Зазначена норма є логічним відтворенням принципу правосуддя щодо обов’язковості виконання судових рішень на території України, закріпленого в Конституції (ст.124).
В основі даної норми лежить принцип загальнообов'язковості закону, відповідно до якого ухвалене судове рішення. Обов'язковість рішень суду полягає у тому, що вони не можуть бути скасовані або змінені будь-якими адміністративними або державними органами, громадськими організаціями тощо та їх посадовими чи службовими особами; ці органи та особи не можуть винести іншого рішення у цій судовій справі; ці органи та особи не можуть приймати актів, що суперечать рішенню суду, виходячи із припущення про його неправильність; жоден орган, крім вищестоящого суду, не може скасувати рішення суду.
Гарантії існування та реалізації принципу обов’язковості судових рішень знайшли своє втілення в процесуальному законодавстві: ст.14 ЦПК, ст.4-5 ГПК, ст.14 КАС, ст.298 КУпАП, ст.403 КПК.
17 липня 1997 р. Україна ратифікувала Європейську конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція), яка відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції України стала частиною національного законодавства. Відповідно до ст. 19 Конвенції для забезпечення дотримання державами-учасницями взятих на себе зобов’язань за Конвенцією та протоколами до неї створюється Європейський суд з прав людини (далі – Європейський суд).
У справі Soering vs UK (judgement of 7 July 1989) Європейський суд визначив, що Конвенція як правовий акт, що забезпечує захист прав людини, передбачає, що її гарантії мають бути реальними та ефективними. Крім того, будь-яке тлумачення прав та свобод, що гарантуються, має відповідати загальним рисам Конвенції, мета якої – забезпечення і розвиток ідеалів та цінностей демократичного суспільства. Таким чином, на державі лежить прямий обов’язок дотримуватися громадянських прав осіб і забезпечувати належне та своєчасне виконання рішення суду, що набрало законної сили.
Виконання будь-якого судового рішення є невід’ємною стадією процесу правосуддя, а отже, має відповідати вимогам ст. 6 Конвенції. Як наголосив Європейський суд у рішенні, ухваленому 7 травня 2002 р. у справі «Бурдов проти Росії», виправдання неможливості виконання судового рішення відсутністю фінансування є неприпустимим для держави.
Поза сумнівом, вирішення справи в суді без невиправданого і необґрунтованого зволікання є запорукою ефективного захисту особою своїх прав. Водночас судовий захист, як і діяльність суду, не може вважатися дієвим, якщо судові рішення не виконуються або виконуються неналежним чином і без контролю суду за їх виконанням, зазначено в Концепції
Пункт 1 ст. 6 Конвенції гарантує кожному право на звернення до суду з позовом стосовно його прав та обов’язків цивільного характеру. У справі “Горнсбі проти Греції” Європейський суд зазначив, що виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватись як складова частина судового розгляду. Крім того, слід наголосити, що невиконання рішення є втручанням у право на мирне володіння майном, гарантоване ст. 1 Першого протоколу до Конвенції.
У справі “Вараніца проти України” Європейський суд зазначив, що відсутність коштів у підприємства державної форми власності не може виправдати затримку виконання судового рішення.
Слід зауважити, що у справі “Півень проти України” Європейський суд констатував порушення ст. 6 Конвенції та зазначив, що невиконання судового рішення не може бути виправдане недоліками законодавства, які унеможливлюють його виконання. У цій справі Європейський суд дійшов висновку про відсутність у законодавстві України нормативної бази щодо завдань, покладених на органи виконавчої влади, і констатував порушення п. 1 ст. 6 Конвенції.
Невиконання рішення державного суду не може бути виправдане і відсутністю бюджетних видатків. У справі “Шмалько проти України” Європейський суд констатував, що орган державної влади не має права посилатися на брак коштів, щоб виправдати невиконання судового рішення про виплату боргу.
Крім того, ст. 13 Конвенції містить правило, згідно з яким кожен, чиї права і свободи, викладені в Конвенції, порушуються, має право на ефективний правовий захист у відповідному національному органі, навіть якщо порушення вчинили офіційні особи. Тобто ст. 13 Конвенції гарантує наявність у національному праві засобів, які захищають переважно права і свободи, викладені у Конвенції, і які дозволяють компетентному національному органу з’ясувати зміст скарги про порушення прав, гарантованих Конвенцією, та запропонувати відповідну компенсацію.
Враховуючи сказане, можна стверджувати, що державні виконавці мають будь-якими не забороненими законодавством способами виконувати рішення суду, що набрало законної сили, у чітко встановлений Законом України «Про виконавче провадження» строк, незважаючи на зазначені обставини.
Виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) – це сукупність дій органів і посадових осіб, зазначених у Законі України „Про виконавче провадження” (далі – Закон), спрямованих на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які здійснюються на підставах, у спосіб та в межах повноважень, визначених Законом, іншими нормативно-правовими актами, виданими відповідно до Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до Закону підлягають примусовому виконанню.