Однак, деякі питання залишились неврегульованими або неуточненими, проте знайшли своє відображення у судовій практиці.
Третейська угода – це угода сторін про передачу спору на вирішення третейським судом, тобто передумовою укладення третейської угоди та однією з підстав звернення до третейського суду є наявність спору.
Ухвала ВСУ від 09.12.2009
Колегія суддів Судової палати у цивільних справах
Верховного Суду України в складі: головуючого Гнатенка А.В., суддів: Барсукової В.М., Григор’євої Л.І., Косенка В.Й., Луспеника Д.Д.-
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 та третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, ОСОБА_7 до ОСОБА_8, ОСОБА_9 про визнання третейської угоди недійсною та визнання недійсним рішення третейського суду за касаційною скаргою ОСОБА_8 на рішення Ленінського районного суду м. Вінниці від 16 квітня 2007 року та ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Вінницької області від 4 липня 2007 року,
в с т а н о в и л а :
У вересні 2006 року ОСОБА_6 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_8 про визнання третейської угоди недійсною та скасування рішення третейського суду.
Зазначала, що їй та її синові, ОСОБА_10, на праві власності належало по ? частині квартири АДРЕСА_1. Співвласниками ? частини квартири є її чоловік, ОСОБА_11, та його покійна мати – ОСОБА_12
Відповідач ОСОБА_8,. заступник прокурора Тростянецького району, надавав їй юридичні послуги з питань поновлення її на роботі, унаслідок чого в неї перед ним виникла заборгованість, яку вона не змогла погасити. Він запропонував заставити частину квартири, а після розрахунку з ним квартира буде їй повернута. Нотаріус відмовив у посвідченні договору застави, оскільки після смерті співвласника квартири спадщина ще не оформлена. Для того, щоб нотаріально не посвідчувати договір застави, відповідач запропонував їй провести оформлення угоди через третейський суд.
10 грудня 2005 року в простій письмовій формі укладено договір купівлі продажу, відповідно до якого вона й син нібито продали відповідачу ? частину квартири, в цей же день було укладено третейську угоду про передачу спору на вирішення третейського суду, складено її відзив на позовну заяву про визнання позову та ухвалено рішення третейського суду про визнання договору купівлі-продажу дійсним і визнання за відповідачем права власності на ? частину квартири.
У кінці січня 2006 року вона повністю розрахувалась із відповідачем за надані ним юридичні послуги, проте повернути їй квартиру він відмовився.
Просила визнати недійсною третейську угоду від 10 грудня 2005 року та рішення третейського суду від 10 грудня 2005 року.
У жовтні 2006 року позов доповнила, просила скасувати рішення третейського суду від 8 лютого 2006 року про визнання дійсним договору дарування, відповідно до якого ОСОБА_8 подарував спірну частину квартири ОСОБА_9, та визнання права власності на ? частину квартири за ОСОБА_9, поновити строк для оскарження рішень третейських судів.
У лютому 2007 року ОСОБА_7 з тих самих підстав, що й ОСОБА_13, звернувся до суду з позовом про визнання недійсною третейської угоди від 10 грудня 2005 року, рішення третейського суду від 10 грудня 2005 року та рішення третейського суду від 8 лютого 2006 року, просив також поновити строк для оскарження рішень третейських судів.
Рішенням Ленінського районного суду м. Вінниці від 16 квітня 2007 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Вінницької області від 4 липня 2007 року, позов задоволено. Постановлено поновити ОСОБА_6 і ОСОБА_7 строк для оскарження рішень третейських судів від 10 грудня 2005 року та 8 лютого 2006 року й скасувати ці рішення; визнати недійсною третейську угоду від 10 грудня 2005 року, укладену між ОСОБА_6, ОСОБА_7 і ОСОБА_8.; скасувати рішення третейського суду від 10 грудня 2005 року та рішення третейського суду від 8 лютого 2006 року.
ОСОБА_8 звернувся до Верховного Суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постановлені судові рішення та відмовити в задоволенні позову, посилаючись на порушення судами норм процесуального права й неправильне застосування норм матеріального права.
Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження судового рішення є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до вимог ст. 335 ЦПК України суд касаційної інстанції перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої та апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні суду чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Касаційний суд перевіряє законність судових рішень лише в межах вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з п. 3 ч. 3 ст. 51 Закону України «Про третейські суди» рішення третейського суду може бути скасоване у випадку, коли третейську угоду визнано недійсною компетентним судом.
