В такій ситуації свої дії керівники підприємств виправдовують лише одним – «роздержавлення землі проведено не зовсім правильно, ці насадження були закладені за кошти підприємства і віднесені на баланс підприємства, а тому ми маємо право збирати з них урожай. А земля, яка під багаторічними насадженнями може й належить людям». Отаку відповідь можна зазвичай почути, оце і всі пояснення та докази, які підприємство може надати.
Однак, з такими твердженнями погодитись неможливо. Є достатня законодавча база нормативних актів, які повністю спростовують подібну позицію «липових» власників насаджень та їхні права на збір урожаю.
1. Найперший нормативний акт, який дає визначення багаторічних насаджень, це
ГОСТ 26640-85 «Землі. Терміни та визначення» (далі за текстом – ГОСТ 26640-85 ), затверджений постановою Державного комітету СРСР по стандартам від 28.10.1985 за №3453. Згідно п.27 ГОСТ 26640-85
багаторічне сільськогосподарське насадження - сільськогосподарське угіддя, що використовується під штучно створені древесні, кущові або травянисті багаторічні насадження, призначені для отримання врожаю плодово-ягідної, технічної та лікарської продукції, а також для декоративного оформлення територій. До багаторічних сільськогосподарських насаджень відносяться: сад, виноградник, ягідник, плодовий розплідник, плантації та ін. У п.4 ГОСТ 26640-85
під сільськогосподарськими угіддями визначено земельні угіддя, які систематично використовуються для отримання сільськогосподарської продукції. Таким чином,
багаторічні насадження - це не окрема група дерев, кущів чи рослин, а земельні угіддя, тобто окрема земельна ділянка, з розміщеними на ній деревами, кущами та іншими рослинами як один цілий об'єкт.
2. З аналізу положень п.а) ч.2 ст.22, п.а) ч.1 ст.19 ЗК України випливає визначення багаторічних насаджень – це вид сільськогосподарських угідь земель сільськогосподарського призначення. Тобто, законодавець тлумачить, що багаторічні насадження - це не що інше як земельна ділянка.
3. Зі змісту ст.6
Закону України «Про плату за землю» вбачається, що
багаторічні насадження - це вид сільськогосподарських угідь, в розрізі п.а) ч.2 ст.22 ЗК України -
вид земель сільськогосподарського призначення. Отже, і в Законі України "Про плату за землю" законодавець
під багаторічними насадженнями розуміє не що інше як земельну ділянку.
4. Положеннями ч.2 ст.79 ЗК України встановлено, що право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об’єкти, ліси та багаторічні насадження, які на ній знаходяться. Тобто, земельні ділянки з розміщеними на них насадженнями, отримані громадянами у власність, належать таким громадянам на праві власності разом з насадженнями як один цілий об'єкт.
5. Згідно ч.3 ст.373
Цивільного кодексу України (далі за текстом - ЦК України)
право власності на земельну ділянку поширюється на поверхневий (ґрунтовий) шар у межах цієї ділянки, на водні об'єкти, ліси, багаторічні насадження, які на ній знаходяться, а також на простір, що є над і під поверхнею ділянки, висотою та глибиною, які необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд. Дана норма повністю кореспондується з ч.2 ст.79 ЗК України. При цьому слід зазначити, що ч.2 ст.79 ЗК України та ч.3 ст.373 ЦК України є імперативними нормами законодавства, а тому підлягають прямому застосуванню та не можуть передбачати будь-яких виключень в їх застосуванні до відносин права власності на земельні ділянки.
6. Держава Україна в особі Міністерства аграрної політики України визнає та підтверджує той факт, що
державні акти на право приватної власності на землю, видані громадянам на розпайовані землі під багаторічними насадженнями, поширюють свою дію також і на самі багаторічні насадження, розташовані на цих землях. Так, в пп. 6.1, 6.2
Компоненти 6 «Підтримка в реструктуризації сільськогосподарських підприємств» (далі за текстом - Компоненти 6 ), затвердженого наказом Міністерства аграрної політики України №576 від 25.10.2005 «Про реалізацію Компоненти 6 «Поглиблення реструктуризації сільськогосподарських підприємств»,
звертається увага акціонерних товариств на наявні в них проблеми у зв’язку з тим, що вартість багаторічних насаджень віднесено до статутного фонду, а землі під багаторічними насадженнями розпайовано і видано держакти на земельні ділянки, а значить на насадження. Причиною таких проблем в акціонерних товариствах Мінагрополітики називає в абз.4 п. 6.1 Компоненти 6 формальність проведення реорганізації. Таким чином,
реорганізовані підприємства невправі стверджувати, що багаторічні насадження є його власністю, посилаючись на те, що ці насадження внесені до статутного фонду товариства. Зазначені багаторічні насадження належать власнику земельної ділянки, на яку видано державний акт на право приватної власності.
7. Для вірного розуміння правової природи співвідношення земельної ділянки та насаджень, що на ній розміщені, слід звернутися до Глави 12
Цивільного кодексу УРСР (далі за текстом - ЦК УРСР ). Згідно ст.131 ЦК УРСР
складовою частиною речі є все те, що не може бути відділене від неї без пошкодження і істотного знецінення речі. При переході права на річ складові частини її не підлягають відділенню. У відповідності до ст.132 ЦК УРСР
приналежністю є річ, призначена служити головній речі і звязана з нею спільним господарським призначенням. Приналежність наслідує долю головної речі, якщо в договорі або в законі не встановлено інше.
