Виконання судових рішень у практиці Європейського Суду

Судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання усіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України. Невиконання судових рішень тягне за собою відповідальність, установлену законом. Такий догмат є основою інституту виконання судових рішень та відображений у статті 13 Закону «Про судоустрій і статус суддів».
Зазначена норма є логічним відтворенням принципу правосуддя щодо обов’язковості виконання судових рішень на території України, закріпленого в Конституції (ст.124).

В основі даної норми лежить принцип загальнообов'язковості закону, відповідно до якого ухвалене судове рішення. Обов'язковість рішень суду полягає у тому, що вони не можуть бути скасовані або змінені будь-якими адміністративними або державними органами, громадськими організаціями тощо та їх посадовими чи службовими особами; ці органи та особи не можуть винести іншого рішення у цій судовій справі; ці органи та особи не можуть приймати актів, що суперечать рішенню суду, виходячи із припущення про його неправильність; жоден орган, крім вищестоящого суду, не може скасувати рішення суду.

Гарантії існування та реалізації принципу обов’язковості судових рішень знайшли своє втілення в процесуальному законодавстві: ст.14 ЦПК, ст.4-5 ГПК, ст.14 КАС, ст.298 КУпАП, ст.403 КПК.

17 липня 1997 р. Україна ратифікувала Європейську конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція), яка відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції України стала частиною національного законодавства. Відповідно до ст. 19 Конвенції для забезпечення дотримання державами-учасницями взятих на себе зобов’язань за Конвенцією та протоколами до неї створюється Європейський суд з прав людини (далі – Європейський суд).