За положеннями ст. 5 Закону України «Про третейські суди» юридичні та (або) фізичні особи мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, який виникає з цивільних чи господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Спір може бути переданий на розгляд третейського суду за наявності між сторонами третейської угоди, яка відповідає вимогам цього Закону.
За змістом ст. 2 указаного Закону третейська угода – це угода сторін про передачу спору на вирішення третейським судом, тобто передумовою укладення третейської угоди та однією з підстав звернення до третейського суду є наявність спору.
Судами встановлено, що між сторонами не існувало ніякого спору й 10 грудня 2005 року вони уклали угоду про передачу спору на вирішення третейського суду з тим, щоб нотаріально не посвідчувати договір застави частини квартири.
За таких обставин суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що третейська угода не відповідає закону, тому обґрунтовано визнав її недійсною та скасував рішення третейського суду від 10 грудня 2005 року.
Що стосується доводів скаржника про відсутність у ОСОБА_6 та ОСОБА_7, які не були сторонами третейської угоди, права на звернення до суду з вимогою про визнання такої угоди недійсною, то вони висновків судів не спростовують.
Зокрема, відповідно до Закону України «Про третейські суди» третейський суд – це недержавний незалежний орган, що утворюється за угодою або відповідним рішенням заінтересованих фізичних та (або) юридичних осіб у порядку, встановленому цим Законом, для вирішення спорів, що виникають із цивільних та господарських правовідносин.
Згідно з Конституцією України Україна є демократичною, соціальною, правовою державою; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (ст. ст. 1, 3 Конституції України).
Гарантуючи судовий захист з боку держави, Конституція України одночасно визнає право кожного будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань (ч. 5 ст. 55 Конституції України). І це конституційне право не може бути скасоване або обмежене (ч. 2 ст. 22, ст. 64 Конституції України).
Способами реалізації права кожного захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань у сфері цивільних правовідносин є звернення до третейського суду (у передбаченому Законом України «Про третейські суди» випадках і порядку) та судовий захист.
Третейський розгляд спорів сторін у сфері цивільних правовідносин – це вид недержавної юрисдикційної діяльності і не є здійсненням правосуддя.
Ураховуючи положення ст. ст. 55, 64, 124 Конституції України, аналізуючи зміст Закону України «Про третейські суди» та ст. 17 ЦПК України третейський суд як недержавний орган за цим Законом має повноваження вирішення спорів лише тих сторін, якими укладено угоду (прийнято рішення) про передачу спору на розгляд третейського суду, і ці повноваження третейського суду не поширюються на спори, в яких, крім цих осіб, сторонами є інші особи, які не були сторонами третейської угоди, або спори, які стосуються прав і обов’язків інших осіб, що не є сторонами третейської угоди.
Відповідно до ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права, а норми Конституції України є нормами прямої дії.
Виходячи з принципу верховенства права, положень ст. ст. 21, 22 Конституції України щодо непорушності конституційних прав особи, положень ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка гарантує права особи на доступ до суду і справедливий розгляд його справи судом, та положень ст. ст. 3, 15 ЦК України, ст. ст. 1, 3, 4 ЦПК України щодо права особи на судовий захист цивільного права та інтересу слід дійти висновку про пріоритетність права особи на судовий захист цивільних прав і інтересів, у тому числі шляхом оскарження дій і рішень.
Таким чином, ураховуючи зазначені положення та принцип добровільності утворення третейського суду, обов’язковість рішення третейського суду лише для сторін третейської угоди , положення ст. 51 Закону України «Про третейські суди» щодо неможливості оскарження рішення третейського суду (крім випадків, передбачених у ч. 3 цієї норми) поширюється лише на сторін третейської угоди і не може поширюватись на інших осіб, які не є учасниками третейської угоди і третейського розгляду, права і інтереси яких порушено рішенням третейського суду, прийнятим з перевищенням наданих йому повноважень та поза межами його компетенції (ст. 27 Закону України «Про третейські суди»).
В зв’язку з цим, хоча позивачі ОСОБА_6 та ОСОБА_7 не були сторонами у справі за позовом ОСОБА_9 до ОСОБА_8 про визнання договору дарування дійсним і визнання права власності на ? частину квартири, але вони мають право на оскарження рішення третейського суду від 8 лютого 2006 року, оскільки ним порушуються їхні права.
Згідно з положеннями ст. 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням вимог матеріального і процесуального права.
Судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права й доводи скарги висновків судів не спростовують.
Відсутні й передбачені ст. 338 ЦПК України підстави для обов’язкового скасування судового рішення.
