний позов задовольнив, визнавши недійсними: заповіт від імені П. В., складений 5 червня 1996 р. та посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу; свідоцтво про право на спадщину за заповітом, видане на ім'я С. і посвідчене державним нотаріусом 15 Київської державної нотаріальної контори 18 серпня 2004 р.; договір купівлі-продажу квартири, укладений між С. та Н. та посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу, а сторони привів у первісний стан. У задоволенні зустрічного позову відмовлено.
Апеляційний суд м. Києва рішенням від 14 листопада 2006 р. рішення місцевого суду в частині задоволення первісного позову скасував та ухвалив у цій частині нове — про відмову в позові, а в решті рішення суду першої інстанції залишив без змін.
На обґрунтування касаційної скарги П. послалася на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, у зв'язку з чим просила скасувати рішення апеляційного суду і залишити в силі рішення місцевого суду.
Вивчивши матеріали справи, колегія суддів судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню виходячи з такого.
Задовольняючи первісний позов та відмовляючи в задоволені зустрічного, суд першої інстанції виходив із того, що при посвідченні спірного заповіту нотаріус порушив вимоги ст. 543 ЦК 1963 р. та Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (затверджена наказом Міністерства юстиції України від 14 червня 1994 р. N 18/5, зареєстрованим у Міністерстві юстиції 7 липня 1994 р. за N 152/361; далі — Інструкція), чинних на час виникнення спірних правовідносин.
Скасовуючи рішення місцевого суду в частині задоволення первісного позову та ухвалюючи в цій частині нове — про відмову в позові, апеляційний суд вважав, що правових підстав для визнання спірного заповіту недійсним немає, оскільки позивачка не надала переконливих доказів на підтвердження того, що заповіт підписав не П. В., а також доказів, що ставили б під сумнів волевиявлення заповідача.
Проте погодитися з такими висновками апеляційного суду не можна виходячи з такого.
Відповідно до ст. 543 ЦК 1963 р., якщо заповідач внаслідок фізичної вади, хвороби або з будь-яких інших причин не може власноручно підписати заповіт, за його дорученням у його присутності і в присутності нотаріуса або посадової особи, яка посвідчує заповіти, прирівнювані до нотаріально посвідчених (ст. 542 цього Кодексу), заповіт може підписати інший громадянин. При цьому зазначаються причини, з яких заповідач не міг підписати заповіт власноручно. Заповіт не може підписувати особа, на користь якої його зроблено.
Суди встановили і сторони не заперечували, що померлий П. В. понад 30 років був сліпим.
Згідно з абз. 3 п. 13 Інструкції в редакції, яка діяла на момент укладення заповіту, якщо громадянин, який звернувся за вчиненням нотаріальної дії, неписьменний або сліпий, нотаріус, крім того, прочитує йому текст документа, про що на документі робиться відповідна відмітка. Якщо сліпий громадянин письменний, він сам підписує документ.
При вирішенні справи суд першої інстанції виходив із того, що при посвідченні приватним нотаріусом заповіту від імені П. В., який станом на 1996 р. був сліпим, у заповіті мало бути зазначено факт прочитання тексту заповіту, але такої відмітки в заповіті немає.
Крім того, проведені судово-почеркознавча та судово-комісійна почеркознавча експертизи не дали категоричного висновку про те, що виконаний на заповіті підпис є підписом П. В., а в реєстрі приватного нотаріуса під реєстровим номером, наведеним у заповіті, вказано зовсім іншу нотаріальну дію щодо іншої особи. Відсутній також запис про заповіт, укладений від імені П. В., і в алфавітній книзі, що знаходиться в нотаріальному архіві.
Установивши ці факти та визначивши правовідносини, зумовлені встановленими фактами, місцевий суд правильно застосував правові норми та ухвалив правильне по суті й справедливе рішення, а суд апеляційної інстанції при перегляді справи, ґрунтуючись на тих самих доказах, дійшов хибного висновку про відсутність підстав для визнання спірного заповіту недійсним.
Відповідно до ст. 339 ЦПК, установивши, що апеляційним судом скасовано судове рішення, ухвалене згідно із законом, суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції.
Керуючись статтями 336, 339 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу П. задовольнила: рішення Апеляційного суду м. Києва від 14 листопада 2006 р. скасувала, а рішення Деснянського районного суду м. Києва від 8 вересня 2006 р. залишила в силі.