Аналогічні норми містяться також в Главі 13 ЦК України . Стаття 179 ЦК України визначає, що річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки. Ч.2 ст.183 ЦК України визначає, що неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення. У відповідності до ст.187 ЦК України складовою частиною речі є все те, що не може бути відокремлене від речі без її пошкодження або істотного знецінення. При переході права на річ її складові частини не підлягають відокремленню.
Так як насадження, що розміщені на земельній ділянці, неможливо відділити від цієї земельної ділянки без втрати її цільового призначення або істотного знецінення, то відповідно насадження, що ростуть на земельній ділянці, є складовою частиною цієї земельної ділянки як неподільної речі, а тому при переході права власності на земельну ділянку сільськогосподарського призначення під товарним сільськогосподарським виробництвом до громадянина переходить також право власності на всі його складові частини, тобто насадження.
8.
Постановою Верховної Ради України "Про форми державних актів на право власності на землю і право постійного користування землею" від 13.03.1992 було затверджено форму державного акту на право приватної власності на землю (зазначена Постанова діяла до 08.01.2004). У затвердженій Постановою формі державного акта на право приватної власності на землю містилася
графа про кількість багаторічних насаджень (в гектарах), окремо від ріллі та кормових угідь, з числа сільськогосподарських угідь. Слід звернути увагу, що
багаторічні насадження в даному випадку вимірюються не кількістю дерев чи кущів, а гектарами, тобто площею земельної ділянки. Таким чином, згідно даної Постанови
багаторічні насадження - це земельна ділянка з розташованими на ній насадженнями.
9.
Тимчасовим порядком проведення робіт по видачі державних актів колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам, у тому числі створеним на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, на право колективної власності на землю (далі за текстом – Тимчасовим порядком ), затвердженим наказом Державного комітету України по земельних ресурсах від 15 березня 1995 року за №18, було передбачено, що
для видачі державного акту на право колективної власності на землю одним з необхідних документів була експлікація земель в межах землекористування відповідного підприємства (пп.5, 9 Тимчасового порядку ). Форма такої експлікації містилася в додатку до Тимчасового порядку. В експлікації земель підприємства містилася
графа про кількість багаторічних насаджень (в гектарах), окремо від ріллі, сіножатей, пасовищ, з числа сільськогосподарських угідь. Слід звернути увагу, що
багаторічні насадження в даному випадку вимірюються не кількістю дерев чи кущів, а гектарами, тобто площею земельної ділянки. Тобто, Тимчасовий порядок вказував на те, що
багаторічні насадження - це земельна ділянка з розташованими на ній насадженнями як один цілий об'єкт.
10. Під час судових спорів на предмет хто є власником багаторічних насаджень слід звернути також увагу на те, що
перебування майна, у тому числі приміщень, споруд, будинків на балансі підприємства (організації) ще не є безспірною ознакою його права власності. Баланс підприємства (організації) є формою бухгалтерського обліку, визначення складу і вартості майна та не визначає підстав знаходження майна у власності (володінні) підприємства (організації). Саме такої позиції дотримується Верховний Суд України при розгляді справ про власність, зокрема і в
рішенні від 12.06.2007.
Враховуючи все викладене, у відносинах, що складаються між реорганізованим с/г підприємстовм та громадянином, багаторічні насадження не можуть розглядатися як окремий об’єкт відносин права власності на земельну ділянку, оскільки, насадження та земельна ділянка під ними є одним цілим об’єктом – земельною ділянкою, яка у відповідності до вищезазначених нормативно-правових актів має назву – багаторічні насадження.
В. Зломинога
Рішення Верховного Суду України щодо спорів про право власності на багаторічні насадження
У Х В А Л А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
7 квітня 2010 року м. Київ
Колегія суддів Судової палати у цивільних справах
Верховного Суду України в складі:
Головуючого Григор’євої Л.І.,
суддів: Балюка М.І., Гуменюка В.І., Барсукової В.М., Данчука В.Г.,-
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до відкритого акціонерного товариства “Старокримський”, приватного сільськогосподарського підприємства “Старокримський” про визнання права власності та визнання недійсним договору купівлі – продажу за касаційною скаргою відкритого акціонерного товариства “Старокримський” на рішення Кіровського районного суду Автономної Республіки Крим від 6 серпня 2008 року та ухвалу апеляційного суду Автономної Республіки Крим у м. Феодосії від 30 червня 2009 року,
в с т а н о в и л а:
У березні 2008 року ОСОБА_6 звернулася із позовом до ВАТ “Старокримський” та ПСП “Старокримський” про визнання права власності на багаторічні насадження черешні, що знаходяться на земельній ділянці належній їй на праві власності, а також про визнання недійсним договору купівлі – продажу багаторічних насаджень черешні від 21 грудня 2007 року, укладеного між ВАТ “Старокримський” та ПСП “Старокримський”. Свої вимоги обґрунтовувала тим, що на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку від 8 листопада 2005 року вона є власником земельної ділянки площею 4, 631 га, яка розташована на території Первомайської сільської ради Кіровського району АРК. На зазначеній земельній ділянці ростуть багаторічні насадження черешні. На думку позивачки, оскільки вона є власником земельної ділянки, то все, що на ній знаходиться також є її власністю. Крім того, 21 грудня 2007 року між ВАТ “Старокримський” та ПСП “Старокримський” укладено договір купівлі – продажу багаторічних насаджень черешні, який на думку позивачки є недійсним.