Керуючись ст.ст. 336, 337 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України
у х в а л и л а :
Касаційну скаргу ОСОБА_8 відхилити.
Рішення Ленінcького районного суду м. Вінниці від 16 квітня 2007 року та ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 4 липня 2007 року залишити без змін.
Для передачі спору на розгляд третейським судом необхідне взаємне волевиявлення обох сторін. Якщо таке волевиявлення відсутнє, спір підлягає розгляду державним судом.
Ухвала ВСУ від 22.11.2006
Суддя Верховного Суду України Ярема А.Г., розглянувши 22 листопада 2006 року касаційну скаргу відкритого акціонерного товариства страхової компанії "Правекс-страхування" на ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 7 вересня 2006 року в справі за позовом ОСОБА_1 до відкритого акціонерного товариства страхової компанії "Правекс-страхування" про стягнення страхового відшкодування,
в с т а н о в и в:
Ухвалою Долинського районного суду від 26 липня 2006 року позов ОСОБА_1 залишено без розгляду.
Ухвалою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 7 вересня 2006 року зазначену ухвалу суду першої інстанції скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.
У обгрунтування касаційної скарги відкрите акціонерне товариство страхова компанія "Правекс-страхування" посилається на невідповідність висновків суду обставинам справи, неправильне застосування судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права та ставить питання про скасування ухвали апеляційного суду і залишення в силі ухвали суду першої інстанції.
У відкритті касаційного провадження у даній справі слід відмовити з таких підстав.
Залишаючи позов без розгляду, суд першої інстанції застосував п. 5 ст. 130 ЦПК України і виходив з того, що укладеним між сторонами договором добровільного страхування встановлено, що всі спори, які виникають за цим договором, вирішуються у третейському суді, а тому даний спір повинен розглядатися саме третейським судом.
Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції і направляючи справу на новий розгляд до вказаного суду, апеляційний суд виходив з того, що зазначений висновок суду першої інстанції є незаконним, оскільки передача спору на розгляд третейського суду є правом сторін.
Відповідно до ст. 17 ЦПК України сторони мають право передати спір на розгляд третейського суду, крім випадків, встановлених законом.
Частиною 2 ст. 1 Закону України “Про третейські суди” також передбачено, що будь-який спір, що виникає з цивільних та господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом, може бути переданий до третейського суду за угодою сторін.
Статтею 130 ЦПК України визначено мету проведення судового засідання і порядок його проведення.
Зокрема, частиною 3 зазначеної статті встановлено, що для врегулювання спору до судового розгляду суд з'ясовує: чи не відмовляється позивач від позову, чи визнає позов відповідач, чи не бажають сторони укласти мирову угоду або передати справу на розгляд третейського суду.
Відповідно до ч. 5 вказаної статті, якщо між сторонами укладено договір про передачу спору на вирішення третейського суду, суд постановляє ухвалу про залишення заяви без розгляду.
З огляду на зазначене, даною частиною 5 визначено дії суду в разі взаємного волевиявлення сторонами, відповідно до зазначеної ч. 3, реалізувати своє право передачі спору на розгляд третейського суду.
Як вбачається зі змісту ухвали суду апеляційної інстанції, позивач не виявив бажання скористатися передбаченим законом і договором правом для передачі справи на розгляд третейського суду.
Отже, вважати, що в даному випадку наявні угода обох сторін і їх взаємне волевиявлення для передачі спору на розгляд третейського суду, немає підстав.
Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку щодо скасування ухвали суду першої інстанції у зв'язку з порушенням цим судом порядку вирішення питання розгляду пред'явленого позову.
Доводи касаційної скарги і зміст оскаржуваної ухвали не дають підстав для висновку про те, що судом апеляційної інстанції допущено порушення норм процесуального або неправильне застосування норм матеріального права, яке призвело до неправильного вирішення справи, та зазначені доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи.
Відповідно до п. 5 ч. 3 ст. 328 ЦПК України, у разі якщо касаційна скарга є необгрунтованою і викладені в ній доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи, суддя-доповідач відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі.
Керуючись ст. 328 ЦПК України,
у х в а л и в :
У відкритті касаційного провадження в справі за позовом ОСОБА_1 до відкритого акціонерного товариства страхової компанії "Правекс-страхування" про стягнення страхового відшкодування за касаційною скаргою відкритого акціонерного товариства страхової компанії "Правекс-страхування" на ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 7 вересня 2006 року відмовити.