Про поділ колгоспного двору, визнання недійсними свідоцтв про право на спадщину і право власності
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
КОЛЕГІЯ СУДДІВ СУДОВОЇ ПАЛАТИ У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
УХВАЛА
від 3 жовтня 2007 року
(Витяг)
У липні 2003 р. Д. звернулась із заявою про перегляд рішення, ухваленого Херсонським обласним судом 21 жовтня 1993 р. у справі за позовом Д. Л. до Д. та Д. М. про поділ колгоспного двору, визнання недійсними свідоцтв про право на спадщину і право власності за нововиявленими обставинами, посилаючись на те, що вказаним рішенням були визнані недійсними свідоцтва про право на спадщину за законом від 23 квітня 1992 р. та про право власності на будинок від 22 травня 1989 р., видані на ім'я Д. Підставою для винесення такого рішення стало рішення виконавчого комітету Голопристанської Ради народних депутатів (далі — Виконком) від 11 грудня 1982 р. про те, що зазначений будинок у селі в Голопристанському районі Херсонської області належить до колгоспного двору, а тому Д. не може бути власницею спірного будинку.
Голопристанський районний суд рішенням від 13 січня 1997 р. у цивільній справі за скаргою Д. М. про відміну вказаного рішення Виконкому встановив, що цього рішення не існує, а рішенням Виконкому від 11 грудня 1990 р. всі жилі будинки, у тому числі і спірний будинок, було визнано такими, що належать до індивідуальної власності. Це рішення ніким не оскаржувалось і набрало чинності.
Д., вважаючи, що факти, встановлені Голопристанським районним судом, є нововиявленою обставиною, просила задовольнити її заяву та переглянути рішення Херсонського обласного суду від 21 жовтня 1993 р.
Апеляційний суд Херсонської області ухвалою від 4 вересня 2003 р. заяву Д. про перегляд за нововиявленими обставинами рішення Херсонського обласного суду від 21 жовтня 1993 р. залишив без розгляду.
У касаційній скарзі Д. і Д. М. просили скасувати ухвалу апеляційного суду та направити справу до суду першої інстанції для розгляду їх заяви, посилаючись на порушення судом норм процесуального права.
Перевіривши матеріали справи, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України визнала, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.
Залишаючи без розгляду заяву Д. про перегляд рішення суду за нововиявленими обставинами, суд апеляційної інстанції виходив із того, що цю заяву розглянути неможливо, оскільки справа за позовом Д. Л. до Д. та Д. М. про поділ колгоспного двору, визнання недійсними свідоцтв про право на спадщину і право власності була знищена 20 березня 2000 р., про що свідчить акт, складений працівниками Державного архіву і затверджений головою Херсонського обласного суду.
Проте з такими висновками суду погодитись не можна.
Відповідно до п. 6 Прикінцевих та перехідних положень ЦПК 2004 р. заяви і скарги, подані до набрання чинності цим Кодексом, згідно з ЦПК 1963 р., розглядаються у порядку, встановленому цим Кодексом.
За ч. 1 ст. 361 ЦПК у редакції, яка діє з 1 січня 2005 р., рішення або ухвала суду, якими закінчено розгляд справи, що набрали законної сили, можуть бути переглянуті у зв'язку з нововиявленими обставинами.
У п. 10 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 1981 р. N 1 «Про практику перегляду судами у зв'язку з нововиявленими обставинами рішень, ухвал і постанов у цивільних справах, що набрали законної сили» передбачено, що заява про перегляд у зв'язку з нововиявленими обставинами рішення суду підлягає розгляду в одному провадженні зі справою, у якій постановлено це рішення. Якщо справа не збереглася, заява може бути розглянута лише після відновлення судового провадження.
Тобто, якщо матеріали справи знищено за закінченням строку зберігання, то при поданні заяви про перегляд за нововиявленими обставинами зазначене судове провадження необхідно відновити.
Крім того, ст. 3476 ЦПК 1963 р. не передбачено такої підстави, як залишення без розгляду заяви про перегляд рішення суду за нововиявленими обставинами.
Отже, висновки суду апеляційної інстанції не відповідають вимогам закону.
Суд касаційної інстанції скасовує ухвалу і передає справу на новий розгляд до суду першої або апеляційної інстанції, якщо було неправильно застосовано норми процесуального права, а також порушений порядок, встановлений для вирішення розглядуваного питання.
Враховуючи викладене та керуючись статтями 336, 342, 345 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу Д., Д. М. задовольнила частково: ухвалу Апеляційного суду Херсонської області від 4 вересня 2003 р. скасувала і передала справу до суду апеляційної інстанції для розгляду іншим суддею.