Рішенням Кіровського районного суду Автономної Республіки Крим від 6 серпня 2008 року, залишеним без зміни ухвалою апеляційного суду Автономної Республіки Крим у м. Феодосії від 30 червня 2009 року, позов задоволено. Визнано недійсним договір купівлі – продажу багаторічних насаджень від 21 грудня 2007 року, укладений між ВАТ “Старокримський” та ПСП “Старокримський”, в частині купівлі – продажу багаторічних насаджень, що знаходяться на ділянці № 9 лота № 91, площею 4, 6313 га на території Первомайської сільської ради Кіровського району АРК. Визнано за ОСОБА_6 право власності на багаторічні насадження черешні, що знаходяться на земельній ділянці, що належить ОСОБА_6, згідно державного акту на право власності на земельну ділянку площею 4, 631 га, ділянка № 9 в лоті № 91 на території Первомайської сільської ради Кіровського району АРК.
У касаційній скарзі ВАТ “Старокримський” просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та ухвалити рішення про відмову у задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права.
Касаційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.
Згідно зі статтею 125 ЗК України право власності на земельну ділянку виникає після одержання її власником документа, що посвідчує право власності на землю, та після його державної реєстрації.
Відповідно до частини другої статті 79 ЗК України та частини третьої статті 373 ЦК України право власності на земельну ділянку поширюється на поверхневий (ґрунтовий) шар у межах цієї ділянки, на водні об’єкти, ліси та багаторічні насадження, які на ній знаходяться.
Установлено, що на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку від 8 листопада 2005 року ОСОБА_6 є власником земельної ділянки площею 4, 631 га, яка розташована на території Первомайської сільської ради Кіровського району Автономної Республіки Крим. Земельна ділянка призначена для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, на ній знаходяться багаторічні насадження черешні.
Спірну земельну ділянку ОСОБА_6 отримала унаслідок розпаювання майна радгоспу – заводу “Старокримський” шляхом продажу акцій ВАТ “Старокримський”, утвореного на основі цього підприємства.
Отже, набуваючи право власності на земельну ділянку, ОСОБА_6 набула і право власності на багаторічні насадження черешні, які знаходяться на цій земельній ділянці.
Оскільки ВАТ “Старокримський” не є власником багаторічних насаджень черешні, які є предметом договору купівлі – продажу від 21 грудня 2007 року, укладеного між ВАТ “Старокримський” та ПСП “Старокримський”, то зазначений договір купівлі – продажу укладено з порушенням норм закону і є недійсним.
Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_6, суд першої інстанції, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, обґрунтовано виходив з того, що діями відповідачів порушені її законні права, які підлягають захисту.
У відповідності до частини 1 статті 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні або вирішені ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Згідно статті 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Судами досліджено обставини справи повно, зібраним доказам дана оцінка.
Судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права. Доводи скарги висновків суду не спростовують.
Керуючись статтями 335, 337, 345 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України
у х в а л и л а:
Касаційну скаргу відкритого акціонерного товариства “Старокримський” відхилити.
Рішення Кіровського районного суду Автономної Республіки Крим від 6 серпня 2008 року та ухвалу апеляційного суду Автономної Республіки Крим у м. Феодосії від 30 червня 2009 року залишити без змін.
Ухвала оскарженню не підлягає.
******************* ******************* *******************
У Х В А Л А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
10 березня 2010 року м. Київ
Колегія суддів Судової палати у цивільних справах
Верховного Суду України в складі:
головуючого Григор'євої Л.І.,
суддів: Барсукової В.М., Данчука В.Г., Гуменюка В.І., Косенка В.Й.,-
розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом сільськогосподарського відкритого акціонерного товариства “Вінниччина” до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_24, ОСОБА_25, ОСОБА_26, ОСОБА_27, ОСОБА_28, ОСОБА_29, ОСОБА_30, ОСОБА_31 про захист права власності, встановлення земельного сервітуту та зобов’язання не чинити перешкод у користуванні майном і за зустрічним позовом ОСОБА_21, ОСОБА_32, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_16, ОСОБА_33, ОСОБА_15, ОСОБА_13, ОСОБА_22, ОСОБА_14, ОСОБА_23, ОСОБА_24, ОСОБА_30 ОСОБА_34, ОСОБА_25, ОСОБА_3, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_10, ОСОБА_12, ОСОБА_35, ОСОБА_36 до сільськогосподарського відкритого акціонерного товариства “Вінниччина” (далі – СВАТ “Вінниччина”) про визнання права власності на багаторічні насадження та усунення перешкод у користуванні земельними ділянками за касаційною скаргою ОСОБА_21, ОСОБА_32, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_16, ОСОБА_33, ОСОБА_15, ОСОБА_13, ОСОБА_22, ОСОБА_14, ОСОБА_37, ОСОБА_24, ОСОБА_30, ОСОБА_25, ОСОБА_3, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_10, ОСОБА_12, ОСОБА_35, ОСОБА_36, ОСОБА_9, ОСОБА_11, ОСОБА_6, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_31, ОСОБА_27, ОСОБА_38 на рішення Барського районного суду Вінницької області від 15 вересня 2009 року та ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 10 листопада 2009 року,
встановила:
У січні 2008 року СВАТ “Вінниччина” звернулося до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що під час створення в 1998 році акціонерного товариства в його статутний фонд було передано багаторічні насадження яблунь у кількості 155 670 штук, що розташовані на земельній ділянці площею 610 га, яка знаходиться на території Копайгородської селищної ради в селі Шипинки Барського району Вінницької області. У 2008 році ця земельна ділянка площею 610 га, на якій знаходяться багаторічні насадження, була розпайована між пайовиками в кількості 568 осіб, у тому числі відповідачами, які стали власниками земельних ділянок та отримали державні акти на право власності на ці земельні ділянки. Указувало, що з метою використання яблуневих насаджень власникам зазначених земельних ділянок товариство запропонувало укласти договори оренди цих земельних ділянок, однак відповідачі відмовилися, також не погодились сплатити вартість багаторічних насаджень, які розташовані на їхніх земельних ділянках. Такими діями відповідачі порушують право власності СВАТ “Вінниччина” на належні йому багаторічні насадження. Просило суд заборонити відповідачам вчиняти будь-які дії, спрямовані на порушення права власності СВАТ “Вінниччина” на багаторічні насадження яблунь, що розташовані на земельних ділянках відповідачів на території Копайгородської селищної ради Барського району Вінницької області; установити право земельного сервітуту шляхом надання СВАТ “Вінниччина” права безоплатного проходу працівників і проїзду спеціальної сільськогосподарської техніки до належних позивачеві на праві власності багаторічних насаджень яблунь із метою догляду за ними та збору урожаю постійно впродовж 10 років; зобов’язати відповідачів не чинити перешкоди у користуванні СВАТ “Вінниччина” належними на праві власності багаторічними насадженнями яблунь, що знаходяться на земельних ділянках відповідачів на території Копайгородської селищної ради Барського району Вінницької області.
Відповідачі за первісним позовом звернулись до суду із зустрічним позовом до СВАТ “Вінниччина”, в якому просили визнати за ними право власності на всі багаторічні насадження, що ростуть на земельних ділянках, які належать їм на праві приватної власності відповідно до державних актів на право власності на земельні ділянки, що знаходяться на території Копайгородської селищної ради Барського району Вінницької області; зобов’язати СВАТ “Вінниччина” не чинити перешкод у користуванні належними їм земельними ділянками, які знаходяться на території Копайгородської селищної ради Барського району Вінницької області; стягнути зі СВАТ “Вінниччина” судові витрати.
Рішенням Барського районного суду Вінницької області від 15 вересня 2009 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Вінницької області від 10 листопада 2009 року, позов задоволено частково. Встановлено право земельного сервітуту у вигляді надання оплатного в розмірі 3,2 % від грошової оцінки земельної ділянки щорічного проходу працівників і проїзду спеціальної техніки СВАТ “Вінниччина” до належних йому багаторічних насаджень яблунь із метою догляду за ними та збору урожаю цілорічно впродовж 10 років на земельні ділянки, площею згідно з державними актами під багаторічними насадженнями, що розташовані на території Копайгородської селищної ради Барського району Вінницької області, належні на праві власності відповідачам. Зобов’язано відповідачів не чинити перешкод у користуванні СВАТ “Вінниччина” належними на праві власності багаторічними насадженнями яблунь, що знаходяться на земельних ділянках відповідачів на території Копайгородської селищної ради Барського району Вінницької області. У задоволенні зустрічного позову відмовлено.
У поданій до Верховного Суду України касаційній скарзі ОСОБА_21, ОСОБА_20, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_16, ОСОБА_33, ОСОБА_15, ОСОБА_13, ОСОБА_22, ОСОБА_14, ОСОБА_37, ОСОБА_24, ОСОБА_30, ОСОБА_25, ОСОБА_7, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_10, ОСОБА_12, ОСОБА_35, ОСОБА_36, ОСОБА_9, ОСОБА_11, ОСОБА_6, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_31, ОСОБА_27, ОСОБА_38 просять скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову СВАТ “Вінниччина” і задовольнити зустрічний позов, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Судами встановлено, що наказом регіонального відділення Фонду державного майна України по Вінницькій області від 10 лютого 1998 року № 126 прийнято рішення про приватизацію радгоспу “Вінниччина” с. Шипинки Барського району Вінницької області (а.с. 70 т. 2).
14 грудня 1998 року радгосп “Вінниччина” на умовах і в порядку, визначеному Законом України від 10 липня 1996 року “Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі”, перетворено в сільськогосподарське відкрите акціонерне товариство “Вінниччина” та завершено його приватизацію (а.с. 66 т. 2 ).
Відповідно до статуту СВАТ “Вінниччина” основним предметом діяльності товариства є вирощування сільськогосподарської продукції (а.с. 155-162 т. 1).
На підставі розпорядження Барської районної державної адміністрації від 12 вересня 2008 року № 561 відповідачі в порядку, передбаченому Указом Президента України “Про порядок паювання земель” від 8 серпня 1995 року № 720, отримали державні акти на право власності на земельні ділянки від 17 жовтня 2008 року для ведення товарного сільськогосподарського виробництва на території Копайгородської селищної ради Барського району Вінницької області (а.с. 89-123 т. 1).
Указані земельні ділянки зайняті багаторічними насадженнями яблунь, які перебувають на балансі товариства і які товариство вважає своєю власністю.