Ухвалу суду першої інстанції про відмову у видачі виконавчого документа може бути оскаржено до суду апеляційної інстанції у строк 15 днів після винесення такої ухвали. При колізії спеціальної та загальної правової норми, які врегульовують одне й те ж питання, діє спеціальна правова норма. У зв'язку з цим суду слід було застосовувати строк оскарження, встановлений Законом України "Про третейські суди", як спеціальну норму.
Ухвала ВСУ від 30.09.2009
(Витяг)
У серпні 2001 р. Ш. Є. звернувся до суду із заявою про видачу виконавчого листа на підставі ухвали Постійно діючого третейського суду при Товарній біржі від 17 листопада 2006 р., якою затверджено мирову угоду у справі за його позовом до Ш. З. про збільшення частки у спадщині та визнання права власності.
Ухвалою Залізничного районного суду м. Сімферополя АР Крим від 28 жовтня 2008 р. в задоволенні заяви відмовлено.
Не погодившись з цією ухвалою, Ш. Є. оскаржив її в апеляційному порядку.
Ухвалою апеляційного суду АР Крим від 27 листопада 2008 р. апеляційну скаргу залишено без розгляду на підставах, передбачених ч. 3 ст. 294 ЦПК.
На обгрунтування касаційної скарги Ш. Є. посилався на порушення апеляційним судом норм процесуального права, в зв'язку з чим порушив питання про скасування ухвали суду апеляційної інстанції та передачу питання на новий апеляційний розгляд.
Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню на таких підставах.
Залишаючи апеляційну скаргу Ш. Є. без розгляду, суд апеляційної інстанції керувався тим, що його апеляційна скарга на ухвалу місцевого суду подана з пропуском строку, встановленого ч. 2 ст. 294 ЦПК, без подання заяви про поновлення цього процесуального строку.
Проте погодитися з таким висновком апеляційного суду не можна.
Відповідно до змісту ч. 8 ст. 56 Закону України "Про третейські суди" ухвалу суду першої інстанції про відмову у видачі виконавчого документа може бути оскаржено до суду апеляційної інстанції на загальних підставах відповідно до положень глави 1 розділу V ЦПК з урахуванням особливостей строку, встановленого для цього зазначеним Законом - 15 днів після винесення такої ухвали.
У частині 2 ст. 294 ЦПК, на яку послався суд апеляційної інстанції, дійсно зазначається про інший строк апеляційного оскарження ухвали суду першої інстанції.
Однак апеляційний суд не врахував, що при колізії спеціальної та загальної правової норми, які врегульовують одне й те ж питання, діє спеціальна правова норма. У зв'язку з цим суду слід було застосовувати строк оскарження, встановлений Законом України "Про третейські суди", як спеціальну норму.
Вбачається, що ухвалу суду першої інстанції постановлено 28 жовтня 2008 р., а апеляційну скаргу Ш. Є. подано 10 листопада 2008 р., тобто в межах 15-денного строку, встановленого Законом.
За таких обставин висновок апеляційного суду щодо порушення заявником строку на апеляційне оскарження ухвали місцевого суду від 28 жовтня 2008 р. суперечить матеріалам справи та вимогам закону, а тому постановлену ним ухвалу не можна визнати законною й обгрунтованою.
Керуючись статтями 336, 342 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу Ш. Є. задовольнила.
Ухвалу апеляційного суду АР Крим від 27 листопада 2008 р. скасувала, а питання передала на новий розгляд до того ж суду апеляційної інстанції.
Практика застосування судами Закону України "Про третейські суди", викладена в Узагальненні Верховного Суду України, також висвітлює ряд проблем, не відображених в законодавстві.
Щодо зловживань третейськими судами
Перелік (а також характер) зловживань, які допускають третейські суди, є дуже значним.
У переліках підстав для відмови у видачі виконавчого документа на рішення третейського суду та підстав скасування рішення третейського суду така підстава, як невідповідність рішення третейського суду положенням законодавства, відсутня. При цьому, невирішеним залишається питання про права та можливості суду адекватно реагувати на виявлені порушення.
За таких умов буквальне дотримання судами положень Закону №1701-IV зумовлює наслідки, які є повністю несумісними з функцією суду як органу, завданням якого є захист прав і свобод людини і громадянина (ст. 55 Конституції України).
Практика судів у вирішенні цього питання є різною.
Деякі суди, виявивши невідповідність рішення третейського суду вимогам законодавства, відмовляють у видачі виконавчого документа. Інші суди в аналогічних справах виконавчі документи видають, посилаючись на відсутність підстав для відмови у такій видачі в ст.56 Закону №1701-IV, і така практика переважає.
