Так, до числа судових актів, що містять нормативні приписи, можуть бути віднесені:
- рішення Конституційного Суду України;
- нормативне тлумачення Пленуму Верховного Суду України та Вищих спеціалізованих судів;
- рішення судів загальної юрисдикції, що скасовують дію нормативних актів;
- рішення судів по аналогії закону та права, а також на основі норм права, що містять оціночні поняття;
- рішення Європейського суду з прав людини.
Особливе місце в юридичній науці посідає дискусія про правову природу постанов Пленуму Верховного Суду України та постанов і роз’яснень судів вищих інстанцій (наприклад, Вищого господарського суду).
Компетенція Конституційного Суду України та правова природа його рішень прямо говорять про те, що рішення Конституційного Суду України не тільки роз’яснюють чинне законодавство на предмет конституційності, але й змінюють і доповнюють закон.
За час свого існування Конституційний Суд України створив чимало прецедентів, які активно використовуються – наприклад, саме завдяки йому в якості захисників у кримінальному процесі можуть виступати не тільки адвокати, а й інші фахівці в галузі права.
Згідно зі ст. 46 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод (в редакції Протоколу № 11), рішення Європейського суду є обов’язковими для держав-учасниць Конвенції. При цьому Україна офіційно визнала юрисдикцію Європейського суду з питань тлумачення і застосування Конвенції та протоколів до неї. Отже, українським судам необхідно враховувати в своїй діяльності прецеденту практику Європейського суду з прав людини.
Про визнання судового прецеденту як джерела права в Україні активно заговорили після прийняття 21 червня 2001 р. Закону України «Про внесення змін до Арбітражного процесуального кодексу», яким до Арбітражного процесуального кодексу (на сьогодні – Господарського процесуального кодексу) була включена ст. 111-15, яка визначає підстави для оскарження до Верховного Суду України постанов чи ухвал Вищого господарського суду України, серед яких такі як їх невідповідність рішенням Верховного Суду України чи Вищого суду іншої спеціалізації з питань застосування норм матеріального права та виявлення різного застосування Вищим господарським судом України одного й того самого положення закону чи іншого нормативно-правового акта в аналогічних справах. Таким чином, ця стаття майже офіційно визнала судовий прецедент в якості джерела права.
Про все вище зазначене та багато іншого викладено, зокрема, в статті Дмитра Кирилюка «Чи визнається в Україні судовий прецедент?»
Однак при подальшій дискусії про значення судового прецеденту в Україні слід робити суттєву поправку на норми Закону України 7 липня 2010 року №2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» (надалі Закон №2453).
Закон №2453, швидше з політичних мотивів, ніж з юридичної доцільності, позбавив Пленум Верховного Суду України повноважень давати роз'яснення судам загальної юрисдикції з питань застосування законодавства, та визнавати нечинними відповідних роз'яснень вищих спеціалізованих судів. При цьому повноваження Пленуму вищого спеціалізованого суду узагальнювати практику застосування матеріального і процесуального закону залишено.
Однак для дискусії про роль судового прецеденту в Україні визначальне значення мають інші норми Закону №2453.
УВАГА!
Від тепер рішення Верховного Суду України є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України. Суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність із рішенням Верховного Суду України.
Таке положення чітко прописане в Розділі XII. «ПРИКІНЦЕВІ ПОЛОЖЕННЯ» Закону №2453, шляхом внесення змін в процесуальні кодекси України.
Зокрема Кримінально-процесуальний кодекс України доповнено статтею 400-25 відповідно до якої «Рішення Верховного Суду України, прийняте за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм кримінального закону щодо подібних суспільно небезпечних діянь, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності зазначену норму закону, та для всіх судів України.» .
У Господарському процесуальному кодексі України відповідно до статті 111-28 передбачено, що «рішення Верховного Суду України, прийняте за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України. Суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність із рішеннями Верховного Суду України.».
У Цивільному процесуальному кодексі України в частині 1 статті 360-7 від тепер також вказано, що «рішення Верховного Суду України, прийняте за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України. Суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність із рішенням Верховного Суду України.».
Не обійшли зміни й Кодекс адміністративного судочинства України, в частині 1 статті 244-2 якого дослівно зазначено наступне: «Рішення Верховного Суду України, прийняте за результатами розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначені норми права, та для всіх судів України. Суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність з рішенням Верховного Суду України.».
Таким чином в Україні зроблено ще один крок до укріплення судового прецеденту, як джерела права.
У зв’язку з цим залишається сподіватися, що рішення Верховного Суду України, прийняті за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах не будуть використані для «коректування» Законів України, які з політичних мотивів не вигідно відміняти чи змінювати, наприклад, з питань звуження діючих державних соціальних гарантій тощо.
Тому вважаю за необхідне лише нагадати, що відповідно до статті 147 Конституції України Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні. Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України.
Верховному Суду України права надавати тлумачення закону обов’язкові для застосування за межами конкретної судової справи Конституція України не надає.
З повагою,
Микола Шиян
Останє оновлення ( 06.Aug.2010 )
http://komuna.lviv.ua/content/view/775/10/