Про поділ спільного сумісного майна подружжя
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
КОЛЕГІЯ СУДДІВ СУДОВОЇ ПАЛАТИ У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
УХВАЛА
від 3 жовтня 2007 року
(Витяг)
У серпні 2004 р. М. Ю. П. та М. Т. Г. звернулися до суду один до одного із позовами про поділ майна подружжя, мотивуючи їх тим, що з лютого 1997 р. вони перебували у фактичних сімейних відносинах, шлюб було зареєстровано 18 грудня 1998 р., а рішенням суду від 2 серпня 2004 р.— розірвано.
Посилаючись на те, що добровільно здійснити поділ спільного майна вони не можуть, просили здійснити поділ їхнього спільного сумісного майна.
Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 5 січня 2007 р., залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 29 березня 2007 р., позови М. Ю. П. та М. Т. Г. задоволені частково. Визнано за ними право власності на відповідні частки спірної квартири та здійснено поділ майна, що є їхньою спільною сумісною власністю.
У касаційній скарзі М. Т. Г. просила скасувати судові рішення, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, та направити справу на новий розгляд.
Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, колегія суддів Судової палати у цивільних справах дійшла висновку, що касаційна скарга М. Т. Г. підлягає задоволенню, а судові рішення — скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції на таких підставах.
Відповідно до ст. 213 ЦПК рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, викопавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як па підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судом першої інстанції встановлено, що М. Ю. П. та М. Т. Г. перебували в зареєстрованому шлюбі з 18 грудня 1998 р. Рішенням Броварського міськрайонного суду від 8 лютого 2004 р. їхній шлюб розірвано, дітей від цього шлюбу немає.
Судом також установлено, що в серпні 1998 р. сторони вже проживали однією сім'єю в квартирі у м. Броварах і спільно вкладали кошти у придбання другої квартири та іншого майна, що підлягає поділу.
Ухвалюючи рішення про визнання за М. Ю. П. права власності на 1/3 частину спірної квартири, залишення у власності М. Т. Г. 1/3 частини цієї квартири та поділ іншого майна, суд, з яким погодилась апеляційна інстанція, керувався тим, що все майно, що належить сторонам, є їхньою спільною сумісною власністю, посилаючись при цьому на ст. 74 СК, згідно з якою майно, набуте за час спільного проживання жінки та чоловіка, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.
Проте суд неправомірно застосував норми СК до правовідносин, які мали місце до моменту набрання чинності цим Кодексом — до 1 січня 2004 р.
Вирішуючи спір щодо майна, набутого в період незареєстрованих шлюбних відносин, суд першої інстанції повинен був застосовувати норми цивільного законодавства, які регулюють спільну часткову власність.
Зокрема, в разі спору частка в майні цих осіб повинна визначатися залежно від ступеня участі кожного з них у його набутті.
Відповідно до ст. 17 Закону України «Про власність», який був чинний на момент ухвалення рішення суду, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними; майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, є їхньою спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними, розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі.
Відповідно до п. 3 ст. 10 ЦПК кожна сторона повинна довести суду ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
На порушення норм статей 10, 57, 60, 212, 213 ЦПК, відхиляючи доводи М. Т. Г. про внесення нею коштів за спірну квартиру в розмірі 38850 грн. у період до 18 грудня 1998 р.— моменту реєстрації шлюбу, та про те, що М. Ю. П. сплатив за спірну квартиру 770 грн., суд за відсутності будь-яких доказів прийняв доводи М. Ю. П. про те, що перший внесок в розмірі близько 38000 грн. сторони сплатили разом, і визнав за М. Ю. П. право власності на 1/3 частину зазначеної квартири, залишивши поза увагою, що М. Ю. П. повинен був довести розмір свого вкладу в придбання спірної квартири та наявність домовленості сторін про створення спільної сумісної власності на цю квартиру.
Крім того, суд першої інстанції помилково застосував ст. 389 ЦК, норми якої не розповсюджується на ці правовідносини.
За таких обставин рішення суду першої інстанції не можна визнати законним і обґрунтованим.
Зазначені порушення не були усунені апеляційним судом, у зв'язку з чим підлягає скасуванню й ухвала апеляційного суду.
Керуючись статтями 336, 338 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу М. Т. Г. задовольнила.
Рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 5 січня 2007 р. та ухвалу апеляційного суду Київської області від 29 березня 2007 р. скасувала, а справу передала на новий розгляд до суду першої інстанції.
В. Зломинога
Рекомендовані статті у подібних рубриках:
Житлове законодавство
Спадкування