Переважна більшість питань, які постають перед місцевими судами, пов'язана саме з правом суду реагувати на виявлені порушення і зловживання.
Правильною вбачається практика судів, які у разі виявлення зловживань або порушень законодавства з боку третейських судів постановляють окремі ухвали та надсилають їх в органи прокуратури.
Щодо третейської угоди
Третейська угода є підставою для передачі спору на розгляд третейського суду, а в деяких випадках - і підставою для створення та діяльності такого суду. Таким чином, належність форми і змісту третейської угоди, наявність у ній всіх істотних умов, передбачених законом, є первинною та обов'язковою умовою правомірності третейського розгляду, а відтак - і третейського рішення.
Відповідно до положень ст. 5 Закону №1701-IV спір може бути переданий на розгляд третейського суду за наявності між сторонами третейської угоди, яка відповідає вимогам цього Закону. Однак слід наголосити на тому, що третейська угода є різновидом цивільно-правового правочину, тому вона має відповідати також вимогам, встановленим цивільним законодавством. Невідповідність третейської угоди вимогам цивільного законодавства дає підстави вважати таку третейську угоду нікчемною на підставі ст. 228 ЦК, згідно з ч. 1 якої правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, АР Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Судам також слід звернути увагу на положення ст. 203 ЦК, якою встановлено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину.
Таким чином, якщо при розгляді заяви про видачу виконавчого документа на рішення третейського суду буде виявлено невідповідність третейської угоди вимогам цивільного законодавства, суду слід враховувати положення ч. 1 ст. 216 ЦК, згідно з якою недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.
У разі виявлення нікчемності третейської угоди суд може згідно з ч. 5 ст. 216 ЦК застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи і відмовити у видачі виконавчого документа. При цьому немає необхідності у додатковому визнанні третейської угоди недійсною.
При розгляді заяви про скасування рішення третейського суду також слід враховувати, що нікчемність третейської угоди є безумовною підставою для такого скасування.
Щодо відмови у видачі виконавчого документа на рішення третейського суду
Підстави відмови у видачі виконавчого документа встановлено ч. 6 ст. 56 Закону 1701-IV.
При розгляді питання про видачу виконавчого документа на рішення третейського суду судам слід враховувати таке:
1) згідно з п. 7 ст. 6 Закону №1701-IV третейські суди не можуть розглядати справи, які відповідно до закону підлягають вирішенню виключно судами загальної юрисдикції або Конституційним Судом України. Таким чином, якщо згідно з положеннями чинного законодавства певне питання вирішується "судом", "у судовому порядку", "на підставі рішення суду" тощо, слід вважати, що йдеться про державні суди. Отже, відповідні питання не підлягають розгляду у третейських судах. Таким чином, виключно державними судами розглядаються справи щодо землі (відповідно до положень Земельного кодексу України (далі - ЗК), зокрема ч. 2 ст. 158 ЗК, за якою виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей); щодо визнання правочину дійсним або недійсним (відповідно до положень ЦК (зокрема, ч. 2 ст. 218, ч. 3 ст. 215 та ін.); щодо житла (відповідно до положень Житлового кодексу України (зокрема ст. 109 цього Кодексу); щодо самочинного будівництва (відповідно до положень ЦК (зокрема, ст. 376) тощо. Керуючись цим, при розгляді справ про видачу виконавчого документа на рішення третейського суду щодо таких питань, суди мають відмовляти у видачі виконавчого документа на рішення третейського суду на підставі п. 2 ч. 6 ст. 56 Закону №1701-IV.
2) пункт 5 ч. 6 ст. 56 цього Закону слід розуміти таким чином, що підставою для відмови у видачі виконавчого документа є недійсність третейської угоди як у разі встановлення її недійсності рішенням суду, так і у разі її нікчемності. Відповідно до ч. 5 ст. 216 ЦК суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.
3) якщо виконання рішення третейського суду вимагає вчинення дій або утримання від дій, які не передбачені чинним законодавством України, зачіпають закріплені законодавчо права та інтереси осіб, суперечать моральним засадам суспільства, судам слід відмовляти у видачі виконавчого документа на рішення третейського суду на підставі п. 7 ч. 6 ст. 56 Закону №1701-IV.
Щодо скасування рішення третейського суду
Деякі місцеві суди при розгляді питання про визнання недійсною третейської угоди вирішують також і питання про скасування третейської угоди. При цьому у разі задоволення вимог щодо визнання недійсною третейської угоди суди вирішують питання і щодо скасування рішення третейського суду.