Задовольняючи частково позов СВАТ “Вінниччина” та відмовляючи в задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив із того, що багаторічні насадження яблунь, які розташовані на земельних ділянках відповідачів, є власністю СВАТ “Вінниччина”, а не відповідачів. У зв’язку з тим, що СВАТ “Вінниччина” чиняться перешкоди в користуванні та розпорядженні його майном, відповідно до ст. ст. 386, 391 ЦК України його право підлягає захисту шляхом зобов’язання відповідачів не чинити перешкоди у користуванні майном та встановлення права земельного сервітуту у вигляді оплатного проходу працівників і проїзду сільськогосподарської техніки на земельні ділянки відповідачів протягом 10 років.
Однак з такими висновками не можна погодитись, оскільки суди дійшли їх із порушенням норм матеріального та процесуального права.
Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам судові рішення не відповідають.
Так, виходячи зі змісту позовних вимог сторін, згідно з положеннями ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд повинен, зокрема, вирішити такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Ухвалюючи рішення, суд виходив із доведеності факту належності багаторічних насаджень яблунь на праві власності СВАТ “Вінниччина”, порушення його прав як власника багаторічних насаджень плодових дерев, що розташовані на земельних ділянках, які належать відповідачам, можливості вирішення спору сторін шляхом установлення земельного сервітуту.
При цьому суд виходив з того, що доказом належності СВАТ “Вінниччина” на праві власності багаторічних насаджень яблунь є: дані про знаходження цих дерев на його балансі; лист начальника регіонального відділення Фонду державного майна України по Вінницькій області від 22 грудня 2008 року та акт оцінки вартості майна цілісного майнового комплексу радгоспу “Вінниччина” від 27 квітня 1998 року, згідно з якими до статутного фонду товариства передано багаторічні насадження яблунь у кількості 155 670 штук (а.с. 11 т. 1).
Однак зазначений висновок зроблено судом із порушенням норм матеріального й процесуального права.
Так, установивши факт створення СВАТ “Вінниччина” у процесі приватизації радгоспу “Вінниччина” на підставі Закону України “Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі”, суд не перевірив, чи дійсно в 1998 році в процесі приватизації радгоспу “Вінниччина” в порядку, передбаченому ст. ст. 2, 5-9, 25 цього Закону, у власність СВАТ “Вінниччина” були передані багаторічні насадження, які розташовані на земельних ділянках площею 610 га.
Згідно із загальними правилами, установленими ч. 1 ст. 128 ЦК Української РСР (чинній на час приватизації державного радгоспу “Вінниччина”) та ч. 1 ст. 334 ЦК України (чинній на час вирішення судом спору), для виникнення права власності у набувача майна за договором вимагається передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом.
Законом України “Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі” передбачено, що приватизація майна радгоспів здійснюється шляхом перетворення їх за рішенням загальних зборів у колективні сільськогосподарські підприємства або відкриті акціонерні товариства з наступною безоплатною передачею майна або на умовах і в порядку, передбаченому ст. ст. 6, 7 Закону.
Таким чином, ураховуючи положення ч. 1 ст. 128 ЦК Української РСР, ст. ст. 6, 7, 8 Закону суд відповідно до вимог ст. 214 ЦПК України повинен був на підставі належних доказів установити факт безоплатної передачі багаторічних насаджень, що розташовані на спірних земельних ділянках, до статутного фонду СВАТ “Вінниччина”.
Така передача майна повинна була відбуватися відповідно до наказу Фонду державного майна України від 22 липня 1998 року № 1450 “Про затвердження Порядку підтвердження права власності на нерухоме майно”, згідно з п. 21 якого невід’ємною частиною рішення про створення відкритого акціонерного товариства (про перетворення державного підприємства у відкрите акціонерне товариство) у процесі приватизації є акт передачі нерухомого майна до статутного фонду відкритого акціонерного товариства.
Проте в додатку № 3 до наказу регіонального відділення Фонду державного майна України по Вінницькій області від 18 серпня 1998 року № 922-ПП серед переліку майна, переданого до статутного фонду СВАТ “Вінниччина”, багаторічні плодові насадження (сади) не значаться.
У той же час, згідно з планом приватизації державного майна радгоспу “Вінниччина”, затвердженого наказом від 18 серпня 1998 року № 922-ПП, убачається, що багаторічні насадження (сади) різних років вводу в експлуатацію не були включені до переліку майна, що приватизується, а тимчасово залишені в державній власності (а.с. 115-117, 170 т. 1).
Під час погодження 25 серпня 1998 року плану приватизації в Міністерстві агропромислового комплексу враховувалося, що в державній власності залишається пакет акцій, що складає 26 % розміру статутного фонду, які за доводами СВАТ “ Вінниччина” реалізовані в 2007 році (а.с. 81, 107, 112-164 т. 2). Судом ці доводи не перевірені.
У листі від 22 грудня 2008 року, який є додатком № 2 до позову, зазначається, що відповідно до акта оцінки вартості майнового комплексу, затвердженого наказом регіонального відділення Фонду Державного майна України від 27 квітня 1999 року, вартість багаторічних насаджень увійшла до статутного фонду СВАТ “Вінниччина”. Проте вказана обставина спростовується планом приватизації радгоспу “Вінниччина” і самим актом оцінки цілісного майнового комплексу від 27 квітня 1999 року , який не містить жодних посилань на оцінку багаторічних насаджень. Навпаки п. 16 розд. ІІІ Плану приватизації вказує, що до земель радгоспу “Вінниччина” належать 678 га садів. Таким чином, сади (багаторічні насадження) станом на 1998 рік обліковувалися в га, тобто в гектарах, а не в кількості дерев.