Така практика є правомірною, якщо було встановлено, що третейська угода є нікчемною, оскільки відповідно до ст. 51 Закону №1701-IV недійсність третейської угоди є підставою для скасування рішення третейського суду, з чого випливає те, що скасування рішення третейського суду є наслідком недійсності третейської угоди. Відповідно до ч. 5 ст. 216 ЦК суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.
Перегляд ухвал про видачу виконавчого документа на рішення третейського суду за нововиявленими обставинами
Намагаючись захистити свої порушені права, особи звертаються до суду із заявами про їх перегляд за нововиявленими обставинами. Щодо їх вирішення склалася неоднакова судова практика.
Деякі суди не приймають такі заяви до розгляду, зважаючи на те, що відповідно до вимог ст. 361 ЦПК предметом перегляду у зв'язку з нововиявленими обставинами можуть бути рішення суду або ухвали суду, якими завершується провадження у справі, тобто справа вирішується по суті, заява залишається без розгляду або закривається провадження у справі. Інші ухвали суду першої інстанції не можуть бути предметом перегляду за нововиявленими обставинами. Зокрема, ухвала про видачу виконавчого документа за рішенням третейського суду є ухвалою суду, що постановляється в порядку виконання згідно з вимогами статей 55, 56 Закону, та не є ухвалою, якою вирішується спір або встановлюються перешкоди для його вирішення.
З іншого боку, в судовій практиці мали місце випадки, коли заяви осіб, які не брали участь у розгляді справи, про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами приймалися до розгляду.
Вбачається, що ухвала про видачу виконавчого документа на рішення третейського суду є такою, якою закінчується розгляд справи, а отже, правильною слід вважати практику тих судів, які здійснюють перегляд ухвал про видачу виконавчого документа на рішення третейського суду, коли із заявою про такий перегляд звертаються особи, зазначені у ч. 1 ст. 362 ЦПК (сторони або інші особи, які беруть участь у справі). Право на подання такої заяви мають, зокрема, треті особи, які були залучені до участі у третейському розгляді, навіть якщо вони не були присутні при такому розгляді.
Перегляд ухвал про видачу виконавчого документа на рішення третейського суду в порядку апеляційного оскарження
Закон не передбачає можливості апеляційного оскарження ухвали суду про видачу виконавчого документа. Не міститься вказівки на таку ухвалу і у ч. 1 ст. 293 ЦПК, яка наводить перелік ухвал, на які можуть бути подані скарги окремо від рішення суду.
Однак у ч. 2 цієї статті зазначено, що заперечення на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду, включаються до апеляційної скарги на рішення суду. Виходячи із системного тлумачення процесуального законодавства, можна стверджувати, що будь-яка ухвала суду підлягає перегляду в апеляційному порядку або самостійно, або разом з рішенням по суті.
Ухвала про видачу виконавчого документа є судовим рішенням, яким завершується провадження у справі, тому вона не може бути оскаржена на підставі ч. 2 ст. 293 ЦПК. У той же час відсутність можливості такого оскарження створює умови для порушення права на судовий захист осіб, чиї права можуть бути порушені такою ухвалою.
Особливо важлива ця обставина за умов, коли рішеннями третейських судів порушуються права осіб, не залучених до третейського розгляду справ, які не укладали третейську угоду.
З урахуванням міжнародно-правових зобов'язань України та положень Конституції Верховний Суд України визнає правильною практику прийняття до апеляційного розгляду апеляційних скарг на ухвали компетентних (місцевих) судів про видачу виконавчих документів за рішеннями третейських судів.
При цьому слід керуватися таким.
У ст. 17 Закону від 23 лютого 2006 р. №3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Статтею 6 Конвенції передбачено, що кожний у випадку спору про його цивільні права та обов'язки має право на справедливий і публічний розгляд справи незалежним і неупередженим судом, створеним відповідно до закону.
Тобто ст. 6 Конвенції захищає право кожного у випадку спору про його права та обов'язки, у тому числі і право особи, про права якої суд прийняв рішення, не залучивши цю особу до розгляду справи.
У рішеннях Європейського суду з прав людини в справах Garcia Ma№ibardo проти Іспанії, Levages Prestatio№s Services проти Франції наведена така правова позиція: "Суд повторює, що ст. 6 Конвенції не примушує держави-учасниці створювати апеляційні або касаційні суди. Проте, якщо такі суди існують, гарантії, передбачені ст. 6, повинні бути дотримані, зокрема особам, які вважають своє право порушеним, має бути забезпечене ефективне право доступу до правосуддя у рішеннях, що стосуються "їх цивільних прав і обов'язків".