Ураховуючи вказані документи, залишилися неспростованими доводи відповідачів і надані ними докази, що багаторічні насадження до статутного фонду товариства не ввійшли, а залишалися у власності держави до моменту приватизації ними земельних ділянок під багаторічними насадженнями, а також перелік багаторічних насаджень радгоспу “Вінниччина”, які тимчасово залишаються у власності держави; пояснення голови СВАТ “Вінниччина” про часткове списання багаторічних насаджень і досліджена в судовому засіданні форма статистичної звітності “Підсумки збору врожаю сільськогосподарських культур про СВАТ “Вінниччина”, згідно з якою, починаючи з 2004 року до грудня 2008 року, площа багаторічних насаджень у СВАТ “Вінниччина” становила лише 379 га (т. 2 а.с. 226-245) .
Таким чином, ураховуючи те, що СВАТ “Вінниччина” не надано належних доказів на підтвердження факту передачі йому у власність у процесі приватизації багаторічних насаджень яблунь у кількості 155 600 штук, що розташовані на земельних ділянках площею 610 га, висновок суду про набуття ним права власності на ці багаторічні насадження не можна визнати законним і обґрунтованим.
Крім того, судами не враховано, що баланс підприємства (організації) є лише формою бухгалтерського обліку, визначення складу й вартості майна та обсягу фінансових зобов’язань на конкретну дату, який, однак, не визначає підстав знаходження майна у власності (володінні) підприємства.
Критерієм визначення законності володіння майном і відображення його на балансі підприємства є джерела фінансування або передача підприємству у володіння (власність) майна безпосередньо власником.
Оскільки від встановлення судом факту набуття й правомірності набуття СВАТ “Вінниччина” права власності на багаторічні насадження залежить правильність вирішення питання про обсяг правомочностей відповідачів – фізичних осіб під час отримання ними у власність земельних ділянок у процесі розпаювання земель радгоспу “Вінниччина” відповідно до Указу Президента України “Про порядок паювання земель”, з’ясування зазначених обставин має суттєве значення для правильного вирішення спору.
Так, відповідно до чч. 1, 2 ст. 22 ЗК України (у редакції, чинній на час приватизації земельних ділянок відповідачами) землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури або призначені для цих цілей.
За своїм складом землі сільськогосподарського призначення поділяються на два види: а) сільськогосподарські угіддя (рілля, багаторічні насадження , сіножаті, пасовища та перелоги), які відповідно до природних властивостей, розташування і господарських потреб використовуються для посівів сільськогосподарських культур і служать засобом виробництва в рослинництві; б) несільськогосподарські угіддя (господарські шляхи і прогони, полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, крім тих, що віднесені до земель лісогосподарського призначення, землі під господарськими будівлями і дворами, землі тимчасової консервації тощо).
Згідно із ч. 3 ст. 373 ЦК України та ст. 79 ЗК України право власності на земельну ділянку поширюється на поверхневий (ґрунтовий) шар у межах цієї ділянки, на водні об'єкти, ліси, багаторічні насадження , які на ній знаходяться, а також на простір, що є над і під поверхнею ділянки, висотою та глибиною, які необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд.
Виходячи як з аналізу змісту зазначених правових норм та норм ст. 6 Закону України “Про плату за землю”, ст. ст. 33, 54 Закону України “Про охорону земель” (у редакції, чинній на час розпаювання земельних ділянок) так і зі змісту ст. 206 ЗК України та п. 27 ДСТ 26640-85 “Землі. Терміни та визначення”, затверджених постановою Державного комітету по стандартам СРСР від 28 жовтня 1985 року, який діяв на час приватизації радгоспу “Вінниччина”, багаторічні насадження та земельна ділянка під цими насадженнями визначаються як один об’єкт нерухомого майна – сільськогосподарське угіддя, а відтак земельні ділянки, права на них, а також тісно пов’язані з цими ділянками об’єкти (грунт, замкнуті водойми, ліс, багаторічні плодові насадження), переміщення яких без заподіяння надмірної шкоди їх призначенню неможливе, знаходяться в обігу неподільно , якщо інше не встановлено законом.
Відхиляючи доводи фізичних осіб – власників земельних ділянок, суд не дав оцінки тій обставині, що отримані ними державні акти на право власності на земельні ділянки, цільове призначення яких – ведення товарного сільськогосподарського виробництва, та витяги з баз даних автоматизованої системи ведення державного земельного кадастру підтверджують їхнє право власності на земельні ділянки площею 1, 3814 га, з яких багаторічні насадження 1, 384 га (т. 2 а.с. 7-28, 248-278).
Застосовуючи до правовідносин сторін норми ст. ст. 401-406 ЦК України, ст. 98, 102 ЗК України, суд також не врахував, що за своїм змістом сервітут встановлює обмежене право користування чужим майном, тобто у певних, визначених межах (ст. 403 ЦК України).
При цьому виходячи із сутності сервітуту обсяг користування чужим майном повинен бути чітко окреслений, оскільки обмеження права власності особи на майно, щодо якого встановлено сервітут, не позбавляє власника продовжувати використовувати свою земельну ділянку за цільовим призначенням, тобто можливості здійснення правомочностей володіння, користування, розпорядження майном у межах, не обтяжених сервітутом (ч. 3 ст. 98 ЗК України, ч. 5 ст. 403 ЦК України).
Крім того, право на встановлення сервітуту належить власникам або користувачам суміжних земельних ділянок, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 100 ЗК України встановлення сервітуту здійснюється для обслуговування належної їм земельної ділянки за рахунок “обслуговуючої”, тобто сервітутної земельної ділянки.
Однак судом не встановлено, що СВАТ “Вінниччина” є суміжним землекористувачем (власником) щодо спірних земельних ділянок.
Тому виходячи з поняття “сервітут”, у випадку встановлення земельного сервітуту, пов’язаного з просторовим використанням чужої земельної ділянки (зокрема при праві проходу, проїзду тощо), суду необхідно було з’ясувати, яка саме частина земельної ділянки кожного з відповідачів підлягає використанню за сервітутом, а яка її частина не обтяжена сервітутом і може використовуватися власником. Із цією метою суд із дотриманням вимог ст. ст. 10, 60 ЦК України повинен дослідити схематичний план спірних земельних ділянок з окресленням просторової дії сервітуту та в цілому з’ясувати можливість його встановлення, ураховуючи те, що спір виник із приводу користування чужою земельною ділянкою сільськогосподарського призначення для задоволення сільськогосподарських потреб на тривалий термін.
Виходячи ж з технологічної карти проведення сільськогосподарських робіт з догляду за багаторічними насадженнями яблуні ці роботи складаються з таких заходів: обрізка дерев, вигортання гілок з саду і з розворотної полоси, обприскування дерев, скошування трави в міжряддях, полив, внесення гербіцидів, отрутохімікатів та інше, збір плодів та їх перевезення (т. 2 . а с. 167), з чого вбачається, що фактично йдеться про постійне використання всієї без обмеження просторовою межею чужої земельної ділянки.
При цьому судом належно не перевірені доводи відповідачів про те, що в позові фактично йдеться не про земельний сервітут, а про емфітевзис, оскільки при передачі СВАТ “Вінниччина” у користування земельної ділянки для садівництва товариство отримує в безумовне користування всю без виключення земельну ділянку для сільськогосподарського виробництва, при якому власники земельних ділянок втрачають будь-яку можливість користування будь-якою частиною земельної ділянки.
Проте чинним законодавством: ч. 1 ст. 407 ЦК України та ч. 5 ст. 1021 ЗК України – передбачено лише договірний порядок установлення емфітевзису та не передбачено судового порядку його встановлення.
Таким чином, ураховуючи те, що питання про можливість встановлення сервітуту судом належним чином не з’ясоване та не встановлено характеру спірних правовідносин, судові рішення не можна визнати законними й обґрунтованими, а тому вони підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд.
Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України
ухвалила:
Касаційну скаргу ОСОБА_21, ОСОБА_32, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_16, ОСОБА_33, ОСОБА_15, ОСОБА_13, ОСОБА_22, ОСОБА_14, ОСОБА_37, ОСОБА_24, ОСОБА_30, ОСОБА_25, ОСОБА_3, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_10, ОСОБА_12, ОСОБА_35, ОСОБА_36, ОСОБА_9, ОСОБА_11, ОСОБА_6, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_31, ОСОБА_27, ОСОБА_38 задовольнити частково.
Рішення Барського районного суду Вінницької області від 15 вересня 2009 року та ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 10 листопада 2009 року скасувати, справу передати на новий розгляд до Барського районного суду Вінницької області.
Ухвала оскарженню не підлягає.
******************* ******************* *******************
У Х В А Л А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
16 грудня 2009 року м. Київ
Колегія суддів Судової палати у цивільних справах
Верховного Суду України в складі:
головуючого Гнатенка А.В.,
суддів: Барсукової В.М., Косенка В.Й., Данчука В.Г., Луспеника Д.Д., -
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до закритого акціонерного сільськогосподарського товариства “Агрофірма “Чорноморець” про відшкодування матеріальної та моральної шкоди за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 23 квітня 2009 року,
в с т а н о в и л а:
У січні 2008 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до закритого акціонерного сільськогосподарського товариства “Агрофірма “Чорноморець” (далі – ЗАСТ “Агрофірма “Чорноморець”), в якому просить стягнути з відповідача на його користь матеріальну шкоду в розмірі, що відповідає вартості врожаю винограду, зібраного на його земельній ділянці в 2007 році.
Зазначав, що на підставі державного акта серії ЯГ № 098651, виданого 28 листопада 2006 року Бахчисарайською районною адміністрацією Автономної Республіки Крим, він є власником земельної ділянки площею 1,2461 га, що розташована в межах Угловської сільської ради Бахчисарайського району Автономної Республіки Крим і призначена для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. На зазначеній земельній ділянці знаходиться виноградник.
Також указував, що звертався з відповідною заявою до Державної інспекції з контролю за використанням та охороною земель Автономної Республіки Крим (далі – Держкомземінспекція Автономної Республіки Крим). У результаті проведених Держкомземінспекцією Автономної Республіки Крим перевірок 25 жовтня 2007 року щодо ЗАСТ “Агрофірма “Чорноморець” було складено протокол про адміністративне правопорушення № 007013, а постановою від 9 листопада 2007 року Бахчисарайського районного відділу земельних ресурсів Державного комітету із земельних ресурсів України Автономної Республіки Крим відповідача притягнуто до адміністративної відповідальності та призначено адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі 255 грн.