У справах Waite проти Канади, Pri№ce Ha№s-Adam II проти Ліхтенштейну, Levages Prestatio№s Services проти Франції також зазначено, що право доступу до правосуддя, закріплене у п. 1 ст. 6 Конвенції, не є абсолютним. Воно може бути певною мірою обмежене державою. Проте такі обмеження не можуть обмежувати право доступу до правосуддя таким чином і такою мірою, що сама його суть виявиться порушеною; зрештою, ці обмеження будуть відповідати п. 1 ст. 6 Конвенції лише за умови, що вони мають законну мету і що існує розумна співмірність між використаним способом і поставленою метою.
Стаття 293 ЦПК містить перелік ухвал суду першої інстанції, які можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення. При цьому в наведеному переліку не передбачено ані ухвалу компетентного (місцевого) суду про відмову в видачі виконавчого документа, ані ухвалу про його видачу.
Такими чином, постановляючи ухвали чи то про видачу виконавчого документа, чи то про відмову у його видачі, суд вирішує питання про цивільні права та обов'язки осіб, а самі особи при цьому позбавлені права на апеляційне оскарження такого судового рішення. Оскаржити ці ухвали одночасно з рішенням суду, як це передбачено ч. 2 ст. 293 ЦПК, сторони не можуть, оскільки таке рішення компетентним судом не ухвалюється.
Отже, особа, про права якої суд прийняв рішення, не залучивши до розгляду справи, взагалі позбавлена доступу до правосуддя. Таке обмеження, за наявності в державі апеляційної та касаційної інстанцій, нічим не зумовлено, порушує саму суть доступу до суду і, тим самим, є грубим порушенням п. 1 ст. 6 Конвенції.
Однак згідно ч. 2 ст. 2 ЦПК, якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені ЦПК, застосовуються правила міжнародного договору.
Беручи до уваги, що Конвенція є міжнародним договором, згоду на обов'язковість якого Верховна Рада України надала згідно з Постановою від 17 липня 1997 р. за №475/97-ВР, за наведених обставин суди апеляційної інстанції при вирішені питання про прийняття апеляційних скарг на ухвали суду про видачу (відмову у видачі) виконавчого документа повинні керуватися саме нормами ст. 6 Конвенції, вищенаведеними рішеннями Європейського суду з прав людини та приймати апеляційні скарги до розгляду в порядку, передбаченому ст. 297 ЦПК.
Крім того, п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції передбачена гарантія забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом.
Аналіз цієї норми засвідчує те, що апеляційне і касаційне оскарження судового рішення можливе не тільки у передбачених законом випадках, а й тоді, коли закон не містить прямої заборони на таке оскарження. Такий висновок міститься у Рішенні Конституційного Суду України від 11 грудня 2007 р. у справі №11-рп/2007 за конституційним зверненням громадянина Касьяненка Б. П. щодо офіційного тлумачення положень п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції України, ч. 2 ст. 383 Кримінально-процесуального кодексу України.
Статтею 56 Закону №1701-IV передбачене право на оскарження ухвали про відмову у видачі виконавчого документа на підставі рішення третейського суду. Цією ж нормою Закону визначено порядок і строки подачі апеляційної скарги на зазначену ухвалу суду. Законом не встановлено порядку оскарження ухвали про видачу виконавчого документа, проте прямо й не передбачено заборони на оскарження такої ухвали.
З огляду на наведене та беручи до уваги, що норми Конституції є нормами прямої дії, суди апеляційної інстанції вправі і, більше того, зобов'язані приймати до свого апеляційного провадження апеляційні скарги на ухвали суду про видачу (відмову у видачі) виконавчого документа за рішеннями третейських судів.
Про правильність такої позиції свідчить також принцип доступу до правосуддя, викладений у ст. 6 Закону від 7 лютого 2002 р. №3018-III "Про судоустрій України", відповідно до якої усім суб'єктам правовідносин гарантується захист їх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом, утвореним відповідно до закону. Ніхто не може бути позбавлений права на участь у розгляді своєї справи у визначеному процесуальним законом порядку в суді будь-якої інстанції.
Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 р. №9-зп ч. 1 cт. 55 Конституції треба розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо особа вважає, що її права і свободи порушені.