Посилаючись на викладене, просив його позовні вимоги задовольнити.
Рішенням Бахчисарайського районного суду Автономної Республіки Крим від 5 грудня 2008 року позов задоволено. Стягнуто із ЗАТ “Агрофірма “Чорноморець” на користь ОСОБА_1. 61 895 грн. 48 коп. збитків, завданих неправомірним використанням належної останньому земельної ділянки, та 5 тис грн. моральної шкоди. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішенням Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від
23 квітня 2009 року рішення Бахчисарайського районного суду Автономної Республіки Крим від 5 грудня 2008 року скасовано, у задоволенні позову ОСОБА_1. відмовлено.
ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 23 квітня 2009 року, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права й порушення норм процесуального права, та залишити в силі рішення Бахчисарайського районного суду Автономної Республіки Крим від 5 грудня 2008 року.
Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із обґрунтованості позовних вимог ОСОБА_1., а саме: наявності в позивача права власності на земельну ділянку, отже, і права на врожай, вирощений на земельній ділянці, ураховуючи відсутність між ОСОБА_1 і ЗАСТ “Агрофірма “Чорноморець” договору оренди земельної ділянки та відповідно й права на відшкодування збитків у вигляді вартості не – отриманого врожаю та на відшкодування моральної шкоди, завданої неправомірним використанням відповідачем належної позивачеві земельної ділянки.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в позові, апеляційний суд дійшов висновку, що ОСОБА_1 має право ставити питання тільки про укладення договору оренди належної йому земельної ділянки та про отримання плати за користування нею, оскільки він є власником земельної ділянки, однак у нього відсутні правовстановлюючі документи на право власності чи право користування багаторічними насадженнями на належній йому земельній ділянці.
З таким рішенням апеляційного суду погодитись не можна.
Згідно зі ст. 125 Земельного кодексу України (далі – ЗК України) право власності на земельну ділянку виникає після одержання її власником документа, що посвідчує право власності на землю, та після його державної реєстрації.
Відповідно до ч. 2 ст. 79 ЗК України та ч. 3 ст. 373 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) право власності на земельну ділянку поширюється на поверхневий (ґрунтовий) шар у межах цієї ділянки, на водні об’єкти, ліси та багаторічні насадження, які на ній знаходяться.
Відповідно до ст. 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
Згідно зі ст. 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.
Судом установлено, що ОСОБА_1 на підставі державного акта серії ЯГ № 098651, виданого 28 листопада 2006 року Бахчисарайською районною адміністрацією Автономної Республіки Крим, є власником земельної ділянки площею 1,2461 га, що розташована в межах Угловської сільської ради Бахчисарайського району Автономної Республіки Крим. Земельна ділянка призначена для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, на ній знаходиться виноградник. Зазначену земельну ділянку ОСОБА_1 отримав унаслідок розпаювання колективного сільськогосподарського підприємства “Агрофірма “Чорноморець”.
Весною 2007 року ЗАСТ “Агрофірма “Чорноморець” без згоди ОСОБА_1., не уклавши з останнім договору оренди земельної ділянки, виконало на належній позивачеві земельній ділянці весняні сільськогосподарські роботи, а восени 2007 року зібрало врожай винограду.
20 липня 2007 року Держкомземінспекцією Автономної Республіки Крим проведено перевірку за заявою ОСОБА_1. і складено акт, яким зафіксовано використання ЗАСТ “Агрофірма “Чорноморець” у порушення вимог чинного законодавства належної позивачеві земельної ділянки.
14 серпня 2007 року відповідачеві було видано припис № 009606 про усунення вказаних порушень законодавства в тридцятиденний строк.
25 жовтня 2007 року Держкомземінспекцією Автономної Республіки Крим проведено перевірку виконання вказаного вище припису й за результатами перевірки складено акт від 25 жовтня 2007 року та протокол про адміністративне правопорушення № 007013. У цей же день ЗАСТ “Чорноморець” було вручено другий припис про усунення порушень чинного законодавства щодо неправомірного використання належної ОСОБА_1. земельної ділянки. 9 листопада 2007 року Бахчисарайським районним відділом земельних ресурсів Державного комітету із земельних ресурсів України Автономної Республіки Крим було винесено постанову
№ 428 про накладення адміністративного стягнення, відповідно до якої керівника ЗАСТ “Агрофірма “Чорноморець” притягнуто до адміністративної відповідальності та призначено адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі 255 грн.
Всебічно та повно з’ясувавши обставини справи, належним чином дослідивши надані докази, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, суд першої інстанції, застосувавши саме ті норми матеріального закону, які підлягали застосуванню в цьому випадку, дійшов по суті правильного висновку про задоволення позовних вимог
ОСОБА_1. та стягнення з відповідача на його користь матеріальної й моральної шкоди, завданої неправомірним використанням належної йому земельної ділянки.
Ураховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційний суд помилково скасував рішення суду першої інстанції та відмовив у позові, отже, рішення апеляційного суду підлягає скасуванню із залишенням у силі рішення суду першої інстанції.
Керуючись ст. ст. 336, 339, 345 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України
у х в а л и л а:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 23 квітня 2009 року скасувати.
Рішення Бахчисарайського районного суду Автономної Республіки Крим від 5 грудня 2008 року залишити в силі.
Ухвала оскарженню не підлягає.