Відмова у прийнятті апеляційної скарги на ухвалу суду, яка не передбачена ст. 293 ЦПК, подана особою, яка не брала участі у справі, але суд вирішив питання про її права і обов'язки, є відмовою у правосудді.
Європейський суд з прав людини тлумачить зазначену правову норму таким чином: "Суд нагадує, що § 1 ст. 6 охороняє право кожного подавати будь-яку скаргу до суду чи трибуналу стосовно його громадянських прав і обов'язків. У цьому сенсі стаття містить поняття "право на суд", в якому право на доступ, тобто право ініціювати провадження в судах з розгляду цивільних справ, становить одну з її складових (рішення "Hor№sby v. Greece" від 19 березня 1997 р.); "в силу ст. 1 Конвенції кожна Договірна Сторона "гарантує кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в ... Конвенції". Обов'язок забезпечувати ефективну реалізацію прав, захищених цим документом, має бути результатом позитивних обов'язків держави (рішення у справі "X і Y проти Нідерландів" від 26 березня 1985 р.).
Аналогічна ситуація має місце у випадках оскарження окремих ухвал, постановлених судом під час або за результатами розгляду справи. Адже ст. 293 ЦПК також не передбачено право особи на оскарження такої ухвали. Разом з тим відповідно до ст. 211 ЦПК апеляційний суд відкриває апеляційне провадження по скаргам на зазначені категорії незалежно від того постановлено чи ні рішення суду.
Отже, зважаючи на те, що оскаржуваними ухвалами часто фактично узаконюються незаконні рішення третейських судів, порушуються права осіб, які не брали участі у справі, та з огляду на те, що ч. 7 ст. 8 ЦПК передбачена можливість застосування аналогії закону, слід вважати за можливе прийняття до розгляду апеляційної скарги на ухвали суду першої інстанції про видачу виконавчого документа за рішенням третейського суду".
Правильність такої позиції також підтверджується практикою Верховного Суду України в Ухвалі від 28 січня 2009 року
Верховний Суд України розглянув справу за касаційною скаргою ТОВ "СП МДМ" про скасування ухвали про видачу виконавчого документа на рішення третейського суду.
Рішенням постійно діючого третейського суду при Українській Товарній Біржі "Українська товарна біржа" від 14 серпня 2006 р. частково задоволено позов ТОВ "Макс Лайн" до Б. Г. про спонукання до вчинення дій та визнання права власності на об'єкт нерухомого майна, визнано за ТОВ "Макс Лайн" право власності на нежитлове приміщення.
Ухвалою Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 18 серпня 2006 р. задоволено заяву ТОВ "Макс Лайн" про видачу виконавчого документа на рішення третейського суду. В листопаді 2006 р. ТОВ "СП МДМ" оскаржило зазначену ухвалу суду в апеляційному порядку. Ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 21 листопада 2006 р. апеляційну скаргу повернено ТОВ "СП МДМ" на тій підставі, що ухвала суду про видачу виконавчого документа оскарженню не підлягає.
Колегія Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України не погодилась із зазначеним висновком з таких міркувань.
Відповідно до ч. 8 ст. 56 Закону №1701-IV право оскаржити ухвалу про відмову у видачі виконавчого документа на рішення третейського суду мають лише сторони третейського розгляду справи. За змістом зазначеної норми особи, які не брали участі в справі, якщо суд вирішив питання про їх права і обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку як ухвалу про видачу виконавчого документа, так і ухвалу про відмову у його видачі з підстав незалучення їх до участі в третейському розгляді справи.
Звертаючись до суду з апеляційною скаргою на ухвалу про видачу виконавчого документа на рішення третейського суду, ТОВ "СП МДМ" серед іншого посилалося на те, що воно є власником об'єкта нерухомого майна, спір про який вирішено третейським судом, однак до участі в третейському розгляді справи його залучено не було.
Вирішуючи питання про прийняття апеляційної скарги, суддя апеляційного суду на зазначене посилання уваги не звернув, оцінки йому не надав та дійшов помилкового висновку, що ухвала про видачу виконавчого документа не може бути оскаржена ТОВ "СП МДМ" в апеляційному порядку.
Виходячи з наведеного, ухвалою від 28 січня 2009 р. Верховний Суд України частково задовольнив касаційну скаргу ТОВ "СП МДМ", скасувавши ухвалу апеляційного суду Запорізької області і передавши справу про прийняття апеляційної скарги ТОВ "СП МДМ" на ухвалу про видачу виконавчого документа на рішення третейського суду на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
В. Зломинога